"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Душі криниця"
#39 за 26.09.2014
ОЛЕНЯЧЕ ДЖЕРЕЛО
Ем╕ль АМ╤Т
Л╕тература
(Зак╕нчення. Поч. у № 37-38)
Б╕дна моя матуся умовляла мене: «Дитинку погодувати треба». А я дивлюся на не╖, як божев╕льна, бо й справд╕ тод╕ була дуже розгублена. Сповите дитя принесли ╕ поклали б╕ля мене на л╕жко. Я миттю повернулася до ст╕ни. Немовля почало плакати, я грубо штовхнула його. Мама почала мене сварити. Я давно не чула в╕д не╖ таких сл╕в. На щастя, в сус╕дки була маленька дитинка, вона доглядала й за мо╓ю дочкою. Одного вечора з╕бралися сус╕ди, л╕тн╕ люди ╕ прийшли до нас, щоб мене повчати. «Поб╕йся Бога, дочко, х╕ба можна в╕двертатися в╕д сво╓╖ дитини, вона ж кров ╕ плоть твоя, Бог да╓ людин╕ душу, ти перед Богом в одв╕т╕…». Я слухала мовчки, пот╕м не витримала, грюкнула дверима, п╕шла до сво╓╖ к╕мнати. Виходячи в╕д нас, ж╕нки похитували головами, здивовано поглядали на мо╖ в╕кна, а матер╕ сказали: «Лихий поплутав, дочку обов’язково до бабки поведи…». Вранц╕ наступного дня мама привела попа. П╕п узяв мене за руку, посадовив поруч з собою, почав читати молитви, хот╕в вигнати з мене б╕с╕в. Я наст╕льки втомилася в╕д усього, що вир╕шила пок╕нчити з ус╕м раз ╕ назавжди. Як т╕льки п╕п п╕шов, я сповила дочку, взяла на руки ╕ сказала мам╕: — Я вийду, трохи пров╕трюсь. — Йди, дочко, прогуляйтеся, — сказала вона ╕, рад╕ючи, подумала: «Бог почув наш╕ молитви». Довго я йшла вздовж поля, дорогами, якими ми з тобою ходили. Довкола сп╕вають пташки, бдж╕лки перел╕тають з кв╕тки на кв╕тку — усе живе насолоджу╓ться життям, начеб п╕сля вигнання фашист╕в не т╕льки люди, а й ус╕ жив╕ ╕стоти рад╕ють. Не чути постр╕л╕в, т╕льки в мо╖й голов╕ рояться чорн╕ думки. Ноги сам╕ привели мене до цього озера. З╕йшла я на вершину скел╕, де ти любив сид╕ти, й подумала: «В одну мить зв╕льнюся в╕д ус╕х мук, брехн╕, ганьби, страждань!». Вода начеб потемн╕ла, загойдалась, н╕би готова була мене проковтнути! Побачила я сво╓ в╕дображення, як в дзеркал╕, простягла руки вперед, от-от кину дитину… Коли дивилася в холодну чорну воду, неначе сама мерзла, тряслась, як в лихоманц╕… Та не можу роз╕мкнути рук, так начеб хтось зав’язав мен╕ ╖х невидимими нитками, не можу кинути вниз дитину!.. Ц╕╓╖ мит╕ я згадала, як батько кидав у м╕шок цуценят нашо╖ собаки Арапки, щоб потопити ╖х в р╕чц╕. Це було тро╓ маленьких цуценят ще з нерозплющеними очима. Б╕жу я сл╕дом ╕ прошу: «Таточку, не вбивай, я сама буду за ними доглядати, не топи!..». В╕н нав╕ть не озирнувся, прийшовши, кинув ╖х на сам╕с╕ньку середину р╕чки. Тод╕ у мене потемн╕ло в очах ╕ я упала, знепритомн╕вши. «Що я роблю, що р-о-бл-ю-ю?»: ця думка стр╕лою пронизала мою св╕дом╕сть. Спочатку я злякалась, пот╕м душа наповнилася жал╕стю, начеб в мен╕ розтанув шматок крижини, неспод╕вано прокинулась любов до цього нещасного немовляти… Пригорнувши дитину до грудей, я кинулася геть в╕д води. Упала, плачучи, на землю, почала ц╕лувати дитинку. Трохи заспоко╖вшись, уперше погодувала ╖╖. З ц╕╓╖ мит╕ я в╕дчула себе мат╕р’ю. Ця малесенька людинка — моя дочка! А я — ╖╖ мати… ╤ годувала, й плакала, сльози капали на личко дитин╕, але це вже були сльози радост╕… У людському серц╕ милосердя ма╓ бути б╕льше, н╕ж злост╕, т╕льки тод╕ можна бути людиною… я прям╕с╕нько на трав╕ заснула поруч з дочкою. Коли я прокинулась — побачила маму. «Багато часу минуло, а вас усе нема та й нема, розхвилювалася, п╕шла шукати». Тут же, разом з мамою дали наш╕й д╕вчинц╕ ╕м’я, назвали ╖╖ В╕рою, бо цього дня пов╕рила людям, пов╕рила, що на св╕т╕, кр╕м зла, живе й добро ╕ що бути мат╕р’ю — не ганьба, а щастя. А п╕сля того, як люди пов╕рили, я й себе змусила пов╕рити в те, що почуття, як╕ були м╕ж нами, подарували нам цю д╕вчинку… Коли В╕ра виросла й запитала у мене: «Хто м╕й батько?», я розказала ╖й про наше чисте й св╕тле кохання… Люба змовкла. До балки, де вони сид╕ли, вже не пробиваються сонячн╕ промен╕, вода зда╓ться чорною. Очерети стоять, як як╕сь чудовиська, нав’ючен╕ ношею. Люба дивиться туди, де ще ╓ сонячне св╕тло, на протилежний схил. Поки вона розпов╕дала про все, що з нею трапилось, жодного разу не поглянула на Бек╕ра, нав╕ть якщо й подивилася б, то н╕чого б не зрозум╕ла, дивлячись на скам’ян╕лий вираз його обличчя. Бек╕р мовчить. Йому б знайти слова, котр╕ могли б пом’якшити розбурханий Любин б╕ль, але, як на зло, так╕ слова не спадають на думку. Нарешт╕, не знайшовши сл╕в, об╕йняв Любу за плеч╕, поц╕лував ╖╖ в щоку. Вона поглянула на Бек╕ра очима, повними сл╕з: — Ти мен╕ пробачив? Скажи, що мен╕ треба зробити, щоб ти мен╕ пробачив? — Це ти мен╕ вибач за те, що я тод╕ не зм╕г тебе вберегти в╕д рук кат╕в. Пробач. Взявши ╖╖ руки в сво╖, поц╕лував. Сонце вже сховалося за високими горами. На землю спускався веч╕р. Прохолодний в╕терець шелест╕в листям. Люба пощулилася в╕д холоду. Бек╕р встав на ноги ╕ подав ╖й руку. Стр╕пнувши п╕джак, накинув Люб╕ на плеч╕. Оминувши озерце, вони вийшли на дорогу ╕ попрямували до села. Люба, узявши його п╕д руку, намагалася йти за ним в ногу. Дорога, вкочена колесами автомашин, впиралася в зелень дерев, що видн╕лися попереду, а за ними проглядали будиночки п╕д черепицею. Неспод╕вано перед ними з’явилася постать д╕вчинки. Люба здригнулась: — В╕ро, що трапилось?.. Коли до них лишалося к╕лька крок╕в, д╕вчинка раптом зупинилася, з╕м’явши хустку в руц╕. Бек╕р в╕дразу уп╕знав у н╕й ту д╕вчинку, що зустр╕лася йому в л╕с╕ з кв╕тами в руц╕. Як ╕ в л╕с╕, вона знову дивиться на Бек╕ра «Любиними очима», — викапане його перше кохання! Д╕вчинка чека╓, вона хоче взнати, хто цей дядько — родич чи г╕сть… Усм╕хнувшись, Бек╕р ступив крок до не╖: — Добридень! Це я… — сказав в╕н. Обличчя д╕вчинки засяяло рад╕стю, п╕дстрибнувши, вона кинулась йому на шию. — Добридень, таточку, я тебе знайшла! — В╕рно, дочко, ти знайшла… Озирнувшись, В╕ра пом╕тила, що мама витира╓ хусткою оч╕. — От бачиш? А ти не в╕рила… В╕ра взяла п╕д руку маму ╕ Бек╕ра. Утрьох вони попрямували до села… В╕ра безупинно розпов╕да╓ про те, як почала шукати батька, як склали екзамени в школ╕, про однокласник╕в ╕ про свого друга — Павлика Степаненка. Зда╓ться, ця д╕вчинка — найщаслив╕ша людина на св╕т╕. Коли прийшли в село, вони домовились зустр╕тися увечер╕ в Ра╖ Губаново╖. — Я до тебе зайду, — сказала Люба ╕, прощаючись, прихилилася щокою до його плеча. — А тато не п╕де з нами додому? — спитала В╕ра, нерозум╕юче глянувши на маму, пот╕м на Бек╕ра. — Н╕, в╕н зупинився в сво╓му дом╕, — промовила Люба ╕ тут же додала: — в дом╕, де ран╕ше жив… Його реч╕ в дом╕ Варвари Петр╕вни. — Ну й що, нехай до нас в д╕м принесе, добре, тату? Принесеш? — вона з над╕╓ю дивилася на нього. Бек╕р згадав, що жодного разу не був у Люби вдома. Тод╕ побоювався ╖╖ батька. Зараз Бек╕р зрозум╕в, що Люба й сама не дуже цього хоче. У обох с╕м’╖, сво╓ життя. — Тату, ти повинен побачити мою к╕мнату, мусиш знати, як живе твоя дочка! — наполягала В╕ра. Бек╕р об╕йняв ╖╖ за плеч╕: — Я зайду й обов’язково подивлюся твою к╕мнату. — Ти при╖хав до мене ╕ повинен жити в нашому дом╕. — Що ти кажеш! — док╕рливо промовила мати, — ти ж зна╓ш, що в Бек╕ра Асановича… — У батька, — поправила ╖╖ дочка. — Гаразд, в тата ╓ с╕м’я, якщо в╕н зараз зупиниться у нас, то що казатимуть люди? Сама подумай. Рад╕сть погасла в очах д╕вчинки. Вона замовкла. Бек╕р в╕дчув провину перед д╕вчинкою. В╕н хот╕в ╖╖ п╕дбадьорити, але чомусь не знайшов сл╕в. Почало смеркатися, удалин╕ зникли л╕с ╕ гори. ╤з сус╕дньо╖ вулиц╕, зд╕ймаючи куряву, завернув «газик» ╕ зупинився б╕ля них. Дверцята легковика в╕дчинились ╕ з нього по-молодецькому вистрибнув чолов╕к рок╕в п’ятдесяти й п╕д╕йшов до них. — Любов Михайл╕вно, весь день шукаю вас, — сказав в╕н ╕ з-п╕д густих бр╕в кинув погляд на Бек╕ра. — Наш г╕сть, колись ми вчилися в одному клас╕, нин╕ живе в Ташкент╕, за фахом — селекц╕онер, — в╕дрекомендувала його Люба. Чолов╕к подав руку: — Юхим Тимоф╕йович, голова колгоспу. В╕н в╕дв╕в Любу вб╕к, щоб обговорити важлив╕ колгоспн╕ справи. В тому, як говорив цей рослий чолов╕к, в його рухах була видна в╕ра в себе, сильна воля. Люба ╕ Юхим Тимоф╕йович йшли дорогою, розмовляючи уп╕вголоса, а машина пов╕льно ╖хала за ними. В╕ра, сумно глянувши на Бек╕ра Асановича, спитала: — Ти скоро по╖деш, так? — Пам’ята╓ш, ти в лист╕ писала, що хот╕ла б подивитися м╕сто Ташкент, може, разом по╖демо? В╕ра, певно, забувши, що вона вже не маленька дитина, повисла на ши╖ в Бек╕ра Асановича ╕, п╕д╕гнувши ноги, почала дригати ними. Бек╕р, який не оч╕кував тако╖ реакц╕╖ на сво╖ слова, ледь втримався на ногах… * * * В╕рочка клопочеться по дому, допомага╓ накривати на ст╕л, а сама погляду не в╕дводить од в╕кна, чека╓ когось. Ус╕ знають, кого вона жде. Бек╕р вда╓, що н╕чого не зна╓, але дуже хот╕в би, щоб Павло прийшов. «В╕н обов’язково повинен прийти!». Варя вже почала носити на ст╕л гаряч╕ страви. Бек╕р Асанович почувався щасливим в Любин╕м дом╕, до якого мр╕яв потрапити в дитинств╕. Коли сидиш з друзями — не пом╕ча╓ш, як сплива╓ час. В╕ра вже к╕лька раз╕в запитувала в Бек╕ра: — Тату, ми не зап╕знимось? — Не зап╕знимось, — в╕дпов╕да╓ в╕н, але роззира╓ться навс╕б╕ч з над╕╓ю, що Павло прийде попрощатися. Бек╕р ╕ сам уже часто погляда╓ на годинник. Люба домовилася з вод╕╓м, в╕н ма╓ при╖хати о п’ят╕й. Голова колгоспу Юхим Тимоф╕йович ще в Москв╕, тому його «газик» сто╖ть на прикол╕. Однокласниця Рая, добряче п╕дпивши, поплескуючи Бек╕ра по спин╕, каже: — Не хвилюйся, вод╕й свою справу зна╓, за дв╕ години довезе тебе до С╕мферопольського вокзалу. У цей час долинув шум автомашини. Ус╕ п╕двелися з╕ сво╖х м╕сць ╕ вийшли надв╕р. Друз╕ тиснуть Бек╕ров╕ руку, прощаються. Бек╕р об╕йняв Варвару Петр╕вну, пригорнув до грудей. Вона переживала, щоб не заплакати, тому що знала, заплаче вона, — Бек╕р також не стрима╓ться. — Я обов’язково напишу вам, — сказав в╕н, ╕ швидко в╕дчинив дверцята машини. В╕н с╕в на задн╓ сид╕ння поруч з Любою, а В╕ра — б╕ля вод╕я. Вод╕й — молодий хлопець, почав щось говорити до В╕ри, але д╕вчина була сумна ╕ все дивилася у в╕конце машини. Вод╕й просигналив, ╕ машина рушила з м╕сця. Вони ╖дуть дорогою, обаб╕ч яко╖ ростуть топол╕. В╕ра здригнулась в╕д неспод╕ванки: чолов╕к, який сид╕в на узб╕чч╕, п╕дхопився на ноги ╕ вийшов на середину дороги. — Пав-ло! — вод╕й натиснув на гальма. В╕ра миттю вистрибнула з каб╕ни ╕, п╕д╕йшовши до Павла, збентежено зупинилась. Павло взяв ╖╖ за руку… Незабаром В╕ра з розпаш╕лим обличчям ╕ повними радост╕ очима вернулася до машини. Вод╕й справд╕ добре в╕в машину. ╤ менше, н╕ж за дв╕ години, до╖хав би до С╕мферополя, але раптом у машини застукот╕в двигун. Вод╕й зупинив машину ╕, в╕дкривши капот, почав копатися в мотор╕. Бек╕р ╕ Люба вийшли з машини, щоб трохи пройтись. Люба взяла його п╕д руку ╕ вони п╕шли по асфальту. Багато хот╕лося сказати Бек╕ру, але в╕н мовчав. — Бек╕ре, я пам’ятаю все, що тод╕ в╕дбувалось. Ми були тод╕ ще д╕тьми, багато чого не розум╕ли, але наш╕ почуття були чистими, як сльоза. Я згодом зрозум╕ла, як дуже я тебе любила… А ти? — зупинившись, Люба зазирнула в оч╕ Бек╕ру. — Я також любив. — А чому тод╕ н╕ словом не обмовився про це? — Я соромився цього слова, але знав, що не зможу жити без тебе… — Але ж живеш?.. Бек╕р н╕чого не в╕дпов╕в, вони мовчки йшли дорогою. Наздогнавши, машина зупинилася б╕ля них. Решту дороги вони ╖хали мовчки. Через деякий час стемн╕ло, вод╕й ув╕мкнув фари. Люба мовчала, вона про щось думала, переживала… Адже уперше так далеко в╕дправля╓ свою дитину, ╖й ще т╕льки с╕мнадцять. Незважаючи на те, що ма╓ атестат зр╕лост╕, для матер╕ вона ще дитина. Машина мчить на велик╕й швидкост╕. Т╕льки в’╖хавши у м╕сто, вод╕й по╖хав пов╕льн╕ше. Коли вони при╖хали на вокзал, залишалося к╕лька хвилин до в╕дправлення по╖зда. На перон╕ було людно. Люба не втрималась, заплакала, пригорнувши В╕ру до грудей. Вод╕й зан╕с ╖хн╕ вал╕зи до вагона. З гучномовця долинуло прохання до проводжаючих залишити вагони. Люба щось говорить дочц╕, да╓ ╖й останн╕ напучення. В╕ра, об╕йнявши мат╕р, поц╕лувала ╖╖ щоки, оч╕ ╕ застрибнула до вагона. Бек╕р, взявши Любу за плеч╕, поц╕лував ╖╖ оч╕. А вона дивиться на Бек╕ра, начеб бачить востанн╓ ╕ хоче назавжди запам’ятати його… По╖зд рушив. — До побачення! — сказав Бек╕р ╕ неохоче в╕дпустив ╖╖ руку. Люба витерла сльози ╕ усм╕хнулась. — Тату! — погукала В╕ра. Бек╕р б╕г поруч з по╖здом, що вже набирав швидк╕сть ╕, нарешт╕, застрибнув до тамбура. Ув╕йшовши до вагона, вони дивилися у в╕кно на перон, що залишився позаду. Люба махала всл╕д рукою, В╕ра щось гукала, притиснувшись чолом до скла, з ╖╖ очей котилися сльози… По╖зд швидко виписав дугу ╕ вокзал сховався за г╕ллям розлогих дерев… По╖зд уже набрав швидк╕сть, В╕ра ╕ Бек╕р мовчки дивляться туди, де залишилася Люба… Незабаром ╕ м╕ст через Салгир, ╕ м╕сто лишилося позаду. По╖зд мчить степом, миготять далек╕ вогники. А перед очима й дос╕ Люба. — У Москв╕ будемо чотири дн╕, — сказав Бек╕р, щоб перервати затяжну мовчанку. — П╕демо до Мавзолею. Всяк, хто уперше потрапля╓ до Москви, обов’язково бува╓ там… — Тату, а ти поведеш мене в Третьяковку? — запитала В╕ра. — Обов’язково п╕демо в Третьяковську галерею ╕ в музей Пушк╕на. Люди, як╕ в╕дв╕дують ц╕ м╕сця, добр╕шають душею. Якщо поталанить купити квиток, можна ╕ у Большому театр╕ оперу послухати. — Я твори Пушк╕на дуже люблю. Вона прочитала напам’ять пушк╕нський в╕рш. Сама того не пом╕чаючи, п╕д час розмови В╕ра написала пальцем на запот╕лому скл╕ л╕теру «П». — Якщо я бачу людину з книгою Пушк╕на в руках або з╕ скрипкою, я задумуюсь. Чомусь упевнена, що так╕ люди не можуть завдати зла ╕ншим, — сказала вона. — А якщо цей чолов╕к буде трактористом? — сказав Бек╕р, дописавши на скл╕ решту л╕тер — «Паша». В╕ра здивовано подивилася на нього, не розум╕ючи, як це батько вгадав ╖╖ думки. Усм╕хнулась, одначе л╕тери не стерла. — В╕н н╕ на кого не схожий… — Яка профес╕я тоб╕ подоба╓ться? — Як╕ чудов╕ в╕рш╕ писав Пушк╕н, як чудово волод╕в скрипкою Паган╕н╕, а полотна Рафаеля… Я хочу бути також талановитою, як вони. Не обов’язково писати в╕рш╕, грати на скрипц╕, малювати картини, якими захоплюватиметься весь св╕т. Не ма╓ значення, буду трактористкою, швачкою чи л╕карем. Головне — бути справжньою, доброю людиною. Правда? Бек╕р Асанович ствердно кивнув головою, встав. П╕д ногами щось затр╕щало. Глянувши на п╕длогу, в╕н побачив розсипану жменьку пшениц╕, схоже, що хтось заносив до купе д╕рявий м╕шок ╕з зерном. В╕ра й Бек╕р Асанович, схилившись, почали збирати пшеничне зерно. В╕ра випросталась, подмухала на долоню, з зерен злет╕в пил ╕ вони засяяли, як золото. — Дивись, н╕би золото!.. — пот╕м простягнувши руку кр╕зь в╕дчинене в╕кно, висипала зерна з╕ словами: — Нехай пташки поклюють! — Я навчу тебе найкорисн╕шо╖ для людей профес╕╖, — сказав Бек╕р, погладивши ╖╖ спорожн╕лу долоньку ╕ поклавши в не╖ зерна, як╕ п╕д╕брав сам. В╕ра не викинула ╖х через в╕кно, а затис-нула в долон╕. Розр╕заючи н╕чну тишу, по╖зд мчить ╕ мчить уперед. Колеса дзв╕нко вистукують свою мелод╕ю. Зр╕дка за в╕кном миготять вогн╕ ╕ знову зникають в н╕чн╕й темряв╕. Бек╕р в задум╕ сто╖ть б╕ля в╕кна ╕ йому зда╓ться, що Люба все ще маха╓ рукою ╖м усл╕д… Але в ╖╖ очах уже нема╓ сл╕з.
Переклад з кримськотатарсько╖ Данила КОНОНЕНКА
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=14024
|