Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4075)
З потоку життя (7212)
Душі криниця (3864)
Українці мої... (1531)
Резонанс (1697)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1792)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДО ЮВ╤ЛЕЮ ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Для вс╕х присутн╕х виявилося неспод╕ванкою, що саме того дня, 12 листопада, – був справжн╕й...


ПАМ'ЯТ╤ АНАТОЛ╤Я ПОТ╤╢НКА
Письменники Кримського осередку НСПУ, кримськ╕ «св╕тличани» глибоко сумують з приводу...


ДН╤ПРОВА ЧАЙКА - ПЕРША УКРА╥НСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ-МАРИН╤СТКА
«Дн╕прова Чайка витворила в нашому письменств╕ особливий жанр символ╕чних малюнк╕в, у яких...


ЖИТТЯ – ЦЕ СУМА ЗРОБЛЕНОГО, АБО ЩО КДБ╤СТ МАРЧУК ЗРОБИВ У КРИМУ ДЛЯ УКРА╥НИ
Не можна не зауважити – з життя п╕шов пол╕тик не просто першого див╕з╕ону, а в прямому...


МОРЯК ╤З СТЕПОВОГО СЕЛА
12 липня в Будинку письменник╕в у Ки╓в╕ в╕дбувся веч╕р пам’ят╕ Леон╕да Тендюка,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 15.08.2014
ДОРОГА МОЯ ПОДРУГА...

Пишучи про хороших людей, як╕ пройшли якусь частину свого життя поруч з нашою родиною, залишивши при╓мний сл╕д в наш╕й пам’ят╕ ╕ серц╕, не можу не написати про дорогу мою подругу Валю З╕ненко, з якою ми дружимо вже (страшно подумати!) майже 60 рок╕в. Так, це саме та Валентина ╤ван╕вна, одна з вишивальниць ╕ учениць В╕ри Серг╕╖вни Ро╖к, про яких вже згадувала «Кримська св╕тлиця», коли розпов╕дала про вишитий ними на честь 200-р╕ччя нашого Козаря Рушник ╓дност╕. А я пам’ятаю ╖╖ ще зовс╕м юною студенткою.
Познайомились ми, коли я прийшла на другий курс механ╕ко-математичного факультету Льв╕вського державного ун╕верситету ╕м. ╤вана Франка, п╕сля того, як провчилась один р╕к на ф╕зико-математичному факультет╕ Одеського ун╕верситету ╕м. Мечн╕кова. Зустр╕чались на лекц╕ях чи практичних заняттях, як ╕ з ╕ншими однокурсниками, а подружились на К╕ровоградщин╕, куди ми ╖здили збирати щедр╕ врожа╖ знаменито╖ кукурудзи, яку так вперто ╕ наполегливо впроваджував Микита Хрущов на безкрайн╕х укра╖нських чорноземах п╕сля сво╓╖ по╖здки в США.
У Львов╕ у Вал╕ були ближч╕ подруги — колишн╕ одно-класниц╕, льв╕в’янки. Св╕тлана Шемет — наша однокурсниця, красива, яскрава, впевнена в соб╕ д╕вчина, яка гарно одягалась, бо ╖й шила наряди мама-кравчиня. Мала Валя ще одну подругу — Н╕ну Б╕чуя, яка тод╕ вчилась на факультет╕ журнал╕стики, а пот╕м стала письменницею.
Валя З╕ненко теж складала враження м╕сько╖, льв╕всько╖, бо в старших класах вчилась у Львов╕, зак╕нчила школу, як ╕ я, з медаллю, жила не в гуртожитку, а у сво╖х р╕дних дядька ╕ т╕тки. ╥╖ т╕тка працювала якийсь час директором льв╕всько╖ школи, а ще — в м╕ському чи обласному в╕дд╕л╕ осв╕ти, тобто в чомусь ми були под╕бн╕, бо ж ╕ мо╖ батьки працювали в царин╕ осв╕ти.
У 1957 роц╕ привезли нас на збирання кукурудзи спочатку в село Ганн╕вку, але кр╕м нас привезли туди ╕ солдат╕в, та начальство, видно, пильно берегло нашу цноту, ╕ щоб не трапилось якихось неспод╕ванок, перевели нас в село Сабодашеве, нав╕ть не в село, а невеликий хут╕р, де було десь зо два десятки хат. Зате кукурудзи було ст╕льки, що як при╖жджали ми на те поле, то не видно було н╕ к╕нця, н╕ краю тим кукурудзяним ланам.
На роботу нас возили на п╕двод╕, запряжен╕й волами. На пол╕ ми прямо на стеблах кукурудзи очищали в╕д «обгортки» качани ╕ кидали ╖х на п╕дводу, яку за нами тягли воли. Мокра земля прилипала до н╕г ╕ наших, ╕ волячих, часто воли не хот╕ли тягти тяжкого воза, тод╕ кер╕вник нашо╖ групи приманював вол╕в качаном кукурудзи, йдучи перед ними, а воли тягнулись за качаном ╕ зрушувались з м╕сця. Це було досить см╕шно, ми см╕ялись, шуткували, часом зам╕няли мову «сп╕вом», як в опер╕, часом сп╕вали п╕сн╕, словом, не хникали, що нам важко, що руки груб╕ли в╕д тих качан╕в, що особливо «страждали» н╕гт╕, обламуючись, утворювались задирки, що ще довго у Львов╕ руки вигляд╕ли не по-«панськи».
Нас розселили на квартири до селян. Я з Валею потрапила до стареньких д╕дуся Гриш╕ ╕ бабус╕ Килини Мовчан╕в, як╕ жили вдвох, не маючи н╕ д╕тей, н╕ внук╕в. П╕зн╕ше вони розпов╕ли, що мали синочка, та ще й дуже розумненького, але у в╕ц╕ 6 рок╕в в╕н, на жаль, помер.
Стареньк╕ прийняли нас якось насторожено. На скрин╕ в них стояла ручна швейна машинка, а коли я похвалилась, що вм╕ю шити, то бабуся в╕дразу заховала машинку в скриню, та ще й на ключ замкнула.
Посид╕ли ми трохи на лавц╕, а так як на роботу в той день нас не везли, а д╕вчата ми роботящ╕, то попросили стареньких, щоб дали нам якусь роботу, бо сид╕ти без д╕ла ми не вм╕ли. Вони запропонували нам перенести з к╕нця городу ближче до хати соняшничиння ╕ кукурудзиння. Ми перенесли все, гарно поскладали, бо ж обидв╕ виросли в сел╕ ╕ були призвича╓н╕ до всяко╖ роботи на подв╕р’╖.
Стареньким сподобалась наша старанна робота, то як прийшли ми до хати, нас вже чекав великий глечик молока, чудовий б╕лий домашн╕й хл╕б, такий, який т╕льки на К╕ровоградщин╕ бува╓, та ще й великий полумисок, повний меду. «С╕дайте, д╕вчата, пригощайтесь!» — запросили нас стар╕, та так ╕ надал╕ щодня нас чимось смачненьким п╕дгодовували, бо ми з Валею вдвох ледве на 100 кг затягували, тобто, за с╕льськими стандартами, були худеньк╕. Незабаром бабуся ╕ машинку свою витягла з╕ скрин╕, а я ╖й пошила сп╕дницю ╕ кофтину.
Ми дуже подружилися з господарями сво╖ми, а пот╕м я багато рок╕в (б╕льше десяти) листувалася з ними. Посилала д╕дусев╕ художн╕ книжки укра╖нською мовою, ╕ тод╕ вперше дов╕далась, що до 1918 року в Укра╖н╕ укра╖нська мова не вивчалась, тому д╕дусь не вм╕в читати укра╖нською, а т╕льки рос╕йською, хоч говорив лише укра╖нською.
На м╕й день народження, який довелося в╕дзначати на тому хутор╕, господар╕ зар╕зали для нас дв╕ курки, дали борошна, сиру, я╓ць, щоб ми нал╕пили вареник╕в, дозволили брати в п╕двал╕ квашен╕ ог╕рки, пом╕дори, капусту, щоб приготувати щось на мо╓ свято. На наше щастя, в т╕ дн╕ йшов дощ, у пол╕ не можна було працювати, так що могли посид╕ти з╕ сво╖ми товаришами ╕ смачненько по╖сти. Хлопц╕ ще й самогонки десь пляшку купили, а для мене з Жовтих Вод принесли пляшку «Мадери», бо вс╕ знали, що я не п’ю, ╕ ту «Мадеру» пили вс╕.
Спали ми з Валею на печ╕ або на лежанц╕, якщо п╕ч не топили ╕ вона була холодна.
Вже була п╕зня ос╕нь (м╕й день народження — 30 жовтня), почались заморозки, а тепло╖ одеж╕ ус╕ ми не мали, тож коли чекали, поки за нами при╖де в╕з, запряжений волами, д╕вчата гр╕лись, танцюючи «танець маленьких лебед╕в». Ситцев╕ плаття, одягнен╕ на них одне на одне, п╕дскакували, злегка нагадуючи «пачки» балерин. Було дуже см╕шно, ╕, здавалося, що зовс╕м не холодно...
Так ╕ почалась наша багатор╕чна дружба-приязнь з Валею. Я в не╖ ╕ на квартир╕ ╖╖ дядька ╕ т╕тки побувала. Жили вони на вулиц╕ Тоб╕левича (коли буваю у Львов╕ ╕ ╖ду з вокзалу трамва╓м, про╖жджаю мимо знайомих в╕кон, ╕ таке в╕дчуття, що як зайду в будинок, то застану все так, як було, ╕ тих, хто тод╕ там жив…).
П╕сля зак╕нчення ун╕верситету Валя вийшла зам╕ж за Сервул╕ Миколу, який мав розумну голову, зак╕нчив спочатку техн╕кум, пот╕м льв╕вську пол╕техн╕ку, працював в ав╕ац╕╖, отримав спочатку м╕сце в гуртожитку, а пот╕м ╕ квартиру.
Валя працювала в одн╕й з льв╕вських шк╕л. Перша дитина – Танюша народилась ще в гуртожитку. Пам’ятаю ╖╖ семим╕сячну, як вона сто╖ть в л╕жечку, гарненька, з чорним волоссячком, в прох╕дн╕й к╕мнат╕, через яку ходило «всього» 6 чолов╕к. В к╕мнат╕ площею 14 кв. м спочатку жили дв╕ с╕м’╖, ╕ в кожн╕й було по одн╕й дитин╕. Через цю к╕мнату мешканц╕ к╕лькох к╕мнат ╕ в туалет ходили, ╕ в умивальник митись чи прати, словом, було «весело».
У 1971 роц╕ с╕м’я Сервул╕-З╕ненко пере╖хала до Криму, у С╕мферополь, обм╕нявши свою льв╕вську квартиру. У Вал╕ дво╓ д╕тей — Тетяна й Андр╕й. У Тетяни вже дво╓ дорослих д╕тей — внук╕в Вал╕: Роман ╕ Мар’яна, а в Роми вже ╕ донечка ╓ Арина, тобто Валя вже прабабуся.
Андр╕й теж одружений, ма╓ сина Данила, любимого, наймолодшого внука Валентини, яка ростила його з першого дня його життя.
Бабуся Валя не т╕льки готувала з онуком уроки, вивчала англ╕йську мову (в шк╕льн╕ ╕ студентськ╕ роки вона вчила н╕мецьку), а ще й була членом батьк╕вського ком╕тету Укра╖нсько╖ г╕мназ╕╖, де вчився Данилко.
Внук разом з бабусею вишив рушничок до 80-р╕ччя журналу «Барв╕нок», послав його в журнал. Колись Валя ╕ свого старшого внука Рому навчила вишивати хрестиком, а я – л╕чильною гладдю.
Вс╕ роки проживання с╕м’╖ Валентини ╤ван╕вни З╕ненко в С╕мферопол╕ ми п╕дтримували ╕ п╕дтриму╓мо т╕сн╕, можна сказати, родинн╕ стосунки. Пригадую, коли Валин╕ д╕ти ще були мал╕, школяр╕, то питали свою маму: «А тьотя Алла нам яка родичка?». Коли ж п╕дросли внуки Рома ╕ Мар’яна, вони питали: «А Алла Микола╖вна для нас хто?».
Я жила в них по м╕сяцю, коли при╖жджала в С╕мферополь на курси п╕двищення квал╕ф╕кац╕╖, ╕ це повторювалось кожних три-чотири роки. Я могла жити десь в гуртожитку, та мене зв╕дти забирали, як т╕льки д╕знавались, що я — в С╕мферопол╕. Мен╕ було трохи незручно, що додаю ╖м клопоту, але я д╕йсно почувалась не чужою ╖м, жила ╖хн╕м життям.
Якоюсь м╕рою я в╕ддячила с╕м’╖ Сервул╕-З╕ненко, коли наша родина оселилась в Орджон╕к╕дзе — в чудовому м╕сц╕ на самому берез╕ моря, а точн╕ше – на берез╕ Коктебельсько╖ бухти, яку замика╓ пасмо Кара-Дагу ╕ мис Меганом. ╤ вся ця надзвичайна краса – прямо проти в╕кон нашо╖ квартири!
Кращого м╕сця для в╕дпочинку на мор╕ не знайдеш, бо ж у нас не т╕льки море, а й мальовнич╕ гори, якими можна поблукати з в╕деокамерою чи фотоапаратом, зустр╕чаючи сх╕д чи зах╕д сонця чи м╕сяця. В нас не один пляж, ╖х багато — за кожним мисом в напрямку курортного селища Коктебель — своя бухточка ╕з сво╖м пляжем: за трет╕м мисом — знаменит╕ Золот╕ Ворота, як╕ так полюбляють малювати чи не вс╕, хто може тримати в руках пензля або ол╕вця. А за четвертим мисом — ще одна перлина Криму —Тиха Бухта — чудове м╕сце для зйомок ф╕льм╕в, ╕ ╖х там зн╕мають дуже часто, в тому числ╕ улюблений багатьма «Человек с бульвара Капуцинов», в якому грали наш╕ знаменит╕ ╕ любим╕ Андр╕й Миронов ╕ Микола Караченцев.
Так ми з нашими гостями отримали можлив╕сть не т╕льки сам╕ купатися в мор╕, а й щоденно, нав╕ть не виходячи з квартири, насолоджуватись знаменитими заходами сонця, такими р╕зними ╕ неповторними, любуватись Кара-Дагом, який ╕ д╕йсно нагаду╓ розвалений готичний собор, як писав Максим╕л╕ан Волошин:

Преградой волнам и ветрам
стена размытого вулкана,
Как воздымающийся храм
встаёт из сизого тумана.

Або так:

Как рухнувший готический
собор,
торчащий непокорными
зубцами,
Как сказочный
базальтовый костёр,
широко вздувший
каменное пламя,
Из сизой мглы,
над морем вдалеке
встаёт стена…
Но сказ о Карадаге
не выцветить ни кистью
на бумаге,
Не высказать
на скудном языке.

У 2005 роц╕ ╕ я, ╕ Валя З╕ненко в╕дзначали юв╕ле╖ — нам виповнилося по 70 рок╕в. Мен╕ 30 жовтня, Вал╕ — 6 грудня. Валя при╖жджала до мене, а я — до не╖ в С╕мферополь.
На Валин юв╕лей з╕бралися вс╕ ╖╖ р╕дн╕ сестри ╕ нав╕ть одна двоюр╕дна сестра, котра прибула не одна, а ще й величезного гусака привезла, якого за рецептом Осадчих нафарширували айвою (з нашого саду в Орджон╕к╕дзе).
За столом були вс╕ р╕дн╕: сестри, д╕ти, внуки, свати, ╕ я серед них. Сестри не могли наговоритися, згадували сво╓ «щасливе» колгоспне дитинство.
В с╕м’╖ батьк╕в Вал╕ З╕ненко було четверо д╕тей, ╕ вс╕ — д╕вчата. Жили вони на Полтавщин╕, працювали в колгосп╕.
Про те, яким важким ╕ убогим було життя в колгосп╕, я колись вже писала, згадуючи свою тьотю Наталку. Коли Валя почала читати мо╖ спогади, то сказала, що в не╖ було в╕дчуття, н╕би чита╓ про себе. ╤ таке ж в╕дчуття було в мене, коли я читала спогади Наст╕ Лисовець «Розкажи про щасливе життя». Що ж зробиш, значить, саме таким ╕ було оте наше «щасливе» дитинство…
Валя розпов╕ла такий випадок з╕ свого життя. Вона ╕ ╖╖ сестри н╕коли не ╖ли вершкового масла ╕ не знали, яке воно на смак. А так хот╕лося скуштувати хл╕ба з маслом!
Одного разу побачили серед батькових речей якийсь тюбик з б╕лим кремом, чи то для бриття, чи п╕сля нього. Не знаю, де в╕н у нього взявся, може, брат, який жив у Львов╕, залишив, навряд чи купив, бо так╕ реч╕ тод╕ не продавались, та й грошей в колгоспник╕в на вс╕ляк╕ витребеньки не було.
А д╕вчата подумали, що то... масло, намазали на хл╕б ╕ почали ╖сти, а воно ж гидке, тому не з’╖ли, а сховали десь п╕д подушку. Ввечер╕ мати стелила пост╕ль ╕ побачила той намазаний хл╕б п╕д подушкою. Д╕вчата розпов╕ли, що то вони зробили, а мати раптом заплакала. Валя ╕ Надя заспокоювали ╖╖, кажучи, що все в╕д╕преться, а мати каже: «Та я не того плачу, що забруднили, а того, що ви не зна╓те, яке масло на смак».
Мати йшла на роботу, а д╕ти лишались сам╕, бо, видно, ясел чи дитячого садочка в колгосп╕ не було. Корови с╕м’я не мала. Якось хтось дав матер╕ трошки молока, вона зварила манну кашу мал╕й дитин╕ (Гал╕ чи Ол╕), ╕ наказала, щоб Валя погодувала дитину.
Дивиться Валя на ту кашку, а вона й сама ще ж дитина, ╕ так хочеться попробувати... З╕ сльозами були ц╕ спогади. Згадали, як╕ «соски» були у д╕тей: брали шматок хл╕ба, вмокали у воду й цукор (слава Богу, що хоч цукор був, видно, мати за роботу на цукрових буряках одержала), клали в тряпочку, зав’язували в вузлик ╕ давали дитин╕ смоктати зам╕сть соски.
...Виросли сестри З╕ненко, виростили д╕тей ╕ внук╕в. ╤ ус╕м сво╖м трудовим чесним життям добивалися того, щоб н╕ в кого б╕льше не було такого «щасливого» колгоспного дитинства, як у них. Вклон╕мося ╖м за це!

Алла ОСАДЧА
смт. Орджон╕к╕дзе,
Феодос╕я


Валентина ╤ван╕вна З╕ненко ╕ Алла Микола╖вна Осадча

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13780

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков