Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4075)
З потоку життя (7212)
Душі криниця (3864)
Українці мої... (1531)
Резонанс (1697)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1792)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДОМ╤Н╤К АРФ╤СТ: НЕБЕСНИЙ КРИМ
коли довго мандру╓ш морем – воно може забрати розум… коли довго дивишся в небо...


З БЛОГУ ГАЛИНИ ПАГУТЯК: УКРА╥НСЬКА КНИГА. "ЛЮДИ ╤ ТРАФАРЕТИ" СЕРГ╤Я ГУПАЛА
Учора я перечитала ╖╖ знову ╕ зрозум╕ла, що д╕йсно знаков╕ твори нашо╖ л╕тератури, а не те, що...


ГРУДЕНЬ-СТУДЕНЬ
Колись, бувало, зустр╕чали зиму, задобрювали, запрошували у гост╕ р╕зноман╕тними примовляннями ╕...


Р╤ЗДВЯНИЙ П╤СТ
28 листопада, в╕дразу п╕сля свята апостола Пилипа, розпочина╓ться Р╕здвяний п╕ст, який трива╓...


НАТАЛ╤Я МАЗУР: МОВ КРАПЛ╤, МИ ТОРУ╢МО СВ╤Й ШЛЯХ
Струму╓ л╕тня спека з висоти, Перед╕ мною шлях петля╓ битий, Та я шукаю шлях мурах простих, Щоб...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 15.08.2014
ГАННУСЯ
Володимир ВАРТАНЬЯН

Проза життя

ПОВ╤СТЬ

(Продовження.
Поч. у № 32)

Але Ганнуся, незважаючи на свою молод╕сть, мудро дивилася на життя ╕ якось сказала:
— Ти, Олекс╕ю, не муч себе. Нам з╕ Св╕тланкою вистача╓ й того, що ти нав╕ду╓шся до нас, не забува╓ш. В мене до тебе нема╓ жодних претенз╕й. Я просто дуже люблю тебе. Тому прийму все, що ти вважатимеш за потр╕бне зробити. Знай, що я завжди молюся за тебе Богу…
Дорогою в╕д Ганнус╕ додому цього разу Олекс╕й почувався не дуже затишно в каб╕н╕ р╕дного КАМАЗа. В╕н пост╕йно в╕двол╕кався в╕д дороги, подумки заглиблюючись у свою душу. Завжди слухняна йому автомашина, сьогодн╕ чомусь погано слухалась: вод╕╖, як╕ про╖жджали повз нього, думали нав╕ть, що за кермом сидить нетверезий шофер.
╤ раптом Олекс╕й в╕дчув оглушливий удар ╕ його в╕дкинуло до спинки сид╕ння. В очах спочатку потемн╕ло, а пот╕м з’явилося яскраво-сл╕пуче св╕тло. Язики полум’я ув╕рвалися до каб╕ни. Олекс╕й встиг в╕дчути, як щось хруснуло в його хребт╕. ╤ в╕дразу настала безмовна тиша: Олекс╕й знепритомн╕в.

10
Коли Ганна при╖хала до л╕карн╕, куди в╕двезли ╖╖ чолов╕ка, л╕кар╕ невпевнено розводили руками:
— Житиме, певно, але з л╕жка, ц╕лком ╕мов╕рно, вже не п╕дведеться н╕коли…
Ганна плакала вдень ╕ вноч╕. Падала на кол╕на перед ╕коною, заламувала руки:
— Боже м╕й! За що така кара? Я ж н╕кому не завдала зла.
В╕руюч╕ бабус╕ заспокоювали ╖╖:
— Може, ти й не винувата перед Богом, але розплачу╓шся за чи╖сь або сво╖ гр╕хи в минулому житт╕.
Ганна в нап╕всв╕домому стан╕ бродила по к╕мнат╕, безтямно переставляла реч╕ ╕ мебл╕. Пот╕м вона ухопила кухонний н╕ж… ╕ завмерла на м╕сц╕. ╥╖ обпекла думка: «А як же м╕й синочок?».
В л╕карн╕ перед чолов╕ком вона бадьорилась, не подаючи й вигляду, як ╖й нелегко. Олекс╕й лежав на спин╕ з заплющеними очима. Жоден мускул не здригнувся на його бл╕дому обличч╕. Не розплющуючи очей, глухим голосом в╕н проц╕див:
— Тепер я тоб╕ не пом╕чник. Залиш мене зараз: все одно ти колись п╕деш в╕д мене — кому потр╕бен кал╕ка?
— Н╕! — ╕стерично закричала на нього дружина. — Н╕!
До палати вб╕гла перелякана медсестра.
Ганна схилилася над л╕жком чолов╕ка ╕ заголосила:
— Олекс╕ю! Я н╕коли не залишу тебе. Н╕коли! Адже в тоб╕ тепер тече й моя кров!
Дв╕ч╕ Ганна здавала свою кров, що врятувало Олекс╕ю життя. Якби вона зап╕знилася з цим хоч на мить — б╕ди було б уже не минути. Вс╕ п╕дряд дн╕ ╕ ноч╕, залишивши свого маленького Олекс╕йчика в близько╖ подруги, вона проводила б╕ля л╕жка хворого чолов╕ка. Сама вона висохла, як сухар, ╕ ледь стояла на ногах. Ганна годувала Олекс╕я з ложечки. ╤ так — м╕сяць за м╕сяцем…

11
Нарешт╕ Олекс╕я виписали з л╕карн╕ в задов╕льному стан╕. Його могутн╕й орган╕зм ╕ материнськ╕ турботи дружини творили дива: Олекс╕й не т╕льки п╕днявся з л╕жка, а й знову почав працювати на сво╓му КАМАЗ╕. Звикнувши свого часу до сво╓╖ роботи «далекоб╕йника» ╕ до велико╖ зарплати, в╕н вважав, що не ма╓ права вчинити ╕накше: адже йому потр╕бно утримувати в╕дразу дв╕ с╕м’╖.
Якось, про╖жджаючи повз добре знайоме йому село, Олекс╕й звично зупинив автомашину б╕ля Ганнусино╖ хати. К╕лька раз╕в посигналив. Але з хати н╕хто не виб╕г, як це бувало ран╕ше. Тод╕ Олекс╕й вийшов з каб╕ни ╕ попрямував до двору. В╕дчиняючи хв╕ртку, в╕н пом╕тив, що вх╕дн╕ двер╕ ╕ вс╕ в╕кна забит╕ дошками. Олекс╕йове серце здригнулося. «Ви╖хали? — подумав в╕н. — А чому Ганнуся не сказала про сво╖ нам╕ри мен╕? Стривай, хлопче: а куди ж вона могла пов╕домити, якщо нав╕ть не знала тво╓╖ домашньо╖ адреси?»
З цими сумними думками в╕н к╕лька хвилин посид╕в на ганку. К╕лька сус╕дських ж╕нок, побачивши Олекс╕йову автомашину, п╕д╕йшли до нього. А в╕н ╕ подумати не м╕г, що безжальна Доля сама см╕ливо розруба╓ туг╕ житт╓в╕ вузли. Ж╕нки розпов╕ли йому, як його Ганнуся чистила куплену в магазин╕ рибу, пор╕зала ненароком палець, сталося зараження кров╕… ╕ от такий печальний к╕нець: його Ганнус╕ нема б╕льше на цьому св╕т╕…
— А де наша Св╕тланка? — занепоко╖вся Олекс╕й, приголомшений почутим.
— А Св╕тланку вашу прихистили Никифорови з двадцять третього будинку: вони не дозволили с╕льськ╕й рад╕ в╕ддати д╕вчинку до дитбудинку, сказали, що в не╖ ╓ батько ╕ в╕н обов’язково скоро при╖де.
Ще не опам’ятавшись в╕д почутого, Олекс╕й попрямував за вказаною адресою. Не встигши п╕д╕йти до хати, в╕н пом╕тив, як назустр╕ч йому стр╕мголов б╕жить його трир╕чна дочка. Олекс╕й п╕дхопив ╖╖ на руки, високо п╕дняв над собою, пот╕м н╕жно пригорнув до грудей. Вони не промовили одне одному жодного слова: ╖х обох душили сльози…
Вони разом сходили на могилку Ганнус╕, щоб попрощатися з нею…
Коли почорн╕лий в╕д горя Олекс╕й переступив пор╕г свого дому, тримаючи за ручку кирпатеньку пухленьку д╕вчинку з яскравим рожевим бантиком, Ганна не запитала, а видихнула:
— Хто це?
— Р╕дненька, я зараз тоб╕ все поясню, — ледь проковтнув клубок в горл╕ Олекс╕й…
╤ як не важко ╖й жилося останн╕м часом, Ганна пок╕рливо прийняла в с╕м’ю дочку Олекс╕я…

12
Минали роки. Олекс╕й-молодший вже був студентом другого курсу ╕нституту, Св╕тлана ось-ось зак╕нчить середню школу, Олекс╕й-старший продовжував наполегливо тренуватися, щоб не було рецидиву хвороби, Ганнуся жила турботами про с╕м’ю, продовжуючи працювати в продовольчому магазин╕.
Буваючи у далеких рейсах, про╖жджаючи через таке знайоме йому ╕ дороге серцю село, Олекс╕й злегка пригальмову╓ свою автомашину б╕ля хатинки з зеленою хв╕рткою. ╤ тод╕ луна╓ приглушений, короткий, якийсь щемливо-сумовитий автомоб╕льний сигнал.
В ньому, начеб в людському голос╕, можна розчути б╕ль ╕ сум. А колись же цей клаксон був житт╓рад╕сним, веселим, безтурботним.
Вродливе Олекс╕йове обличчя не зазнало травм в т╕й злополучн╕й авар╕╖ ╕ продовжувало бентежити ж╕нок. Це йому лестило ╕ при╓мно лоскотало в грудях. В╕н все част╕ше почав затримуватися б╕ля дзеркала. Адже Олекс╕й завжди любив себе!
Зовс╕м ╕нша р╕ч — Ганна. Вона всю себе в╕ддавала с╕м’╖ ╕ геть забула, що вона — ж╕нка. Виснажлива робота, пост╕йне недосипання, незагойн╕ сердечн╕ рани базжал╕сно з’╖дали ╖╖ колишню приваблив╕сть. ╥╖ ж╕ноча чар╕влив╕сть тьмян╕ла. Вона просто махнула на себе рукою.
А ╖╖ чолов╕к усе част╕ше почав невиправдано довго затримуватися на робот╕ й перестав захоплюватися ╖╖ кул╕нарними зд╕бностями.
Якось Олекс╕й хот╕в п╕дкреслити свою уважн╕сть до дружини, але це вийшло дуже невдало.
— О, яка в тебе чудова кофточка! — сказав в╕н.
— Я ╖╖ не зн╕маю вже б╕льше м╕сяця, — в╕дпов╕ла Ганна.
Настала незручна мовчанка. Непри╓мним холодком ╕ якоюсь тривогою пов╕яло на Ганнусю зсередини.

13
З нагоди дня народження сво╓╖ подружки старшокласники з╕бралися в не╖ вдома на веч╕рку. Була серед них ╕ Св╕тлана. Вона завчасно попередила про це свою маму, тому Ганна не хвилювалася, що ╖╖ приймачка затриму╓ться.
Галаслива молод╕жна компан╕я, добряче збадьорена м╕цними напоями, жваво веселилася: танцювала, жартувала, сп╕вала. Св╕тлана пом╕тила, що ╖╖ однокласник Валер╕й прид╕ля╓ уваги ╖й б╕льше, н╕ж ╕ншим д╕вчатам. Вона в╕дзначила подумки, що це ╖й нав╕ть подоба╓ться. ╥й було дуже при╓мно, коли в╕н, н╕би випадково, доторкався до не╖, вона ╕з щирим задоволенням танцювала з ним ╕ зовс╕м не звертала увагу на те, як в╕н об╕йма╓ ╖╖ ╕ все т╕сн╕ше горнеться до не╖.
Св╕тланчине обличчя зашар╕лося ╕ начеб засв╕тилося якимсь незвичайним св╕тлом, коли Валер╕й прошепот╕в ╖й на вушко, ледь торкаючись його:
— Св╕тланко, а ти така красива…
Вона н╕чого не в╕дпов╕ла, але ╖╖ юне сердечко затрепетало: ще н╕хто ╕ н╕коли не казав ╖й про це. А Валер╕й, зрозум╕вши, що його стр╕ли влучають точно в ц╕ль, продовжував:
— Св╕тланко, тоб╕ не набрид цей шум? Може, ти хочеш побродити веч╕рн╕м м╕стом?
Св╕тлана задумалась лиш на мить, а пот╕м ледь пом╕тним кивком голови висловила свою згоду.
На вулиц╕ стояло погоже бабине л╕то. Св╕же пов╕тря п╕сля задушливо╖ к╕мнати трохи протверезило молодих людей. ╤ кожен з них зараз роздумував над тим, яке все ж таки гарне це життя з╕ вс╕ма його складнощами ╕ чварами.
Св╕тлана пересмикнула плечима: св╕же веч╕рн╓ пов╕тря забиралося п╕д кофточку. Валер╕й зняв п╕джак ╕ накинув його на плеч╕ Св╕тлан╕. Вона вдячно кивнула йому.
У цей досить п╕зн╕й час в м╕ському парку вже майже н╕кого не було. Поодинок╕ перехож╕, зайнят╕ сво╖ми думками, зовс╕м не звертали увагу на молоду парочку. Св╕тлана ╕ Валер╕й с╕ли на паркову лавочку. В╕н н╕жно об╕йняв ╖╖, пригорнув до себе, поц╕лував ╖╖ волосся. Св╕тлана промовчала, але й не противилась. Тод╕ Валер╕й швидко розст╕бнув ╖╖ кофточку ╕ палко почав ц╕лувати юн╕ пругк╕ груди. Св╕тлана в╕дчула, як незнайома при╓мна знемога наповнила все ╖╖ т╕ло. Вона заплющила оч╕ ╕ ледь чутно глибоко з╕тхнула. По ╖╖ т╕лу хвилею прокотилася, як здалося Св╕тлан╕, дуже при╓мна трепетна дрож. Валер╕й в╕дразу ж скористався хвилиною ц╕╓╖ слабкост╕. Св╕тлана зрозум╕ла це лиш тод╕, коли ╖╖ оголене т╕ло в╕дчуло холодний настил дощано╖ лавочки. Та в цю мить незнайомий сильний б╕ль пронизав усе ╖╖ т╕ло…

14
Валер╕й пров╕в Св╕тлану до сам╕с╕нького ╖╖ дому. Сво╖м ключем вона в╕д╕мкнула вх╕дн╕ двер╕ ╕ швидко шмигнула до сво╓╖ к╕мнати. Велика трик╕мнатна квартира, вс╕ к╕мнати яко╖ були ╕зольованими, дозволяла вид╕лити Олекс╕ю-молодшому ╕ Св╕тлан╕ по окрем╕й к╕мнатц╕, а батьки спали на диван╕ у велик╕й к╕мнат╕.
Св╕тлана, не роздягаючись, розпласталася на нерозстеленому л╕жку. ╥й чомусь було зовс╕м незатишно. Вона з╕щулилась, п╕дтягнула кол╕на до п╕дбор╕ддя, намагаючись заглушити в соб╕ тривожн╕ думки. Однак цього зробити ╖й не вдалося.
Олекс╕й-молодший сид╕в за п╕дручниками у сво╖й к╕мнат╕, Ганна ╕ Олекс╕й-старший уже в╕дпочивали. Тому н╕хто нав╕ть не звернув уваги на таке п╕зн╓ повернення Св╕тлани — тим б╕льше, що вона заздалег╕дь попередила про це.
Якесь незрозум╕ле в╕дчуття неспокою розбудило Ганну. ╥й почулося, що на кухн╕ хтось без к╕нця переставля╓ посуд, побрязкуючи ним, начеб щось шука╓. К╕лька хвилин вона прислуховувалась до цих звук╕в, а пот╕м вир╕шила перев╕рити, в чому р╕ч. Ув╕йшовши до кухн╕, вона побачила Св╕тлану, яка сид╕ла за столом ╕ двома руками тримала, н╕би об╕ймаючи, якусь тригранну пляшечку. Ганна ув╕мкнула св╕тло ╕ тут же об╕мл╕ла: в руках у Св╕тлани була пляшечка з оцтовою есенц╕╓ю!
— Що трапилось? — тривожно запитала вона.
Св╕тлана заплакала:
— Мамочко, я не хот╕ла! Я нав╕ть не думала про це! Я просто не знаю, як це сталося…
╤ вона розпов╕ла Ганн╕ про все. Розсудлива мати не кинулась сварити непутящу дочку. А просто мудро сказала (можливо, вона пригадала в цю мить свою долю?):
— Св╕тланко, втраченого не вернеш… От ╕ я в юност╕ так само помилилась. Щоправда, я тод╕ була старшою в╕д тебе на ц╕лих п’ять рок╕в. Не ми перш╕, не ми останн╕. Так вже влаштоване це трикляте життя: хтось кимось часто бува╓ обманутий… Звичайно, н╕чого вт╕шного в цьому нема ╕ не в╕домо, що буде дал╕, але, можливо, якось об╕йдеться? Але якщо вже тоб╕ судилося Богом саме таким чином народити сво╓ дитя, то в╕д Дол╕ н╕куди не втечеш: вона, на великий жаль, завжди врешт╕-решт наздоганя╓ свою жертву…
Св╕тлана, продовжуючи схлипувати, п╕двела опухл╕ в╕д сл╕з оч╕ ╕ жал╕бно, як побите кошеня, подивилася на Ганну, шукаючи в н╕й опору ╕ п╕дтримку. Ганнуся по-дружньому взяла свою приймачку п╕д руку, в╕двела до ╖╖ к╕мнати ╕ поклала в л╕жко, а сама с╕ла скра╓чку.
— Спи, моя хороша! Завтра пом╕рку╓мо, що робити дал╕, — мовила вона. — А нашим чолов╕кам ми поки що н╕чого не будемо розказувати…

15
Мабуть, все-таки правду кажуть, що б╕да н╕коли не приходить одна. Незабаром Ганнуся д╕стала з поштово╖ скриньки якусь лист╕вку з казенним штемпелем ╕ чомусь здригнулась. Незрозум╕ле передчуття оволод╕ло нею. «Пов╕стка, — прочитала на лист╕вц╕ Ганна. — Вас запрошують до районного народного суду на сп╕вбес╕ду». Л╕тери застрибали перед ╖╖ очима.
Не заходячи додому, Ганна попрямувала до суду.
— Ваш чолов╕к подав заяву про розлучення, — прямо сказала ╖й суддя.
Ганнуся збл╕дла. П╕длога к╕мнати попливла з-п╕д ╖╖ н╕г. Вона прихилилася до ст╕ни ╕ пов╕льно сповзла на п╕длогу. Суддя викликала телефоном швидку медичну допомогу…
Вдома Олекс╕й-старший пояснив ╖й:
— Так, я чиню п╕дло. На мене люди показуватимуть пальцем. Але що я можу зробити? Ти ж пам’ята╓ш, що я одружився з тобою не з любов╕, а назло сво╖й наречен╕й. Я змушував себе… Але б╕льше так не можу: додому йду, як на страту. Або я п╕ду, або пов╕шусь…
Ганна нерухомо сид╕ла б╕ля в╕кна ╕ нев╕дривно дивилась кудись в далеч╕нь. Перед ╖╖ поглядом промайнуло все життя. Справд╕, Олекс╕й женився нехотя — змусила ╖╖ ваг╕тн╕сть. Вона в╕рила, що все складеться на добре, а в╕н дуже намагався бути уважним, турботливим ╕ добрим.
Ганнуся обернулася до Олекс╕я, хот╕ла нагадати йому про траг╕чну смерть ╖хнього перв╕стка, про другого сина, про дочку-приймачку, врешт╕, розпов╕сти про ту б╕ду, що сп╕ткала Св╕тлану, але гарячий клубок здавив ╖й горло, ╕ вона сама почула т╕льки лиш якийсь приглушений хрип… Рясно покотилися сльози. Вона митт╓во затулила обличчя руками й уткнулася головою в ст╕ну.
— Господи!.. Господи, за що ж мен╕ таке? — прошепот╕ла Ганнуся.
— Добре, я лишусь, — спок╕йно сказав Олекс╕й ╕ обережно взяв дружину за плеч╕.
— Будь ласка, не треба! — надривно застогнала вона ╕ ще сильн╕ше захитала головою.
Олекс╕й мовчки вийшов з к╕мнати, одягнувся ╕… п╕шов у небуття. А Ганна лишилася наодинц╕ з╕ сво╖м горем, з╕ сво╖м сином ╕ Олекс╕йовою дочкою, яку в╕н прижив на сторон╕…

16
П╕сля оф╕ц╕йного р╕шення суду про розрив ╖хнього шлюбу Ганнуся вир╕шила розказати про все д╕тям. Щоправда, вони й сам╕ пом╕тили, що в ╖хньому дом╕ в╕дбува╓ться щось неладне. Але тривала в╕дсутн╕сть батька ще н╕ про що ╖м не говорила, бо й ран╕ше в╕н часто затримувався в далеких рейсах.
Ганна п╕знього вечора покликала д╕тей на кухню, поставила перед ними чашки з м╕цним духмяним ча╓м ╕ без будь-яких передмов оголосила:
— Ваш батько розлучився з╕ мною ╕ п╕шов в╕д нас назавжди.
Олекс╕й ╕ Св╕тлана розгублено подивилися на мат╕р.
— Так ось вийшло в нашому житт╕, — п╕дтвердила вона.
— Тепер ми сам╕, без нього, будемо вир╕шувати наш╕ проблеми.
— А чим в╕н це пояснив? — запитав Олекс╕й.
— Н╕чим, — коротко в╕дпов╕ла мати.
— А як же я? — тремтячим голосом запитала Св╕тлана.
— Н╕чого, Св╕тланко, ти заспокойся. Твою дитину ми виростимо ╕ без нього, — в╕дпов╕ла Ганна.
— Яку дитину? — щиро здивувався Олекс╕й.
Св╕тлана опустила голову, притиснулась до столу, начеб вросла в нього. Вона зрозум╕ла, що названа мати виконала свою об╕цянку: Олекс╕ю ще н╕чого не в╕домо.
— Через п╕вроку у Св╕тлани буде дитина, — пояснила Олекс╕ю мати.
— Н╕як не зрозум╕ю: яка дитина? — знову здивувався Олекс╕й.
— Звичайн╕с╕нька: маленька ╕ криклива, як ╕ вс╕ немовлята, — сказала Ганна.
— От так дива! А хто ж батько ц╕╓╖ дитини? — поц╕кавився Олекс╕й.
Але в╕дпов╕д╕ не почув. Св╕тлана п╕дхопилася з м╕сця ╕ кинулася до сво╓╖ к╕мнати, щ╕льно причинивши за собою двер╕.
Олекс╕й хот╕в п╕ти за нею, але мати стримала його:
— Не треба, синку, турбувати ╖╖. ╥й ╕ без того зараз нелегко.

17
Ганнуся прокинулася дуже рано. Зимова н╕ч за в╕кном мерехт╕ла яскравими голубими з╕рками. Ранн╕ перехож╕ поскрипували п╕дмерзлим сн╕гом. Ганна зайнялася сво╖ми кухонними клопотами: вранц╕ ╖й треба провести Олекс╕я до ╕нституту, а Св╕тлану — до школи.
У клопотах час пролет╕в дуже швидко. Ганнуся чула, як прокинувся ╕ п╕шов умиватися Олекс╕й. Св╕тлана ще спала, коли Олекс╕й прийшов на кухню сн╕дати.
— Почекай трохи, — попросила його мати, я зараз хутенько розбуджу Св╕тлану.
Ганна звичним рухом в╕дчинила двер╕ до Св╕тланчино╖ к╕мнати ╕ попрямувала до ╖╖ л╕жка, але раптом зупинилась: вона пом╕тила на тумбочц╕ коробочки з-п╕д л╕к╕в. «Н╕, — подумала Ганна, — останн╕ми днями вона не хвор╕ла ╕ н╕яких л╕к╕в не вживала».
Ганна почала розглядати ц╕ коробочки: одн╕ були порожн╕, ╕нш╕ — повн╕. На кожн╕й було написано «Люминал». Ганна здогадалась: «Отру╖лась!». Вона почала трясти Св╕тлану, але та й не думала прокидатись.
Ганна виб╕гла з╕ спальн╕ до сина:
— Олекс╕ю… Там Св╕тлана… Зда╓ться, вона отру╖лась.
Олекс╕й вб╕г до Св╕тланчино╖ к╕мнати. Вона лежала, витягнувши руки вздовж т╕ла поверх ковдри.

(Продовження буде)

Переклав з рос╕йсько╖
Данило КОНОНЕНКО
(Переклад зд╕йснено за виданням: Владимир Вартаньян, «Аннушка», повесть. Симферополь, «Доля», 2000)

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13779

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков