Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

(Закінчення. Поч. у № 37-38)

Бідна моя матуся умовляла мене: «Дитинку погодувати треба». А я дивлюся на неї, як божевільна, бо й справді тоді була дуже розгублена. Сповите дитя принесли і поклали біля мене на ліжко. Я миттю повернулася до стіни. Немовля почало плакати, я грубо штовхнула його. Мама почала мене сварити. Я давно не чула від неї таких слів.
На щастя, в сусідки була маленька дитинка, вона доглядала й за моєю дочкою.
Одного вечора зібралися сусіди, літні люди і прийшли до нас, щоб мене повчати. «Побійся Бога, дочко, хіба можна відвертатися від своєї дитини, вона ж кров і плоть твоя, Бог дає людині душу, ти перед Богом в одвіті…».
Я слухала мовчки, потім не витримала, грюкнула дверима, пішла до своєї кімнати.
Виходячи від нас, жінки похитували головами, здивовано поглядали на мої вікна, а матері сказали: «Лихий поплутав, дочку обов’язково до бабки поведи…».
Вранці наступного дня мама привела попа. Піп узяв мене за руку, посадовив поруч з собою, почав читати молитви, хотів вигнати з мене бісів.
Я настільки втомилася від усього, що вирішила покінчити з усім раз і назавжди. Як тільки піп пішов, я сповила дочку, взяла на руки і сказала мамі:
— Я вийду, трохи провітрюсь.
— Йди, дочко, прогуляйтеся, — сказала вона і, радіючи, подумала: «Бог почув наші молитви».
Довго я йшла вздовж поля, дорогами, якими ми з тобою ходили. Довкола співають пташки, бджілки перелітають з квітки на квітку — усе живе насолоджується життям, начеб після вигнання фашистів не тільки люди, а й усі живі істоти радіють. Не чути пострілів, тільки в моїй голові рояться чорні думки. Ноги самі привели мене до цього озера. Зійшла я на вершину скелі, де ти любив сидіти, й подумала: «В одну мить звільнюся від усіх мук, брехні, ганьби, страждань!». Вода начеб потемніла, загойдалась, ніби готова була мене проковтнути! Побачила я своє відображення, як в дзеркалі, простягла руки вперед, от-от кину дитину… Коли дивилася в холодну чорну воду, неначе сама мерзла, тряслась, як в лихоманці… Та не можу розімкнути рук, так начеб хтось зав’язав мені їх невидимими нитками, не можу кинути вниз дитину!.. Цієї миті я згадала, як батько кидав у мішок цуценят нашої собаки Арапки, щоб потопити їх в річці. Це було троє маленьких цуценят ще з нерозплющеними очима. Біжу я слідом і прошу: «Таточку, не вбивай, я сама буду за ними доглядати, не топи!..». Він навіть не озирнувся, прийшовши, кинув їх на самісіньку середину річки. Тоді у мене потемніло в очах і я упала, знепритомнівши.
«Що я роблю, що р-о-бл-ю-ю?»: ця думка стрілою пронизала мою свідомість. Спочатку я злякалась, потім душа наповнилася жалістю, начеб в мені розтанув шматок крижини, несподівано прокинулась любов до цього нещасного немовляти… Пригорнувши дитину до грудей, я кинулася геть від води. Упала, плачучи, на землю, почала цілувати дитинку. Трохи заспокоївшись, уперше погодувала її. З цієї миті я відчула себе матір’ю. Ця малесенька людинка — моя дочка! А я — її мати… І годувала, й плакала, сльози капали на личко дитині, але це вже були сльози радості…
У людському серці милосердя має бути більше, ніж злості, тільки тоді можна бути людиною… я прямісінько на траві заснула поруч з дочкою.
Коли я прокинулась — побачила маму. «Багато часу минуло, а вас усе нема та й нема, розхвилювалася, пішла шукати». Тут же, разом з мамою дали нашій дівчинці ім’я, назвали її Вірою, бо цього дня повірила людям, повірила, що на світі, крім зла, живе й добро і що бути матір’ю — не ганьба, а щастя. А після того, як люди повірили, я й себе змусила повірити в те, що почуття, які були між нами, подарували нам цю дівчинку…
Коли Віра виросла й запитала у мене: «Хто мій батько?», я розказала їй про наше чисте й світле кохання…
Люба змовкла.
До балки, де вони сиділи, вже не пробиваються сонячні промені, вода здається чорною. Очерети стоять, як якісь чудовиська, нав’ючені ношею. Люба дивиться туди, де ще є сонячне світло, на протилежний схил. Поки вона розповідала про все, що з нею трапилось, жодного разу не поглянула на Бекіра, навіть якщо й подивилася б, то нічого б не зрозуміла, дивлячись на скам’янілий вираз його обличчя.
Бекір мовчить. Йому б знайти слова, котрі могли б пом’якшити розбурханий Любин біль, але, як на зло, такі слова не спадають на думку. Нарешті, не знайшовши слів, обійняв Любу за плечі, поцілував її в щоку.
Вона поглянула на Бекіра очима, повними сліз:
— Ти мені пробачив? Скажи, що мені треба зробити, щоб ти мені пробачив?
— Це ти мені вибач за те, що я тоді не зміг тебе вберегти від рук катів. Пробач.
Взявши її руки в свої, поцілував.
Сонце вже сховалося за високими горами. На землю спускався вечір. Прохолодний вітерець шелестів листям. Люба пощулилася від холоду. Бекір встав на ноги і подав їй руку. Стріпнувши піджак, накинув Любі на плечі. Оминувши озерце, вони вийшли на дорогу і попрямували до села. Люба, узявши його під руку, намагалася йти за ним в ногу. Дорога, вкочена колесами автомашин, впиралася в зелень дерев, що виднілися попереду, а за ними проглядали будиночки під черепицею.
Несподівано перед ними з’явилася постать дівчинки. Люба здригнулась:
— Віро, що трапилось?..
Коли до них лишалося кілька кроків, дівчинка раптом зупинилася, зім’явши хустку в руці. Бекір відразу упізнав у ній ту дівчинку, що зустрілася йому в лісі з квітами в руці. Як і в лісі, вона знову дивиться на Бекіра «Любиними очима», — викапане його перше кохання! Дівчинка чекає, вона хоче взнати, хто цей дядько — родич чи гість…
Усміхнувшись, Бекір ступив крок до неї:
— Добридень! Це я… — сказав він.
Обличчя дівчинки засяяло радістю, підстрибнувши, вона кинулась йому на шию.
— Добридень, таточку, я тебе знайшла!
— Вірно, дочко, ти знайшла…
Озирнувшись, Віра помітила, що мама витирає хусткою очі.
— От бачиш? А ти не вірила…
Віра взяла під руку маму і Бекіра. Утрьох вони попрямували до села…
Віра безупинно розповідає про те, як почала шукати батька, як склали екзамени в школі, про однокласників і про свого друга — Павлика Степаненка. Здається, ця дівчинка — найщасливіша людина на світі.
Коли прийшли в село, вони домовились зустрітися увечері в Раї Губанової.
— Я до тебе зайду, — сказала Люба і, прощаючись, прихилилася щокою до його плеча.
— А тато не піде з нами додому? — спитала Віра, нерозуміюче глянувши на маму, потім на Бекіра.
— Ні, він зупинився в своєму домі, — промовила Люба і тут же додала: — в домі, де раніше жив… Його речі в домі Варвари Петрівни.
— Ну й що, нехай до нас в дім принесе, добре, тату? Принесеш? — вона з надією дивилася на нього.
Бекір згадав, що жодного разу не був у Люби вдома. Тоді побоювався її батька. Зараз Бекір зрозумів, що Люба й сама не дуже цього хоче. У обох сім’ї, своє життя.
— Тату, ти повинен побачити мою кімнату, мусиш знати, як живе твоя дочка! — наполягала Віра.
Бекір обійняв її за плечі:
— Я зайду й обов’язково подивлюся твою кімнату.
— Ти приїхав до мене і повинен жити в нашому домі.
— Що ти кажеш! — докірливо промовила мати, — ти ж знаєш, що в Бекіра Асановича…
— У батька, — поправила її дочка.
— Гаразд, в тата є сім’я, якщо він зараз зупиниться у нас, то що казатимуть люди? Сама подумай.
Радість погасла в очах дівчинки. Вона замовкла. Бекір відчув провину перед дівчинкою. Він хотів її підбадьорити, але чомусь не знайшов слів.
Почало смеркатися, удалині зникли ліс і гори. Із сусідньої вулиці, здіймаючи куряву, завернув «газик» і зупинився біля них. Дверцята легковика відчинились і з нього по-молодецькому вистрибнув чоловік років п’ятдесяти й підійшов до них.
— Любов Михайлівно, весь день шукаю вас, — сказав він і з-під густих брів кинув погляд на Бекіра.
— Наш гість, колись ми вчилися в одному класі, нині живе в Ташкенті, за фахом — селекціонер, — відрекомендувала його Люба.
Чоловік подав руку:
— Юхим Тимофійович, голова колгоспу.
Він відвів Любу вбік, щоб обговорити важливі колгоспні справи. В тому, як говорив цей рослий чоловік, в його рухах була видна віра в себе, сильна воля.
Люба і Юхим Тимофійович йшли дорогою, розмовляючи упівголоса, а машина повільно їхала за ними.
Віра, сумно глянувши на Бекіра Асановича, спитала:
— Ти скоро поїдеш, так?
— Пам’ятаєш, ти в листі писала, що хотіла б подивитися місто Ташкент, може, разом поїдемо?
Віра, певно, забувши, що вона вже не маленька дитина, повисла на шиї в Бекіра Асановича і, підігнувши ноги, почала дригати ними. Бекір, який не очікував такої реакції на свої слова, ледь втримався на ногах…
* * *
Вірочка клопочеться по дому, допомагає накривати на стіл, а сама погляду не відводить од вікна, чекає когось. Усі знають, кого вона жде. Бекір вдає, що нічого не знає, але дуже хотів би, щоб Павло прийшов. «Він обов’язково повинен прийти!».
Варя вже почала носити на стіл гарячі страви. Бекір Асанович почувався щасливим в Любинім домі, до якого мріяв потрапити в дитинстві.
Коли сидиш з друзями — не помічаєш, як спливає час. Віра вже кілька разів запитувала в Бекіра:
— Тату, ми не запізнимось?
— Не запізнимось, — відповідає він, але роззирається навсібіч з надією, що Павло прийде попрощатися. Бекір і сам уже часто поглядає на годинник. Люба домовилася з водієм, він має приїхати о п’ятій. Голова колгоспу Юхим Тимофійович ще в Москві, тому його «газик» стоїть на приколі.
Однокласниця Рая, добряче підпивши, поплескуючи Бекіра по спині, каже:
— Не хвилюйся, водій свою справу знає, за дві години довезе тебе до Сімферопольського вокзалу.
У цей час долинув шум автомашини. Усі підвелися зі своїх місць і вийшли надвір. Друзі тиснуть Бекірові руку, прощаються. Бекір обійняв Варвару Петрівну, пригорнув до грудей. Вона переживала, щоб не заплакати, тому що знала, заплаче вона, — Бекір також не стримається.
— Я обов’язково напишу вам, — сказав він, і швидко відчинив дверцята машини. Він сів на заднє сидіння поруч з Любою, а Віра — біля водія. Водій — молодий хлопець, почав щось говорити до Віри, але дівчина була сумна і все дивилася у віконце машини. Водій просигналив, і машина рушила з місця.
Вони їдуть дорогою, обабіч якої ростуть тополі. Віра здригнулась від несподіванки: чоловік, який сидів на узбіччі, підхопився на ноги і вийшов на середину дороги.
— Пав-ло! — водій натиснув на гальма.
Віра миттю вистрибнула з кабіни і, підійшовши до Павла, збентежено зупинилась. Павло взяв її за руку…
Незабаром Віра з розпашілим обличчям і повними радості очима вернулася до машини.
Водій справді добре вів машину. І менше, ніж за дві години, доїхав би до Сімферополя, але раптом у машини застукотів двигун. Водій зупинив машину і, відкривши капот, почав копатися в моторі.
Бекір і Люба вийшли з машини, щоб трохи пройтись. Люба взяла його під руку і вони пішли по асфальту. Багато хотілося сказати Бекіру, але він мовчав.
— Бекіре, я пам’ятаю все, що тоді відбувалось. Ми були тоді ще дітьми, багато чого не розуміли, але наші почуття були чистими, як сльоза. Я згодом зрозуміла, як дуже я тебе любила… А ти? — зупинившись, Люба зазирнула в очі Бекіру.
— Я також любив.
— А чому тоді ні словом не обмовився про це?
— Я соромився цього слова, але знав, що не зможу жити без тебе…
— Але ж живеш?..
Бекір нічого не відповів, вони мовчки йшли дорогою.
Наздогнавши, машина зупинилася біля них. Решту дороги вони їхали мовчки. Через деякий час стемніло, водій увімкнув фари.
Люба мовчала, вона про щось думала, переживала… Адже уперше так далеко відправляє свою дитину, їй ще тільки сімнадцять. Незважаючи на те, що має атестат зрілості, для матері вона ще дитина.
Машина мчить на великій швидкості. Тільки в’їхавши у місто, водій поїхав повільніше. Коли вони приїхали на вокзал, залишалося кілька хвилин до відправлення поїзда. На пероні було людно.
Люба не втрималась, заплакала, пригорнувши Віру до грудей. Водій заніс їхні валізи до вагона. З гучномовця долинуло прохання до проводжаючих залишити вагони. Люба щось говорить дочці, дає їй останні напучення. Віра, обійнявши матір, поцілувала її щоки, очі і застрибнула до вагона.
Бекір, взявши Любу за плечі, поцілував її очі. А вона дивиться на Бекіра, начеб бачить востаннє і хоче назавжди запам’ятати його…
Поїзд рушив.
— До побачення! — сказав Бекір і неохоче відпустив її руку.
Люба витерла сльози і усміхнулась.
— Тату! — погукала Віра.
Бекір біг поруч з поїздом, що вже набирав швидкість і, нарешті, застрибнув до тамбура.
Увійшовши до вагона, вони дивилися у вікно на перон, що залишився позаду. Люба махала вслід рукою, Віра щось гукала, притиснувшись чолом до скла, з її очей котилися сльози… Поїзд швидко виписав дугу і вокзал сховався за гіллям розлогих дерев…
Поїзд уже набрав швидкість, Віра і Бекір мовчки дивляться туди, де залишилася Люба… Незабаром і міст через Салгир, і місто лишилося позаду. Поїзд мчить степом, миготять далекі вогники. А перед очима й досі Люба.
— У Москві будемо чотири дні, — сказав Бекір, щоб перервати затяжну мовчанку. — Підемо до Мавзолею. Всяк, хто уперше потрапляє до Москви, обов’язково буває там…
— Тату, а ти поведеш мене в Третьяковку? — запитала Віра.
— Обов’язково підемо в Третьяковську галерею і в музей Пушкіна. Люди, які відвідують ці місця, добрішають душею. Якщо поталанить купити квиток, можна і у Большому театрі оперу послухати.
— Я твори Пушкіна дуже люблю.
Вона прочитала напам’ять пушкінський вірш. Сама того не помічаючи, під час розмови Віра написала пальцем на запотілому склі літеру «П».
— Якщо я бачу людину з книгою Пушкіна в руках або зі скрипкою, я задумуюсь. Чомусь упевнена, що такі люди не можуть завдати зла іншим, — сказала вона.
— А якщо цей чоловік буде трактористом? — сказав Бекір, дописавши на склі решту літер — «Паша».
Віра здивовано подивилася на нього, не розуміючи, як це батько вгадав її думки. Усміхнулась, одначе літери не стерла.
— Він ні на кого не схожий…
— Яка професія тобі подобається?
— Які чудові вірші писав Пушкін, як чудово володів скрипкою Паганіні, а полотна Рафаеля… Я хочу бути також талановитою, як вони. Не обов’язково писати вірші, грати на скрипці, малювати картини, якими захоплюватиметься весь світ. Не має значення, буду трактористкою, швачкою чи лікарем. Головне — бути справжньою, доброю людиною. Правда?
Бекір Асанович ствердно кивнув головою, встав. Під ногами щось затріщало. Глянувши на підлогу, він побачив розсипану жменьку пшениці, схоже, що хтось заносив до купе дірявий мішок із зерном.
Віра й Бекір Асанович, схилившись, почали збирати пшеничне зерно. Віра випросталась, подмухала на долоню, з зерен злетів пил і вони засяяли, як золото.
— Дивись, ніби золото!.. — потім простягнувши руку крізь відчинене вікно, висипала зерна зі словами: — Нехай пташки поклюють!
— Я навчу тебе найкориснішої для людей професії, — сказав Бекір, погладивши її спорожнілу долоньку і поклавши в неї зерна, які підібрав сам.
Віра не викинула їх через вікно, а затис-нула в долоні.
Розрізаючи нічну тишу, поїзд мчить і мчить уперед. Колеса дзвінко вистукують свою мелодію. Зрідка за вікном миготять вогні і знову зникають в нічній темряві.
Бекір в задумі стоїть біля вікна і йому здається, що Люба все ще махає рукою їм услід… Але в її очах уже немає сліз.

Переклад з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Душі криниця"