Версiя для друку Обговорити в форумi

НОВЕЛА-БУВАЛЬЩИНА

Неначе зграя сіроманців-вовків зубами, проджеркотіла незмазаними колесами гарба по центральній бруківці Казанки, і враз той таємничий скрегіт хутко зник, розтанувши у млосній просторіні, як злежалий сніг напровесні.
Та не зник він, як і багато чого, в липкій пам’яті дитячій, здається, до самого сивого скону. Хоча б…
Дивлюся з люльки (так звали тоді в селі дитячі колиски), зіп’явшись об підвіконня, у вікно і бачу: йдуть тією бруківкою наші полонені, ледве човгаючи по ній, знесилені, а збоку швабські автоматники відганяють селян з їжею, під вигуки: «Вег!» та «Цурюк!».
Все це лезом врізалося в пам’ять, і його в ній вже ніколи не стерти.
І тільки вночі випускала мене неня на подвір’я погуляти, аби німці не бачили. І тоді я вперто шукав на городі в капусті свого братика чи сестричку (бо казали, що мама мене там знайшла). Та одного разу під сяяння місяця наткнувся на опецькуватого їжака, котрий вишукував собі яблуко, аби наколоти його на свої голки, а може, і жабу.
А раз уздрів не лише в кукурудзі ширококрилих метеликів, так схожих на вигляд на одного з наших літаків, якого так прості люди й прозвали «кукурузник», а й його самого. Він пролетів під світлим сонячним промінням, скинувши хмарки білих папірчин, і так само несподівано щез, що німці не встигли навіть й оговтатися. Кажуть, то були листівки, в котрих повідомлялось, що нас врешті-таки визволять від непроханих зайд…
Хоча ще одна жахлива картина й понині стоїть перед очима. Відчиняються двері — і на порозі нашої хати стоять незвані гості. Їх троє: посередині німець в зеленій уніформі і залізній касці, а по боках — страшні, як для дитини, косоокі поліцаї. Неня саме тоді із чотирнадцятилітньою моєю сестричкою Олею ліпили вареники. Я нічого не міг втямити, окрім страху від косооких, а мама потім мені розповідала, що то набирали молодь на роботи в Німеччину — наших підлітків. Добре, що сестричка була невеличкою.
— Вареники так і повипадали у нас з рук, — розказувала мама.
Ходаки якось пильно подивилися на сестрицю, щось прогелготіли і вийшли. Мала, вирішили.
Цього разу пронесло. Та не пронесло іншого.
Наші таки визволили Казанку. Та німці не втихомирилися. Спочатку їхні «аси» скидали баласт, а того світлого дня вирішили почастувати нас справжніми авіабомбами-«сигарами».
Я лише пам’ятаю, як вискочив з нашої хати червоноармієць, а потім — пітьма, гул, задуха. Коли я очунявся, то побачив лише стінку з діркою посередині, а долілиць — начебто крокву, і з криком: «Ой, мамонько, ой, рідненька, я тебе не бачу!» — весь закривавлений у білій сорочці вискочив у двір і кинувся бігти. Куди? Звісно, до церкви. Бо бабусі розповідали, там Дух Божий, а Бог всесильний.
Мені з якогось погреба кричить чолов’яга: — Федю, сюди!
Та куди там — я вперто біг у напрямку церкви. Мовляв, Бозя сильніший за людину.
А в небі хижо гоготіли залізнокрилі птиці. Не доведи Господи, один з цих швабських літаків перейшов би у бриючий політ і, звісно, зацокотів кулеметом. Що б тоді було?
Але цього не сталося, одчайдух-чолов’яга, який щойно кликав мене, вискочив з погреба, заграбастав мене в обійми і заніс у льох.
А хтось сказав: — Синку, дивись, он лежить твоя мама!
Я глянув на неї розпростерту, сам закривавлений. Вона отримала осколки — в ліву руку і в шию позаду, а мене царапнуло навпроти серця і вгорі зачепило по голові.
Зробивши свою чорну справу, самольоти, як ми їх тоді називали, відлетіли, лишивши нас безхатніми й пораненими.
Та люди наші були дружні, і ми цілих два роки жили у сім’ї Павлюків, поки не перебралися в сусідній Кривий Ріг.
Люди оповідали, що були під час цього нальоту й курйозні моменти.
Так, парикмахерка Нюра зі страху — замість того, щоб бігти до погреба, упала на підлогу і засунула голову під гардероб, думаючи, що так вона надійно сховалася, хоча її опасиста сідниця зі спиною були гарною мішенню для осколків. Добре, що минулося.
…В тринадцять років я, вже будучи школярем, приїхав у рідне село в гості разом з мамою до тітки Ганни Гайдар. І побачив, що в багатьох місцях по рівчаках ще лежали «сигари». Напевне, розряджені, а часу прибирати їх не було — відбудова! На місці ж нашої хати був гливняк, вкритий зеленою травою, на якому повносило пишався синім квітом бузок.
І я подумав, що він розквітнув так щедро тому, що був колись политий нашою з мамою чистою живою людською кров’ю.

м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 05.09.2014 > Тема ""Джерельце""