Версiя для друку Обговорити в форумi

Пишучи про хороших людей, які пройшли якусь частину свого життя поруч з нашою родиною, залишивши приємний слід в нашій пам’яті і серці, не можу не написати про дорогу мою подругу Валю Зіненко, з якою ми дружимо вже (страшно подумати!) майже 60 років. Так, це саме та Валентина Іванівна, одна з вишивальниць і учениць Віри Сергіївни Роїк, про яких вже згадувала «Кримська світлиця», коли розповідала про вишитий ними на честь 200-річчя нашого Козаря Рушник єдності. А я пам’ятаю її ще зовсім юною студенткою.
Познайомились ми, коли я прийшла на другий курс механіко-математичного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка, після того, як провчилась один рік на фізико-математичному факультеті Одеського університету ім. Мечнікова. Зустрічались на лекціях чи практичних заняттях, як і з іншими однокурсниками, а подружились на Кіровоградщині, куди ми їздили збирати щедрі врожаї знаменитої кукурудзи, яку так вперто і наполегливо впроваджував Микита Хрущов на безкрайніх українських чорноземах після своєї поїздки в США.
У Львові у Валі були ближчі подруги — колишні одно-класниці, львів’янки. Світлана Шемет — наша однокурсниця, красива, яскрава, впевнена в собі дівчина, яка гарно одягалась, бо їй шила наряди мама-кравчиня. Мала Валя ще одну подругу — Ніну Бічуя, яка тоді вчилась на факультеті журналістики, а потім стала письменницею.
Валя Зіненко теж складала враження міської, львівської, бо в старших класах вчилась у Львові, закінчила школу, як і я, з медаллю, жила не в гуртожитку, а у своїх рідних дядька і тітки. Її тітка працювала якийсь час директором львівської школи, а ще — в міському чи обласному відділі освіти, тобто в чомусь ми були подібні, бо ж і мої батьки працювали в царині освіти.
У 1957 році привезли нас на збирання кукурудзи спочатку в село Ганнівку, але крім нас привезли туди і солдатів, та начальство, видно, пильно берегло нашу цноту, і щоб не трапилось якихось несподіванок, перевели нас в село Сабодашеве, навіть не в село, а невеликий хутір, де було десь зо два десятки хат. Зате кукурудзи було стільки, що як приїжджали ми на те поле, то не видно було ні кінця, ні краю тим кукурудзяним ланам.
На роботу нас возили на підводі, запряженій волами. На полі ми прямо на стеблах кукурудзи очищали від «обгортки» качани і кидали їх на підводу, яку за нами тягли воли. Мокра земля прилипала до ніг і наших, і волячих, часто воли не хотіли тягти тяжкого воза, тоді керівник нашої групи приманював волів качаном кукурудзи, йдучи перед ними, а воли тягнулись за качаном і зрушувались з місця. Це було досить смішно, ми сміялись, шуткували, часом заміняли мову «співом», як в опері, часом співали пісні, словом, не хникали, що нам важко, що руки грубіли від тих качанів, що особливо «страждали» нігті, обламуючись, утворювались задирки, що ще довго у Львові руки вигляділи не по-«панськи».
Нас розселили на квартири до селян. Я з Валею потрапила до стареньких дідуся Гриші і бабусі Килини Мовчанів, які жили вдвох, не маючи ні дітей, ні внуків. Пізніше вони розповіли, що мали синочка, та ще й дуже розумненького, але у віці 6 років він, на жаль, помер.
Старенькі прийняли нас якось насторожено. На скрині в них стояла ручна швейна машинка, а коли я похвалилась, що вмію шити, то бабуся відразу заховала машинку в скриню, та ще й на ключ замкнула.
Посиділи ми трохи на лавці, а так як на роботу в той день нас не везли, а дівчата ми роботящі, то попросили стареньких, щоб дали нам якусь роботу, бо сидіти без діла ми не вміли. Вони запропонували нам перенести з кінця городу ближче до хати соняшничиння і кукурудзиння. Ми перенесли все, гарно поскладали, бо ж обидві виросли в селі і були призвичаєні до всякої роботи на подвір’ї.
Стареньким сподобалась наша старанна робота, то як прийшли ми до хати, нас вже чекав великий глечик молока, чудовий білий домашній хліб, такий, який тільки на Кіровоградщині буває, та ще й великий полумисок, повний меду. «Сідайте, дівчата, пригощайтесь!» — запросили нас старі, та так і надалі щодня нас чимось смачненьким підгодовували, бо ми з Валею вдвох ледве на 100 кг затягували, тобто, за сільськими стандартами, були худенькі. Незабаром бабуся і машинку свою витягла зі скрині, а я їй пошила спідницю і кофтину.
Ми дуже подружилися з господарями своїми, а потім я багато років (більше десяти) листувалася з ними. Посилала дідусеві художні книжки українською мовою, і тоді вперше довідалась, що до 1918 року в Україні українська мова не вивчалась, тому дідусь не вмів читати українською, а тільки російською, хоч говорив лише українською.
На мій день народження, який довелося відзначати на тому хуторі, господарі зарізали для нас дві курки, дали борошна, сиру, яєць, щоб ми наліпили вареників, дозволили брати в підвалі квашені огірки, помідори, капусту, щоб приготувати щось на моє свято. На наше щастя, в ті дні йшов дощ, у полі не можна було працювати, так що могли посидіти зі своїми товаришами і смачненько поїсти. Хлопці ще й самогонки десь пляшку купили, а для мене з Жовтих Вод принесли пляшку «Мадери», бо всі знали, що я не п’ю, і ту «Мадеру» пили всі.
Спали ми з Валею на печі або на лежанці, якщо піч не топили і вона була холодна.
Вже була пізня осінь (мій день народження — 30 жовтня), почались заморозки, а теплої одежі усі ми не мали, тож коли чекали, поки за нами приїде віз, запряжений волами, дівчата грілись, танцюючи «танець маленьких лебедів». Ситцеві плаття, одягнені на них одне на одне, підскакували, злегка нагадуючи «пачки» балерин. Було дуже смішно, і, здавалося, що зовсім не холодно...
Так і почалась наша багаторічна дружба-приязнь з Валею. Я в неї і на квартирі її дядька і тітки побувала. Жили вони на вулиці Тобілевича (коли буваю у Львові і їду з вокзалу трамваєм, проїжджаю мимо знайомих вікон, і таке відчуття, що як зайду в будинок, то застану все так, як було, і тих, хто тоді там жив…).
Після закінчення університету Валя вийшла заміж за Сервулі Миколу, який мав розумну голову, закінчив спочатку технікум, потім львівську політехніку, працював в авіації, отримав спочатку місце в гуртожитку, а потім і квартиру.
Валя працювала в одній з львівських шкіл. Перша дитина – Танюша народилась ще в гуртожитку. Пам’ятаю її семимісячну, як вона стоїть в ліжечку, гарненька, з чорним волоссячком, в прохідній кімнаті, через яку ходило «всього» 6 чоловік. В кімнаті площею 14 кв. м спочатку жили дві сім’ї, і в кожній було по одній дитині. Через цю кімнату мешканці кількох кімнат і в туалет ходили, і в умивальник митись чи прати, словом, було «весело».
У 1971 році сім’я Сервулі-Зіненко переїхала до Криму, у Сімферополь, обмінявши свою львівську квартиру. У Валі двоє дітей — Тетяна й Андрій. У Тетяни вже двоє дорослих дітей — внуків Валі: Роман і Мар’яна, а в Роми вже і донечка є Арина, тобто Валя вже прабабуся.
Андрій теж одружений, має сина Данила, любимого, наймолодшого внука Валентини, яка ростила його з першого дня його життя.
Бабуся Валя не тільки готувала з онуком уроки, вивчала англійську мову (в шкільні і студентські роки вона вчила німецьку), а ще й була членом батьківського комітету Української гімназії, де вчився Данилко.
Внук разом з бабусею вишив рушничок до 80-річчя журналу «Барвінок», послав його в журнал. Колись Валя і свого старшого внука Рому навчила вишивати хрестиком, а я – лічильною гладдю.
Всі роки проживання сім’ї Валентини Іванівни Зіненко в Сімферополі ми підтримували і підтримуємо тісні, можна сказати, родинні стосунки. Пригадую, коли Валині діти ще були малі, школярі, то питали свою маму: «А тьотя Алла нам яка родичка?». Коли ж підросли внуки Рома і Мар’яна, вони питали: «А Алла Миколаївна для нас хто?».
Я жила в них по місяцю, коли приїжджала в Сімферополь на курси підвищення кваліфікації, і це повторювалось кожних три-чотири роки. Я могла жити десь в гуртожитку, та мене звідти забирали, як тільки дізнавались, що я — в Сімферополі. Мені було трохи незручно, що додаю їм клопоту, але я дійсно почувалась не чужою їм, жила їхнім життям.
Якоюсь мірою я віддячила сім’ї Сервулі-Зіненко, коли наша родина оселилась в Орджонікідзе — в чудовому місці на самому березі моря, а точніше – на березі Коктебельської бухти, яку замикає пасмо Кара-Дагу і мис Меганом. І вся ця надзвичайна краса – прямо проти вікон нашої квартири!
Кращого місця для відпочинку на морі не знайдеш, бо ж у нас не тільки море, а й мальовничі гори, якими можна поблукати з відеокамерою чи фотоапаратом, зустрічаючи схід чи захід сонця чи місяця. В нас не один пляж, їх багато — за кожним мисом в напрямку курортного селища Коктебель — своя бухточка із своїм пляжем: за третім мисом — знамениті Золоті Ворота, які так полюбляють малювати чи не всі, хто може тримати в руках пензля або олівця. А за четвертим мисом — ще одна перлина Криму —Тиха Бухта — чудове місце для зйомок фільмів, і їх там знімають дуже часто, в тому числі улюблений багатьма «Человек с бульвара Капуцинов», в якому грали наші знамениті і любимі Андрій Миронов і Микола Караченцев.
Так ми з нашими гостями отримали можливість не тільки самі купатися в морі, а й щоденно, навіть не виходячи з квартири, насолоджуватись знаменитими заходами сонця, такими різними і неповторними, любуватись Кара-Дагом, який і дійсно нагадує розвалений готичний собор, як писав Максиміліан Волошин:

Преградой волнам и ветрам
стена размытого вулкана,
Как воздымающийся храм
встаёт из сизого тумана.

Або так:

Как рухнувший готический
собор,
торчащий непокорными
зубцами,
Как сказочный
базальтовый костёр,
широко вздувший
каменное пламя,
Из сизой мглы,
над морем вдалеке
встаёт стена…
Но сказ о Карадаге
не выцветить ни кистью
на бумаге,
Не высказать
на скудном языке.

У 2005 році і я, і Валя Зіненко відзначали ювілеї — нам виповнилося по 70 років. Мені 30 жовтня, Валі — 6 грудня. Валя приїжджала до мене, а я — до неї в Сімферополь.
На Валин ювілей зібралися всі її рідні сестри і навіть одна двоюрідна сестра, котра прибула не одна, а ще й величезного гусака привезла, якого за рецептом Осадчих нафарширували айвою (з нашого саду в Орджонікідзе).
За столом були всі рідні: сестри, діти, внуки, свати, і я серед них. Сестри не могли наговоритися, згадували своє «щасливе» колгоспне дитинство.
В сім’ї батьків Валі Зіненко було четверо дітей, і всі — дівчата. Жили вони на Полтавщині, працювали в колгоспі.
Про те, яким важким і убогим було життя в колгоспі, я колись вже писала, згадуючи свою тьотю Наталку. Коли Валя почала читати мої спогади, то сказала, що в неї було відчуття, ніби читає про себе. І таке ж відчуття було в мене, коли я читала спогади Насті Лисовець «Розкажи про щасливе життя». Що ж зробиш, значить, саме таким і було оте наше «щасливе» дитинство…
Валя розповіла такий випадок зі свого життя. Вона і її сестри ніколи не їли вершкового масла і не знали, яке воно на смак. А так хотілося скуштувати хліба з маслом!
Одного разу побачили серед батькових речей якийсь тюбик з білим кремом, чи то для бриття, чи після нього. Не знаю, де він у нього взявся, може, брат, який жив у Львові, залишив, навряд чи купив, бо такі речі тоді не продавались, та й грошей в колгоспників на всілякі витребеньки не було.
А дівчата подумали, що то... масло, намазали на хліб і почали їсти, а воно ж гидке, тому не з’їли, а сховали десь під подушку. Ввечері мати стелила постіль і побачила той намазаний хліб під подушкою. Дівчата розповіли, що то вони зробили, а мати раптом заплакала. Валя і Надя заспокоювали її, кажучи, що все відіпреться, а мати каже: «Та я не того плачу, що забруднили, а того, що ви не знаєте, яке масло на смак».
Мати йшла на роботу, а діти лишались самі, бо, видно, ясел чи дитячого садочка в колгоспі не було. Корови сім’я не мала. Якось хтось дав матері трошки молока, вона зварила манну кашу малій дитині (Галі чи Олі), і наказала, щоб Валя погодувала дитину.
Дивиться Валя на ту кашку, а вона й сама ще ж дитина, і так хочеться попробувати... Зі сльозами були ці спогади. Згадали, які «соски» були у дітей: брали шматок хліба, вмокали у воду й цукор (слава Богу, що хоч цукор був, видно, мати за роботу на цукрових буряках одержала), клали в тряпочку, зав’язували в вузлик і давали дитині смоктати замість соски.
...Виросли сестри Зіненко, виростили дітей і внуків. І усім своїм трудовим чесним життям добивалися того, щоб ні в кого більше не було такого «щасливого» колгоспного дитинства, як у них. Вклонімося їм за це!

Алла ОСАДЧА
смт. Орджонікідзе,
Феодосія

Валентина Іванівна Зіненко і Алла Миколаївна Осадча

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Українці мої..."