Версiя для друку Обговорити в форумi

Криму душа українська...

Початок жовтня. Кримська осінь тільки-но взялася за пензлі і фарби. А на квіткових базарчиках уже переважають традиційні осінні квіти — хризантеми.
Так було і чотири роки тому. Чи не кожен другий перехожий поблизу сімферопольської міськради тримав тоді в руках квіти, переважно хризантеми і гвоздики. Швидко збагнула, що ці люди йдуть туди ж, куди і я, — до міськради, попрощатися з відомою українською майстринею, Героєм України, вишивальницею Вірою Сергіївною Роїк. І це зовсім не обов’язково друзі, знайомі чи учениці майстрині, але й незнайомі з нею особисто люди, для яких вона теж була близькою і дорогою.
Склалося так, що ім’я вишивальниці тоді було у багатьох на вустах. Міністерство культури АРК запланувало цілу низку заходів, приурочених до її сторічного ювілею, тож хтось складав вірші, а хтось писав пісні, аби вшанувати ювілярку, цю жінку, що вже стала уособленням українського народного мистецтва в Криму, символом мудрості і мужності, які перемагають час. Але не долю…
Згодом я випадково познайомилася з лікарем, який оглядав Віру Сергіївну в приймальному покої, куди вона потрапила з переломом стегна. Ця жінка стала для нього прикладом оптимізму і життєлюбства, який він, схоже, наводив не мені першій. Травматолог розповів, як вона, попри нестерпний біль, допитувалася, чи зможе за кілька тижнів подорожувати Україною, де в неї була запланована ціла низка передювілейних виставок.
І це для Віри Сергіївни був не громадянський подвиг, хоча в її віці і з її здоров’ям подібне просто нонсенс, а своєрідний допінг, який спонукає гучніше битися серце, швидше рухатися кров, бо всюди, де б не з’являлася майстриня, вона купалася в народній любові, бо всі, як і вона сама, усвідомлювали, що кожен такий приїзд наверне до прекрасного, рідного, глибинного не одне серце. А коли робиш щось добре, потрібне і важливе, — не втомлюєшся, і не бере застуда, а за плечима нібито виростають крила.
Неодноразово збиралася провідати Віру Сергіївну в лікарні, і не тільки тому, що, готуючи про неї книгу, зріднилася з цією людиною, але й тому, що добре знаю, які вони, оті роздуми, що приходять на самоті. Але так не хотілося бачити її безпомічною, слабкою і краяти собі серце!
А якби ми всі, ті, хто дарував їй останні квіти, заходилися чергувати біля її ліжка, не підпускаючи до неї жодної підступної думки, вона б не здалася, вона б і сьогодні була з нами!
А ми — це ті, хто зібрався у залі бібліотеки ім. І. Франка, аби вшанувати пам’ять цієї світлої людини, і ті, хто вже за межами Криму, такого рідного і такого чужого після відомих подій. Ми — це українці, для яких скорбота за Вірою Сергіївною зливається зі скорботою за втраченою Батьківщиною. Бо, хоча Крим і Україна ніколи не були ідентичними, і Віра Роїк якось зізналася, що за 60 років так до нього по-справжньому і не звикла, але все ж таки українці тут могли спілкуватися рідною мовою і навіть мали сміливість іноді заявляти про свої права, бо вважалися таки у себе вдома.
Сьогодні все інакше. Під постійним масованим тиском безальтернативної антиукраїнської пропаганди, під загрозою репресій та виселення із Криму «командою переможців», позбавлені права голосу, люди лікуються від стресу та депресії, потерпають від інсульту або ж замикаються в собі, приміряючи маску «більшовика» — тобто того, хто належить до більшості і хто сприяв передачі Криму до складу Росії.
Тож нинішній день пам’яті Віри Сергіївни Роїк для багатьох став особливим: одне горе примножило інше, одна втрата посилила іншу втрату, і не багатьом вдалося промовляти без сліз на очах. А заступниця генерального директора Всеукраїнського інформаційно-культурного центру Світлана Леонова взагалі довго не могла з ними впоратися, бо, як потім повідомила, вона – українка з Вінниччини, там сказала свої перші слова рідною мовою і Віра Сергіївна для неї більше, ніж просто людина, до творчості якої Світлана прикипіла серцем.
А у сина Віри Роїк Вадима була й ще одна причина для скорботи – тільки-но зрівнялося 40 днів з часу смерті його дев’ятнадцятирічного внука, теж Вадима. На фотографію цього енергійного життєрадісного хлопця просто неможливо було дивитися, хотілося вигукнути: «Не правда, такі не помирають!». Але правда. І ця смерть, раптова, безглузда, переконує: люди в білих халатах, яким змушені ми довірятися в критичні моменти життя, навіть маючи підвищені зарплати (а із серпня, як повідомляють ЗМІ, це понад 30 тисяч рублів), не стають від того ні моральнішими, ні компетентнішими, особливо якщо не гребували проплаченими контрольними і курсовими.
Опанувавши себе, Вадим Михайлович заговорив про інші події, безпосередньо пов’язані з нинішньою датою, до якої, зокрема, вишивальник Юрій Савка підготував рушник, де фігурують різні техніки, котрі широко використовувала у своїй практиці Віра Роїк, а посередині був вишитий її портрет. Вадим Михайлович повідомив також про наукову конференцію, присвячену Вірі Сергіївні, що відбулася в Полтавському університеті ім. В. Короленка, яка передувала відкриттю в художньому музеї цього міста виставки робіт майстрині та її учениць, що вже тривалий час мандрує Україною.
Потім прозвучав вірш, написаний поетесою-аматоркою із Ленінського району Раїсою Наумовою спеціально до дня пам’яті. А далі виступили юні актори зразкової театральної студії «Світанок». Слова, з якими діти зверталися до Віри Сергіївни, запалені свічки, що вони потім вручили її сину, аби ті «передали тепло наших сердець», — все це було таким щирим і зворушливим, що щеміло серце. Так само, як і сказане художньою керівницею «Світанку» Аллою Петровою: «Все цвіте в Україні, все народжується, прославляє свою землю. Такою була і Віра Роїк. Вона й сьогодні гуртує нас!».
А хіба ні? І слова вдячності до Вадима Михайловича, який вже за відсутності матері робить все, аби не була втрачена ця її місія, були присутні чи не в усіх виступах.
Прозвучали і присвячені Вірі Сергіївні пісні у виконанні її улюбленого співака Ореста Мартиніва. Та і хто не любить Ореста Федоровича, який завжди в нашому колі, в горі і в радості, чи то звеселяючи, чи то лікуючи наші душі?!
«Мамо, мамо, рідна і красива, відлетіла ти на небеса…» — ці слова із пісні «До мами» у виконанні Ореста Мартиніва ще довго лунали в пам’яті.
Заспівала українську пісню і студентка українського відділення КДІПУ Едіє Аблаєва. Пісня була сповнена туги, і цю тугу кожен відчував по-своєму. А я думала: яка-то доля чекає на отаких кримськотатарських студенток, котрі вирішили присвятити її мові тут чужої і гнаної держави? Де і ким вони тепер працюватимуть, якщо досвідчені вчителі-україністи змушені перекваліфіковуватися? Але кримські татари – народ особливий, кількість перших класів з кримськотатарською мовою навчання цього року в деяких школах навіть подвоїлася. Можливо, ці люди навчать і нас отакій непримиренності, незламності у ході до своєї мети, ході впертої, без зайвих слів і патетики? Одразу ж пригадався заробітчанин з телеекрану, який прямував на територію РФ і улесливо заявляв журналістам: «Россия-матушка, нам, хохлам, без нее не прожить!». Важко, навіть неможливо уявити собі в такій ролі кримського татарина і боляче усвідомлювати, що наші співвітчизники можуть бути людьми без гідності і честі.
Поміж тим, виступи тривали. Прозвула мелодія пісні присутнього тут композитора В’ячеслава Боброва, написана до сторіччя Віри Сергіївни, яку вона так і не почула. У композитора російське прізвище і послуговується він російською мовою. Але ж В’ячеслав Бобров теж тут, на відміну від «щирого» українця, традиційного ведучого українських заходів, який цього разу взяти участь у вшануванні пам’яті майстрині вже відмовився. І ці слова я змушена писати замість вже сказаних Аллою Петровою, які були на кінчику пера: «Віра Сергіївна і сьогодні єднає та гуртує». У всякому разі, мушу до цього додати: і відкриває наші справжні обличчя.
Тим більше хочеться слідом за Вадимом Михайловичем ще раз подякувати керівництву бібліотеки ім. Франка, яке не побоялося і надати приміщення, і посприяти в організації заходу. Та хіба й могло бути інакше, хіба могли піддані царства книги піти проти того, чому вона навчала, навчає і, сподіваюся, буде навчати завжди?
Віра Сергіївна й сама володіла техніками вишивки різних народів, усіх любила і шанувала. А її несучасна внутрішня інтелігентність не дозволяла їй сказати щось недобре навіть про тих, для кого, здавалося б, інших слів просто не знайти.
Тож для всіх, хто її знав, ця жінка була вчителем. І навчала вона значно більшому, ніж вишивання, вона навчала життю. На цьому зосередив свою увагу у виступі кримський тележурналіст Олександр Польченко. А для мене Віра Сергіївна — це золотий уламок іншої цивілізації, якої ми зреклися в ім’я ідеалів сучасності і до якої дедалі важче буде дорости нам і нашим нащадкам.
Отже, присутні зазначили, що не випадково Віра Роїк пішла від нас у інші світи саме в День вчителя. А її безпосередні учениці Людмила Христенко та Світлана Лавренюк поділилися спогадами про далекий 1954 рік, коли Віра Сергіївна викладала у них в школі уроки рукоділля. Вони говорили про різнобічні захоплення своєї вчительки, її унікальну пам’ять, що дозволяла називати ім’я та по батькові всіх, хто пройшов хоча б краєчком її життя навіть дев’яносто років тому.
«Людина своїм життям має підготувати хороші спогади про себе», — заявила Людмила Христенко. Але хоч з нею і не посперечаєшся, та все одно цього здавалося замало і дуже хотілося б, аби зі своїм багажем людина входила не лише в спогади, але і в інше вічне життя, і воно ставало таким, якого вона варта, а наша розлука була лише передвістям нової зустрічі.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 10.10.2014 > Тема "Українці мої..."