Версiя для друку Обговорити в форумi

Роздуми над книгою

Ця ідилічна українська ілюстрація — з виданого у Криму 15 років тому альбому «методичних історико-етнографічних матеріалів, призначених для дітей молодшого та середнього віку, учнів та учителів загальноосвітніх та недільних шкіл з рідною мовою навчання, а також для широкого кола читачів». Так зазначено в анотації. Видання здійснено за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження» за програмою «Інтеграція в українське суспільство кримськотатарського народу, болгар, вірмен, греків, німців, які зазнали депортації». Видавці — Кримське вірменське товариство і Сімферопольське відділення товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.
Колоритно представлені в альбомі українські козаки, чумаки, сцена українського весілля, український Великдень, свято Івана Купала та інші обрядово-побутові свята та дійства, які дають уявлення про один з численних народів, що здавен населяють Крим, — українців. Так само образно, мальовничо, душевно в попередніх та наступних випусках альбому були показані представники інших кримських етносів, які складають багатий, барвистий букет кримського суспільства.
А угорі — обкладинка книги про українців, яка вийшла в Криму зовсім недавно. Чим різняться ці видання? Та хоча б тим, що через оце фото (унизу) з українським прапором в руках Софії Ротару, відомої і популярної і в Україні, і в Росії співачки, однієї з українок, про яку також розповідається в нещодавно виданій книзі, в нинішній Росії... скасовують її концерти.
Тільки-но будівничі капіталізму, які ще не усвідомлювали цієї своєї «великої» місії, почали активно звільняти життєвий простір для майбутніх поколінь, почуваючись при цьому обманутими і кинутими напризволяще, як пострадянські політтехнологи заговорили про те, що жалкують люди не за соціальною захищеністю і стабільністю, а всього лиш за роками своєї молодості, хоча багатьом з них пенсія ще і не снилася. Тоді мені здавалося, що автори цієї теорії щиро помиляються, просто «страшно далеки они от народа». Тепер на російській дійсності переконалася: маємо і завжди мали свого «поводиря», який вів нас не туди, куди треба нам, а туди, куди треба йому.
І сумую я сьогодні не за минулою молодістю (навіщо про нереальне?), а за тією видавничою справою, в галузі якої довелося колись працювати. Це одна із великих втрат радянського періоду, про яку в черговий раз нагадала мені презентація третьої книги із серії «Народ і часи» «Українці. Російська Федерація», що відбулася у філії бібліотеки ім. Л. Толстого, відомої своїм канадським відділом та керівницею – привітною українкою Любов’ю Тарахтій. Перша книга із цієї серії «Вірмени» була видана у 2007 році, а друга — «Росіяни» — у 2011-му.
Подумалося, скільки б людей було задіяно колись у підготовці подібних довідників: редакторів, коректорів, упорядників і обов’язково – рецензентів, відомих і досвідчених літераторів та фахівців у тій чи іншій сфері життєдіяльності.
Сьогодні видавнича справа в руках не професіоналів, а просто активних непосидючих людей, таких, як автори і упорядники згаданих книг Борис Балаян та Лев Рябчиков, котрі, створюючи довідники, виступили одразу ж у всіх іпостасях: розробили проект, зібрали матеріали, підготували тексти. Щоправда, для книги, присвяченої українцям, їм знадобився також перекладач, бо вона – двомовна.
Звичайно ж, що не осягнути неосяжного. В підготовці подібного видання важливо дотримуватись одного зрозумілого принципу. Чим керувалися у даному випадку автори, вони і самі не можуть логічно і вичерпно пояснити. У всякому разі, з’ясовується, що перша книга серії присвячена вірменам (за національною ознакою), які мешкають в Криму. До збірки під назвою «Росіяни» увійшли люди різного етнічного походження, але теж кримчани. В пошуках українців (вірніше було б сказати, вихідців з України) автори вирушили на широкі простори Російської Федерації. Те, що таких там чимало, не підлягає сумніву, за різними даними, від 4 до 10 мільйонів. Відібрати з них кілька десятків – завдання непросте. І тут, можливо, треба було зорієнтуватися чи то на літераторів, чи то на людей мистецтва або ж державних діячів. Це б надало довіднику академічності, послугувало б підставою зайняти йому місце на полицях солідних бібліотек.
Але автори, власне, на таке і не замахувалися. Як повідомив у своєму виступі Борис Балаян, він особисто керувався бажанням просто залишити пам’ять про тих чи інших людей, на відміну від мільйонів, що не матимуть такої можливості.
Насправді ж, в збірку потрапили і ті, кому не загрожує щонайшвидше забуття, такі, як Софія Ротару (та і чи була вона рік тому громадянкою Російської Федерації?), і такі, як пенсіонерка, секретар Ростовської міської національно-культурної автономії Інна Христенко, відома лише досить вузькому колу. Чому саме вона, а не хтось інший? Просто так лягла карта. Подорожуючи Росією, автори проекту зверталися переважно в українські національно-культурні товариства та районні державні адміністрації, які й пропонували їм своїх кандидатів. Тож до компанії російських українців потрапили і голова Рузького муніципального району Підмосков’я Олег Якунін, і навіть голова адміністрації сільради с. Степанівка Башкирії Олексій Шевченко, народжений на Сумщині. Для таких людей дійсно представляти українство Росії – велика і несподівана удача. Серед інших є як чимало нічим не примітних підприємців, так і відомі політики сучасності, приміром, Євген Примаков, Олександр Руцкой, Григорій Явлінський, Людмила Швецова, нарешті Валентина Матвієнко, нині відома своєю яскравою антиукраїнською позицією.
Але на момент укладання книги в цьому відношенні вона ще широко не прославилася. Та і не цікавили авторів політичні уподобання своїх героїв. Інакше це була б зовсім інша книга. Приблизно така, як наполягали деякі їхні добровільні помічники в РФ, – відкривати її мала велика фотографія, де Володимир Путін потискає руку Віктору Януковичу. І як би це сприймалося сьогодні, коли російські ЗМІ не лише виставляють останнього жертвою державного заколоту, але не забувають і про «золоті батони» цієї безневинної жертви.
Але все ж таки відсторонитися від політики ініціаторам видання не вдалося, оскільки вони стали провідниками популярної в Росії ідеї «русского мира». А допоміг їм в цьому автор розлогої вступної статті, академік Російської національної академії наук Петро Толочко. Аналізуючи спільну українсько-російську історію, він зазначив, що входження колишньої Малоросії до складу Росії на прохання Богдана Хмельницького не передбачало узаконеного рівноправ’я двох народів, хоча і говорити про колоніальне становище України було б несправедливо. Адже люди, які фактично відмовилися від своєї національної ідентичності, одержали доступ до найвищих в країні посад, як, до речі, і нинішні українці, котрі перестали бути українцями.
Відомо, що до Великої Вітчизняної війни майбутній генсек Л. Брежнєв у своїх автобіографічних довідках називав себе українцем, а після війни вже записувався росіянином. Тобто українець, який готовий був увійти до єдиної радянської спільноти на чолі зі «старшим братом», мав усі шанси теж підвищити свій статус, визнавши і виконуючи запропоновані правила. Таких хіба що зрідка досить «доброзичливо» називали хохлами (як це відбувається і зараз), а для тих, хто у відповідь не усміхався, пояснювали, що це зовсім не образливо, що йдеться про «хохолок», який колись носили українці. З таким же успіхом росіян можна було б називати «лаптями» або ж євреїв «пейсами», однак не думаю, що це комусь би сподобалось.
В даному ж випадку провідною стала тема національної єдності, і проходила презентація під гаслом «Ми — слов’яни». Мушу зазначити, що в нинішній ситуації навіть це було досить сміливо – після такої тривалої інтенсивної антиукраїнської пропаганди, інформаційної війни, а також війни справжньої – зі зброєю, кров’ю, тортурами, бо все це вкрай наелектризувало суспільство. Тож треба було дати зрозуміти, що книга присвячується не тим українцям, яких в Росії тепер називають «хунтою» і «фашистами», оскільки вони претендують на свою окрему долю не у складі «русского мира», а про цілком лояльних і на все згодних. Намагаючись знівелювати міжнаціональний конфлікт, хтось із промовців навіть не обмежився «слов’янами», заявивши: «Всі ми – земляни, а національності – це як спідня білизна, її треба мати, але не треба показувати» (!).
Втім, і той формат обговорення, який відбувся, можна вважати позитивним, хоча він і не мав нічого спільного з баченням української проблематики тими, для кого Україна і Малоросія зовсім різні речі.
Тож напрошується висновок, що звичайні люди там, де не втручаються ляльководи і маніпулятори, легко знаходять спільну мову. Кілька місяців тому донеччани і уявити собі не могли, що колись підуть зі зброєю на своїх братів з інших регіонів України та ще й під офіційним гаслом повернення до влади «законного» президента, який, вкрай зганьбивши себе, заховався в Росії. То невже хоча б одна нормальна людина пішла б проливати свою і чужу кров за такого горе-президента? Для політично невмотивованих людей законними передовсім є їхні права на життя, роботу, соціальні гарантії, а якщо все це на кону, то на біса їм Янукович і те, чи досидів він на троні свій термін?
Та повернімося до книги. Вона має прекрасний вигляд, оздоблена фотографіями – це здебільшого пам’ятники видатним українцям на теренах РФ. І хоча за великим рахунком це лише натяк на справжній видавничий успіх, бажаючих придбати її знайшлось би чимало. Серед них не лише ті, хто фактично оплатив у ній свою видавничу площу солідною сумою. Але загальний тираж у тисячу примірників для всієї великої Росії надто мізерний.
Зараз в роботі у Б. Балаяна та Л. Рябчикова черговий том, присвячений українцям Криму. А поки що на книгу чекають презентації по всій Росії і повторна — в її столиці. До речі, сьогодні не зайве нагадати, що такі уславлені люди, як Анна Ахматова, Марина Цвєтаєва та Петро Чайковський, якими пишаємося ми всі і яким присвячений, зокрема, перший розділ видання, мають українське коріння. У той же час значна частина життя Тараса Шевченка пройшла у Санкт-Петербурзі, на російських теренах. Це до 200-річчя від дня його народження і було приурочено черговий том, який відкривається цитатою із Шевченківської передмови до поеми «Гайдамаки». Вона про те, що всі ми, слов’яни, — діти однієї матері, і замислитися над цим сьогодні, як ніколи, на часі, бо жодний шматок ласої землі не може виправдати братовбивчої війни. Тож, трохи перефразувавши, хочеться повторити за Великим Кобзарем: «Схаменіться, брати мої, молю вас, благаю!». Схаменіться, не чіпайте чужого, не нівечте людські долі, не зловтішайтеся з приводу холодної і голодної зими, яка насувається на українців! Якщо ви сильні, будьте і мудрими, душевними, добрими.
А «русский мир» — це не гетто, і нікого не треба заганяти туди силоміць, ставлячи питання руба: хто не з нами, той проти нас. І чим менше буде у цьому відношенні тиску, тим продуктивнішим стане діалог.
Особисто я нічого не маю проти нашої спільної праматері. Але росіяни сьогодні – поняття швидше не етнічне, а світоглядне, і тут у них з українцями батьки різні.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2014 > Тема "Бути чи не бути?"