Версiя для друку Обговорити в форумi

В своїй хаті – своя й правда!

Коли гортаєш деякі історичні матеріали столітньої давнини, то важко позбутися думки, що на благословенній нашій українській землі все рухається по колу… Ось що писала газета «Селянська думка» — друкований орган Таращанського повіту Київської губернії. (№ 18 від 27 грудня 1917 року):
«Після ультиматуму Україні большевики стараються силою оружа піддержувати повагу свойого ультиматуму УЦР (Українській Центральній Раді – С. Л.)
В армії ведеться агітація проти українського правительства, агітація безсовісна, брехлива. Збираються большевицькі, великоросійські ешелони і направляються до української границі. Однак до тепер ще не вдалося большевицьким військам нігде прорватися на землі України. На нашій границі довкола України стоять українські відділи військ. Большевицькі части даються розоружувати без всякого примусу. Є звістки, що дисципліна українських козаків вибиває оружія з рук кожної попавшоїся по дорозі частини большевиків…».
Хіба це не нагадує наші дні і нескінченні ультиматуми з боку Кремля? Ось тільки тепер, на момент написання статті, росіянам таки вдалося окупувати частину нашої території. Мабуть, тому, що ворог став цинічнішим і краще, ніж сто років тому, підготувався до війни.
Наша зустріч з донеччанкою Катериною Жемчужниковою відбулася в центрі Києва. Причому саме тоді, коли кияни і гості столиці зшивали величезне, завдовжки з кілометр, синьо-жовте полотнище. А на ньому писали побажання маріупольцям, а також дякували бійцям АТО за звільнення багатьох населених пунктів Донбасу. Ось деякі з написів:
«Мы вас любим, наши герои! Возвращайтесь с победой!». «Спасибо Києву за освобождение Славянска!». Судячи з усього, напис зробили мешканці Донбасу, — надто вже не київське поєднання російської та української мов… Але деякі написи свідчать про вільне володіння державною мовою: «Смерть рашистським окупантам! Націоналістична пара з Маріуполя».
А є написи, зроблені кримчанами, наприклад:
«Крим завжди був і буде українським!», «Севастополь — Крым – Украина», «Бельбек – Украіна!», «Кача – Украіна». Тут в слові Україна закралася невеличка помилка — хтось вжив літеру «і», замість «ї», але це також говорить про те, наскільки рід-ною стала Україна навіть для тих кримчан, які поки не оволоділи мовою досконало. Вони також не сприймають російської окупації! Є хвилюючі написи, зроблені нашими побратимами (чи співкамерниками?) по соцтабору. Наприклад: «Мариуполь, Литва с вами!» або: «Болгария с вами!».
Як на мене, то найбільш емоційним написом був такий: «Мариуполь, ты наш Сталинград! Держитесь, братья и сестры! Наше дело правое – рашизм будет разбит, победа будет за нами! Слава Україні!».
Отже, український прапор емоційно непогано нас підготував до зустрічі. Треба сказати, що востаннє з Катериною Жемчужниковою ми зустрічалися два роки тому у Львові. І тепер нам було про що поговорити. Перше моє запитання було суто професійне: хто виграє в інформаційній війні? І як можна покращити інформаційну роботу на Донеччині? Молода журналістка відповідає:
— На звільнених українською армією територіях Донеччини поширюється газета «Украина единая», яку привозять військові. Я так розумію, що це друкований орган штабу АТО. Але вплив цієї газети на суспільство можна порівняти з впливом газети «Вести». Останню беруть до рук ті, хто її вже читав і нормально сприймає. Решта людей її не читає. Так і тут. Це інформаційний продукт української армії, але інформація там хоч і правдива, але… не зовсім об’єктивна. Звичайно, 60-70% інформації це — реальні факти, але все подано так, ніби все у нас добре, все чудово. Негативу там майже немає, але ж люди знають, що в житті він є. Коли подивитися, що робиться навколо, то відразу помічаєш дисонанс з реальністю. Це може відштовхувати від українських ЗМІ.
— Знаю, що роздають там і столичну газету «День». Це — об’єктивна, аналітична газета… Їй донеччани будуть вірити?
— Не думаю, що «День» — це той формат газети, який буде мати масовий успіх у донеччан. Було б добре, якби ця газета лежала в кабінеті кожного донецького чиновника, який так чи інакше зобов’язаний приймати якісь рішення. У своїй роботі вони могли б посилатися на авторитет людей, які друкуються або про яких пишуть. Поступово й самі засвоювали б і популяризували правильні думки та ідеї. Тоді можна було б суттєво змінити медійний дискурс.
— Один мій знайомий біженець з Донбасу (цілком проукраїнський!) сказав, що зброєю в цьому регіоні перемогти неможливо. Навіть якби українська армія повністю перемогла терористів і витіснила російські війська, то залишився б ще цілий віз проблем... Не лише економічних, що само собою зрозуміло, але й світоглядних, ідеологічних. До того ж поряд завжди буде держава Росія, яка захоче активно впливати на ситуацію.
— Це вірно. Тому повинні бути якісні пропагандистські, інформаційні потоки, які формуватимуться нашою державою. Ми не виграємо інформаційну війну, якщо на кожен сюрреалістичний закид російської пропаганди ми будемо казати: «Ні, це не так…», а далі будемо додавати щось своє. Звичайно, велика частина журналістів саме так і має робити, але має бути й та частина, яка подаватиме все у позитивному проукраїнському вимірі. Люди у нас дуже медіанеграмотні, й ця медіанеграмотність з нами й на виборах завжди відіграє злі жарти... Повинна бути нормальна, адекватна журналістика різних типів. Від найпростішої до більш інтелектуальної, аналітичної. Тоді це позитивно вплине на настрої населення Донбасу.
— Катерино, а яка ваша думка стосовно Криму? Який оптимальний шлях його повернення?
— Маю багато друзів, які воюють в зоні АТО – переважно в добровольчих батальйонах. Вони кажуть, що після закінчення війни на Донбасі всі гуртом готові йти на Крим. Готові силою зброї, метр за метром, відвойовувати українську землю... І це не кримські татари, а слов’яни, східняки, вихідці з Донбасу. Так що є і такий варіант. Але менш руйнівними шляхами повернення Криму будуть, мабуть, політичний та економічний…
— Доводилося чути про таке: є такі донеччани, які втекли від війни в Київ, влаштувалися на роботу в столиці, а між собою все одно говорять: «На-ши все равно победят укропов, Донбасс будет свободен!». То, може, таких варто гнати з Києва подалі, аж за хутір Михайлівський, бо у нас і для проукраїнських біженців роботи не вистачає?
— Я боюся, що це також може бути інформаційна хвиля, збурена спеціально. З десяти чоловік, які приїхали в столицю, двоє можуть бути проросійськими або умовно проросійськими. Але я не думаю, що це проблема тільки Донеччини. Хочу сказати про таку ініціативу, як «Освітня народна люстрація». Люди скидають інформацію про вчителів, які висловлюються не по-державницьки. Скидають не лише з Донецької і Луганської областей, але і з Херсонщини, Полтавщини, навіть Рівненщини! Навіть у цих регіонах деякі вчителі на уроках висловлюють сепаратистські думки. Так що справа не лише в донецьких, проблема глибша.
— Суспільство добре реагує на цю ініціативу?
— По-різному. Дехто каже, що це продовження традицій радянського сексотства, тільки цього разу вже працюють проукраїнські «Павлики Морозови»... А дехто твердо переконаний: як би воно не виглядало, головне, щоб був результат, щоб таких людей суспільство ставило на місце.
— Катерино, у вас, судячи з прізвища, російське коріння?
— Є і російське, і білоруське, і українське. Бабуся по маминій лінії з-під Мінська. А прізвище Жемчужникова – по татовій лінії. Вони з бабусею не приїжджі, а «давні» росіяни, тобто народилися вже в Україні. Дідусь по маминій лінії — українець, також місцевий.
— Хтось сказав, що коли у людини є російська кров, але сама вона української, патріотичної орієнтації, то така людина, зазвичай, радикальніше налаштована. Знаю декілька прикладів, які підтверджують правило, але ж, певно, є і винятки?
— Важко сказати… Мої батьки в 2004 році голосували за Януковича. Тобто це була типово донецька родина. Але прогрес, дякувати Богу, за цей час відбувся величезний. Я хотіла забрати рідних звідти, поки не закінчаться бойові дії, поки можливі обстріли, але батько сказав, що краще помре в рідному місті, аніж поневірятиметься по чужих людях... Є росіяни, які кажуть, що готові померти під руїнами, тільки б українська армія звільнила наш донецький край від цієї нечисті. Якщо це вважати радикалізмом, значить, озвучена вами концепція вірна. Але є багато як росіян, так і українців, які підтримують ДНР. І потрібен час, щоб вони почали думати інакше. І не лише час, але й розумні дії з боку Української держави.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Бути чи не бути?"