Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4268)
З потоку життя (7286)
Душі криниця (3926)
Українці мої... (1572)
Резонанс (1844)
Урок української (1001)
"Білі плями" історії (1805)
Крим - наш дім (585)
"Будьмо!" (265)
Ми єсть народ? (239)
Бути чи не бути? (121)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (118)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МЕДОВИЙ СПАС
Наш╕ традиц╕╖


Галина ЛИТОВЧЕНКО: РОНДЕЛ╤ З КРИМСЬКИХ ОБ╤ЙСТЬ
«У вирвах стогне мирний наш квартал, жахн╕ ру╖ни на п╕дмогу кличуть…»


НЕСПАЛИМА. З ГЛИБИНИ СТОЛ╤ТТЯ. НЕЗБОРИМА
У столиц╕ в╕дкрилася художня виставка ╕сторично╖ картини.


ПЕРШИЙ КОРОВАЙ
Наш╕ традиц╕╖


СКУЛЬПТУРА ╤ КРИМСЬК╤ ПЕЙЗАЖ╤
Нин╕ козацьк╕ нащадки захищають Укра╖ну в╕д орди. Як ╕ предки колись…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#41 за 10.10.2014
В╤ДБЛИСК ПРОЖИТОГО ДНЯ

Л╕тература

Нещодавно у письменниц╕-педагога з Льв╕вщини Ольги Яворсько╖ побачила св╕т нова книга пов╕стей, новел, опов╕дань «В╕дблиск прожитого дня».
У вступному слов╕ до книги письменник-педагог, колега Ольги Йосип╕вни Левко Воловець зазнача╓: «Св╕т ╖╖ (Ольги Яворсько╖ — ред.) зац╕кавлень — життя людей, що ╖х зазвичай називають простими: селян, роб╕тник╕в ╕ зароб╕тчан, учител╕в, л╕кар╕в, священик╕в. Словом, тих, як╕ тримають на сво╖х плечах важку п╕рам╕ду сусп╕льства ╕ без прац╕ яких воно просто не могло б ╕снувати. Та головне для письменниц╕ не ст╕льки соц╕альна (хоч ╕ ╖й вона в╕дда╓ належне), ск╕льки морально-етична площина. Бо в яких обставинах не перебували б геро╖ Ольги Яворсько╖, ╖м часто доводиться розв’язувати складн╕ дилеми: здобути тимчасову вигоду чи зберегти в╕рн╕сть близьк╕й людин╕? Проклясти р╕дного сина за ско╓н╕ матер╕ кривди чи мовчки терп╕ти без над╕╖ на краще? Повернути бодай на короткий час втрачене кохання, завдавши болю ╕нш╕й людин╕, чи залишитися на засадах несхитно╖ християнсько╖ морал╕? Задовольнитись сво╖м домашн╕м затишком чи ризикувати життям заради незнайомих, як╕ з легковажност╕ потрапили в б╕ду?
Саме в таких ╕ под╕бних ситуац╕ях виявля╓ться засаднича ст╕йк╕сть геро╖в, тверд╕сть ╖хнього характеру, а в п╕дсумку — справжня ц╕нн╕сть людини. ╤, зазвичай, перемага╓ почуття обов’язку над спокусою, мораль над аморальн╕стю, св╕тл╕ порухи душ╕ над холодним розрахунком…
…Геро╖ твор╕в Ольги Яворсько╖ — то здеб╕льшого люди доброго серця ╕ високих помисл╕в; а серед тих, як╕ стоять на засадах власно╖ вигоди ╕ здатн╕ чинити кривду ╕ншим, ╓ й так╕, що розкаюються у ско╓ному ╕ наважуються сказати невиг╕дну для себе правду.
Як педагог за фахом ╕ письменниця за покликанням, Ольга Яворська добре зна╓ людей свого оточення з ус╕ма сильними ╕ слабкими рисами ╖хньо╖ вдач╕, тому й змальову╓ ╖х правдиво.
Новели й опов╕дання зб╕рки «В╕дблиск прожитого дня» знайдуть сво╖х читач╕в, як знайшли ╖х твори попередньо╖ зб╕рки «Зап╕зн╕ла зустр╕ч». Прозу Ольги Яворсько╖ читають ╕ п╕дл╕тки, й молодь, ╕ доросл╕ — кожен знаходить у н╕й щось для себе.
Нова книжка прози Ольги Яворсько╖ — добрий ужинок на творч╕й нив╕ письменниц╕, в╕н засв╕дчу╓ ╖╖ пом╕тне зростання й остаточне становлення як проза╖ка».
Пропону╓мо читачам нов╕ твори письменниц╕ Ольги Яворсько╖ з ╖╖ книги «В╕дблиск прожитого дня».

Ольга ЯВОРСЬКА

В╤ДБЛИСК ПРОЖИТОГО ДНЯ

— П╕демо, Мар╕╓, сьогодн╕ вноч╕ до району, бо те ход╕ння вдень н╕чого не да╓. Я три дн╕ дурно стратила. П╕д касою щодня збира╓ться дуже багато людей, к╕нця-краю не видно. Як т╕льки пов╕домили, що видаватимуть по п’ятдесят гривень, люди займають черги на св╕танку. Дехто нав╕ть ночу╓ б╕ля каси. Якщо вийдемо оп╕вноч╕, то до св╕танку будемо там.
Мар╕я, висока с╕мдесятир╕чна ж╕нка, зразу н╕би помолодшала. Випрямивши спину ╕ поправивши хустку на голов╕, заговорила бадьорим голосом.
— П╕демо, Василино. Дванадцять к╕лометр╕в — то ще не так╕ далек╕ шляхи, а п’ятдесятка для нас з сестрою — грош╕.
Дочекавшись поки Стефа засне, замкнула ╖╖ в хат╕, взяла в руки палицю ╕ п╕шла до Василини. Оп╕вноч╕ обидв╕ вирушили до району. Дорога в╕дома, м╕сяць ╕ зор╕ з високого неба присв╕чують, костури постукують, ╕дуть ж╕нки...
— Моя душа така тривожна, — об╕звалась Мар╕я, — бо в Стефи появилася жахлива хвороба: у не╖ пропада╓ пам’ять, вона н╕би в╕дмежову╓ться в╕д цього св╕ту. Але через ц╕ грош╕ змушена була залишити сестру саму. Я заощадила три тисяч╕ радянських, купу л╕т збирала по десять-двадцять карбованц╕в. Вже думала, що пропадуть, а тут на тоб╕... п’ятдесят гривень. Та добре ╕ це, бо ми з Стефою дуже б╕ду╓мо.
— ╤ ми б╕ду╓мо, — з сумом сказала Василина. — Хто ма╓ д╕тей, тому легше, а нам з чолов╕ком дуже важко. Також ма╓мо разом три тисяч╕ карбованц╕в заощаджень. В╕н по сво╖ п’ятдесят гривень ╕ти не годен, а я вже четвертий раз ╕ду. Люди мл╕ли у чергах, серцев╕ напади д╕ставали. Я, Богу дякувати, витримала. В╕дпустять за день двадцятеро людей, а решта з прокльонами розходиться без н╕чого. ╤ так ╕з дня на день. Думи ╕нколи роями обступають голову, зда╓ться, не витримаю, але витримую. Здобули волю ╕ забули про народ. Залишили конати з голоду. Пов╕дчиняли брами у св╕т: хто може вт╕кати — вт╕ка╓, прода╓ свою працю, душу, т╕ло... А нам старим вже все одно. ╤ поле не ряту╓.
— Не ряту╓, бо до земл╕ рук молодих треба, добрив м╕неральних. В нас ╜рунт п╕сний, неродючий — глинка, — добавила Мар╕я.
— Таке життя варту╓ смерт╕.
— Не говори так, Василино, бо таки легше стало. Храм╕в ╕ каплиць н╕хто не руйну╓, не лама╓ хрест╕в, не вив╕шу╓ забагрених кров’ю прапор╕в, дихати стало легше.
╤дуть ж╕нки, постукують костурами.
— М╕сяць так красно св╕тить, а далеке небо н╕би схилилося над нами, Василино. Чомусь природа найчар╕вн╕ша там, де живуть найб╕дн╕ш╕ люди.
— Я, Мар╕╓, як наслухаюсь тих п╕сень, що смереки сп╕вають, що струмочки дзвенять, що луною з г╕р Карпатських доносяться, як намилуюся кв╕тами ╕ назмагаюся з в╕трами, то ╕ б╕ду свою забуваю. ╤нколи в грудях зарида╓ щось за л╕тами молодими та дужими, за в╕трами крилатими, за ц╕лунками н╕жними, за любов’ю нерозд╕леною... Зарида╓, схлипне та й замовкне. П╕сля того в душу така ясн╕сть поверта╓ться, н╕би я, обминаючи хмари, до сонця п╕дн╕маюсь, ╕ ╓ в мо╖й душ╕ щось таке високе ╕ св╕тле. Н╕би й не я зачерпнула у дол╕ муки ╕ болю, н╕би не я стою на уламках останн╕х над╕й.
— А я н╕коли не думаю над тим, що було. Мою долю не вкласти у жодну п╕сню, така вона с╕ра. Я н╕кому не дозволяла у серце сво╓ зазирати ╕ б╕ль св╕й завше в╕д людей ховала. А кривда важка ╕ чорна з дитинства стала мен╕ сестрою. У мене нема╓ часу на рожев╕ спомини. Кожен день думаю, як на той сухарик нещасний стягнутись. Кому було добре колись, добре й тепер — завше булка з маслом.
Ой, дорого наша, ходжена-переходжена, ногами м╕ряна-перем╕ряна.
На св╕танку прийшли до в╕дд╕лення Ощадбанку. Глянули, а там з п╕вкопи людей уже з╕бралося. Зайнявши чергу, поспирались на костури, в╕дпочивають.
— Приходять люди з навколишн╕х с╕л з тяжбою на серц╕ зам╕сть над╕╖, печуться на спец╕ ц╕лий день та так н╕ з чим ╕ в╕дходять, — об╕звався чолов╕к, що стояв у черз╕ перед Василиною.
— Х╕ба не можна якось орган╕зувати видачу тих жалюг╕дних грошей, щоб не мучити так людей? — з г╕ркотою в голос╕ промовив ╕нший.
— Терп╕ли полякам, москалям, а тепер ╕ наш╕ пройшлися по людських долях.
— Якби ж то вони були наш╕. Ця влада нам чужа. При ц╕й влад╕ безкарно вбивають, грабують, а вона дба╓ лише про власне збагачення ╕ н╕кого не бо╖ться.
— Ви, Бесяго, договоритесь. В╕дсид╕лисьте за москал╕в, ще й ц╕ посадять.
— Най садять. Що мен╕ втрачати? Я не маю за що хл╕ба насущного купити, а вони доляри по ╕ноземних банках тримають. Я вже тиждень стою тут щодня з ранку до вечора, щоб отримати п’ятдесят гривень на л╕ки синов╕ ╕, напевне, знову п╕ду н╕ з чим. Де ж мо╖ заощадження, нажит╕ важкою працею? Я не маю вже то╖ сили, щоб по╖хати, як молод╕ укра╖нц╕ — осв╕чен╕ ╕ здоров╕ — наймитувати за кордон. Наш╕ кер╕вники не працюють на державу, а на власну кишеню. В як╕й кра╖н╕ таке бачено?
— Не плекаймо над╕╖, бо н╕коли мр╕╖ наш╕ не збудуться, — об╕звалась бл╕да, ще молода ж╕нка, що стояла в черз╕ п╕сля Мар╕╖.
Десь о десят╕й годин╕ прийшов касир ╕ почав видавати грош╕. Черга просувалася дуже пов╕льно, сонце п╕дн╕малось все вище ╕ пекло нестерпно. Щасливц╕, як╕ пом╕стилися у вузькому коридор╕, пос╕дали на п╕длогу, притулившись спинами до ст╕ни, решта людей стояли надвор╕. Серед них були ╕ Мар╕я з Василиною.
— Ця ж╕нка кожно╖ ноч╕ займа╓ чергу, а вдень прода╓ ╖╖ за п’ять гривень, — прошепот╕ла Василина, вказуючи очима на стару згорблену бабусю. Невдовз╕ до не╖ справд╕ п╕д╕йшов високий здоровань, заплатив п’ять гривень ╕ вона поступилася йому м╕сцем.
Пополудн╕ чи то в╕д спеки, чи в╕д голоду у Мар╕╖ розбол╕лася голова. Вона збл╕дла ╕, знемагаючи п╕д гарячим сонцем, с╕ла на землю. Погано стало ще якомусь чолов╕ков╕, б╕дачисько, не втримавшись на ногах, упав. Люди заметушились, шукаючи воду, вал╕дол ╕ проклинаючи владу.
— Не вм╕ли ми пошанувати той безц╕нний дар, що д╕стався нам в╕д Бога, в╕ддали Укра╖ну в руки нечестивих, то й мучимось тепер, — кинув хтось сердито.
Коли сонце схилилось до заходу, п╕д╕йшла нарешт╕ Василинина черга, але касир, висунувши голову, оголосив, що робочий день зак╕нчився ╕ зачинив в╕конце. Василина г╕рко заплакала з досади.
— Завжди мен╕ так, не щастить ╕ все. Ще й на автобус треба стратити гривню, бо ╕ти п╕шки сили нема.
Нар╕каючи, ж╕нки подибали на автостанц╕ю. В╕дблиском прожитого дня багрян╕ло над обр╕╓м високе небо.


ЮРЧИКОВ╤ МАЛЮНКИ

Юрчик любить малювати. Сяде за журнальний столик ╕ творить дива. Малю╓ ос╕нь. Черлене листя закрива╓ сонце, небо красу╓ться переливами розхристаних хмар, що переходять у червон╕ заграви на горизонт╕.
К╕лька раз╕в пробував малювати сонячну ╤тал╕ю, маму на берез╕ моря, але в нього н╕чого не вийшло. ╤тал╕йськ╕ кра╓види здаються несправжн╕ми, а в мами завжди сумн╕ оч╕. Тод╕ Юрчик малю╓ дощ. Небо плаче великими краплинами, що нагадують мамин╕ сльози.
— А як намалювати б╕ль? — задуму╓ться хлопчик. ╤ не зна╓.
Посумувавши, малю╓ улюблен╕ мамин╕ кв╕ти: чорнобривц╕, жоржини, мальви. Кольоров╕ метелики л╕тають м╕ж кв╕тами, ╕ хлопчиков╕ ста╓ весел╕ше. Мама усм╕хненими очима дивиться на сонце, а в долонях у не╖ червон╕ руж╕. А в к╕нц╕ Юрчик малю╓ дорогу. Ця дорога до ╤тал╕╖. Вона така довга, як в╕д земл╕ до неба...
* * *
— Юрчику, вставай, до школи зап╕знишся. Т╕тка Настя розкрила хлопчика, що з головою п╕рнув п╕д ковдру.
— А тато прийшов?
— Приходив десь вноч╕ ╕ п╕шов уже знову з дому. Тв╕й тато, вибач на слов╕, розволочився до краю. Приходить серед ноч╕ п’яний, не ц╕кавиться, що ╕ як ти робиш. Дума╓, що за т╕ сто долар╕в, як╕ мама платить мен╕ на м╕сяць, я повинна все встигати. Ну, добре, обпираю вас, готую ╖жу, прибираю у к╕мнатах, але за уроки тво╖ в╕дпов╕дати не буду. Ти знову вчора малював до ноч╕, а математики, мабуть, не розв’язав?
Юрчик не в╕д╕звався. Посн╕давши, поб╕г до школи.
— Якщо даси списати математику, я намалюю тоб╕ картину, — шепнув на вухо В╕зников╕й Нел╕.
Вона мовчки простягнула зошит з домашн╕м завданням.
— Коли моя мама при╖де з ╤тал╕╖, я тоб╕ такий подарунок подарую, — сказав, повертаючи зошит.
— Може, при╖де, а може, й н╕. Кажуть, що там так гарно, що мами додому повертатись не хочуть. Одн╕╓╖ д╕вчинки мама по╖хала, коли т╕й було чотири рочки. Тепер ╖й уже чотирнадцять, а мама ще не при╖хала. Вона там зам╕ж вийшла за ╕тал╕йця.
Юрчиков╕ н╕би мову в╕д╕брало. Вийшов на шк╕льне подв╕р’я, подивився на небо, а там в син╕й далеч╕ дик╕ гуси летять.
Гуси, гуси, гусенята,
В╕зьм╕ть мене на крилята...
Голосний дзв╕нок покликав хлопчика до класу. Повернувшись додому, довго малював, а ввечер╕ с╕в писати мам╕ листа:
«Люба мамочко!
У нас з татом усе добре. Т╕тка Настя варить ╖сти, прасу╓ б╕лизну, прибира╓ к╕мнати, а ввечер╕ йде до свого дому. Поган╕ люди кажуть, що ти не повернешся з ╤тал╕╖, але я ╖м не в╕рю. Якщо в ╤тал╕╖ ╓ м╕сяць, то подивися на нього о дев’ят╕й годин╕, а я тут дивитися буду. Я намалював тоб╕ свою вишеньку, над якою цв╕те зорями високе небо. А ще я хот╕в м╕ж небом ╕ землею в╕тер намалювати, але не вм╕в. Ми у школ╕ складали опов╕дання «Моя мама», я отримав десять бал╕в.
Мамочко, тепер вечори так╕ довг╕, тому мен╕ так сумно. Вл╕тку було весел╕ше. Вчителька об╕цяла, що у школ╕ орган╕зу╓ виставку мо╖х малюнк╕в. Тата ще нема╓. Т╕тка Настя залишила вечерю ╕ п╕шла спати. Може, ти спиш? Бо вже п╕зно, десята година.
Я зараз виконаю завдання з математики, а пот╕м док╕нчу малюнок. Я намалював ялинку, калину ╕ Укра╖ну. На малюнку ще витьохкують солов’╖, але ╖х не чути. Тепер ос╕нь, а я малюю л╕то, бо хочу, щоб св╕т був сонячним.
Люба мамочко, я дуже тебе люблю. Коли ти зателефонувала мен╕ до школи, я був найщаслив╕шим хлопчиком на св╕т╕. Телефонуй мен╕ ще багато раз╕в. Ц╕лую тебе ╕ обн╕маю.
Тв╕й Юрчик».
Згорнувши листа вчетверо, поклав на стол╕.
— Про те, що батько приходить п╕зно ╕ майже завжди п’яний, мама не мусить знати. Покладова Мар╕йка казала, що в╕н з Перуцькою Леською любиться, але я в це не в╕рю. При╖де мама ╕ тато Леську забуде.
Юрчик розв’язав задачу з математики, написав вправу з укра╖нсько╖ мови. Годинник вибив дванадцяту годину, а тата все ще не було. Л╕г у сво╓ л╕жечко, накрився з головою. Засинаючи, думав про майбутн╕й малюнок. Уява творила веч╕рн╓ небо, Великий В╕з ╕ блакитну печаль маминих очей.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14103

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков