Версiя для друку Обговорити в форумi

ЧИ БУЛО ЦЕ, ЧИ НІ...

Чи було це, чи ні,
 чи це просто мені
В сновидінні забуте
 приснилось —
Там, де нині в степу
 чорний попіл стерні,
Там пшениця колись колосилась.
Там, бувало, її
вітер так цілував,
Що йому припухали
 геть губи,
Він до лона свого
 її стан пригортав
І колосся їй ніжно голубив.
Він голубив її,
 обіймав, шепотів,
Як він любить її,
 як він скучив —
І в обіймах його
 її стебла густі
Припадали до нього жагуче.
І тоді колосків
 золоті гребеня,
Наче хвилі, котилися
 степом,
А тепер навкруги
 тільки чорна стерня
Обійма його
 траурним крепом.
Чи було це, чи ні,
 чи це просто мені
В сновидінні забуте
 приснилось —
Там, де нині в степу
 чорний попіл стерні,
Там пшениця колись
 колосилась.

ПЕРША ЛЮБОВ

В білопінні вишневім
Потопали хати,
Місяць в небі квітневім
Наче сонце, світив,
Гасли зорі на сході.
Прокидалось село
І сидіть на колоді
Нам так добре було.
Як в натягнутих струнах
В жилах билася кров.
І в серцях наших юних
Прокидалась любов.
І в серцях, і в природі
Розквітала весна,
Та, як водиться зроду,
Все на світі мина.
Наче води Дніпрові
Чари ночі сплили,
Згасли зорі ранкові
І сади відцвіли.
Посивіла кохана —
Побіліла коса
І природою дана
Десь поділась краса.
Відлетіли лелеки
В теплий край, та дарма —
Ніч весняна, далека,
Нас в полоні трима.
І хоч вже пізня осінь
Остудила нам кров,
Наші душі ще й досі
Гріє перша любов.

Олександр МІРОШНИЧЕНКО
с. Вищетарасівка
Томаківський район
Дніпропетровщина

СПОВІДЬ

Де Чорне море щедро омиває
Чабанки крутосхилі береги,
Там й досі дух солдатський мій витає,
Наповнений любовної снаги.
Як високо нас хвиля піднімала!
Тримав я, вчивши плавать, ту одну,
Від дотиків якої все співало,
Бо я тримав в руках саму весну.
У душу бив той струм, надмір зігріту,
І я признавсь в коханні, неофіт.
«Оцього квіту — та по всьому світу», —
Блакитноокої, як присуд, був одвіт.
Коли вже повернувсь у Крим із війська,
Писав листи їй в світлі тих очей:
«Дояронько із прізвищем князівським,
Красо степів, Галино Кочубей».
Життя стелилось, як пшениці гони,
У вимріях і в буднях впереміш.
Та не забув солдатські я погони
І кашу з м’ясом, як сільський куліш.
І не гадалось, що було в минулім
Таке ж палке кохання, як моє,
Бо в часопросторі пекельнім гулі
Бува, й не бачиш, щастя де чиє.
Тож і спізнав, яка могутня сила
За темінню чарівних тих очей:
Статечного Мазепу полонила
Дівчина юна — Мотря Кочубей.
Під сивину в ребро той біс ударив,
І гетьман наш знітився, як хлопчак.
Заполонили чародійські чари
Старого лицаря, що й вирватись ніяк.
Бо навзаєм була любов та люта,
Але були й закони, і церкви.
І він, нарешті, вузол той розплутав:
— Йди, мила, до батьків і там живи.
Здається, все на місце своє стало
І втихомирилось довкілля-водограй.
Ота любов обох їх зігрівала
Й лилася все життя їм через край.
І вже коли лежав на смертнім одрі
Після виснажливих за батьківщину битв
Мазепа-гетьман, то молдавські кодри
Йому наспівували кращу із молитв.
Отак, Нінон, і наша доля схожа,
В полоні пристрастей я теж горів-конав.
Та вигулькнула он погода гожа —
І я, як крила, плечі розпростав.
Ну як мені в цім світі не радіти,
Де щастя світло розганяє й дим.
«Оцього квіту — та по всьому світу»,
Та я уже не буду молодим...

Федір СТЕПАНОВ
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2014 > Тема "Душі криниця"