Версiя для друку Обговорити в форумi

Наша мама залишила нас назавше вдосвіта на проводи. Старша сестра Тоня, присутня при цім, як кажуть, закривала мамі очі: зболені, виплакані за довгий вік, вицвілі від тих гірких сліз і здебільшого все за нас, за наші долі. Люди того дня збиралися йти на цвинтар поминати своїх рідних небіжчиків, а у нашому обійсті витало непоправне горе і смуток душі. Стояв травень, і наступного дня люди мали святкувати День Перемоги. І цей день був днем народження нашої мами. І ми зійшлися на тому, щоби цього дня не проводжати маму в останню дорогу, аби вона бодай ще якийсь час побула з нами разом. Сусіди добрі обмили й спорядили маму в останню путь, а сестра Тоня з молодшою Валею обклечали домовину багряними квітами травня, запахущим бузком, які довго не в'яли, рясно скроплені слізьми печалі.

І першу, і наступну ніч, допоки мама була ще з нами, всі ми сиділи довкола її домовини й згадували пережите. Адже що не кажи, а мама прожила рівно 93 роки, виростила дев'ятеро синів і дочок. Все вона ділила з нами навпіл: горе і радість, холод і голод, пережила, перестраждала дві голодовки в 30-х і 40-х роках... Провела на фронт чоловіка, на якого в сорок третьому прийшла похоронка. На початку сорок четвертого провела мама на битву з ворогом найстаршого сина Сашка, який поліг смертю хоробрих за п'ять днів до Перемоги під Берліном. Десь у дорогах так і загубилася похоронка і лише по війні з Іллінецького військомату сповістили мамі, що син загинув на фронті. Минали роки, а мама все чекала на його повернення: ніяк не вірила, що Сашко вже ніколи не ступить на отчий поріг і вона не пригорне до грудей свого синочка-первістка.

В дні нашого прощання з мамою, коли вона лежала безмовною, на столі в інкрустованій рамочці стояв портрет її синочка Олександра у танкістській формі, поряд горіла велика поминальна свіча. "От і не дочекалася мама Сашка, пішла сама в дорогу його шукати..." - прохопилося в старшої сестри й знову запала тиша. Тільки вряди-годи потріскувала воскова свіча в узголів'ї та сусідка монотонно і сумно читала поминальні сторінки Святого Письма над мамою. В ці хвилини й мені думалося про те ж, що й сестрі: не дочекалася мама ані чоловіка, ані синочка й пішла за ними за межу вічності.

Остання ніч нашого прощання з мамою була вельми тиха і зоряна. Над маминою хатою, над розлогим кущем калини під її вікнами молодий місяць розлив холодне сяйво. Було добре видно чепурненькі доглянуті грядочки цибулі, часнику, петрушки, по городі бралася сходити картопля... І такий щемний біль всотувався в душу, бо ж кожний знав, що це ще мама допомагала все тут впорувати. Вона ж восени ще й картоплю самотужки викопала, ото хіба що наказувала нам до льоху позносити, а копала сама, бо, мовляв, коло кожного куща треба ретельно ходити, а ми так не зможемо. Щоправда, й город той лише у п'ять соток. Мама ще й на зиму капусти, огірків та помідорів понаквашувала в діжках... Милі, золоті, невтомні матусині руки! Напрацьовані, вони лежали згорнуті на грудях у вічному спокої. Ліпше від нашої ма-ми ніхто на кутку не догляне так, як вона, город, садочок. Маму нашу всі любили й щиро поважали. Тому-то й не дивно, що дуже багато людей зійшлися проводжати її в останню дорогу. Квітами стелили їй дорогу до цвинтаря. День був на диво тихий і сонячний. Журливо співала церковна півча, виокремлювався чарівний голос отця Віктора, котрий часто заходив до нас, шануючи мамин поважний вік, і причащав її вдома, сповідав незадовго перед тим, як мама вже збиралася йти до Бога. Музики не було, бо ж на те була воля мами, яка й в останню дорогу хотіла йти тихо й у спокої душі.

Уже прощаючись із мамою на цвинтарі, хтось із нашого роду гукнув до людей: "Простіть їй, люди добрі, може, в чомусь вона перед кимось завинила..." У відповідь наша сусідка Галя сказала: "Немає їй чого прощати: вона все життя залишалась чистою, світлою й доброю перед Богом і людьми... Нікого не зобидила, нікому лихого слова не сказала за життя..."

Ми, діти, онуки, сповна маємо право пишатися такою мамою і бабусею, до того ж і прапрабабусею, якою була найдорожча нам ЛЮДИНА!

По-різному в кожного з нас складалися життєві дороги. І все ж куди б не закинула доля, душею завжди праглося до мами, до її затишку, до рідного обійстя. Як зараз бачу нашу маму щоразу край хвіртки або ж побіля причілка хати - все когось із нас виглядала з дороги. Правду кажучи, ми тоді не розуміли тривог маминої душі за кожного з нас. А вона ж зосталася на старості літ самотиною в осиротілій хаті.

Скільки себе пам'ятаю,  завжди, коли поспішав звідкілясь до маминого порога, без гостинця не ступав на подвір'я. Хоча в душі знав, що нічого мамі і не треба. Ми старалися в усьому її забезпечити, а все ж десь у душі думалося, що мама ж чекає, що щось неодмінно привезеш їй з дороги. І я старався не просто прикупити для неї хустину або ж набрати на сукню якоїсь тканини, а здебільшого старався порадувати якимись екзотичними фруктами, соками, чи то дорогими цукерками... Пригадую, коли маму здолала недуга й вона злягла, закортіло їй якось узимку винограду й вона все натякала, що якби то літо, то можна було б прикупити. І тоді ми з сестрою Валею подалися до обласного центру й купили для мами щонайдорожчого заморського винограду: мама клала до рота ті солодкі        ягоди упереміш з пекучими сльозами, вдячно й жалібно дивилася на нас...

Спливло на спомин, коли сусіди й мої шкільні друзі виносили мамину домовину з обійстя, то здавалося, що навіть сад і буйно квітуче усяке зело прощалися з мамою, а домовина начебто пливла по тому різноквіттю. І день видався достоту сонячним, геть безхмарним було високе небо: натомлена матуся тихо й у спокої природи йшла в інше життя - до Бога.

Стою на причілку маминої хати і вже вкотре ловлю себе на триєдиній думці: цінуйте матерів, допоки не пізно! Нехай вона буде старенькою, нехай деінколи й надокучливою, може, здається нам із зайвими, як ми кажемо, химерами, але ж і нас те колись чекає. Отак дивіться на материну старість і ніколи не забувайте - то є наше завтрашнє майбутнє! Повірте в мою щирість: немає нічого болючішого і смутнішого в житті, коли йде від нас мати. Як ми потому починаємо шкодувати, докоряти себе за той чи інший непослух перед нею, скільки ми знаходимо приводів визнати, що ми перед нею в неоплатному боргу, а ще більше - перед власною совістю!

...Пливе молодий місяць над маминою хатою... З відстані часу, як пішла з обійстя мама, досі не можу повірити, що це назавше... Частіше за інших зі своїми рідними племінниками Тонею, Колею, Маринкою приходимо на цвинтар, де спить наша мама, їхня бабуся. Тихою, ясною посмішкою стрічає вона нас із портрета, що на надгробку. "Прости, мамо..." - вихоплюється найперше із душі. А серцем мовиш: "Щасливі ми, допоки є МАМА..."

Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,

журналіст.

м. Погребище над Россю, Вінниччина.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2002 > Тема "Душі криниця"