Версiя для друку Обговорити в форумi

Обличчя влади

...Відволікаючись від малоуспішної війни, суспільство розгорнуло дебати: наскільки новим виявиться обличчя майбутнього парламенту, чи буде представлений у ньому Майдан, і чи правильно йти у депутати комбатові Семенченку, журналістам Найєму і Лещенку, співачці Огневич, спортсменам Вірастюку і Силантьєву?
Що на це сказати? Йти треба усім, хто хоче і має на те кошти. Більше того, історія знає приклади, коли кіноактор і драматург ставали чудовими президентами. А один художник — навіть фюрером.
Питання в іншому: навіщо партії беруть їх у списки? Писати закони? Так це краще вдається вченим-професіоналам, та й хіба мало у нас хороших законів, які ніхто не виконує? Шукати правду і критикувати уряд? Але ж журналістам це легше робити за їхньою основною спеціальністю. Контролювати владу? Для цього у демократичній країні існують громадські організації.
Я думаю так: про серйозність намірів будь-якої партії або іншої політичної сили можна судити з того, чи готова вона взяти владу і, головне, розпорядитися цією владою на благо суспільства. Тим більше, коли йдеться про парламентсько-президентську республіку, в умовах якої ми маємо щастя жити.
І готовність цю можна визначити по команді, яку партія формує для управління державою.
Причому під командою треба розуміти не передвиборну групу піарників і політтехнологів і не натовп родичів, земляків, охоронців та особистих адвокатів, необхідний при розпилах і відкатах. І навіть не менеджерів із роботи з персоналом.
Адже управління країною — це не керування чиновницьким апаратом, а взаємодія національних еліт — політичних, економічних, моральних, які й формулюють завдання завтрашнього дня для країни. І політична команда — це комунікатори між елітами. Членів команди не може бути багато. Сиріл Паркінсон, автор відомих «Законів Паркінсона», писав, що таку команду може складати тільки вузьке коло однодумців, людей, об’єднаних однією метою і здатних на вольові рішення. Це свого роду «кабінет» (за аналогом з Кабінетом Міністрів), який складається максимум із семи осіб. Більша кількість людей у команді неминуче призводить до розподілу на крила, які опонують, і взаємної ворожнечі.
Отже, проглянемо попередні списки кандидатів у депутати, з якими партії ідуть на вибори, і з’ясуємо, чи здатна кожна з них сформувати свій «кабінет». У чомусь висновки будуть неповні, як не до кінця відкриті й самі списки, не кажучи вже про численну кількість мажоритарників. Але все-таки.
1. «Блок Петра Порошенка». За прогнозами політологів, може так статися, що політсила президента отримає можливість самостійно сформувати уряд. Чи є у нього відповідна команда? Найімовірніше, на місце прем’єр-міністра претендуватиме висуванець рідної для Порошенка Вінниці Володимир Гройсман, який входить до першої п’ятірки. Саме він при нещодавній спробі Яценюка подати у відставку готовий був зайняти його крісло. Це — стовідсотково член команди президента. Складніше з першим і другим номерами списку. Віталій Кличко — молодший партнер Порошенка, і дуже допоміг йому з формуванням виборчої структури на місцях. Але, незважаючи на перше місце у списку, він, з цілком зрозумілих причин, не готовий зайняти місце прем’єра чи, може навіть, віце-прем’єра (хіба що — з гуманітарних питань). Лідер «Удару», судячи з усього, залишиться тримати Київ.
Не ризикне обережний і зважений Порошенко просувати в уряд і Юрія Луценка, пам’ятаючи про багату на нештатні ситуації історію його перебування на посту міністра внутрішніх справ. Як хороший трибун Луценко — незамінний лідер депутатської фракції (або більшості). Він може претендувати і на місце спікера ВР, але тоді доведеться вирішувати питання Турчинова.
Чи можна назвати командою Порошенка Мустафу Джемілєва, Ольгу Богомолець, Юлія Мамчура, Марію Матіос, які увійшли до першої десятки? Або тих же Сергія Лещенка і Мустафу Найєма? Скоріш за все, це звична для вітчизняного політикуму вітрина партії, заявка на певні тренди (підтримка кримських татар, висуванців Майдану, військових, культурної інтелігенції, свободи слова тощо). Чи буде вплив цих людей на президента визначальним? Досвід попередніх 25 років демократичних виборів підказує — ні.
Сергій Квіт, Павло Розенко та інші нинішні і колишні міністри, а також заступник глави АП політтехнолог Ігор Гринів і близький Порошенку медіаменеджер Юрій Стець можуть увійти до пропрезидентського уряду як добросовісні виконавці, але навряд чи з вирішальними голосами.
Набагато цікавішою може бути роль як членів «кабінету», які йдуть від «Блоку Порошенка» по мажоритарці, Давида Жванії, Олександра Третьякова і Віктора Балоги. Це старі і надійні товариші. З Балогою Петро Олексійович знайомий по СДПУ(о) Суркіса і Медведчука. Жванія і Третьяков працювали з Порошенком у президентській команді Віктора Ющенка, і з легкої руки соратників Тимошенко запам’яталися як «любі друзі». До речі, одним із винуватців розколу між командою Ющенка і Тимошенко вважався Микола Томенко, який нині входить до першої десятки президентського блоку. Через відмову ЮВТ звільнити його з віце-прем’єрської посади Ющенко відправив у відставку саму Тимошенко, а для балансу — і Порошенка — з посади секретаря РНБО.
2. «Радикальна партія Олега Ляшка» за низкою соцопитувань у рейтингу виходить на друге місце. Як диявол криється у деталях, так справжні партнери Ляшка ховаються, напевно, у списках нижче за десятий номер. Оскільки тих, хто у першій десятці, важко назвати командою. Два комбати, «політв’язень», співачка, плавець, майданівець, волонтер — маємо, так би мовити, повний презентаційний набір.
Із усієї десятки вибивається тільки Ігор Попов, який колись очолював Комітет виборців, а потім разом з Віктором Балогою, що входив до «Єдиного центру», толерантно поставився до Януковича і воював з БЮТ. Його присутність м’яко нагадала про певного суб’єкта вітчизняної політики з прізвищем Льовочкін. Хоча уявити Ігоря Попова і Олега Ляшка командою — вельми складно.
При деяких розкладах може статися, що президентській силі для коаліції доведеться домовлятися з лідером радикалів. Ляшко, звичайно, вимагатиме місць в уряді. Міністром якого б міністерства не виявилася людина з вилами, — на це варто подивитися.
3. «Громадянська позиція». Важко назвати однією командою Анатолія Гриценка і лідера «Демальянсу» Василя Гацька. Найімовірніше, це — попутники, які об’єднали зусилля з метою синергії партійних потенціалів. Незважаючи на чималий рейтинг, якщо хтось зі списку Гриценка і буде представлений у владі, то тільки він сам. У такому разі йому доведеться приєднатися до команди, яка вже склалася. Що Анатолію Степановичу вдається.
4. «Народний фронт». Після провалу переговорів про єдиний список між Порошенком, з одного боку, та Яценюком і Турчиновим, — з іншого, президент отримав гідного опонента своїй політичній силі. Рейтинг у «фронтовиків», правда, не такий високий, як їм хотілося б, зате команда справді склалася: це дует Арсеній Яценюк — Олександр Турчинов. Судячи з усього, вони серйозно вирішили не поступатися нікому завойованими потом і кров’ю постами прем’єра і спікера. До команди можна з повним правом віднести також Арсена Авакова, якого, незважаючи на нищівну критику МВС, ні Яценюк, ні Турчинов не здали. І колишнього секретаря РНБОУ Андрія Парубія. Чомусь здається, що і голос Вікторії Сюмар у «кабінеті» Яценюка-Турчинова буде вагомим.
Жест Турчинова, який поступився другим місцем у списку Тетяні Чорновол, це — жест символічний, який свідчить про те, що Олександр Валентинович — хороший учень Тимошенко (та пішла далі — віддала льотчиці Надії Савченко перше місце у списку). Реально Тетяну Чорновол, як і В’ячеслава Кириленка, Ксенію Ляпіну членами команди назвати можна умовно — це досить незалежні люди, здатні, як ми знаємо, на резонансні демарші. А ось Сергій Пашинський, Микола Мартиненко, Микола Княжицький, які стоять нижче у списку, коли йдеться про переговорників між елітами, можуть згодитися.
Загалом же у Яценюка і Турчинова вистачає кадрів, щоб сформувати кістяк нового уряду. А два комбати у першій десятці, спортсмен Василь Вірастюк і козак Михайло Гаврилюк на мажоритарці — це більше для підкреслення слова «фронт».
5. «Батьківщина». Про роль Надії Савченко у списку Юлії Тимошенко вже писалося. Корисно тут одне: можливо, депутатський статус допоможе полегшити її долю. Навряд чи можна вважати членом команди ЮВТ Ігоря Луценка — тут та сама історія, що і з Тетяною Чорновол. 26-річний юрист Олена Шкрум і представник селищного самоврядування Вадим Івченко — також швидше ілюстрації певної орієнтації і намірів партії.
Втім, команда у Юлії Тимошенко залишилася, правда вельми поскубана. Це, насамперед, — Григорій Немиря, який мобілізував на захист Тимошенко, а потім і Євромайдану, американських і європейських політиків, «тіньовий прем’єр» Сергій Соболєв, полум’яний спікер Олександра Кужель. Людина команди, але навряд чи здатна увійти до уряду, — Сергій Власенко. Із тіньового кабінету — Олександр Абдуллін і Андрій Кожем’якін. 20-е місце колись першоп’ятірочника Андрія Шевченка — яскраве свідчення того, що хорошому журналістові складно вписатися у команду політиків.
Юлія Тимошенко намагатиметься увійти до демократичної більшості і вибити там місця, як мінімум, для Немирі і Соболєва.
6. «Сильна Україна» Сергія Тігіпка. Важко назвати однією командою Тігіпка і Валерія Хорошковського, хоча порізно і той, й інший не раз були представлені у владі. Схоже, їх прив’язали один до одного інтереси спільних спонсорів – на гадку спадають імена Льовочкіна і Фірташа. Якщо це так, в обох колись «молодих» колись «реформаторів» у разі потрапляння до ВР є шанс влитися в більшість як миротворчого крила. Вічні важкоатлети Святослав Піскун, Олександр Волков і Таріел Васадзе, скоріш за все, просто купили лотерейний квиток.
7. «Опозиційний блок». Якою командою можуть бути Вадим Рабінович, Сергій Ларін і Наталія Королевська, — важко собі навіть уявити. Кожен з них може намагатися пройти у ВР зі своїх причин: хтось, рятуючись від слідства, хтось, виконуючи установку Москви, хтось, щоб захистити бізнес. Хто і навіщо, думайте самі. Команду міг би згуртувати Борис Колесніков із залишками Партії регіонів, але він, як ми знаємо, «з’їхав» з теми.
8. «Свобода». Партія ніколи не ставила собі за мету взяти владу, про це свідчить небажання її лідера Олега Тягнибока нести тягар виконавчої влади. Відповідно і підходящої команди для цього немає. В уряді Яценюка представники партії себе яскраво не проявили. Виріс до державного діяча хіба що Руслан Кошулинський.
9. «Самопоміч». Єдиною людиною, вже сьогодні готовою увійти до уряду, можна вважати тільки духовного лідера об’єднання — львівського мера Андрія Садового. Але його у списках немає. Головний люстратор країни Єгор Соболєв, як і головний реаніматор реформ Ганна Гопко за своїм характером — громадські контролери і навряд чи впишуться хоч у якусь виконавчу владу. Комбат Семен Семенченко, судячи з кількості своїх людей у списку, мабуть, сприймає «Самопоміч» як політичну надбудову батальйону «Донбас».
10. КПУ. Якщо у перші роки незалежності партія Симоненка мала у складі немало держуправлінців радянського гарту, які потенційно могли брати участь в управлінні галузями, то з роками КПУ перетворилася на типовий симулякр, коли немолоді обуржуєні дядьки продовжують стрибати на іграшкових конячках і розмахувати іграшковими шабельками. Жодної користі для держави висуванці партії не становлять.
11. «Правий сектор». Найжахливіша в очах Путіна політична сила України мала можливість отримати представництво у постмайданівському уряді Яценюка. В усякому разі, переговори Дмитро Ярош щодо цього вів. Команда у нього є, але ця команда специфічна, розрахована швидше на війну, ніж на політику. Однак і в ній не обійшлося без журналістів — до десятки увійшла відома блогерка Олена Білозерська.
А як же нові обличчя, запитаєте ви? Нові обличчя — це добре. Як і нові ідеї. Але, на жаль, і життя це показало, у нас неспівмірно більше військових теоретиків і стратегів, ніж бойових командирів, здатних із мінімальними втратами привести країну до перемоги. У всіх сенсах.
Партії, які не ставлять собі за мету взяти владу, врешті-решт деградують і вмирають. Учорашні без-страшні журналісти і невтомні активістки перетворюються на сонних тетер. І якщо й набирають вагу, то зовсім не у тому сенсі, в якому очікували. Бо хто не мріє стати генералом, той і в солдати не годиться. І питання не у ступені революційності партії. Антиглобаліст і хуліган, лідер «зелених» Німеччини Йошка Фішер у зрілому віці був віце-канцлером і міністром закордонних справ в уряді Шредера. І начебто непоганим. В усякому разі, щодо України.

Євген ЯКУНОВ
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Бути чи не бути?"