Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#35 за 29.08.2014
СМЕРТЬ Б╤ЙЦЯ
Василь БИКОВ

Рядки, обпален╕ в╕йною...

ОПОВ╤ДАННЯ

Бо╓ць лежав знепритомн╕лий. Пекельний б╕ль ран ╕ нев╕дступн╕ страшн╕ марення безупинку катували його знесилене т╕ло. Особливо доп╕кав оглушливий пронизливий крик, сповнений нелюдсько╖ лют╕ ╕ жаху.
Часом крик трохи слабшав, кудись в╕дступав, ╕ тод╕ довкола в дикому хоровод╕ з’являлися як╕сь гостр╕, н╕би склян╕ осколки, величезн╕ кос╕ плоскост╕. Бо╓ць, як шалений, кидався пр╕ч, шукаючи порятунку, а безладн╕ осколки накидалися на нього, р╕зали ╕ кололи т╕ло гострими краями. Знову зус╕б╕ч наступав злов╕сний крик, ╕ муки, досягнувши меж╕ можливого, заглушували ╕ без того слабк╕ прояви життя у нап╕вмертвому орган╕зм╕.
Так тривало довго. Бо╓ць то метався в непритомност╕, рятуючись в╕д жах╕в, то зовс╕м завмирав п╕д тягарем нестерпного болю.
╤ раптом усе ск╕нчилося. В╕длет╕ли кудись страховиська, затихнув крик, ╕ в скал╕чене т╕ло повол╕ вернулося життя. Реальний св╕т, так далеко в╕дсунутий стражданнями, з’явився перед б╕йцем у вс╕й його виразност╕, як п╕сля страшного сну, який ск╕нчився в╕д раптового пробудження. Розум вернув майже звичайну ясн╕сть, ф╕зичний б╕ль, хоч ╕ не затих повн╕стю, але уже втратив колишню пекельн╕сть, ╕ т╕льки надм╕рна слабк╕сть, неп╕двладна н╕ вол╕, н╕ ф╕зичному намаганню, м╕цно тримала б╕йця у сво╓му полон╕.
╤ т╕╓╖ ж мит╕, коли бо╓ць в╕дчув себе у реальному св╕т╕, в╕н зрозум╕в, що це прийшла смерть.
Бо╓ць лежав гор╕лиць, майже увесь схований у висок╕й л╕сов╕й трав╕. Розплющивши оч╕, в╕н побачив над собою г╕лля молодо╖ в╕льшини, в╕д окоренка до сам╕с╕нько╖ верх╕вки густо закв╕тчано╖ листям. Н╕жне листя буйне ╕ зелене, оповите тишею, вже хилилося долу. М╕ж ним в╕д лопух╕в ╕ папорот╕ непом╕тно напливали веч╕рн╕ сут╕нки. Угор╕ на верх╕вках в╕льх прощальним блиском рум’янилось навск╕сне сонячне пром╕ння. Маленьк╕ далек╕ листочки там погойдувалися п╕д легеньким в╕терцем, який то стихав зовс╕м, то тихо ворушив найтонш╕ галузки.
Бо╓ць був м╕цного складу, широко╖ кост╕, плечистий ╕ приземкуватий. Закривавлена в╕йськова г╕мнастерка з червоними петлицями, порвана в к╕лькох м╕сцях, в╕дкривала клапт╕ б╕ло╖ сорочки ╕ волосат╕ груди – також з╕ сл╕дами засохло╖ кров╕. Велик╕ виразн╕ риси схудлого обличчя св╕дчили про в╕дкрит╕сть ╕ мужн╕сть характеру. Тепер обличчя було параф╕ново-б╕лим. Ця б╕лизна, ненатуральна п╕д густою чорною щетиною, робила неможливим визначити його в╕к. Недавн╕й бо╓ць був схожий тепер на в’язня, який щойно вийшов з п╕дземелля. Оч╕ його глибоко запали п╕д костистий лоб ╕, як т╕нь близько╖ кончини, довкола ╖х збиралася смертна прозориста синизна.
Бо╓ць ворухнув розпластаними руками, пробуючи зд╕йняти ╖х. Права важко зрушилася з м╕сця, а в л╕в╕й бо╓ць неспод╕вано в╕дчув тягар, неп╕двладний його сил╕. Спроквола в╕н намацав п╕д пальцями щось кругле ╕ метал╕чно холодне, нев╕домо нав╕що стиснуте в руц╕. За другою спробою в╕н все ж таки п╕дняв руку ╕ побачив у н╕й кострубату чорну «лимонку», заряджену ╕ придатну до д╕╖.
Намагання перших рух╕в болючою гримасою в╕дбилося на обличч╕ ╕ судорогою пройшлося по т╕лу. Бо╓ць був наст╕льки слабким, що кожна спроба ворухнутися викликала нестерпн╕ бол╕. В╕н не знав, де були його рани, що завчасно п╕д╕рвали його сили, не в╕дчував н╕де особливого болю, т╕льки в грудях було якось дуже пусто.
Опустивши руку з гранатою, в╕н подумав, що треба пок╕нчити з життям, поки ще не затуманився розум. Помирати пов╕льно, при пам’ят╕, серед тиш╕ л╕тнього вечора було до огиди нестерпно його колись енерг╕йн╕й, активн╕й натур╕. Граната, що нев╕домо як опинилася в нього, була доречною...
Так-от, виходить, який к╕нець тв╕й, людино… Ск╕льки думав про нього, м╕ркував, а такого, однак, не передбачив. Усе здавалося, що смерть буде геро╖чною, на очах у людей ╕ дорого об╕йдеться ворогу. А сталося так, що доведеться самому вгамовувати власн╕ бол╕, ╕ н╕хто н╕коли не дов╕да╓ться, як померла людина…
«Ну, що ж! Так буде краще… шкода т╕льки, що так марно…». А розум ╕ думки, перемагаючи передчуття смерт╕, в оц╕ останн╕ хвилини уперто ч╕плялися за живе: за долю боротьби, з яко╖ вже назавжди вибув бо╓ць. В╕н не м╕г т╕льки пригадати, як давно об╕рвалася боротьба, бо непритомн╕сть викреслила з пам’ят╕ якийсь в╕дтинок часу.
«Де ж рота? – думав бо╓ць. – Де товариш╕? Невже знову в╕дступили, не стримали ворога?..».
╥х було небагато, дуже небагато для того, щоб вважатися ротою. Фашистськ╕ танки щ╕льно притисли ╖х до переправи ╕ тут, у в╕льшняку ╕ в прибережному лозняку, вони з╕йшлися у смертельному бою.
У пам’ят╕ зринула та остання мить, за якою вже почалася нап╕втемрява ╕ непритомн╕сть.
…Граната вдарила в танк так сильно, що, здавалося, не вибухнувши, могла проламати броню. Це була остання протитанкова граната. ╤ бо╓ць вклав у не╖ всю лють ╕ ус╕ сво╖ сили, яких тод╕ немало було в нього. В╕н не кинувся геть. Не упав на землю, т╕льки стиснув зуби до болю у щелепах ╕ сам стиснувся, готовий ╕ з голими кулаками кинутися на ворога.
Вибух був сильний ╕, зда╓ться, зробив свою справу. Бо╓ць т╕льки встиг в╕дчути це, а пот╕м сталося щось, що вже вирвало його з життя. Притихлий в╕терець знов легким шелестом проб╕г по верх╕вках дерев, перебрав листочки ╕ на мить розв╕яв ╖хн╕й сонливий спок╕й. У цей час чутливий у тиш╕ слух б╕йця вловив у л╕совому шепот╕ глухий, н╕би з-п╕д земл╕ виниклий гул. Спочатку незрозум╕ло було, з якого боку з’явився в╕н, але пот╕м по м╕р╕ того, як в╕н наростав ╕ ширився, можна було визначити його напрямок. Гул наростав, усе б╕льше заповнюючи собою прост╕р ╕ поступово перетворюючись на гурк╕т.
Оч╕ б╕йця закруглилися. В них з’явився слабкий блиск, який в╕дбивав насторожену увагу ╕ намагання зрозум╕ти сенс ново╖ появи. На обличч╕ уперше в╕дбилося напруження думки. Воно оживило змучен╕ болями риси, ╕ в глибин╕ очей народилося якесь бажання.
Бо╓ць якусь мить вслуховувався в наростаючий гул. В╕н не м╕г пригадати, як далеко, але знав, що десь поблизу повинна бути дорога, яку обороняла ╖хня рота. Певно, тепер там н╕кого не було, ╕ фашистськ╕ танки колонами повзли на сх╕д – усе дал╕ по захоплен╕й сплюндрован╕й земл╕. Мимовол╕ перед очима виникли бачен╕ недавно пихат╕ обличчя загарбник╕в, ╕ ненависть знову хлинула до ослаблого серця.
Неухильний приступ смерт╕, зда╓ться, затримав св╕й розвиток, поступившися м╕сцем сильн╕шим в╕д його прояв╕в життям. Непом╕тно об╕рвалася десь ╕ зовс╕м зникла дум-ка про власне нещастя, ╕ в якусь мить народився новий нам╕р. Зрозум╕вши, що означа╓ гурк╕т, бо╓ць забув нав╕ть про сво╓ безсилля ╕ спробував звестися на ноги. Коли ж це йому не вдалося, в╕н, вчепившися за кущ папорот╕, перекотився на б╕к.
Нездоланне бажання д╕яти все б╕льше оволод╕вало ним. У нин╕шньому його стан╕ в╕н уже не в╕дчував звичайного людського страху. В╕н т╕льки прагнув з╕йтися з ворогом, щоб помститися йому за тисяч╕ б╕д, за людськ╕ страждання ╕ за свою передчасну смерть. Прагнення до боротьби загор╕лося в ньому так сильно, що бо╓ць, зда╓ться, в╕дчув, як у т╕л╕ додалося сили, яко╖ не було ще хвилини тому.
Бо╓ць запхнув до кишен╕ гранату ╕ пов╕льно, пересилюючи б╕ль, що охопив усе т╕ло, простягнув уперед руку, щоб вхопитися за нетовстий в╕льховий окоренок. У пальцях не вистачало сили обхопити його, ╕ скручена п’ят╕рня слабко зачепилася за гладеньку кору дерева. Пот╕м так само пов╕льно ╕ невпевнено простягнув в╕н до в╕льшини другу руку – вона була такою ж слабкою ╕ тремт╕ла. Судорожно смикаючись, бо╓ць п╕дтягнув сво╓ обважн╕ле т╕ло, пот╕м, виплутавшись з трави, перехопив руками вище по стовбуру, щоб п╕двестися на ноги. Крихке деревце розмашисто погойдувало верх╕вкою, але трималося ╕, як могло, допомагало людин╕.
Гурк╕т тим часом усе сильн╕шав. В╕н уже не т╕льки непод╕льно панував у пов╕тр╕, заглушуючи вс╕ ╕нш╕ звуки, але, здавалося, проник вглиб земл╕, ╕ та др╕бно, не затихаючи, тремт╕ла. У б╕йця в╕д слабкост╕ теж тремт╕ли кол╕на, а йому здавалося, начеб це ногам передавалася лихоманка земл╕.
Першо╖ мит╕ бо╓ць ледь знову не знепритомн╕в. Голова якось втратила р╕вновагу, зробилася важкою ╕ весь час хилилася донизу. Об╕першись на в╕льшину, бо╓ць хитався разом з деревцем, а в очах його гойдалися л╕с, небо ╕ хвилями розходилися чорно-багрян╕ кола. Не маючи над╕йно╖ опори вгор╕, в╕н не м╕г довго стояти на земл╕ – вона здавалася не твердою, вгиналася п╕д ногами ╕ владно притягувала його до себе.
Почекавши ╕ трохи призвича╖вшись до нового стану, бо╓ць, усе ще не випускаючи з рук рят╕вного деревця, ступив крок уперед. Тод╕ дерева ╕ св╕тл╕ плями неба, що прозирали кр╕зь листя, неспод╕вано гойднулися вб╕к, разом з ними гойднулася земля, ╕ бо╓ць перш н╕ж встиг зрозум╕ти, що сталося, знову в╕дчув г╕ркуватий цв╕лий запах долу. Перша невдача не похитнула нам╕ру б╕йця. У нього ще стачало сили, а б╕льше н╕ж сили було бажання д╕статися до дороги. В╕н ╕ в житт╕ був упертим, ╕ тепер, в останн╕ хвилини, уперт╕сть ця подесятирила його ф╕зичну здатн╕сть.
Звичним рухом бо╓ць п╕дтягнув п╕д себе ногу, кр╕зь густу траву просунув уперед руку ╕ посунувся сам. Пот╕м – другу ногу ╕ другу руку. Кр╕зь г╕мнастерку на боку проступила широка мокра пляма – це десь в╕дкрилася рана.
Бо╓ць поповз. Важко дихаючи, гублячи на землю згустки кров╕, в╕н уперто розгортав траву ╕ просовував уперед сво╓ т╕ло. На його трав’янистому шляху сполохано спурхували метелики, розб╕галися геть потривожен╕ жуки ╕ комашки. Позаду за б╕йцем тягнувся нер╕вний широкий сл╕д.
Десь вже зовс╕м поруч, скрегочучи гусеницями ╕ люто ревучи моторами, гуркот╕ли танки. Земля, не стримуючись, обурено двигт╕ла. Н╕би не в змоз╕ була стерп╕ти на соб╕ сталевих страховиськ чужинц╕в.
Вони були близько, ╕ бо╓ць квапився, щоб встигнути вчасно. П╕сля довгих хвилин пересування в╕н виповз на край невеличко╖ галявини, ╕ неспод╕вано його байдужий вже до смерт╕ розум був збентежений страшним видовищем. У густ╕й соковит╕й трав╕ на краю галявини рука б╕йця раптом наткнулася на перешкоду, ╕ в╕н, далекий в╕д страху, неспод╕вано здригнувсь. Перед ним, якось незвично закинувши голову ╕ випнувши вгору м╕цн╕ щелепи, лежав убитий. Розкидане довкола голови св╕тле волосся перепл╕талося з травою, розплющен╕ оч╕ застиглим поглядом дивилися у веч╕рн╓ небо.
У б╕йця тупим болем защем╕ло всередин╕, коли в╕н уп╕знав у вбитому того, хто до цього командував ними, в╕в кр╕зь бо╖, пом╕ж смертей, вселяючи людям в╕ру в перемогу. П╕дв╕вши з трави голову, бо╓ць побачив ╕ решту вбитих, що без сл╕в говорило про страшн╕ под╕╖ на ц╕й тих╕й л╕сов╕й галявин╕.
За якийсь десяток крок╕в зв╕дси, розтягнувши за собою гусениц╕, н╕би кишки, скособочився н╕мецький танк. Звернутий на б╕к ╕ опущений у безсилл╕ ствол його гармати безпом╕чно дивився в л╕сову гущавину, праве ведуче колесо упиралося в корпус ╕ншо╖ машини, в╕д яко╖ лишилася безладна купа обгор╕лого зал╕зяччя. В╕ддал╕к, в поламаному в╕льшняку, н╕би г╕гантський ополоник, лежала башта з гарматою, в╕дкинута вибухом. Галявина в ус╕х напрямках була зорана гусеницями, трав’яниста ц╕лина розрита на численних поворотах. А навколо танк╕в на витоптан╕й трав╕ у ненатуральних позах лежали люди – наш╕ б╕йц╕. ╥х було багато, ╕ ус╕ вони були мертв╕. Певно, не залишилося в них жодного живого товариша, щоб у р╕дн╕й земл╕ поховати ╖хн╕ т╕ла. ╤ вони лежали тепер як н╕м╕ св╕дки запекло╖ боротьби, в як╕й вони здобули соб╕ солдатську смерть.
Бо╓ць спинився, не наважуючись продовжити шлях через цей страшний майданчик смерт╕. Б╕ль все сильн╕ше проникав у його почуття: серед загиблих б╕йц╕в в╕н з жахом уп╕знавав сво╖х товариш╕в по служб╕.
Тепер в╕н упевнився, що н╕хто не в╕дступив зв╕дси. ╤ вс╕ загинули, до к╕нця виконавши св╕й солдатський обов’язок. Т╕льки в╕н дивом трима╓ться поки що, ╕ уособлена в ньому одному ще продовжу╓ жити ╖хня стр╕лецька рота. Тому такою дорогою здалася б╕йцев╕ решта його життя, що в╕н злякався нав╕ть, в╕дчувши, як сильно вхопилася смерть за його ослаблене т╕ло. Н╕, не може в╕н, не ма╓ права загинути ран╕ше, н╕ж зробити те, до чого кличе його незавершена помста мертвих б╕йц╕в!
У св╕домост╕ якось сама собою вселилася упевнен╕сть на вдалий результат його нам╕ру. Здавалося, свята справедлив╕сть останнього обов’язку з т╕╓╖ мит╕ взяла його п╕д свою охорону.
Сонце, сховавшися за гущавину, торкнулося десь невидимо╖ хмаринки ╕ востанн╓ розкинуло над л╕сом призах╕дне пром╕ння. Галявину вже вкрила надвеч╕рня ╕мла, а в неб╕ над л╕сом ще було св╕тло ╕ затишно.
Знемагаючи, бо╓ць подолав галявину ╕ спинився. Дал╕ починався негустий березняк, а за ним вже пролягала дорога. Т╕льки п╕всотн╕ крок╕в в╕дд╕ляло б╕йця в╕д його мети, в╕д його останнього рубежу. Уже можна було розр╕знити за гуркотом ╕ брязканням на дороз╕, як проходили окрем╕ машини. Рух там не припинявся, але дистанц╕я м╕ж танками пом╕тно зб╕льшилася: певно, колона к╕нчалася.
Бо╓ць розум╕в, що треба повзти, сил вже майже не було. К╕лька довгих хвилин в╕н лежав ницьма, не ворушачись. Нелегкий шлях ╕ страшне видовище мертво╖ галявини геть знесилили його. На якусь мить потемн╕ло в очах ╕ бо╓ць злякався, що знову може знепритомн╕ти. Пересилюючи б╕ль, зробив ще к╕лька рух╕в уперед. Минали хвилини. Зц╕пивши зуби, бо╓ць потроху посувався вперед, а пот╕м знову довго лежав нерухомо. В╕дчувши, як слабша╓ спротив, смерть знову напос╕лась на нього, ╕ б╕йцев╕ не було чим захищатися. Його мучили пекельн╕ кошмари. Усе б╕льш тривалими робилися провали в ослабл╕й пам’ят╕, бо╓ць забував про себе. Т╕льки недосягнута мета уперто трималася в св╕домост╕. ╤, мабуть, т╕льки вона ще додавала сили чинити оп╕р смерт╕.
В л╕с╕ темн╕ло. Землю уже покрила ╕мла, в н╕й сховався бо╓ць ╕ його шлях, сповнений страждань ╕ болю.
Тепер бо╓ць б╕льше лежав, нерухомо розпластавшися на земл╕. Лиш зр╕дка, н╕би прокинувшись, незграбно упирався ногами ╕ просувався на крок уперед.
Розум б╕йця знесилився в боротьб╕ з невидимим ворогом, який усе б╕льше знемагав його. Н╕би уривки чужих розмов, у голов╕ скакали думки-фрази, звернен╕ до всього, що дошкуляло людин╕. Тут були ╕ прокльони ворогов╕, ╕ сварка з надокучливою слабк╕стю, ╕ п╕дбадьорювання себе. ╤ усе це прот╕кало дов╕льно, без вол╕ б╕йця, так, н╕би розум мав ще силу ╕ сам собою робив свою справу.
Нев╕домо, ск╕льки минуло часу, але п╕д час одного з коротких просв╕тлень пам’ят╕ бо╓ць пом╕тив, що стало зовс╕м темно. Спочатку йому здалося, що в╕н осл╕пнув, але, прип╕днявши обличчя, побачив з╕рки над недалекими темними верх╕вками дерев. Бо╓ць зрозум╕в тод╕, що досягнув сво╓╖ мети, т╕льки зап╕зно. На придорожну траву вже ос╕в пил, зд╕йнятий танками, далеко на сх╕д понесли загарбники нов╕ нещастя. На широк╕й дорожн╕й смуз╕ м╕ж л╕сом було пусто ╕ тихо, н╕би н╕чого ╕ не в╕дбувалося тут: н╕ в╕йни, н╕ передчасних людських смертей.
Гостре в╕дчуття невдач╕ безсилою образою прорвалося в св╕домост╕. В╕н заплакав уперше за багато прожитих л╕т. Заплакав так, як плачуть сильно покривджен╕ д╕ти чи вижит╕ з сил стар╕ люди: в╕н уже не м╕г заглушити розпач╕, що нахлинула усл╕д за образою. Не себе було шкода йому, а втрати т╕╓╖ останньо╖ над╕╖, яка м╕цн╕ше за слабк╕ сили т╕ла втримувала його в житт╕.
Ус╕╓ю ╕стотою бо╓ць в╕дчував, що скоро вже настане хвилина, коли остаточно згасне його життя.
Минуло ще трохи часу. Бо╓ць, уже геть знесилений, подолав з десяток метр╕в ╕ сповз з трав’янистого схилу. Пухкий дорожн╕й пил, перетертий танковими гусеницями, був ще теплий, як поп╕л св╕жого вогнища. У ньому потонули обм’якл╕ руки б╕йця. Незвичайне напруження, яке весь час збуджувало сили, в╕дразу спало. Бо╓ць слабшав ╕ вже не намагався н╕чим протистояти ц╕й слабкост╕. Розум знову почав туман╕ти, почали з’являтися потвори, страшн╕ ╕стоти, знов дошкуляли кошмари.
╤ раптом, н╕би в╕д зовн╕шнього поштовху, бо╓ць опритомн╕в. Якесь тривожне передчуття докучало йому, ╕ бо╓ць не в╕дразу зрозум╕в, що воно означа╓. А пот╕м, не знаючи ще, те це було чи н╕, в╕н намацав рукою кишеню ╕ вийняв гранату. Звичним рухом пальц╕ в╕д╕гнули чеку, а зуби, в яких б╕льше лишилося сили, витягували ╖╖ ╕з запалу. Знову в╕дчувши наближення млост╕, бо╓ць, не в╕дпускаючи планки, засунув гранату в п╕сок п╕д сво╖ груди.
Певно, це було те, задля чого пробудилася св╕дом╕сть, бо за цим прийшов спок╕й. Швидко настало забуття, ╕ смерть, остаточно перем╕гши, назавжди зупинила життя.
…Було далеко за п╕вн╕ч. Уже прочахнув дорожн╕й п╕сок ╕ заклякло т╕ло неб╕жчика. Блискучий однобокий м╕сяць, як завжди, проплив сво╖м шляхом зоряного неба ╕ сховався за верх╕вками дерев.
З-за повороту, осв╕тивши ближн╕ дерева ╕ дорогу, з сильним безладним тр╕скотом викотив заг╕н мотоцикл╕ст╕в. Пучок яскравого св╕тла з фари переднього, прор╕зуючи темряву, р╕вно ковзнув по дороз╕. Неспод╕вано, пом╕тивши перешкоду, мотоцикл╕ст крутнув уб╕к ╕ спинився. За ним зупинилася колона.
— Обдивитись! – скомандував в╕н.
Дво╓ п╕длеглих з╕скочили з мотоцикл╕в ╕ кинулися виконувати наказ. Яскраве св╕тло з фар розкидало по схилу ╖хн╕ хитк╕ т╕н╕.
— Рус, — сказав н╕мець, який ран╕ше за ╕нших п╕дб╕г до т╕ла. Сильним штурханом ноги в╕н перевернув труп на спину.
— Рус зольдат, — додав г╕тлер╕вець.
Передн╕й ухопився за важ╕ль, щоб ув╕мкнути газ, але не встиг. Яскраво-червона блискавка рвонулася з-п╕д неб╕жчика, оглушила, люто пирснувши навс╕б╕ч гарячими смертоносними осколками…
Так загинув бо╓ць. Так померла Людина.
1951 р.

(З книги: Вас╕ль Быкау «Жураул╕ны крык». Аповесць ╕ опавяданн╕. Дзяржаунае выдавецтва БССР. Рэдакцыя мастацкай л╕таратуры. М╕нск, 1960)

Переклад з б╕лорусько╖
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13869

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков