Версiя для друку Обговорити в форумi

Ще як були ми козаками...

(Закінчення. Поч. у № 28-29)

З північного боку Січі почувся гомін і постріли. Богдан Микошинський та його козаки схопилися за шаблі. Пригинаючись за куренями, оббігаючи церкву, проминувши кузні й зброярні, зарясніли потилицями туди, заплутуючись у хащах Петрового батога. По його синьому килиму, через невелике козацьке кладовище, без гуку і слова, чорноморці, хвиля за хвилею, підкотилися вже до самого людського вировища, як раптом поспинялися і випросталися. Їхні погляди вперлися у спини залишених на Січі товаришів, які садили з рушниць та горлали: «Слава!». У киплячому, збудженому по край запорозькому юрмищі стояв Наливайко! «Не може бути! Бо де? тут? у нас? на Січі — Наливайко!» — і Микошинський, не вірячи своїм очам, крутонув головою до чорноморців, а ті, не ймучи віри й собі, оглянулися позад себе на когось іще, аби спитати в кого поради, як бути і що робити? Та поза ними не виднілось нікого: позад Микошинського і чорноморців синіми квітами цвів лише петрів батіг, а над квітами, на трирічному кладовищі, розводили руками хрести.
Темний, в білому аж до чобіт кунтуші, лискучим руків’ям нагайки Наливайко пригладжував чорного чуба. За ним, поряд з перекинутим через Базавлук очеретяним містком, на запорожців дивилася спішена Жбурова сотня та сам Петро Жбур, Шийка, Оливка і Конашевич. А з того берега за містком підстриженими гривами їжачилося півтори тисячі коней, що їх пригнав Наливайко у подарунок низовикам. «Так ось кого зустрічали дзвонами! — обпекло, перепинило дихання Микошинському. — Он кому цей благовіст!..». Та остаточно повірив кошовий Богдан Микошинський, що Наливайко тут, на Січі, коли полковник Кремпський став його обнімати, а священик Лука підняв над ними долоні... Жилавий, наче в’яз, у празниковому з перламутровими ґудзиками новому жупані, Кремпський пригортав Наливайка однією рукою за плечі, а другою проводив над запорожцями й Жбуровою голотою, мов прихиляв до себе і низовиків, і прибулих до них повстанців:
— Усе, панове, про що говорив Северин Наливайко, все воно так має бути, бо ми ніякі не вороги!
— Не вороги! — прогриміло над кладовищем, і в цю хвилину за головами січового юрмовища Наливайко з полковником помітили згірклі, зупинені лиця Микошинського та його чорноморців. Полковник Кремпський відразу ж відчув, як повітря між ними і Наливайком затерпло. Повітрю між ними зробилося тісно, так само, як стає тісно вкладеній в піхви шаблі. Торкнувши оком вмить згострілого Наливайка, високим, ніби підстьобнутим голосом, полковник продовжував:
— Не вороги, бо ми однієї крові і віри!
— І крові, і віри! — спурхнуло з вусів запорожців і наливайківців, та піднялося в небо до яструба.
«І віри...» — дихнула з дверей завісою церква, а ластівки, що літали навколо неї, тонкими крильцями перехрестили її. І її, і її золотого хреста.
— А за подарунок, гетьмане, тобі й твоєму війську від низового товариства спасибі, — Кремпський глянув через місток, звідки з тернового кряжу попирхувало могутнє гуртище коней. Присадкуваті бахмати принюхувалися до нового пристанища, до Запорозької Січі й намагались вгадати, що їх чекає. Збоку, де окремо від них стригли вухами нерозсідлані коні Жбурової сотні, на глиняному щовбі, ставши іще ногатішим, розкішнішим та пишнішим, височів Наливайків Месія, його, як бухарські дині, горби золотіли з щовба над водою. Верблюд не спускав з Наливайка своїх піщаних очей, і коні, а надто такі, як Куріпочка, були йому по коліна...
Запорожці і наливайківці обнімались... Хто б міг подумати, що вони, ці помережані шрамами і рубцями, биті й не биті, підсмалені вогнищами й просвічені зорями хлопці й чоловіки, могли так ніжно чоломкатись?.. Тонкосльозі діди-козарлюги, витираючи оселедцями мокрі щоки, підкочуючи на ходу холоші, рвонули до зарічка, де сушились на таволзі їхні волоки. Діди поспішали, аби наловити Наливайкові та його козакам на вечерю свіжої риби. На згадку і злагоду низовики мінялися з наливайківцями сорочками: берегом Базавлука на плечах запорожців засіріла одежина голоти, а на голоті спалахнули червоні, білі й фіалкові шовкові сорочки запорожців.
У Микошинського й чорноморців заграли на вилицях жовна. Саник стояв поруч набухлого люттю кошового, дививсь то на нього, то на свого двоюрідного брата Северина Наливайка й не знав, як бути: чи бігти до брата і привітати його, чи залишатися біля кошового. Та по виразу обличчя Микошинського Саник здогадувавсь, що треба лишатись на місці, бо зараз щось має скоїтися.
— Прошу лише одного: простити мені, коли зможете, П’ятку... — дивлячись на Микошинського й чорноморців, ледь чутно вимовив Наливайко. — Прошу лише цього одного. А коли ні, то ось вам моя голова.
Кошовий Богдан Микошинський важко глипнув на своїх козаків, що знали минулу зиму, криваву П’ятку та польську шаблю цього відступника Наливайка. Із закипілими враз очима, прогорнувши грудьми запорозьке збіговисько, вони з кошовим вийшли до Наливайка. Шаблі в їхніх руках бриніли. Наливайко перестав говорити. Борлак на горлі завмер. Лише темно-оріхові очі дивилися на Микошинського і запорожців спокійно й рівно.
Полковник Кремпський і весь січовий люд, як тільки глянули на кошового і на своїх товаришів, що повернулися з моря, зрозуміли — у поході трапилася біда, бо їхні обличчя були такі, що краще ні про що не запитувати. А тут до всього іще додався Наливайко! Наливайко для запорожців був тією раною, яка болить і знизу, і зверху. Така рана завжди найболючіша і палає довго. Відступників не прощають ніде, а Наливайко хоче, щоби його простили: прийшов на Запорожжя і хоче миритися! Ніби козацьку кров, якою заюшив сніги під П’яткою, можна зітерти кіньми, що він зараз привів з повинною!
Наливайко ступив до Микошинського й чорноморців, став на коліно і нахилив голову. Синя квітка Петрового батога опинилась йому під вусом, а поза квіткою, заросла пирієм й тими ж стеблами Петрового батога, перед очима лежала дубова домовина. Чи січові трунарі про неї забули, чи, може, щось інше, та як би там не було, а домовина в траві перед Наливайком лежала. На її дубовому дні зеленіла запліснявіла дощова вода і два водяних жуки билися на ній лапками, бо не могли ту гнилу воду ніяк поділити.
— Не прощаємо, — видихнув Микошинський і йому не вистачило повітря.
— Геть! — сказали низовики-запорожці, які щойно прийшли з Очакова.
Наливайко здригнувся, ніби упав із коня на камінь. На його спині, на білому кунтуші, як плями темної крові, виступили плями поту. Шийка, Оливка, Конашевич, Жбур і вся його сотня, що мерехтіла в шовкових, веселих, з козацьких плечей сорочках, уперше побачивши свого гетьмана на коліні й почувши про нього, а отже, й про себе такі від запорожців слова, згорбилися й погасли.
Побілілими пальцями полковник Кремпський почав розстібати жупан. А потім його застібати.
— Геть, — повторив Микошинський.
Наливайко піднявся з коліна, заплющив очі, так трохи постояв і, як був з заплющеними очима, переступив чоботом квітку, ступив у домовину, і в неї ліг.
Не встиг запорозький люд, Жбурова сотня та й сам кошовий отямитися, як з десятеро козаків-чорноморців вихопилися з-поза його спини, підняли Наливайка разом з домовиною на прямі руки й з розгону кинули в Базавлук. Домовина пролетіла над головами наливайківців і, як вибух, ударилася об воду. Наливайка у ній підкинуло, ніби він хотів з домовини вискочити, та, вже непритомний, знову у неї впав. Труна притопилась, притрималася, зачерпнула краєм води, вирівнялася, й головою в Дніпро, а ногами до Запорозької Січі Наливайко понісся по бистрині...
Жбур висмикнув обидві свої шаблі. За ним — Шийка, Оливка і Конашевич. Виджигнула лезами з піхов Жбурова сотня. Микошинському й чорноморцям добувати шабель не знадобилось — вони вже напеклися в руках! Семен Оливка скочив до Микошинського. Саник бахнув з пістоля Оливці в груди, і той, чи поранений, чи вбитий, зваливсь під хреста на могилу. Чорноморці пішли на відступників.
— Отямтеся, душогуби! — закричав священик Лука й побіг поміж ними.
А з берега, витягнувши над Базавлуком шию, і на запорожців, і на наливайківців плював Месія. Коні навколо нього низько іржали. Месія плюнув іще раз й на Саника і стрибнув у Базавлук за домовиною, за Наливайком. Та неборака не знав, що ріка — не пісок, не пустеля, бо він лише брембнув губами і над його поглиненими горбами завалувала вода.
Перебігши хиткий місток, Жбур, Конашевич і Шийка вискочили на своїх коней й погнали берегом за течією доганяти труну. Підіймаючи кіньми качок і чапель, вони згубилися в очеретах.
Яструб поворухнув крилами, йому осточортіло на все це під собою дивитися. Він намірився перелетіти до старих козаків на зарічок, аби там, коли поталанить, підвечеряти якою рибиною. Та яструб не полетів, бо священик Лука зірвав з шиї хреста й замиготів перед шаблями чорноморців. Козаки-чорноморці перед хрестом шаблі опустили, а четверо наливайківців підхопили з могили Оливку й хистким містком побігли на той берег Базавлука. За ними, скидаючи з себе подаровані запорожцями сорочки й кидаючи їх з містка в воду, не оглядаючись, побрела й Жбурова сотня.
— Панове! — розгублений Кремпський пішов за ними.
— М-м-м! — сказали вони.
— Що?! — не зрозумів їх полковник.
— М-м-м! — повторили вони.
Кремпський оглянувсь на Луку.
— А! А! А! — щось, видно, іще хотіли сказати повстанці, відкрили роти, і з отим своїм «а» подалися містком доганяти своїх.
— Вони без’язикі! У них вирвані язики! — прошепотів священик Лука і впав на коліна. Полковник Кремпський, як вчаджений, затрусив головою.
А Жбурова сотня, всі його двісті п’ятдесят душ, сіли на терновому кряжі з сідла, розвернулись від Запорозької Січі в степ й під жовтим вітряним небом, без свого сотника й Наливайка, розтанули в передосінньому надвечір’ї. Вони поїхали мовчки шукати в степу свій непостійний дім, бо де тепер усе їхнє військо? Того не знав ніхто.
Запорожці обминали одне одного очима. Вони вклали шаблі у піхви й, не піднімаючи голів, поміж хрестами, по темніючих квітах Петрового батога, потягнули за Микошинським до куренів. Січові курені, а з ними і церква, майдан і вулички від вогкого надвечір’я поволі остуджувались і хололи. З плавнів стогнав водяний бугай, а яструб подався на зарічок. Він уже подумав — чи не спуститися на дві хмари нижче, та не спустився, не захотів, бо в зарічку, де старі козаки старались для Наливайка на юшку, їх лупцювали соми.
А вийшло так: роздягнувшись під таволгою, біліючи в надвечір’ї бувалими своїми кістками, один за одним, як чорногузи, трьома волоками, по двоє на кожен, старі комишники забрели в малинову воду. Відбрели вони від берега недалеко, якраз по плечі, по борлаки, бо саме там і починались сом’ячі ями. Саме там діди й розвернулися, розтягнули волоки по шнурку і, Господи, благослови, чмокаючи в воді вусами, поволеньки, не поспішаючи, обережно промацуючи ногами дно, щоб не наштрикнутися на якийсь гострий патик чи корінь, потягли сіті назад до сюркотливого в цвіркунах берега.
Базавлуцькі соми спочатку заніжилися у сітях, думаючи, що це їх погойдує й полоскочує течією, перевернулись на спини догори животами, затерлися боками об гладеньких, шовкових своїх сомих, щоправда, разом із тим і дивуючись: чому це раптом і в такій кількості сомихи понапливали до них? Адже їхня з сомихами любовна пора відійшла ще в квітні місяці, а до нового квітня, до нової любові, було іще через зиму. Та все одно соми тішилися би із своїми панєнками і тішилися, якби раптом не дошолопали, що їх тягнуть, волочать на берег! Сомів охопила паніка. Вони, а з ними і їхні баришні кинулися до ям! Та вже було пізно: їх затягувало у пастку — за кожним волоком волочилась з грузилом по дну матня, і от вони в матню і потрапили!
— Кахи-кахи-ках! — прокашлювались вдоволені дідугани, бо відчували, з яким уловом крекчуть до берега і яка наливайківцям вийде юшка!
Тим часом соми й сомихи зашарпалися, забилися в матнях, вирячили дрібненькі, як дріб, свої оченята, а коли розгледіли крізь перебовтану в намулі воду зігнуті дугами спини дідів, то з переляку і відчаю кинулися їх молотити хвостами. Вода закипіла. Дідугани, чорніючи один до одного замість колишніх білих зубів пеньками, з того сом’ячого повстання попервах лише розсміялися, та коли попелясті сомиська поставали в воді на голови й заходилися хлиськати їх по плечах і по спинах, і набивати їм на лобах сині й вишневі гулі, — сміятися перестали і вхопилися за шаблі. Та шабель у них в воді не було. Шаблі лежали під тавологою на одежі! А соми розмахалися! Сизі хвостиська вивалювалися з сивого бурунища й косили дідів із ніг. Рятуючись від загибелі, рибалки покинули до чорта переплутані волоки і, — а бодай тобі! а бодай! — чимдуж попекли на берег!..
З сірої каламуті, очманілі від страху, сомихи дивилися, як їхні соми-козаки гнали козаків-запорожців і як ті — хто рачки, на чотирьох, а хто ще тримавсь, то на обох ногах, давали драпу на сушу!.. Соми ж, трішки передихнувши, обійняли хвостами подруг за гнучкі їхні талії й подались після бою знов на ями, на прохолодну глибінь, де пахло раками й буркунами...
Яструб покинув зарічок і вже по знайомій, протоптаній в небі стежці взяв дорогу додому. Він літував в Очакові, на одній із фортечних веж, де виглядали його з гнізда двоє дітей і жінка. Та летіти до них і летіти: через надвечір’я і вечір, а потім через присмерк і смерк, північ, а то й через повну ніч, бо яструб, коли була охота і настрій, при-полював ще й уночі, а коли, вже під самим Опаковим, то любив постояти понад Дніпром під зорями в небі до ранку. Та за цим разом він ще трішки пристояв над Запорожжям, подививсь, як січовими вуличками запорожці розводили по куренях на вечерю і на ніч татарських невільників, а козаки-конопаси переганяли уплав через Базавлук подарованих Наливайком коней. Обминаючи краєм Січ, конопаси гнали коней у плавні на острови, на луки, де коні мали зазимувати, бо трави там зазеленіли й під снігом... Ще яструб дослухав бовкання дзвона, що ззивав на вечірню, глянув, як помолився прикутий за ногу до гармати козак, і аж тоді, пропахчений духом шкварок й підсмаженої цибулі, що разом з димом підіймалися від куренів, потихеньку наліг на крила. Він знову перелетів Базавлук, але вже не над січчю, а там, де Базавлук впадав у Дніпро, й Дніпром-Дніпром, над Верхньою Лапкою, а потім і над Сандалкою пішов над плавнями Низом. Яструб чув, як вмощувалися на ніч в очеретах, покахкуючи, качки, як в шелюгах сокотіли своїм півникам водяні курочки, а з островів глибоко здихували олені... Пролітаючи над Верхньою Лапкою, яструб помітив темну турецьку галеру, що загублено чалапала вгору проти Дніпра до Базавлуку. На галері під щоглою стояв чоловік, то був Омелян Горошко. Інколи він відмахував шапкою з лиця комарів, його обличчя було обернене в степ й когось у нім видивлялося та чекало. Поміж Горошком і степом на дніпровому урвищі з’явилося троє вершників. Вони щось розпачливо йому крикнули, та він на галері їх не почув, чи не схотів почути, й вершники почорніли кіньми у Низ.
Яструб перемайнув і галеру, і вершників, звернув від Дніпра праворуч й помахав на Очаків степом — летіти степом було тепліше. Над посрібленою розвітреною ковилою з мідного небокраю одна за другою почали виростати тернові хмари. Останні літні зірниці спалахували в тих фіолетових хмарах, не віщуючи нічого доброго. За котримось із налитих млою ярів яструб надибав людей. Від несподіванки він підкинувся вгору: в полохливому світлі зірниць, підсвічені з землі ковилою, мовчки та безшелесно, як сірі примари, назустріч ночі поспішали жінки. Одні на плечах несли сонних дітей, інші, по двоє-троє і купками, з шаблями та рушницями в темних руках, мерехтіли у вітрі попереду й ззаду того рухливого жіночого гурту. На спинах озброєних горбатіли клумаки. Хвилястим, пірнаючим летом над жіночими головами взялась невідомо звідки зграйка безмовних щигликів. Щиглики злякалися й гострими грудочками попадали в бур’яни. Десь вони там в бур’янах зачаїлися, і їх тепер не побачив би і не знайшов ніхто, навіть вітер. Як щиглики дихали, і як тріпотіли їхні дрібненькі, як бур’янове насіння, сердечка, — чули тепер хіба що вони самі.
Між зринаючими зі степу насурмоненими могилами жінки вели свою квапливу ходу, аж доки не зайшли за одну із могил і не зникли. Яструб спустився нижче і, торкаючи крилами ще неглибоку темінь, запрямував над біжучою, мов похмура вода, ковилою. Степ видихав літо. Він уже дихав осінню. Важкі голови будяків як востаннє вклонилися літу, так з того поклону своїх відцвілих голів більше й не підіймали...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема ""Білі плями" історії"