Версiя для друку Обговорити в форумi

Книжкова полиця

Журналістська професія дарує зустрічі з багатьма цікавими людьми, особистостями з небуденною біографією, долею. Чимало таких зустрів на своїх газетярських стежках-дорогах Володимир Зінченко, писав і пише про них. Його змістовні публіцистичні матеріали, аналітичні дописи, оперативні повідомлення навіть друкувала не тільки всеукраїнська преса, а й колишня всесоюзна, тобто — московські видання.
Після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка Володимир Зінченко працював у ЗМІ на рідній Житомирщині, де народився 1956 року. Ще до вступу до університету дописував у місцеві газети, а під час служби в армії друкувався у військовій пресі. Тож на журфак вступав із солідним творчим доробком.
Ось уже майже три десятиліття наш автор живе у шахтарському Червонограді. Спочатку працював старшим редактором Будинку науково-технічної інформації ВО «Укрзахідвугілля» (тепер — ДП «Львіввугілля»), а останні два десятки років — у галузевій газеті «Гірник» цього ж держпідприємства.
Не тільки через професійні обов’язки, а й волею Долі довелося йому зустрічатися (і такі зустрічі він вважає за дарунок!) з багатьма знатними шахтарями Прибузького краю, людьми важкої праці, але почесної й необхідної, що відбилося у майстерно написаних нарисах, зарисовках, інтерв’ю, статтях, кореспонденціях, надрукованих у «Гірнику» та в інших часописах, зокрема, шахтарських — «Сбойка», «Голос Донбасса» тощо. Не випадково свого часу він став лауреатом конкурсу ЗМІ у номінації «Кращий журналіст галузі», організованого вугільним міністерством України. Та найкраща нагорода — схвальне слово читачів!
Підсумком настирливих журналістських пошуків і наполегливої праці Володимира Зінченка стала збірка нарисів «У сяйві вранішнього сонця» (Червоноград: Бібліотека газети «Літературний Червоноград», 2014; редактор і видавець — Ігор Дах). У ній вміщено сім нарисових творів, присвячених гірникам Львівського вугільного басейну. Це — розповіді про Степана Грицака («Підземні лави Грицака»), Петра Мисюка («Життя, наповнене турботою»), Івана Стельмаха («Іванова дорога»), Павла Євтушка («У неспокої буднів»), Івана Плешинця («Роки, віддані вугіллю»), Михайла Владику («Владика вугільних пластів»); а нарис «На поклик шахти» присвячений Марку Милявському і його трьом синам — Ігорю, Миколі, Андрію. Всі — «з підземної глибинки». Ось така сімейна династія вуглекопів!
Пишучи про своїх героїв-гірників, Володимир Зінченко часто свідомо відходить від виробничої теми. Хоча, на перший погляд, вона є основою нарисів, мовби цементуючою цеглинкою. Все ж автор прагне всебічно показати їхнє життя, світ захоплень, уподобання. Бо не вугіллям єдиним живе шахтар…
Здавалося б, відносно невеликі за обсягом тексту нариси, розраховані, передусім, для друку у малоформатній газеті, але за кожним з них (і мова не про затрачений час на саме написання) — тривала підготовча робота, яка вимірюється навіть не днями, а тижнями. Потрібно було не раз зустрітися з героєм, поспілкуватися, зібрати додатковий матеріал, все ретельно опрацювати, осмислити, систематизувати, кристалізувати концепцію, вибудувати фабулу, зрештою, створити художньо-публіцистичний образ, глибоко індивідуалізований.
Володимир Зінченко уникає зайвої описовості, марного багатослів’я, яке, по суті, не дає читачеві новизни інформації. Дотримується важ-ливого принципу у газетярській справі — конкретизни факту, але не «сухості». Тому кожен нарисовий твір цього журналіста — неповторно створений образ шахтаря, органічне поєднання у розповіді минулого і сьогодення, використання багатства мовних засобів публіцистичного стилю. Такі тексти — не газетні публікації-одноденки, які, до речі, також потрібні. Глибокозмістовні нариси з широким узагальненням дійсності, яскраво вимальованим образом й через роки не втрачають своєї актуальності. Не для одного журналіста вони згодом ставали основою для книги. Оце й різнить оперативну журналістику й публіцистику. Втім, Володимир Зінченко — журналіст універсальний, йому блискуче вдається одне і друге.
Доволі влучна і водночас символічна назва збірки — «У сяйві вранішнього сонця». Тільки шахтарі, піднявшись на-гора з глибоких підземних надр, по-особливому дивляться на сонце, радіють та усміхаються небесному світилу, мов діти. Видання ілюстроване багатьма фотографіями, в тому числі архівними, — з фототеки редакції газети «Гірник».
Здебільшого герої нарисів та зарисовок Володимира Зінченка (і не тільки тих, що ввійшли до збірки, а й надрукованих на шпальтах періодики) трудяться чи трудилися, бо вже на заслуженому відпочинку, але є про що згадати і про що розповісти, на різних шахтах, працювали на різних виробничих, керівних посадах, чимало з них відзначено державними нагородами… Та всіх їх об’єднує горде iм’я (і це — без перебільшення) — Гірник, висока працелюбність, самовідданість, загострене чуття відповідальності, колективізму. Їх не лякали і не лякають жодні труднощі. У шахту спускаються тільки відважні!

Тарас ЛЕХМАН,
журналіст
м. Червоноград

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 22.08.2014 > Тема "Душі криниця"