Версiя для друку Обговорити в форумi

Ось де фашизм!

Жителька міста Ровеньки Луганської області Вікторія Бутенко 14 серпня поверталася додому зі своїм сином, 22-річним Ігорем. На блокпосту угруповання «ЛНР» їх затримали, Вікторія провела у в’язниці три дні, її сина били і не відпустили донині. Він у тяжкому стані перебуває в ув’язненні. Звернення зневіреної матері до керівництва «ЛНР» залишаються без відповіді.
– Я працюю соцпрацівником у місті Ровеньки. У нас з дідів-прадідів сім’я шахтарів. У сина була мрія стати військовим. Він служив у Криму з 2013 року. Потім служив у Миколаєві, звільнився звідти. Свого часу він у мене зник, я його шукала, не могла знайти, він втратив телефон, ми не могли з ним зв’язатися. Знайшла його через два місяці. Приїхала за ним у Миколаїв, дивлюся – він у поганих умовах живе. Кажу: «Синку, поїхали додому». Він каже: «Мама, та ти що, як я туди проїду?». «Нічого, якось проїдемо. Ти ні в чому не брав участі». І поїхали ми з ним додому. Проїхали всю Україну. На станиці Луганській, вдома у нас вже, зупиняє нас блокпост козаків. Почали огляд, щоб забрати його в бойовики, я зрозуміла так. Почали пульс перевіряти, в очі дивитися: роздягнися, одягнися, повернись туди, подивися сюди. У результаті знаходять у нього в речах військовий квиток. І кажуть: «А, друже, все, ти вже не відхрестишся». Я вибігаю з автобуса, пішла сама добровільно за своїм сином. Нас відвезли в комендатуру, мене в одну камеру, його в іншу камеру посадили.
– А що це була за в’язниця?
– Це облвиконком Луганської області, там підвальні приміщення підсобні, їх зробили під камери. Там багато людей сидить.
– Хто ще сидів з вами?
– Різні мирні люди, найрізноманітніші, і батюшки сидять, то п’яного затримали, і військовополонені. Жінки окремо, чоловіки окремо. Зі мною сиділи бабусі, кримська якась жінка, її в Донецьку тримали у в’язниці, потім переслали сюди. Люди циркулювали, кого випускали, кого тримали. Чимало не розмовляли, бо в шоці були.
– Як з вами поводились?
– Як з будь-якими ув’язненими: вранці на роботу. Ти йдеш прати, ти йдеш прибирати камери після катувань, ти йдеш туди, ти йдеш сюди. Темне приміщення, не знаєш, день чи ніч, скільки часу минуло – день, тиждень, година, місяць. Бити не били, але погрожували.
– А сина відразу стали бити, як тільки затримали?
– У перший же день, в першу, можна сказати, годину. Над ним знущалися, сміялися.
– Прямо у вас на очах?
– Практично так. Моя камера — з одного боку, а камера для допитів — з іншого, трохи нижче моєї камери, мені було дуже добре чути. Я голос своєї дитини знаю. Бачити не бачила, а чути чула. Бачила, як тягнули потім. Я теж чула таке, що не дай Бог: «Чуєш, як твій виблядок репетує, сука укропівська». Все в такому дусі.
– За весь цей час вам з ним не дозволяли говорити?
– Я з ним бачилася востаннє в той день, коли нас затримали, ввечері. Бачила, як його вели на допит і як тягнули назад. Щось у нього з ногою було, його тягнули в кайданах. Говорили, що морпіхи – це машина для вбивств. Яка машина – хлопець прослужив рік всього лише! Був у Генеральному штабі морського флоту, вони охороняли там зброярки і ще щось, ні в боях, ніде він не брав участі. Пішов, послужив, і ось так вийшло. За що страждає – невідомо.
Потім через три доби почали штурм Луганська, мене випустили. Випустили з цього приміщення, а немає ні автобусів, ні машин, ні людей, нікого немає, я не знала, куди мені йти. Зустрілася добра людина, йому 60 років, він мене прихистив, до себе додому відвів, а потім посадив на перший-ліпший автобус, я навіть не знала, куди мене везуть. Вивезли в Біловодськ. Я опинилася в Біловодську, в селі Марківка. Пішла в СБУ туди, написала заяву, пішла в міліцію, написала заяву. Мене поклали в лікарню. Два з половиною тижні не могла потрапити додому, у мене ще троє діток вдома залишилося молодших. Ледве-ледве потрапила додому. Ніхто не знав, де я, тому що зв’язку не було. Мої рідні думали, що нас розстріляли десь, що нас взагалі в живих немає. У мене брат недавно загинув, можете уявити, що перенесла моя мама і всі інші.
Потім пішли автобуси на Луганськ, я їду знову туди, де сиділа. Ви можете уявити, що я, коли підходжу туди, переживаю все заново. Підходжу туди, ніхто не приймає. Кажуть: «Забудь свого сина». Чи то його живим щитом поставили, чи то ще що-небудь. Потім кажуть: «Він тут сидить поки в карантині, нормально з ним все, їх тут годують, одягають, переодягають».
Цього тижня я знову їду туди. Виявляється, мій син лежачий, хворий, його не виводять з камери, бо він не може виходити, в дуже поганому важкому стані. Єдине, мені дозволили передавати йому одяг та їжу. Я вже обійшла всі кабінети, мене взагалі ніхто нікуди не приймає. Я наші Ровеньки закидала заявами, питала в коменданта: за що? Моє дитя не брало участі ні в боях, просто ні за що сидить, страждає. Чесно сказати, я не впевнена, живий він чи ні.
– Це охоронець вам сказав, що син у важкому стані?
– Так, він у поганому стані. Ми його просили, щоб він відніс сумку з продуктами, минулого разу у мене не взяли, він на карантині був, а цього разу він говорить, що вони на роботах, відновлюють Луганську область. Я говорю, що він на роботах бути просто-напросто не може, тому що я бачила, що він вже тоді був у поганому стані. Мама моя попросила охоронця: «Підіть, будь ласка, подивіться, він чи не він там». Він пішов. Приходить і каже: «Так, він». – «Він що-небудь сказав?» – «Ні, він тільки заплакав і все». – «А в якому він стані?» – «Він у поганому стані». Потім просто пошкодував мою маму, бо глянув у її очі, сповнені жаху: «Ви не переймайтесь, жінко, нічого страшного не-має». Вона каже: «У нього ноги перебиті?» – «Так, звичайно». Я ж прекрасно знаю, що він у поганому стані. Тому що їх усіх виганяли на роботи, там дві людини разом з ним сидять, які після побоїв, я не знаю, хто ці люди, але вони працювати не можуть. Він прийшов і сказав, що їх троє, ті, хто після побоїв працювати не можуть.
– І ви ходили до коменданта в Ровеньках?
– У Ровеньках я заяв написала не знаю скільки. Мене вже знають скрізь у Луганській області, тому що я б’юся в усі двері, які відкриті або закриті, по всіх сайтах. У список Рубана він занесений, 90-й був, потім 46-й. Я ходжу по всій нашій владі, що перебуває в Ровеньках, і українській владі. Замкнуте коло, я нічого не можу зробити. Я, по-перше, не можу зрозуміти, за що моє дитя там сидить. Нам охоронець каже: «Що ви переймаєтесь? Одужає, попрацює, Луганську область відновить трошки і піде додому». По-перше, він її не руйнував, цю Луганську область. А по-друге, дитя треба в лікарню покласти, вилікувати спочатку, а потім відновлювати Луганську область. Я в шоці. Звичайно, дуже страшно, кожен раз думаєш, що зараз тебе посадять назад у підвал. А я знаю, що там відбувається. Знаєте, спочатку відчай, потім думаєш: все, ти звідси більше не вийдеш. Потім відчуття таке, що тобі більше нічого втрачати. Розстріляють – розстріляють, тільки щоб це все скінчилося, цей кошмар увесь. Я приїхала додому, сплю на ліжку, встаю вночі і не розумію, де я перебуваю, хто поруч зі мною. Кошмар від того, що по тобі повзають воші. Я питала весь час: за що мене посадили. «Слідом за твоїм сином». – «А за що посадили мого сина?» – «Вважай, що у тебе сина немає, ти зараз підеш, ми його поставимо живим щитом, ми його розстріляємо». Таке щохвилини. Відкривається камера, перше запитання: «Що ви зробили з моїм сином?» – «Ти багато розмовляєш, ми тебе зараз поставимо до стінки і розстріляємо».
Розстріляють або не розстріляють, залякування щоразу. Потім, коли сказали виходити, ну все, думаю, договорилася, мене зараз розстріляють і все. Виявилося, що випустили. Жінок там у принципі не били, погрожували весь час: якщо втечеш... На кожному кутку стоїть охорона, якщо ти втечеш, значить поб’ють всю камеру, а якщо поб’ють всю камеру, тебе вб’ють все одно. Спроб втечі не було, бо всі боялися. Навіть затяті шанувальники «ЛНР», коли йшли штурми української армії, сиділи, богу молилися, щоб прийшла українська армія і нас визволила. Ясно читалося в очах, що всі мовчали і чекали, коли це все скінчиться, коли нас звідти звільнять.
– А в Ровеньках були серйозні бої, ваше місто зруйноване?
– Ні, у нас потрапила ракета в один будинок, а в основному місто абсолютно не зруйноване. На околицях щось бухало, може, «ополченці» тренувалися, я не знаю, але боїв ми не бачили. Боялися весь час пострілів, але боїв не було. Зарплати не дають, пенсії не дають, світло у нас є, води у нас немає. Нічого хорошого.
– Вікторіє, а ви і ваша сім’я спочатку були прихильниками «ЛНР» чи просто байдуже ставилися?
– Чесно Вам скажу, я бачила це з самого Криму, з самого початку, я була проти. Але ми не висловлювалися на людях, не ходили нікуди. Тут багато таких, хто просто мовчав. Ми були за українську владу, думали, що буде все нормально, а виявилося, що...
– Яке у вас зараз відчуття, «ЛНР» – це надовго?
– Навіть важко сказати. У нас вже немає жодної надії, що це закінчиться. Взагалі жодної...

Дмитро ВОЛЧЕК
Радіо «Свобода»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Бути чи не бути?"