Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4075)
З потоку життя (7212)
Душі криниця (3864)
Українці мої... (1531)
Резонанс (1697)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1792)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
╢ВАНГЕЛ╤╢ В╤Д ПРОФЕСОРА ЖАДЬКА
Слово «╢вангел╕╓» означа╓ «добру новину», яка поряту╓ людство в╕д...


╢ВРОПЕЙСЬКИЙ ГЕРОЙ УКРА╥НИ
Григор╕я Орлика можна назвати ╓вропейським геро╓м. В╕н син гетьмана-мазепинця Пилипа Орлика ╕...


«СПИСОК» КАТЕРИНИ: РУЙНАЦ╤Я ДЕРЖАВНОСТ╤, ПОКР╤ПАЧЕННЯ УКРА╥НЦ╤В, ЖОРСТКА РУСИФ╤КАЦ╤Я
Тож Катерина ╤╤ в Одес╕ – це не ст╕льки частина «исторического облика нашего...


ДОЛЯ КРЕЙСЕРА «ПАМ’ЯТЬ МЕРКУР╤Я» ТА ЙОГО КОМАНДИРА
Команда крейсера заздалег╕дь прийняла р╕шення п╕дняти над кораблем укра╖нський прапор, але...


«Я ТЕБЕ ПОРОДИВ, Я ТЕБЕ ╤ ВБ’Ю!», АБО ЯК УКРА╥НЦ╤ СТВОРИЛИ ╤ ЗРУЙНУВАЛИ ╤МПЕР╤Ю
Йдеться не так про «Тараса Бульбу», як про Рос╕йську ╕мпер╕ю, що виникла р╕вно 300...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#33 за 15.08.2014
МЕНТАЛЬН╤СТЬ ОРДИ, АБО Ж ТВОРЕННЯ «╢ВРОАЗ╤ЙСЬКОГО ПРОСТОРУ»

Кр╕зь призму ╕стор╕╖

Ще задовго до так званого кримського «референдуму» й подальшо╖ окупац╕╖ Криму наша читачка з Феодос╕╖, просв╕тянка, колишня вчителька Алла Микола╖вна Осадча над╕слала до редакц╕╖ к╕лька аркуш╕в — ксерокоп╕╖ стор╕нок з книги ╢вгена Гуцала «Ментальн╕сть орди», видано╖ у 2007 роц╕. «Дуже хот╕лося б, щоб ви надрукували у найближчих номерах газети ц╕ матер╕али, бо загроза «╓вроаз╕йського простору» й дос╕ висить над Укра╖ною», — приписала в лист╕ Алла Микола╖вна. Не встигли тод╕... А «орда» тим часом захопила Крим ╕ шмату╓ тепер наш укра╖нський Сх╕д. Ще 7 рок╕в тому стукався сво╓ю книгою до державно╖ св╕домост╕ недавн╕х переможц╕в Майдану письменник. Не дочулися. Не будували Укра╖ну сильною, незалежною, ╓диною — от ╕ ма╓мо тепер...
Але вчитися ╕ прозр╕вати н╕коли не п╕зно. Пропону╓мо уваз╕ читач╕в уривки з книги ╢. Гуцала, над╕слан╕ нашою читачкою.


Знову посилено реан╕му╓ться поняття так званого «╓вроаз╕йського простору» — наче яко╖сь метаф╕зично╖ п╕двалини ╕ рос╕йського етносу, ╕ рос╕йсько╖ державност╕; в цю метаф╕зичну п╕двалину намагаються в╕рити ╕, мабуть, в╕рять, ╖╖ видають за культ, до ритуального поклон╕ння цьому культу силувано залучають ╕нших, кому годилося б шанувати сво╖ власн╕ метаф╕зичн╕ п╕двалини, котр╕ видаються й за справжн╕, й за насущн╕ш╕.
«╢вроаз╕йський прост╕р» у потрактуванн╕ його апологет╕в — це, на мою думку, ф╕лософ╕я орди ╕ «географ╕чний факт» (П. Чаада╓в) таки орди, яка нин╕ перебува╓ й завтра хоче перебувати ордою.
До рук мен╕ потрапила книжка «Письма о Восточной Сибири» без початку, отже, автора не знаю. В книжц╕ розпов╕да╓ться про по╖здку в Сиб╕р у 1823-1824 роках, це щоденниково-документальний матер╕ал, враження очевидця. ╢ тут екскурси не в таке давн╓ минуле краю... Ось у 1624 роц╕ якогось п’ятдесятника Сав╕на бачимо посланим на р╕чку Тунгуску походом на м╕сцев╕ племена, в╕льнолюбн╕, «б╕дн╕, але лют╕», що безперестанно чинять оп╕р, при невдачах т╕кають у тайгу, страшну для чужак╕в. Тод╕ ж од бурят╕в зазнав поразки отаман Ал╓кс╓╓в, ╕ це т╕льки роздратувало ╓н╕сейських во╓вод, було послано каральний козачий заг╕н п╕д орудою Перфир’╓ва, котрий обклав «тамтешн╕х дикун╕в» ясаком. Дал╕ подався на ╤л╕м, завоював нов╕ племена тунгус╕в ╕, награбувавши данини, «покритий славою», повернувся в ╢н╕сейськ. Тут сподвижники Перфир’╓ва розпов╕дають про лют╕ дик╕ племена, та цими розпов╕дями не залякали, навпаки лише розпалили мисливський азарт, ╕ сотник Бекетов з козаками руша╓ в пох╕д за ангарськ╕ пороги. З походу повернувся з великою даниною, ╕ ╢н╕сейськ тр╕умфу╓, славлячи переможц╕в, ╕ ц╕ переможц╕ ц╕сля короткого в╕дпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у волод╕ннях бурят╕в ╓ ср╕бн╕ руди! Ось це «осво╓ння Сиб╕ру», «в╕дкриття» нових земель, ось це творення «╓вроаз╕йського простору»: «алчба обрести серебро привела московитян на берега им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные воды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неис-черпаемый источник драгоценных металлов в горах Нерчинска. Между тем енисейский воевода Яков Хрипунов, деятельно заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла битва... Московитяне видели, до какой степени буряты и другие кочевые племена дорожат своей независимостью... Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти... торжествуя над варварами, только поражали, но не побеждали их... склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского... хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочующих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского».
╤ так дал╕. ╤ так дал╕, на превеликий жаль. ╤ншого способу творення «╓вроаз╕йського простору» не було в природ╕ — саме в природ╕ рос╕йсько╖ ментальност╕. «Московитянин Похабов, человек, как говорит летописец, беспокойного и сердитого характера, но по всем своим действиям заслуживающий быть внесенным в небольшой почетный список людей Государевых» заз╕ха╓ на Даур╕ю, й саме так╕, як в╕н, заносяться до ╕коностасу нац╕ональних геро╖в, бо ╕нших геро╖в там не могло й бути, орда творила ╕дол╕в за образом ╕ подобою сво╓ю. Для них ус╕ — вороги: п╕дкорен╕ чи неп╕дкорен╕, мертв╕ чи жив╕, ╕ ╖хня боротьба за свою волю на сво╖й земл╕ проти завойовник╕в — не сприйма╓ться ордою та ╖╖ ╕долами, цю боротьбу не визнають за справедливу: «дик╕ варвари» взагал╕ не мають права на захист. «...Ненадежно полагаться на честь и веру злобных, свирепых дикарей, и опершись о победу, которую приковали к седлам своим, россияне решили стать стопами твердыми среди тунгусов, бурят, мунгалов и других племен, кочующих в пространственных областях от моря до нынешнего рубежа Китайского Государства и лишить сии племена звания самобытных народов».
Ось так. Бачте, ненад╕йно покладатися на честь ╕ в╕ру злобних, лютих дикун╕в, у яких ти в╕дн╕ма╓ш ╕ волю, ╕ батьк╕вщину, а тому-то ще й треба в╕дняти в них звання самобутн╕х народ╕в!.. Наче без вол╕, в рабств╕ можна залишатися самобутн╕м народом!.. Але така самосв╕дом╕сть нещадно╖ хижо╖ орди, й ця самосв╕дом╕сть теж хижа, зв╕ряча, незбагненно абсурдна, й лише незбагненно абсурдною вона й збагненна.
Автор «Записок о Восточной Сибири» пише й про колон╕зац╕ю, про «осво╓ння». (Академ╕к Д. Лихачов: «А одно освоение Сибири чего стоит!» — не перестаю захоплюватися цим захопленням ╕нтел╕гента-патр╕ота). «Люди, на сей предмет в большом количестве странные, поступая из разных мест Государства к одному пункту, большею частию закоренелые в пороках, не имевши выгодных жилищ, порядочного содержания и более всего должного за собою присмотра, начали делать значительные побеги. Толпы тунеядцев увеличивались, бродяги начали грабить, а напоследок и разбойничать: один порок ведет всегда к другому».
Суща ╕стина. Ось так «обустраивалась» Рос╕я, ось так вона «обустраивается» й тепер — про це можна було почути по московському телебаченню в╕д самого О. Солжен╕цина, котрий п╕сля повернення з Америки про╖хав по╖здом через весь Сиб╕р — аж до б╕локам’яно╖. Хаос, ру╖на, розб╕й — пост╕йн╕ складов╕ одн╕╓╖ ╕ т╕╓╖ само╖ ментальност╕.
Задля сущо╖ таки ╕стини сл╕д визнати, що ставлення до нац╕онального ╕коностасу в рос╕йських ╕сторик╕в подеколи р╕знилося. Розходження незначн╕, але були. Ус╕м в╕дом╕ й так╕ творц╕ «╓вроаз╕йського простору», як Строганови. ╤сторик Погод╕н, скаж╕мо, в╕дмовляв ╖м у начебто заслужен╕й чест╕ й слав╕, називаючи просто спритними торгашами, котр╕ вм╕ло користувалися обставинами й жертвували державн╕й казн╕ те, що так чи ╕накше змушен╕ були казн╕ пожертвувати. ╤сторик Соловйов, навпаки, впадав у потужний диф╕рамб╕чний пафос: «Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была необыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселения в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами».
Отже, «подвиг на пользу России». Причому цей подвиг, як ╕ ╕нш╕ под╕бн╕ подвиги, звершу╓ться неодм╕нно коштом ╕ за рахунок «дикарей», як╕ чомусь вперто не розум╕ють н╕ «подвига на пользу России», н╕ подвигу Рос╕╖ на ╖хню ж таки дикунську користь, ╕ обидв╕ ц╕ благод╕йницьк╕ корист╕ треба дикому дикунов╕ вбивати в голови силою вогнепально╖ збро╖, бо як╕сь ╕нш╕ способи йому н╕як не п╕дходять. Ну х╕ба ж це не трагед╕я орди, яка хоче бачити себе в рол╕ ╕ благод╕йника, ╕ м╕с╕онера?! Важко порятуватися в╕д сарказму. Хочеться послатися на «м╕с╕онера» В. Нал╕вк╕на, котрий у сво╖х спогадах про цих самих благод╕йник╕в писав, що «вони так нещадно стр╕ляли ╕ кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги», ╕ що «бродяча Русь» була «на незм╕рно нижчому щабл╕, н╕ж ос╕лий туземець». Але рос╕йський ╕сторик-патр╕от просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Рос╕╖ — з рушницею в руц╕.

II
╤сторик-патр╕от С. Соловйов у сво╖й 29-томн╕й «Истории России с древнейших времен» не м╕г не виступати в одному ряду з творцями «╓вроаз╕йського простору» й радянсько╖ доби, тут «╓вроаз╕йського» матер╕алу — море, й радянський матер╕ал н╕чим не в╕др╕зня╓ться в╕д матер╕алу стор╕чно╖ чи трьохсотр╕чно╖ давнини, х╕ба що для камуфляжу до в╕домого кривавого гарн╕ру в радянський час додано соц╕ально-класову марксистсько-лен╕нську п╕дливку. Цей св╕ж╕ший матер╕ал ус╕м добре в╕домий, ╕ можна послатися бодай на таку публ╕кац╕ю в журнал╕ «Дружба народов» за 1992 р╕к. Циту╓ться допов╕дна одного з чотирьох гол╕в Ради народних ком╕сар╕в Туркестану К. Сорок╕на, якого репресовано в тридцятих роках. «От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты несут грабежи и убийства... население терроризовано и бежит... Но, может быть, возразит кто-нибудь, это — не партия, а скорее армия чинит насилие. Но партия стоит во главе... партийные товарищи не принимают никаких мер для улучшения положения... процветают пьянство и безобразия, и, конечно, партия несет на себе вину за это. Мусульманский пролетариат просит пощады у русских, но те отвечают, что не доверяют им. Мусульман травят, даже расстреливают... Мусульманская беднота терпит от наших отрядов, уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей... вполне понятно, каким образом они могут относиться к нам дружески, когда видят только оскорбления. Мы сами делаем их националистами...»
Як ран╕ше — так ╕ тепер. ╤ все це один ╕ той самий «╓вроаз╕йський прост╕р» з одними й тими самими безрозм╕рними ╕сторичними ╕грами благод╕йник╕в-м╕с╕онер╕в, «уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей». ╤ коли нин╕ в╕д деяких укра╖нських пол╕тик╕в чи державц╕в чу╓ш, як вони просяться сам╕ в цей «╓вроаз╕йський прост╕р», то хочеться вигукнути: схамен╕ться, хлопц╕, чи ви чемериц╕ об’╖лися?! Та т╕кати треба з такого «простору», й чим дал╕, тим краще!
* * *
Те, що рос╕йськ╕ патр╕оти називали ╕ називають «╓диним ╓вроаз╕йським простором» (себто Рос╕╓ю, себто Радянським Союзом), – це в р╕зн╕ часи загарбан╕ Рос╕йською ╕мпер╕╓ю земл╕, держави й народи на неоглядних просторах в╕д Балт╕йського моря й до Тихого океану, в╕д П╕вноч╕ й до Пам╕ру! Ск╕льки розтоптано народ╕в, традиц╕й, культур, державних утворень – розтоптано на довг╕ в╕ки безнад╕╖ ╕ в╕дчаю. Та ще ж ╕ сплюндроване природне середовище, в якому жила незчисленна к╕льк╕сть народ╕в, народностей, племен: збро╓ю ╕ смертю в╕дбиралася «всяка хурда-мурда» (золото, алмази, красний зв╕р, червона риба ╕ т. д.) й в╕ддячувалося споюванням, виродженням, повною втратою ╕сторично╖ перспективи. ╤ не т╕льки в давнину, а й тепер: варто лише пор╕вняти чотири острови Курильсько╖ гряди, що зазнали радянсько╖ окупац╕╖, з поблизькими японськими островами або ж згадати, якою була Прусс╕я (Столип╕н мав ╖╖ за модель для реформ у Рос╕╖) ╕ якою стала на ╖╖ м╕сц╕ Кал╕н╕нградська область (щось не чути, щоб хтось ╖╖ брав за модель для реформ у будь-як╕й з кра╖н СНД).
Прекрасний рос╕йський поет Максим╕л╕ан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав у Коктебел╕ в 1926 роц╕ у в╕рш╕ «Дом поэта»:

Каких последов
 в этой почве нет
Для археолога
 и нумизмата, –
От римских блях
 и эллинских монет
До пуговицы русского
 солдата!..
Здесь, в этих складках моря
 и земли
Людских культур
 не просыхала плесень –
Простор столетий
 был для жизни тесен,
Покамест мы – Россия –
 не пришли.
За полтораста лет –
 с Екатерины
Мы вытоптали
 мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел,
 источники иссякли.
Нет в море рыб,
 в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик
 оцепенелой маски
Идет к холмам
 Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Ее хребты, и мускулы,
 и связки.
Но тени тех, кого здесь
 звал Улисс,
Опять вином и кровью
 налились.

Максим╕л╕ан Волошин – горд╕сть рос╕йсько╖ поез╕╖, ╕ важко зап╕дозрити його у в╕д-сутност╕ патр╕отизму чи в необ’╓ктивност╕, коли в╕н пише: «...покамест мы – Россия – не пришли. За полтораста лет – с Екатерины мы вытоптали мусульманский рай». А таки витоптали. Й не могли не витоптати, очевидно, в силу сво╓╖ ловецько-бродячо╖ вдач╕ ╕ ловецько-бродячого характеру сво╓╖ державност╕. Такий обоп╕льний фатум. Винищення мусульмансько╖ цив╕л╕зац╕╖ в Криму н╕чим не в╕др╕знялося в╕д винищення сво╓р╕дних цив╕л╕зац╕й «малих народ╕в» П╕вноч╕ ╕ Сиб╕ру. Адже смисл завоювання-п╕дкорення завжди зводився до сплюндрування, до винищення, до н╕веляц╕╖, до русиф╕кац╕╖ – саме такий характер ╕ мала нав’язувана силою збро╖ чи фальшиволицем╕рних договор╕в чужа цив╕л╕зац╕я. ╤деологи рос╕йського ╕мпер╕ал╕зму могли стверджувати в недавн╕ й давн╕ часи, що мало чи не на в╕стр╕ багнет╕в царськ╕ в╕йська несли вищу культуру. Це куди – в Укра╖ну, яка впродовж стол╕ть була донором рос╕йсько╖ культури? Це куди – в Бухару й Самарканд, як╕ мали взагал╕ тисячол╕тн╕ культури? Це куди — в Крим?..
Тор╕к видавництво «Просв╕та» у Львов╕ надрукувало книгу Юр╕я Липи «Призначення Укра╖ни» – без сумн╕ву, дуже ц╕нне видання. У розд╕л╕ «Динам╕т археолог╕╖» в╕н, зокрема, згаду╓: «...В╕д початку ╕стор╕╖ Москви величезн╕ м╕ста, столиц╕ розкв╕тлих держав, як Новгород Великий, Перм, В’ятка, були стерт╕ ордами московит╕в, а ╖хн╓ населення вимордоване».
Але – про Крим. Ус╕ ми зна╓мо, що поблизу Севастополя – в Херсонес╕ – давно ведуться археолог╕чн╕ розкопки, перед очима досл╕дник╕в постають ру╖ни великого м╕ста, рештки значних арх╕тектурних споруд. Час невмолимий – минули тисячол╕ття. Але чи т╕льки невмолимий час? Юр╕й Липа посила╓ться на подорожнього-очевидця Е. Д. Клерка, професора з Кембриджа, який описав завоювання Тавриди московською арм╕╓ю у XVIII ст.
«Ось москал╕ приходять до Херсонеса, повного тисячол╕тн╕х елл╕нських ╕ римських буд╕вель, статуй ╕ храм╕в, не торкнутих дос╕ ан╕ татарами, ан╕ нав╕ть гунами».
«Ру╖ни Херсонеса ще були тривал╕ ╕ скр╕зь були ще нав╕ть двер╕. Як лише прийшли москал╕, все було в╕дразу здемольоване. Ц╕ варвари зайнялися сво╖м улюбленим заняттям – плюндруванням. Перебивали, розбивали, закопували ╕ нищили все, чого лише досягнули ╕ що послужило б до висв╕тлення старовинно╖ ╕стор╕╖ це╖ кра╖ни» (Клерк, т. II).
Рос╕яни, як опису╓ Клерк, що бачив на власн╕ оч╕, закладають м╕ни п╕д античн╕ храми, гаками розтягують мармуров╕ блоки. ╤ то все роблять систематично, з наказу згори.
Ось приходять до Бахчисарая, де були не т╕льки арабсько-татарськ╕, а й готськ╕, сил╕нськ╕ й руськ╕ (староки╖вськ╕) буд╕вл╕:
«Рос╕яни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши ц╕лковито цю столицю. М╕сто було колись под╕лене на багато частин; грецька колон╕я сама займала ц╕лу широку долину. Нов╕ завойовники знищили ╖╖ ц╕лковито, не зоставивши каменя на камен╕» (Клерк, т. II).
У Керч╕, м╕ст╕ М╕тридата Великого, Картаген╕ Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячол╕тньо╖ ╕стор╕╖, рос╕яни повелися найжорсток╕ше. Там, зустр╕вши стрункий мармур слави й велич╕, показали себе:
«В Керч╕, зр╕внявши з землею п’ятсот буд╕вель, вони дозволили збудувати серед ру╖н близько тридцяти вбогих барак╕в» (Клерк, т. II).
П’ятсот античних буд╕вель одночасно були знищен╕ рос╕янами!
«Коли б грецький арх╕пелаг потрапив п╕д панування Рос╕╖, не зосталося б там тепер╕шн╕х прегарних пам’яток старовинно╖ Еллади. Зникли б Атени, ╕ московитськ╕ на╖зники не зоставили б ╕ кор╕нця, який би показав, де було це м╕сто. Пор╕вняно з рос╕янами нав╕ть турки видаються осв╕ченими ╕ культурними» (Клерк, т. III).
Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, переб╕льшував у сво╖х побоюваннях щодо грецького арх╕пелагу? А мабуть, не переб╕льшував. Тотальне винищення арх╕пелагу укра╖нсько╖ культури впродовж к╕лькох стол╕ть св╕дчить, що побоювання шотландця Клерка були небезп╕дставн╕.
Ох, ц╕ ╕мперськ╕ амб╕ц╕╖, заз╕хання на св╕тове панування! Що там вс╕ляк╕ укра╖нськ╕ арх╕пелаги, як╕, зда╓ться, для тотально╖ ╕мперсько╖ св╕домост╕ взагал╕ перестали ╕снувати, що там сплюндрований Крим, коли м╕азми амб╕ц╕й (╕ тут Клерк зовс╕м не вигаду╓) сягали Босфору та Дарданелл, сягали В╕зант╕╖-Стамбула-Константинополя-Царгорода ╕ таки само╖ Грец╕╖.
У 1991 роц╕ московське видавництво «Книга» перевидало в сер╕╖ ╕сторико-л╕тературного арх╕ву сол╕дну роботу М. Данилевського (1822-1885) «Россия и Европа», схарактеризовану в анотац╕╖ як «выдающийся памятник публицистической и социально-философской мысли поре-форменной России», що для одних стала «катех╕зисом слов’яноф╕льства», а для ╕нших – «л╕тературним курйозом». Робота з 1895 року не перевидавалась. Отже, ╓ якась причина, що ╖╖ перевидано майже через стол╕ття?
Лише варто вчитатися ╕ вдуматися в оц╕ розк╕шн╕ цитати – вони неповторно звучать як у контекст╕ ╕стор╕╖, так ╕ в контекст╕ нин╕шнього дня.
«...Константинополь должен принадлежать тем, которые призваны продолжать дело Филиппа и Константина, дело сознательно подъятое на плечи Иоаннами, Петром и Екатериною.
...Наконец, в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминаний, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории.
...К тому же Петербург не имеет никакого исторического обаяния... Если в нем обдумывалось и утверждалось такое великое дело, как освобождение крестьян, то Петербург, как Петербург, нисколько в этом не участвовал. Во сколько же раз должна быть сильнее притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с самой зари его государственности, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, – какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные в начале главы несравненные преимущества Константинополя, его мировое торговое значение, восхитительное местоположение, все очарование юга. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия.
...Освобожденный Константинополь, преображенный в настоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства... иметь такое материнское значение, на которое имеет право только одна Москва. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского союза.
...Наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует и истинным видам на него греков. Он дорог им как символ величия их предков... Маленький греческий народ, хотя бы столицею его был сделан Константинополь, никаким образом не воскресил бы в себе Византийской империи. Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии».
Ось так. Ось так╕ масштаби. Аж дух захоплю╓. Головне – мати амб╕ц╕╖, ╕ сво╖ амб╕ц╕╖ вважати за абсолютну ╕стину. ╤ тод╕ грецький народ – маленький народ (як ╕ мал╕ народи П╕вноч╕ та Сиб╕ру), ╕ тод╕ можна м╕ркувати за весь грецький народ, бо в╕н так зм╕ркувати просто не здатен, йому не дано («наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует истинным видам на него греков»).
Це «вопреки Европе» в лен╕нськ╕й ╕нтерпретац╕╖ стало «вопреки всей мировой буржуазии», а в основ╕ ц╕╓╖ невмирущо╖ глобально╖ тенденц╕╖ – от╕ сам╕ ╕мперськ╕ амб╕ц╕╖, себто ловецько-бродяч╕ ╕нстинкти державност╕.
А що було б, якби така маячня зд╕йснилася?.. ╤стор╕я – як дзеркало побуту народу ╕ побут народу – як дзеркало його ╕стор╕╖... А було б те, про що писав шотландець Клерк, коли у XVIII ст. побачив зруйнування рос╕йськими в╕йськами прекрасних м╕ст Криму. Як писав Волошин: «Мы вытоптали мусульманский рай». Можна припустити, що з таким самим ефектом було б винищено Елладу, яку б пот╕м оголосили «исконно русской землей». ╤ з таким самим ефектом було б винищено В╕зант╕ю-Стамбул-Константинополь-Царгород, бо не потерп╕ли б його «басурманського минулого», й тепер яка-небудь археолог╕чна експедиц╕я розкопувала б його ру╖ни так, як московська археолог╕чна експедиц╕я розкопу╓ рештки Херсонеса б╕ля Севастополя, де луджен╕ горлянки «русских моряков» кричать п╕д червоними знаменами, що це «город русской славы»…

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13776

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков