Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4075)
З потоку життя (7212)
Душі криниця (3864)
Українці мої... (1531)
Резонанс (1697)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1792)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
╢ВАНГЕЛ╤╢ В╤Д ПРОФЕСОРА ЖАДЬКА
Слово «╢вангел╕╓» означа╓ «добру новину», яка поряту╓ людство в╕д...


╢ВРОПЕЙСЬКИЙ ГЕРОЙ УКРА╥НИ
Григор╕я Орлика можна назвати ╓вропейським геро╓м. В╕н син гетьмана-мазепинця Пилипа Орлика ╕...


«СПИСОК» КАТЕРИНИ: РУЙНАЦ╤Я ДЕРЖАВНОСТ╤, ПОКР╤ПАЧЕННЯ УКРА╥НЦ╤В, ЖОРСТКА РУСИФ╤КАЦ╤Я
Тож Катерина ╤╤ в Одес╕ – це не ст╕льки частина «исторического облика нашего...


ДОЛЯ КРЕЙСЕРА «ПАМ’ЯТЬ МЕРКУР╤Я» ТА ЙОГО КОМАНДИРА
Команда крейсера заздалег╕дь прийняла р╕шення п╕дняти над кораблем укра╖нський прапор, але...


«Я ТЕБЕ ПОРОДИВ, Я ТЕБЕ ╤ ВБ’Ю!», АБО ЯК УКРА╥НЦ╤ СТВОРИЛИ ╤ ЗРУЙНУВАЛИ ╤МПЕР╤Ю
Йдеться не так про «Тараса Бульбу», як про Рос╕йську ╕мпер╕ю, що виникла р╕вно 300...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 15.08.2014
ЮРК╤В ЛИСТ

Д╕ти в╕йни. Тепер уже вони л╕тн╕ люди — д╕дус╕ ╕ бабус╕, пенс╕онери. А тод╕, понад с╕мдесят рок╕в тому, вони, обпален╕ чорним крилом в╕йни, виживали, як могли. Залишен╕ без батьк╕в, як╕ п╕шли на фронт, вони з╕ сво╖ми матерями долали холод ╕ голод, та жили в╕рою у велику Перемогу над ворогом.
Про долю д╕тей в╕йни, маленьких громадян велико╖ кра╖ни, й розпов╕да╓ться у цих опов╕даннях, як╕ п╕дготував до друку Данило Кононенко.

ЮРК╤В ЛИСТ

За в╕кном розгулялася зав╕рюха. ╥╖ скаженому танцю акомпанувала труба димаря, а ясен, що р╕с за хатою, стукот╕в г╕лляками по зал╕зн╕й покр╕вл╕, наче вибивав у барабан.
Ухкала, завивала зав╕рюха. Аж Юрков╕ ставало страшно...
Чого так довго нема╓ мами?
Юрко вкрива╓ ноги фуфайкою, шарудить по гол╕й печ╕, але холод, зда╓ться, почина╓ проникати й туди. Якби був тато дома, мама не ходила б у таку зав╕рюху по дрова.
В╕д батька н╕ в╕сточки, а в сел╕ хазяйнують н╕мц╕: курка ╕ та бо╖ться носа на св╕т показувати.
Юрко лежить на печ╕ ╕ дивиться кр╕зь незамерзлу щ╕лину верхньо╖ шибки кудись далеко у сн╕гову каламуть. Пот╕м бере недогризок ол╕вця, недомальований клапоть с╕рого паперу ╕ продовжу╓ писати татков╕ листа. В╕н зупинився на тому, що дома нема╓ дров. Довго думав, як передати цю фразу. Якби дрова були, то Юрко намалював би купу ╖х на папер╕, а як показати оте «нема»? Юрко в╕дступив нижче ╕ карбував: «Та г╕лляка, що ми з тобою на н╕й щеплювали пеп╕нки, почала всихати, але мама не хоче ╖╖ рубати. Скоро минуть морози. Може, мен╕ полатають чоботи, то я буду помагати мам╕ носити дрова».
Ц╕ думки ро╖лися в голов╕ хлопчини, а на папер╕ в╕д ол╕вця залишилися сл╕ди, що нагадували то якусь г╕лляку, то щось под╕бне на чоботи. Т╕ значки ма╓ розшифрувати батько. Писати Юрко не вм╕в, але тато прочита╓. В╕н завжди розум╕в Юрка...
«Того садового ножика, що ти мен╕ подарував, — малював дал╕ Юрко, — в мене видер Паньк╕в Грицько. Л╕том я в нього заберу».
А як же Юрко пошле листа? В╕н знову задумливо задивився у в╕кно.
В’ю-у-у, в’ю-у-у, — свистало за в╕кном. Гур-гур-гур, — бушувало над головою.
В’ю-у-у, в’ю-у-у, гур, — чулася Юрков╕ канонада. В╕н бачить в уяв╕, як повзуть п╕д розривами снаряд╕в у зав╕рюху розв╕дники. Один п╕дняв тр╕шки голову, п╕дхопив аркушик паперу, що лет╕в за в╕тром, усм╕хнувся знайомими очима: «Лист в╕д сина», — тихенько проказав ╕ншому.
Юрко почав малювати цю картину на папер╕ зам╕сть адреси.
Дал╕ в╕н зл╕з з печ╕, просунув ноги у д╕ряв╕ холодн╕ чоботи, стягнув з печ╕ фуфайку, взяв з-п╕д прип╕чка макогона, вдарив ним дв╕ч╕ по ложечц╕ дверно╖ клямки, ╕ набрякл╕ двер╕ в╕дскочили.
Зухвала хуртовина шарпнула за поли Юрково╖ фуфайки, обдала його обличчя колючим сн╕гом. Юрко п╕дняв руку з листом, в╕тер п╕дхопив клапоть паперу, ╕ в╕н зник у б╕лому вир╕.
Незабаром разом з останньою зав╕рюхою через село ще раз пролет╕ла в╕йна. Н╕мц╕ т╕кали швидко, бо потрапляли в черговий «м╕шок». Ще вчора було чути в╕ддален╕ вибухи гармат, а на завтра в╕д Крутого Яру в село вступили радянськ╕ солдати.
Юрко б╕г у важких маминих чоботях ╖м назустр╕ч, ╕ за ним ледве встигав Паньк╕в Грицько…
Минали дн╕, надходила з криком журавлиним весна, ж╕нки запрягали кор╕в ╕ прокладали перш╕ борозни. В один з таких дн╕в Юрко сид╕в б╕ля пов╕тки ╕ ладнав возика, зробленого ще батьком. Велика солдатська п╕лотка з червоною з╕ркою насувалась на кругл╕ Юрков╕ оч╕, так╕ ж блакитн╕, як ╕ весняне небо. Хлопець збивав ╖╖ на потилицю ╕ знову прикушував нижню губу, схиляючись над возиком. «Оце поладнаю, — думав Юрко, — ╕ возитиму картоплю на город. Посадимо, он яка виросте, вища мене». Хлопець задоволено шморгав кирпатим носом. В╕н так захопився роботою, що забув нав╕ть стежити за ласт╕вками, як╕ полоскались у мерехтливому пов╕тр╕ над самою землею, в╕щуючи дощ.
А тим часом з-за Шамра╓во╖ хати справд╕ висунулась ф╕алкова весняна хмарка, п╕дморгнула першою блискавкою. Село прича╖лось п╕д косогором ╕ н╕яково усм╕халось до сонця б╕лими ст╕нами хат. Ось син╕й рукав хмари потягнувся до сонця, затримався трохи, н╕би боячись обпектися, ╕ раптом загорнув його в себе.
Хмара насувалась швидко, а Юрко не пом╕чав, в╕н все стукав молотком. Нароблен╕ з дроту цвяхи не хот╕ли л╕зти в дошку. Ось ╕ цей дзенькнув струною ╕ в╕дскочив уб╕к. Юрко нахилився, щоб п╕дняти цвяха ╕ раптом здригнувся: перед ним лежав зашкарублий клапоть с╕рого паперу, по якому розпливлись в╕д весняних вод сл╕ди х╕м╕чного ол╕вця. Гримнув гр╕м, перш╕ велик╕ крапл╕ дощу впали на землю. Юрко п╕дняв голову, по його ще по-дитячому округл╕й щоц╕ котилася прозора краплина — чи то дощу, чи, може, зрадливо╖ сльози. Адже Юрко знав, що в╕н б╕льше н╕коли не писатиме татов╕ листа, бо в прискринку лежить бумага: «Загинув смертю хоробрих». В╕н тернув верхом долон╕ по щоц╕ ╕ став заганяти останнього цвяха...

Андр╕й БЕЛЕНЬ
м. Черкаси

ДВА ОКРАЙЦ╤ ХЛ╤БА

Це було навесн╕ 1942-го в С╕мферопол╕. Того дня г╕тлер╕вц╕ пригнали на ру╖ни старого овочесховища групу наших полонених. Ми, хлопчаки з сус╕дн╕х вулиць, то╖ ж мит╕ зб╕глись до ру╖н ╕, коли б не конво╖ри з автоматами та кинджалами на ременях, кинулися б розпитувати полонених, чи не зустр╕чали вони бува кого-небудь з наших р╕дних ╕ близьких.
Конво╖ри по дво╓ розташувалися вздовж огорож╕. Один з них погукав полоненим, ╕ вони взялися вручну, без лом╕в, лопат, носилок розбирати завали. Хлопчаки пошепки пов╕домляли одне одному, що, мабуть, п╕д ру╖нами в глибоких п╕двалах уц╕л╕ли в╕д вибуху консерви. Для нас тод╕ було найголовн╕шим — роздобути ╖жу.
Важкий, голодний то був час. Мен╕ йшов лише десятий р╕к, ╕ я вважав себе ц╕лком дорослим ╕ самост╕йним, зобов’язаним допомагати ще й матер╕, ╖╖ вже другий день не було вдома. Разом ╕з сус╕дками вона п╕шла в далеке село з над╕╓ю обм╕няти реч╕, котр╕ залишилися в╕д батька, на хл╕б.
Ми довго стовбичили п╕д огорожею, поки конво╖ри не повели назад полонених. Як т╕льки останн╕й солдат зник у провулку, ми кинулися до ру╖н, спод╕ваючись першими докопатися до консерв╕в. Н╕чого ╖ст╕вного там не знайшли, зате п╕д купою бито╖ цегли пом╕тили ц╕лу в’язку книг. Добуте розд╕лили чесно: мен╕ д╕сталась товста книжка в зелен╕й пал╕турц╕ ╕ з довгою назвою: «╤стор╕я колон╕альних ╕ залежних кра╖н».
Наступного дня я залишився вдома. Дожував шматочок кукурудзяного оладка, котрий повинен був з’╖сти увечер╕, якщо не повернеться мати, вил╕з на п╕дв╕коння ╕ навмання розгорнув книжку.
Розд╕л був присвячений Аб╕сс╕н╕╖. В ньому йшлося про те, як народ ц╕╓╖ кра╖ни п╕д кер╕вництвом свого царя-негуса Федора боровся проти ╕тал╕йських колон╕затор╕в...
Неспод╕вано до мене долинули постр╕ли, але я не звернув на них увагу — мен╕ здалося, що я чую, як в╕д напос╕даючого ворога в╕дстр╕люються аб╕сс╕нськ╕ партизани. Про те, що стр╕ляли зовс╕м поруч, я зрозум╕в, коли у дв╕р заб╕г наш полонений. В╕н був дуже худий, обличчя поросле щетиною, з г╕мнастерки звисало лахм╕ття, а оголене плече — залите кров’ю. Наш солдат кинувся було до сараю, але, пом╕тивши поруч з водопров╕дною колонкою порожню бочку, п╕дб╕г до не╖ ╕ обернув ╖╖ на себе. Усе сталося так швидко, що я не встиг нав╕ть згорнути книжку.
За мить до двору вв╕рвалися конво╖ри. Зачувши метушню, ╕з нар╕жно╖ квартири виб╕гли н╕мц╕-радисти, котр╕ жили там вже дн╕в з десять. Конво╖ри навпереб╕й почали пояснювати ╖м, що вт╕к полонений, але радисти разом закивали головами, мовляв, не бачили. Конво╖ри поб╕гли дал╕.
Я зачекав, доки радисти повернулись у квартиру, взяв в╕дро ╕ попрямував до водопров╕дно╖ колонки. П╕д шум води, дивлячись кудись вб╕к, я голосно промовив: «Сид╕ть, доки не стемн╕╓, у двор╕ живуть н╕мц╕. Сид╕ть, доки не стемн╕╓...».
«Що ж його робити? П╕ти ╕ розпов╕сти хлопцям про нашого солдата, а що як раптом, доки я ходитиму, хтось надума╓ зрушити з м╕сця бочку... Н╕, треба сид╕ти й чекати. От якби мама прийшла...»
З-за вор╕т долинув шум машини, пролунав сигнал, ╕ в дв╕р в’╖хала пересувна рад╕останц╕я. Машина зупинилася поруч з колонкою. В╕дчинилися дверцята зелено╖ будки, ╕ з не╖ з╕стрибнули на землю тро╓ н╕мц╕в. Напившися води, вони почали виносити з будки апаратуру.
До п╕знього вечора порпалися вони у сво╖х зал╕зних ящиках. Я допомагав ╖м з ус╕х сил, аби вони лиш не ч╕пали бочку...
Вечеряли вони тут же, при св╕тл╕ л╕хтарика. Вод╕й машини — сивий, з добрим втомленим обличчям ╕ великими мозолястими руками, в╕дкраяв шмат шинки, поклав ╖╖ м╕ж двома окрайцями хл╕ба ╕ подав мен╕: «Б╕тте». Я взяв хл╕б, кивнув на знак подяки головою ╕ в╕д╕йшов уб╕к. Я вже п╕дн╕с смачний запашний бутерброд до рота, як мене н╕би пронизало блискавкою: а як же наш полонений, в╕н, мабуть, зовс╕м голодний?!
Вдома я розшукав баклагу, ту саму солдатську баклагу, яку подарував мен╕ батько. Це було тор╕к, коли ╖хня частина в╕дступала на Севастополь. Батько заб╕г на хвилинку додому, попрощався з нами, а мен╕ дав баклагу: «Бережи ╕ не забувай про мене».
П╕сля ситно╖ вечер╕ радисти грали на губних гармошках, голосно сп╕вали, см╕ялись. Я непом╕тно п╕дкрався до бочки, ледь прип╕дняв ╖╖ плечем ╕ просунув полоненому згорток.
Лише наступного дня солдати зак╕нчили ремонт рад╕оапаратури, встановили ╖╖ на м╕сце ╕ почали збиратися в дорогу. Вод╕й с╕в у каб╕ну, запустив двигун ╕, перш н╕ж дати задн╕й х╕д, зиркнув на бочку, котра йому заважала. В╕н знехотя вил╕з ╕з каб╕ни, п╕д╕йшов ╕ ногою перевернув бочку. На земл╕, уткнувшись головою в кол╕на, сид╕в наш солдат. В╕н був мертвий. Б╕ля його н╕г лежав згорток.
Вод╕й обережно п╕дчепив його носком чобота. Згорток розкрутився, ╕ в╕н побачив солдатську баклагу ╕ бутерброд: два окрайц╕ чорного хл╕ба ╕ шматок шинки...

Нузет УМЕРОВ
Переклав Данило КОНОНЕНКО

ЗЕЛЕНИЙ ПОРТФЕЛЬ

— Б╕см╕ллях╕ — ╕р-рахман — ╕р-рах╕м! — долина╓ з м╕нарету мечет╕ напроти нашого дому.
Ми — мати, старша сестра ╕ я — сто╖мо б╕ля в╕дчиненого балконного в╕кна ╕ уважно слуха╓мо. Це ж наш батько сп╕ва╓ езан — заклик правов╕рних мусульман до молитви. В╕н робить це уперше в житт╕. ╤ ми уперше слуха╓мо батьк╕в голос, що вимовля╓ слова молитви. Ми, д╕ти, й не знали, що наш батько дев’ять рок╕в навчався в Зинджирли медресе, що в Бахчисара╖. В╕д нас це приховували. Та й не т╕льки в╕д нас.
Ця мечеть — саме навпроти нашого дому в Дереко╖ — п╕сля приходу б╕льшовик╕в тривалий час була порожньою, а пот╕м у н╕й влаштували клуб. Але давн╕ поховання, яких було багато в двор╕ мечет╕, уц╕л╕ли. Щоправда, за ними н╕хто не доглядав: вони заросли бур’янами, надмогильн╕ плити покосилися, повгрузали в землю.
З приходом н╕мц╕в мечеть в╕дкрили. На велик╕ мусульманськ╕ свята — Ораза-байрам, Курбан-байрам — там збиралися в╕руюч╕. У так╕ святков╕ дн╕ ми з мамою ходили в гост╕ до т╕ток в Ай-Василь. Д╕тям належало ц╕лувати старшим руку й казати слова прив╕тання. А вони за це давали нам солодощ╕ й грош╕.
За ц╕ к╕лька рок╕в у мене з╕бралось дуже багато — за мо╖ми уявленнями — грошей: ц╕лих чотириста рубл╕в. Я не витрачала ╖х на др╕бниц╕ — я ╖х збирала на портфель. Восени я п╕ду в школу. А як же йти в школу без портфеля!
╤ от ми з мамою п╕шли на «товчок». Пов╕льно протискуючись м╕ж людьми, я раптом побачила прямо на р╕вн╕ свого обличчя, у чи╖хось руках, зелений портфель. З м’яко╖ шк╕ри, чудового зеленого кольору, з двома внутр╕шн╕ми в╕дд╕леннями ╕ двома накладними кишенями з металевими заст╕бками — не портфель, а чудо! Я в╕ддала за нього вс╕ сво╖ грош╕. Вдома я поклала до нього чист╕ зошити й ол╕вц╕, порожню — поки що — чорнильницю-невиливайку, дерев’яну ручку з металевим наконечником й пера. Майже щодня я в╕дкривала св╕й портфель, перев╕ряючи, чи все на м╕сц╕, вдихала запах шк╕ри ╕ уявляла, як 1 вересня я п╕ду в школу. Такого портфеля, мабуть, не було н╕ в кого!
Рано-вранц╕ 18 травня 1944 року у двер╕ постукали. Ув╕йшли оф╕цер ╕ два солдати. Оф╕цер був чемним, в╕н пояснив нам, що татар виселяють з Криму ╕ порадив узяти з собою м╕н╕мум речей. (Згодом ми д╕зналися, що на кожного члена с╕м’╖ можна було брати близько ста к╕лограм╕в речей).
Мама була в розпач╕: чолов╕ка вдома нема╓, тро╓ д╕тей, найменшеньк╕й ╕ трьох рок╕в нема╓. З голос╕нням вона метушилася по к╕мнатах, збираючи реч╕. А оф╕цер ходив за нею по п’ятах, придивлявся до речей, казав, що йому у нас подоба╓ться, що в╕н сам буде тут жити, а ось на цьому л╕жку спатиме. Для того, аби з╕братися в дорогу, оф╕цер вид╕лив мам╕ десять хвилин.
Що ж ми взяли з собою? Одну велику стьобану ковдру. Дещо з одягу. Л╕тнього, звичайно. Адже до зими далеко. А може, повернемось. Так ми й вийшли з дому з тим, що змогли взяти в руки. Оф╕цер сам замкнув двер╕ ╕ взяв ключ╕.
На м╕сц╕ збору, б╕ля мосту, на вузлах ╕ м╕шках сид╕ли люди. Чути було плач. Виявля╓ться, сус╕ди взяли з собою м╕шок борошна ╕ тушку ягняти. Хтось прин╕с подушки ╕ килими. Тут мама спохватилася: не взяла н╕чого з ╖ж╕ ╕ посуду. Старша сестра з найменшенькою залишилися на м╕сц╕, а ми з мамою садами — дорогою йти боялися — повернулися додому.
Ми жили на другому поверс╕. Двер╕ були заперт╕. Мама приставила до в╕кна веранди драбину, ╕ ми ув╕йшли всередину. Були замкнут╕ ╕ двер╕ к╕мнат. Мама розбила в╕конне скло, ╕ я зал╕зла до к╕мнати. За порадою мами взяла ножиц╕, н╕ж, каструлю, три велик╕ ╕ одну маленьку ложку. В наволочку, зняту з подушки, в╕дсипала борошна. Пот╕м спустилися в сарай. Мама зарубала курку, а козу, куплену два тижн╕ тому за останн╕ грош╕, ми в╕двели до сус╕дки. До не╖ ж в╕днесли швейну машинку ╕ великий персидський килим. Мабуть, мама над╕ялась, що ми скоро повернемось.
В оч╕куванн╕ машин ми просид╕ли б╕ля мосту до самого вечора. Поруч ходили солдати ╕ оф╕цери. К╕лька раз╕в попадався на оч╕ ╕ той оф╕цер, який вранц╕ заходив до нас. В руках у нього був м╕й портфель. У ньому щось побрязкувало. «Наш╕ ср╕бн╕ ложки», — сказала мама. В╕н узяв ╖х, н╕ск╕льки не соромлячись ╖╖ присутност╕.
М╕й портфель! Як же я п╕ду без нього в школу?! Чому цей огидний дядько-оф╕цер взяв м╕й портфель? Без дозволу! Це хвилювало мене б╕льше, н╕ж те, що нас вигнали з дому ╕ повинн╕ повезти нев╕домо куди. Цього м╕й дитячий розум ще не усв╕домлював. А ось в╕д╕браний портфель — це ж образа, яка не забува╓ться! Образа на все життя!
П╕сля депортац╕╖ татар мечеть перетворили в житловий будинок. Старих могил теж не залишилось, ╖х зр╕вняли ╕з землею. Але, як сказано в Святому письм╕, все поверта╓ться на кола сво╖. Ялтинський м╕ськвиконком начеб поверта╓ мечеть мусульманам. В╕рю, настане день, коли з в╕дбудованого м╕нарету долине протяжне: Б╕см╕ллях╕ — ╕р-рахман — ╕р-рах╕м! Може, я ще встигну почути його. Але мо╖ батько й мати вже н╕коли не почують езан.

Адил╓ ЕМ╤РОВА
Переклав Данило КОНОНЕНКО


ХТО НЕ ЗНА╢ СВОГО МИНУЛОГО, ТОЙ НЕ ВАРТИЙ МАЙБУТНЬОГО

Книгу «Д╕ти в╕йни. Життя ╕ дол╕», що ма╓ повчальний характер та розпов╕да╓ про непросте життя людей, як╕ пережили Другу св╕тову в╕йну, днями представили в обласн╕й б╕бл╕отец╕ Львова. ╥╖ стор╕нки – це справжн╕ ╕стор╕╖ людей з пово╓нного життя, ╕ кожна з них особлива по-сво╓му.
У книз╕ 88 спогад╕в про ц╕ важк╕ часи. В н╕й розкрива╓ться св╕т тих д╕тей, як╕ не бачили дитинства через голод та страшну в╕йну. Дол╕ цих людей р╕зн╕, ╕ розпов╕дями про них створю╓ться ╕стор╕я з фактами, яких нема╓ в ╕нших книжках. Особлива книга тим, що в н╕й нема╓ жодного рядка, який не брав би за душу, нема╓ стор╕нки, яка б не змусила задуматись.
«Д╕ти в╕йни. Життя ╕ дол╕» — документ, в якому записаний дух нац╕╖, а дух – безсмертний. В ц╕й книз╕, немов «естафета», переда╓ться досв╕д ветеран╕в тому молодому покол╕нню, яке бореться сьогодн╕ за нашу землю на сход╕, в часи пут╕нсько╖ в╕йни.
Книга ця — вз╕рець любов╕ до Укра╖ни ╕ його народу. Придбати ╖╖ можна в оф╕с╕ орган╕зац╕╖ «Захист д╕тей в╕йни», у духовних храмах, а також в ╤нтернет╕. Ця книга да╓ зрозум╕ти: що б не сталося, ми повинн╕ любити р╕дну землю, прагнути свободи ╕ зробити так, щоб наша р╕дна земля не стала нам завтра чужою.

Серг╕й Н╤К╤ШИН, студент-журнал╕ст, НУ «Льв╕вська пол╕техн╕ка»

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13781

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков