Версiя для друку Обговорити в форумi

«Любить» по-русски...

Про те, як помічник Держсекретаря США Вікторія Нуланд частувала людей на Майдані пиріжками, російські ЗМІ розповідають ледь не щодня. При цьому пиріжки перетворюються то на булочки, то на печиво, ймовірно, залежно від гастрономічних уподобань самого автора матеріалу. Але це не важливо. Важливо довести в такий спосіб, що Америка спонсорувала Майдан, який сама ж і організувала, аби дестабілізувати ситуацію неподалік від російських кордонів. Вірите?
На той час Росія ще не відімкнула для кримчан українське телебачення, і я спостерігала в прямому ефірі за знаменитою сценою. Пиріжків у пакунок могло вміститися не більш як півтора десятка, і для багатотисячного Майдану це було як для слона муха, що навіть некоректно зіставляти з кількома російськими конвоями із гуманітарним вантажем по 2 тис. тонн кожен, спрямованими на південно-східну Україну, на підтримку сепаратистів та російських найманців. Але це – не спонсорування бунтівних регіонів, а «велика гуманітарна місія», якій має аплодувати стоячи все світове співтовариство.
Не хочу сказати, що сьогод-ні людям там живеться солодко, як і про те, що вони самі обрали таку долю. Навіть заангажовані російські ЗМІ визнають, що антидержавний заколот підтримує лише половина тамтешніх жителів, а гуманітарний вантаж, сподіваюся, розподіляють не лише поміж сім’ями ополченців, яких очолюють люди з російськими паспортами.
Про події на Донеччині і Луганщині розповідає, зокрема, фотовиставка Максима Василенка «Донбас. Безвихідь війни», яку фотокореспондент «РИА Новости» скомпонував у результаті поїздок на територію АТО. Керівництво етнографічного музею розмістило її в напівтемній кімнаті, що перебуває в стадії капітального ремонту і нагадує своїми лише оштукатуреними стінами бомбосховище (їх, тимчасово населених тамтешніми «дітьми підземелля», на фотографіях чи не найбільше). Було б несправедливо відмовити автору робіт у хисті і звести його працю до виконання політичного замовлення, хоча саме цим і займаються в тих краях російські журналісти. Але в даному випадку працівниця музею, яка виступала на презентації, мала навіть підстави говорити про виставку як про факт мистецтва, відсторонюючись від політики.
Ось стоїть загублена на дорозі біля плями, схожої на замиту кров, дівоча туфелька. Що сталося з її господинею? Чи не за нею гірко плаче ця бабуся? А працівниця музею пояснює те, що написано під фотографіями і чого в сутінках не розгледіти.
— Онука цієї жінки щойно ходила в магазин, і її тяжко поранило. Дівчинка померла у бабусі на руках. А ця родина, в якої зруйновано дім, оселилася у власному туалеті.
Ще одна фотографія коментарів не потребує: літня жінка виходить з двору і зачиняє за собою ворота. За старою звичкою. Бо вже немає ні будинку, ні огорожі, цілими тільки ворота й лишилися.
Такі фотофакти є промовистішими за багатослівні пропагандистські речитативи. Ось тільки висновки з побаченого кожен робить свої, і, насамперед, ті, до яких підготували людей пропагандисти. Не стала винятком і емоційно стримана працівниця музею. Її почуття прорвалися назовні, коли вона не без задоволення коментувала фотографію, зроблену у День Незалежності України. Аби принизити і державу, і її захисників та сплюндрувати сам факт незалежності, так звані ополченці влаштували парад військовополонених, даючи змогу місцевому населенню вимістити на них своє невдоволення з приводу війни і розрухи. Перехожі скандували: «Фашисти!», а хтось навіть кидався на бранців, намагаючись поквитатися. Тоді світова спільнота висловила своє обурення з приводу порушення міжнародної конвенції щодо військовополонених. На такий цинізм навряд чи були здатні навіть сепаратистськи налаштовані українці Донбасу, які ще недавно жили єдиною сім’єю з представниками інших регіонів, а свого часу теж віддали голоси за незалежність своєї країни.
Інша справа громадяни Російської Федерації на чолі з її урядом, які скористалися політичною нестабільністю в сусідній державі, аби таки не допустити її входження ні в ЄС, ні в НАТО, а якщо вдасться, взагалі перетворити Україну на власну провінцію. Про будь-які сентименти тут взагалі не йдеться.
«Чудовище мохнатое, мерзкое, русофобское», — говорить з телеекрану про «укрів» російський письменник Олександр Проханов. А його колега Едуард Лимонов заявляє, що перемога має бути тільки воєнною зі встановленням кордону в Києві (це – щодо перемир’я). «Ворогами», «божевільними», у яких «ніколи не було держави» письменник називає українців і йому вторять інші: «То благо, якщо ці ідіоти поміж собою пересваряться!».
А на запитання Олександра Мороза, що перебуває на зв’язку з Москвою, звідки в ополченців найсучасніше важке озброєння, Володимир Жириновський пояснює: «Його продають ополченцям зі складів п’яні українські інтенданти!». А той же Лимонов додає: «Яка різниця, звідки зброя? Геть із Донбасу!».
Та глядача російських телеканалів навряд чи здивують такий цинізм і вульгарна лексика. Дивує інше. Це запитання від Володимира Жириновського, адресоване Олександру Морозу: «Як вам вдалося зробити етнічних росіян, що живуть на Україні, нашими запеклими ворогами, та ще й лютішими, ніж самі українці? Наші радикали не зробили і десятої частини того, що зробили ви…» — розмірковує Володимир Вольфович, вже забувши і про «божевільних», і про «ідіотів».
Розмова про те, чому переважна більшість українців висловлюється за продовження АТО, точиться й на інших телевізійних майданчиках інших телеканалів. «За що вони нас так ненавидять? Коли матимемо по сусідству дружню, доброзичливо налаштовану Україну?» — запитують ті, хто будує свою поведінку на злобі й агресії, водночас усвідомлюючи, що в новій Верховній Раді України, вибори до якої відбудуться в жовтні, вже ні на кого буде обпертися у своїх імперських зазіханнях, як дотепер на представників Компартії і Партії регіонів.
Втім, скільки б не виставляли себе росіяни переможцями і на Донбасі, і у боротьбі санкцій на рівні світового співтовариства, їхні поведінка і риторика швидше свідчать про внутрішнє невдоволення, ніж про насолоду переможними лаврами.
Пригадую недавній День Незалежності України в Сімферополі, густо очеплений силовиками пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. І хоч не було там українських прапорів, не звучало промов, просто купка людей поклала квіти та помолилася за нові українські «Небесні Сотні», рахунок яких вже давно йде на десятки, жінка, що відповідала на запитання журналістів, за два тижні вже була змушена покинути Крим. А вона ж і політикою ніколи не займалася, а прийшла до пам’ятника тому, що вже викосило всіх, хто був попереду. То хіба ж переможці чіпають ось таких беззахисних жінок?
Виходить, що чіпають, хоча це і не личить тим, хто бачить себе, насамперед, воїном. Звернімо увагу на російський герб. Перед нами вже не радянські серп і молот, а розіпнутий двоголовий хижак. Не на пацифістських позиціях перебуває і Російська православна церква. Для неї дорога у святі часто-густо лежить по рясно пролитій крові ворогів. А як же настанова про те, що свого ворога треба «возлюбити», за нього молитися? Як же щонайперша Божа заповідь: «Не вбий!». Та і взагалі, чи ви можете уявити собі людину, яка молиться Олександру Невському або Федору Ушакову? Російські священнослужителі й сьогодні частенько віщають з телеекранів і здаються іноді більше схожими на переодягнених політтехнологів.
Особливо непереконливо звучать слова про «збройний переворот» в Україні. Бо, насправді, там нічого не «перевернулося». При владі ті ж самі особи, що й останнє десятиліття, хіба що за винятком пана Януковича. А якщо це такий вже цінний керманич, Володимир Володимирович цілком би міг скористатися його послугами.
До речі, якщо вже говорити про конституційність чи неконституційність якихось там процесів, тут можуть видатися цікавими і події в самій Росії, де перші особи відшукали спосіб обійти власну конституцію і залишити на третій термін російського президента. Цьому можна знайти пояснення з точки зору політичної доцільності – внутрішня напруга у російському суспільстві дуже велика і варто змінити стиль керівництва на більш демократичний, так воно може просто розсипатися. А ось для України В. Путін вважає найдоцільнішим перебування при владі людини, яка розграбувала країну, довела її до межі дефолту і до громадянської війни. Бо Янукович – свій, керований.
А у війни обличчя не жіноче, не дитяче і взагалі не людське. Завітайте до «бомбосховища» Кримського краєзнавчого музею – і ви не захочете ні великих зарплат та пенсій, ні рубльової зони, ні заповітних триколорів, ви захочете просто мирного неба, просто обняти найдорожчих вам людей і ніколи з ними не розлучатися.
Щодо письменника Олександра Проханова, то у 70-ті роки він вів творчий семінар у московському Літературному інституті ім. Горького, де я тоді навчалася. То була справжня оаза багатонаціональної літератури, де творчі працівники і студенти одноголосно засуджували письменників, які в гонитві за ширшою аудиторією відмовлялися від рідної мови на користь російської. Бо, розвиваючи чужу для себе мову, фактично лише збіднювали її, збіднювали і власні культуру та народ, повернувшись до них спиною. А молодь, яка шанувала рідне слово, була в літінституті на особливому рахунку. Це стосувалося і «волохатих» «укрів». Та хіба б наважився тоді хтось сказати подібні слова?
А для нинішньої Росії не потрібні симпатики. Вона бере страхом. Хоча, насправді, тих, кого люблять, — не бояться, а кого бояться, — не люблять. І страхом любов не замінити, як не замінити спокій і стабільність штучною бравадою.

Тамара СОЛОВЕЙ

На фотовиставці «Донбас. Безвихідь війни»

ТИМ ЧАСОМ...

РОСІЯ УРІЗАЛА КРИМУ ФІНАНСУВАННЯ НА 2015 РІК МАЙЖЕ УЧЕТВЕРО

На цільову програму розвитку Криму до 2015 року виділять близько 100 мільярдів рублів, а не 373 мільярди, раніше передбачених проектом федерального бюджету, повідомляє «Дождь». З проекту бюджету на 2015 рік і на плановий період 2016 і 2017 років випливало, що 373 мільярди рублів на Крим будуть виділені наступного року. Однак у прес-службі Мінфіну пояснили, що тепер гроші будуть виділяти по роках: у 2016 році — 134,6 мільярда, в 2017-му — 138,4 мільярда.
Заступник міністра РФ у справах Криму Андрій Соколов розповів, що Мінфін до останнього хотів виділити ці гроші відразу, щоб провести фінансування федеральної цільової програми розвитку Криму через Інвестфонд. «Це спроба Мінфіну зарезервувати суму на випадок майбутніх секвестрів якихось, щоб витрати на Крим були захищені», — сказав він.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 26.09.2014 > Тема "Резонанс"