Версiя для друку Обговорити в форумi

Крізь призму історії

Ще задовго до так званого кримського «референдуму» й подальшої окупації Криму наша читачка з Феодосії, просвітянка, колишня вчителька Алла Миколаївна Осадча надіслала до редакції кілька аркушів — ксерокопії сторінок з книги Євгена Гуцала «Ментальність орди», виданої у 2007 році. «Дуже хотілося б, щоб ви надрукували у найближчих номерах газети ці матеріали, бо загроза «євроазійського простору» й досі висить над Україною», — приписала в листі Алла Миколаївна. Не встигли тоді... А «орда» тим часом захопила Крим і шматує тепер наш український Схід. Ще 7 років тому стукався своєю книгою до державної свідомості недавніх переможців Майдану письменник. Не дочулися. Не будували Україну сильною, незалежною, єдиною — от і маємо тепер...
Але вчитися і прозрівати ніколи не пізно. Пропонуємо увазі читачів уривки з книги Є. Гуцала, надіслані нашою читачкою.

І
Знову посилено реанімується поняття так званого «євроазійського простору» — наче якоїсь метафізичної підвалини і російського етносу, і російської державності; в цю метафізичну підвалину намагаються вірити і, мабуть, вірять, її видають за культ, до ритуального поклоніння цьому культу силувано залучають інших, кому годилося б шанувати свої власні метафізичні підвалини, котрі видаються й за справжні, й за насущніші.
«Євроазійський простір» у потрактуванні його апологетів — це, на мою думку, філософія орди і «географічний факт» (П. Чаадаєв) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою.
До рук мені потрапила книжка «Письма о Восточной Сибири» без початку, отже, автора не знаю. В книжці розповідається про поїздку в Сибір у 1823-1824 роках, це щоденниково-документальний матеріал, враження очевидця. Є тут екскурси не в таке давнє минуле краю... Ось у 1624 році якогось п’ятдесятника Савіна бачимо посланим на річку Тунгуску походом на місцеві племена, вільнолюбні, «бідні, але люті», що безперестанно чинять опір, при невдачах тікають у тайгу, страшну для чужаків. Тоді ж од бурятів зазнав поразки отаман Алєксєєв, і це тільки роздратувало єнісейських воєвод, було послано каральний козачий загін під орудою Перфир’єва, котрий обклав «тамтешніх дикунів» ясаком. Далі подався на Ілім, завоював нові племена тунгусів і, награбувавши данини, «покритий славою», повернувся в Єнісейськ. Тут сподвижники Перфир’єва розповідають про люті дикі племена, та цими розповідями не залякали, навпаки лише розпалили мисливський азарт, і сотник Бекетов з козаками рушає в похід за ангарські пороги. З походу повернувся з великою даниною, і Єнісейськ тріумфує, славлячи переможців, і ці переможці цісля короткого відпочинку знову рвуться на подвиги — вони ж бо чули, що у володіннях бурятів є срібні руди! Ось це «освоєння Сибіру», «відкриття» нових земель, ось це творення «євроазійського простору»: «алчба обрести серебро привела московитян на берега им неизвестного моря; дух корыстолюбия, преследуя их как собственная тень, сопутствовал искателям переплыть бурные воды Байкала и напоследок, после невероятных усилий, доставил им неис-черпаемый источник драгоценных металлов в горах Нерчинска. Между тем енисейский воевода Яков Хрипунов, деятельно заботившийся открыть серебряные руды в областях тунгусов и бурят, отправился для сих изысканий, но нашел не камни и руды драгоценные, а бедность и остервенение дикарей. Должно было сражаться. На реке Оке 1629 года весною произошла битва... Московитяне видели, до какой степени буряты и другие кочевые племена дорожат своей независимостью... Пришельцы, руководимые духом завоевания и корысти... торжествуя над варварами, только поражали, но не побеждали их... склонили чело покорности, и с нею получили права подданных Царя Российского... хочу сказать о победах русских и совершенном порабощении племен, кочующих в обширных областях от Байкала до рубежа государства Китайского».
І так далі. І так далі, на превеликий жаль. Іншого способу творення «євроазійського простору» не було в природі — саме в природі російської ментальності. «Московитянин Похабов, человек, как говорит летописец, беспокойного и сердитого характера, но по всем своим действиям заслуживающий быть внесенным в небольшой почетный список людей Государевых» зазіхає на Даурію, й саме такі, як він, заносяться до іконостасу національних героїв, бо інших героїв там не могло й бути, орда творила ідолів за образом і подобою своєю. Для них усі — вороги: підкорені чи непідкорені, мертві чи живі, і їхня боротьба за свою волю на своїй землі проти завойовників — не сприймається ордою та її ідолами, цю боротьбу не визнають за справедливу: «дикі варвари» взагалі не мають права на захист. «...Ненадежно полагаться на честь и веру злобных, свирепых дикарей, и опершись о победу, которую приковали к седлам своим, россияне решили стать стопами твердыми среди тунгусов, бурят, мунгалов и других племен, кочующих в пространственных областях от моря до нынешнего рубежа Китайского Государства и лишить сии племена звания самобытных народов».
Ось так. Бачте, ненадійно покладатися на честь і віру злобних, лютих дикунів, у яких ти віднімаєш і волю, і батьківщину, а тому-то ще й треба відняти в них звання самобутніх народів!.. Наче без волі, в рабстві можна залишатися самобутнім народом!.. Але така самосвідомість нещадної хижої орди, й ця самосвідомість теж хижа, звіряча, незбагненно абсурдна, й лише незбагненно абсурдною вона й збагненна.
Автор «Записок о Восточной Сибири» пише й про колонізацію, про «освоєння». (Академік Д. Лихачов: «А одно освоение Сибири чего стоит!» — не перестаю захоплюватися цим захопленням інтелігента-патріота). «Люди, на сей предмет в большом количестве странные, поступая из разных мест Государства к одному пункту, большею частию закоренелые в пороках, не имевши выгодных жилищ, порядочного содержания и более всего должного за собою присмотра, начали делать значительные побеги. Толпы тунеядцев увеличивались, бродяги начали грабить, а напоследок и разбойничать: один порок ведет всегда к другому».
Суща істина. Ось так «обустраивалась» Росія, ось так вона «обустраивается» й тепер — про це можна було почути по московському телебаченню від самого О. Солженіцина, котрий після повернення з Америки проїхав поїздом через весь Сибір — аж до білокам’яної. Хаос, руїна, розбій — постійні складові однієї і тієї самої ментальності.
Задля сущої таки істини слід визнати, що ставлення до національного іконостасу в російських істориків подеколи різнилося. Розходження незначні, але були. Усім відомі й такі творці «євроазійського простору», як Строганови. Історик Погодін, скажімо, відмовляв їм у начебто заслуженій честі й славі, називаючи просто спритними торгашами, котрі вміло користувалися обставинами й жертвували державній казні те, що так чи інакше змушені були казні пожертвувати. Історик Соловйов, навпаки, впадав у потужний дифірамбічний пафос: «Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была необыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселения в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами».
Отже, «подвиг на пользу России». Причому цей подвиг, як і інші подібні подвиги, звершується неодмінно коштом і за рахунок «дикарей», які чомусь вперто не розуміють ні «подвига на пользу России», ні подвигу Росії на їхню ж таки дикунську користь, і обидві ці благодійницькі користі треба дикому дикунові вбивати в голови силою вогнепальної зброї, бо якісь інші способи йому ніяк не підходять. Ну хіба ж це не трагедія орди, яка хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера?! Важко порятуватися від сарказму. Хочеться послатися на «місіонера» В. Налівкіна, котрий у своїх спогадах про цих самих благодійників писав, що «вони так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги», і що «бродяча Русь» була «на незмірно нижчому щаблі, ніж осілий туземець». Але російський історик-патріот просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Росії — з рушницею в руці.

II
Історик-патріот С. Соловйов у своїй 29-томній «Истории России с древнейших времен» не міг не виступати в одному ряду з творцями «євроазійського простору» й радянської доби, тут «євроазійського» матеріалу — море, й радянський матеріал нічим не відрізняється від матеріалу сторічної чи трьохсотрічної давнини, хіба що для камуфляжу до відомого кривавого гарніру в радянський час додано соціально-класову марксистсько-ленінську підливку. Цей свіжіший матеріал усім добре відомий, і можна послатися бодай на таку публікацію в журналі «Дружба народов» за 1992 рік. Цитується доповідна одного з чотирьох голів Ради народних комісарів Туркестану К. Сорокіна, якого репресовано в тридцятих роках. «От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты несут грабежи и убийства... население терроризовано и бежит... Но, может быть, возразит кто-нибудь, это — не партия, а скорее армия чинит насилие. Но партия стоит во главе... партийные товарищи не принимают никаких мер для улучшения положения... процветают пьянство и безобразия, и, конечно, партия несет на себе вину за это. Мусульманский пролетариат просит пощады у русских, но те отвечают, что не доверяют им. Мусульман травят, даже расстреливают... Мусульманская беднота терпит от наших отрядов, уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей... вполне понятно, каким образом они могут относиться к нам дружески, когда видят только оскорбления. Мы сами делаем их националистами...»
Як раніше — так і тепер. І все це один і той самий «євроазійський простір» з одними й тими самими безрозмірними історичними іграми благодійників-місіонерів, «уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей». І коли нині від деяких українських політиків чи державців чуєш, як вони просяться самі в цей «євроазійський простір», то хочеться вигукнути: схаменіться, хлопці, чи ви чемериці об’їлися?! Та тікати треба з такого «простору», й чим далі, тим краще!
* * *
Те, що російські патріоти називали і називають «єдиним євроазійським простором» (себто Росією, себто Радянським Союзом), – це в різні часи загарбані Російською імперією землі, держави й народи на неоглядних просторах від Балтійського моря й до Тихого океану, від Півночі й до Паміру! Скільки розтоптано народів, традицій, культур, державних утворень – розтоптано на довгі віки безнадії і відчаю. Та ще ж і сплюндроване природне середовище, в якому жила незчисленна кількість народів, народностей, племен: зброєю і смертю відбиралася «всяка хурда-мурда» (золото, алмази, красний звір, червона риба і т. д.) й віддячувалося споюванням, виродженням, повною втратою історичної перспективи. І не тільки в давнину, а й тепер: варто лише порівняти чотири острови Курильської гряди, що зазнали радянської окупації, з поблизькими японськими островами або ж згадати, якою була Пруссія (Столипін мав її за модель для реформ у Росії) і якою стала на її місці Калінінградська область (щось не чути, щоб хтось її брав за модель для реформ у будь-якій з країн СНД).
Прекрасний російський поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав у Коктебелі в 1926 році у вірші «Дом поэта»:

Каких последов
 в этой почве нет
Для археолога
 и нумизмата, –
От римских блях
 и эллинских монет
До пуговицы русского
 солдата!..
Здесь, в этих складках моря
 и земли
Людских культур
 не просыхала плесень –
Простор столетий
 был для жизни тесен,
Покамест мы – Россия –
 не пришли.
За полтораста лет –
 с Екатерины
Мы вытоптали
 мусульманский рай,
Свели леса, размыкали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел,
 источники иссякли.
Нет в море рыб,
 в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик
 оцепенелой маски
Идет к холмам
 Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Ее хребты, и мускулы,
 и связки.
Но тени тех, кого здесь
 звал Улисс,
Опять вином и кровью
 налились.

Максиміліан Волошин – гордість російської поезії, і важко запідозрити його у від-сутності патріотизму чи в необ’єктивності, коли він пише: «...покамест мы – Россия – не пришли. За полтораста лет – с Екатерины мы вытоптали мусульманский рай». А таки витоптали. Й не могли не витоптати, очевидно, в силу своєї ловецько-бродячої вдачі і ловецько-бродячого характеру своєї державності. Такий обопільний фатум. Винищення мусульманської цивілізації в Криму нічим не відрізнялося від винищення своєрідних цивілізацій «малих народів» Півночі і Сибіру. Адже смисл завоювання-підкорення завжди зводився до сплюндрування, до винищення, до нівеляції, до русифікації – саме такий характер і мала нав’язувана силою зброї чи фальшиволицемірних договорів чужа цивілізація. Ідеологи російського імперіалізму могли стверджувати в недавні й давні часи, що мало чи не на вістрі багнетів царські війська несли вищу культуру. Це куди – в Україну, яка впродовж століть була донором російської культури? Це куди – в Бухару й Самарканд, які мали взагалі тисячолітні культури? Це куди — в Крим?..
Торік видавництво «Просвіта» у Львові надрукувало книгу Юрія Липи «Призначення України» – без сумніву, дуже цінне видання. У розділі «Динаміт археології» він, зокрема, згадує: «...Від початку історії Москви величезні міста, столиці розквітлих держав, як Новгород Великий, Перм, В’ятка, були стерті ордами московитів, а їхнє населення вимордоване».
Але – про Крим. Усі ми знаємо, що поблизу Севастополя – в Херсонесі – давно ведуться археологічні розкопки, перед очима дослідників постають руїни великого міста, рештки значних архітектурних споруд. Час невмолимий – минули тисячоліття. Але чи тільки невмолимий час? Юрій Липа посилається на подорожнього-очевидця Е. Д. Клерка, професора з Кембриджа, який описав завоювання Тавриди московською армією у XVIII ст.
«Ось москалі приходять до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами».
«Руїни Херсонеса ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям – плюндруванням. Перебивали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни» (Клерк, т. II).
Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори.
Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки арабсько-татарські, а й готські, силінські й руські (старокиївські) будівлі:
«Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зоставивши каменя на камені» (Клерк, т. II).
У Керчі, місті Мітридата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам’яток з тритисячолітньої історії, росіяни повелися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе:
«В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель, вони дозволили збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків» (Клерк, т. II).
П’ятсот античних будівель одночасно були знищені росіянами!
«Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам’яток старовинної Еллади. Зникли б Атени, і московитські наїзники не зоставили б і корінця, який би показав, де було це місто. Порівняно з росіянами навіть турки видаються освіченими і культурними» (Клерк, т. III).
Може, професор з Кембриджа, хоча й був очевидцем, перебільшував у своїх побоюваннях щодо грецького архіпелагу? А мабуть, не перебільшував. Тотальне винищення архіпелагу української культури впродовж кількох століть свідчить, що побоювання шотландця Клерка були небезпідставні.
Ох, ці імперські амбіції, зазіхання на світове панування! Що там всілякі українські архіпелаги, які, здається, для тотальної імперської свідомості взагалі перестали існувати, що там сплюндрований Крим, коли міазми амбіцій (і тут Клерк зовсім не вигадує) сягали Босфору та Дарданелл, сягали Візантії-Стамбула-Константинополя-Царгорода і таки самої Греції.
У 1991 році московське видавництво «Книга» перевидало в серії історико-літературного архіву солідну роботу М. Данилевського (1822-1885) «Россия и Европа», схарактеризовану в анотації як «выдающийся памятник публицистической и социально-философской мысли поре-форменной России», що для одних стала «катехізисом слов’янофільства», а для інших – «літературним курйозом». Робота з 1895 року не перевидавалась. Отже, є якась причина, що її перевидано майже через століття?
Лише варто вчитатися і вдуматися в оці розкішні цитати – вони неповторно звучать як у контексті історії, так і в контексті нинішнього дня.
«...Константинополь должен принадлежать тем, которые призваны продолжать дело Филиппа и Константина, дело сознательно подъятое на плечи Иоаннами, Петром и Екатериною.
...Наконец, в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточием великих исторических воспоминаний, дало бы России громадное влияние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи подобно тому, как некогда монархия франков восстановила империю Западную, и таким же образом начала бы новую, Славянскую эру Всемирной истории.
...К тому же Петербург не имеет никакого исторического обаяния... Если в нем обдумывалось и утверждалось такое великое дело, как освобождение крестьян, то Петербург, как Петербург, нисколько в этом не участвовал. Во сколько же раз должна быть сильнее притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с самой зари его государственности, идеал просвещения, славы, роскоши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, – какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок вопреки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные в начале главы несравненные преимущества Константинополя, его мировое торговое значение, восхитительное местоположение, все очарование юга. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константинополь, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материальных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равновесия.
...Освобожденный Константинополь, преображенный в настоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства... иметь такое материнское значение, на которое имеет право только одна Москва. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского союза.
...Наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует и истинным видам на него греков. Он дорог им как символ величия их предков... Маленький греческий народ, хотя бы столицею его был сделан Константинополь, никаким образом не воскресил бы в себе Византийской империи. Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии».
Ось так. Ось такі масштаби. Аж дух захоплює. Головне – мати амбіції, і свої амбіції вважати за абсолютну істину. І тоді грецький народ – маленький народ (як і малі народи Півночі та Сибіру), і тоді можна міркувати за весь грецький народ, бо він так зміркувати просто не здатен, йому не дано («наконец, предложенное решение судьбы Константинополя, в сущности, более всего соответствует истинным видам на него греков»).
Це «вопреки Европе» в ленінській інтерпретації стало «вопреки всей мировой буржуазии», а в основі цієї невмирущої глобальної тенденції – оті самі імперські амбіції, себто ловецько-бродячі інстинкти державності.
А що було б, якби така маячня здійснилася?.. Історія – як дзеркало побуту народу і побут народу – як дзеркало його історії... А було б те, про що писав шотландець Клерк, коли у XVIII ст. побачив зруйнування російськими військами прекрасних міст Криму. Як писав Волошин: «Мы вытоптали мусульманский рай». Можна припустити, що з таким самим ефектом було б винищено Елладу, яку б потім оголосили «исконно русской землей». І з таким самим ефектом було б винищено Візантію-Стамбул-Константинополь-Царгород, бо не потерпіли б його «басурманського минулого», й тепер яка-небудь археологічна експедиція розкопувала б його руїни так, як московська археологічна експедиція розкопує рештки Херсонеса біля Севастополя, де луджені горлянки «русских моряков» кричать під червоними знаменами, що це «город русской славы»…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 15.08.2014 > Тема ""Білі плями" історії"