Версiя для друку Обговорити в форумi

Мені 86 років, отже, багато що добре пам'ятаю. До колективізації наше село Солошине, що на Полтавщині, було дуже гарне, густо населене, двори доглянуті, огороджені тинами, хати білі, як лебеді, а на подвір'ї повно квітів, колодязь з журавлем. В кожнім дворі сад: яблуні, груші, абрикоси і обов'язково шовковиця. Село розкинулось понад Дніпром попід горою в затишку від північних вітрів. Посеред нього - красиво виблискувала на сонці своїми золотими куполами церква, огороджена  різьбленим парканом і обсаджена тополями. Метрів, може, за 200 від неї - озерце. Понад ним протоптані стежки в траві, ними ходили люди до церкви, на базар, до магазинів. В селі часто відбувалися ярмарки, де можна було придбати геть усе, особливо домашню худобу. Це - справжнє свято з веселощами, гойдалками. В буденні дні сім'ї працювали в своєму господарстві. Між ними ніби йшли якісь неоголошені змагання. Вечорами сходилися сусіди на раду, бо ж самі собі і агрономи, і бухгалтери, як у тій приказці: "і швець, і жнець, і на дуду грець".
Та, як сніг на голову, прийшла колективізація. Зажурились селяни, тяжко зажурились. Вступити в колгосп - це означало, що треба здати все, що маєш. А ще ж треба заплатити сільськогосподарський податок, облігації купляти, лотереї, сплачувати страховки за будівлі та натурою здати 100 літрів молока, 200 яєць, шкуру свинячу, приплід від корови тощо. А коли мій дядько Микола зарізав теля від своєї корови, а м'ясо продав, щоб розрахуватися з боргами, то одержав п'ять років Колими. Стали люди (особливо молодь) виїжджати, шукати звичного життя. Щоб угамувати людську непокору, вивезли хліб до зернини з колгоспних комор, забрали у людей всю городину. Селяни закопували в землю діжечки з зерном, аби вижити. Так бригади ходили з залізними щупами, вишукували і забирали останнє. Нас, старшокласників, посилали в ці бригади, змушували писати на стінах хат таких господарів квачем і дьогтем: "Злісний неплатник". А такі "неплатники" вже лежали пухлі.
Пам'ятаю, у бабусі Мотрі знайшли на горищі у полові зерно, зібрали до краплі, провіяли серед двору на ряднині, вийшло піввідерця, і забрали, а бабуся вже опухла з голоду і померла через тиждень. Більш заможних селян в колгосп не агітували, їх записали в куркулі, повиганяли з хат, забравши все до нитки, і вони невдовзі вимерли з голоду. А це були трудівники, що працювали від зорі до зорі, трудились і дітей рано будили, а самі їли житній хліб та пісний борщ з квасолею, щоб зібрати гроші та купити землю синам. Наймитів вони не мали, самі трудилися гірше наймитів.
В 1933 році вже ховали людей в спільних ямах. Моя тітка Настя померла під хатою, лежала на призьбі, а її донечка, віком близько року, повзала біля мертвої матері, шукала пазуху. Багато таких дітей вивозили в притулок у Дніпропетровськ. Тож спорожніло село, немов після жахливої пожежі, хати стали рудими, тини повалені, вікна вибиті, сади занедбані. З церкви зробили комору, дзвони познімали, віддали на металобрухт. Цією справою майстерно керував Василь Литвиненко, а старенькі бабусі, дивлячись на таке, молилися і бажали Божої кари за скоєне. Батюшку Никанора з хати вигнали і майже все забрали, а в хаті його зробили клуб. Це - лише невеличка частина того, що можна було б розповісти.
Ви - люди молоді і нічого цього не бачили, а ми пережили і є свідками тих злочинів.

м. Севастополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2003 > Тема ""Білі плями" історії"