Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#30 за 25.07.2014
В ПОШУКАХ ╤СТИНИ

У в╕домого кримського просв╕тянина Павла Романовича Власенка — юв╕лей, красивий, багатий юв╕лей того в╕ку, коли вже накопичилося чимало спогад╕в ╕ досв╕ду, але життя ще не втратило жодно╖ з╕ сво╖х барв, поряд — найдорожч╕ люди, не браку╓ ╕ друз╕в, ╓ робота, ╓ громадськ╕ обов’язки, все, як ╕ ран╕ше, та ╕ сам — козак, хоч куди.
Ви зна╓те, нав╕що садоводи обр╕зають дерева? Нещодавно сус╕д зрубав майже при корен╕ б╕льш як п’ятдесятир╕чний кущ мого винограду, бо раптом вир╕шив, що в╕н кида╓ т╕нь на його город, на якому вже понад 20 рок╕в н╕хто н╕чого не саджа╓. Кущ був останн╕м спомином мого дитинства, на ньому завжди в╕дпочивало око. М╕сяц╕в зо два я не могла б╕льше дивитися в той б╕к на голий обрубок, з якого прямо на землю ст╕кав с╕к. Та раптом в╕н дав паг╕н, все сталося на диво швидко, ╕ вже знову над мо╓ю головою шумить молоде листя з виноградною зав’яззю.
Так ╕ людська душа. Зн╕вечена, вона може майже митт╓во в╕дновитися, пустити св╕ж╕ пагони, ╕ втаму╓ться б╕ль тяжких помилок ╕ втрат. Це коли душа, як дерево до сонця, тягнеться до Бога. «Богопошуки» — це слово за радянських час╕в, зда╓ться, спец╕ально вигадали для рос╕йського письменника Льва Толстого.
Пошуки Бога, свого шляху до нього для Павла Власенка сьогодн╕ ╓ важлив╕шими, н╕ж зовн╕шня канва його житт╓вих под╕й, ╕ в╕н вважа╓ сво╖м головним досягненням те, що, попри вс╕ суперечност╕, в╕н таки прийшов до Всевишнього. А тепер╕шн╕й св╕й стан назива╓ перебуванням в умовах Царства небесного, яке, на думку Павла Романовича, чека╓ на людину не десь за останньою межею, а може бути завжди з нами. Ось чому в╕н ╕ здоровий, ╕ щасливий, ╕ спок╕йно дивиться в майбутн╓. Все це, зда╓ться, було запрограмовано його долею. Народився Павло в глибоко рел╕г╕йн╕й с╕м’╖. Мати, Домна Тимоф╕╖вна, пост╕йно молилася, ╕ лише в цьому нин╕шн╕й юв╕ляр бачить причину того, що, маючи 36 рок╕в п╕дземного стажу, його батько шахтар за увесь цей час не отримав нав╕ть жодно╖ подряпини, хоча сумн╕ зв╕стки про авар╕╖ то на т╕й, то на ╕нш╕й шахт╕ чи не щодня нагадували про небезпеку. Був ╕ зовс╕м конкретний випадок, коли батька в╕дправили додому, бо у той момент послуги шахтаря-п╕дривника були не потр╕бн╕, а наступного дня стало в╕домо, що саме там, де в╕н мав працювати, в╕дбулася катастрофа з численними смертями.
Мешкала родина на Донбас╕, у м. Червоноарм╕йську, мала дев’ятеро д╕тей (на час народження Павла в живих лишилося шестеро), ╕ втрата годувальника могла б стати траг╕чним вироком для вс╕╓╖ родини. Вони ╕ так ледь зводили к╕нц╕ з к╕нцями, батько брався до будь-яко╖ роботи, а все, що ближче до ж╕ночо╖ л╕н╕╖, було обов’язком матер╕. Вона нав╕ть сама шила бурки, в як╕ одягалося с╕мейство, ╕, звичайно ж, «обновки» для Павла – ╕з недоношеного одягу старших сестричок. Та, як не старалися, найкращими ласощами для хлопчика була макуха, а запах печених буряк╕в, якими полюбляли смакувати д╕вчата, його пересл╕ду╓ ╕ дос╕. Запам’яталися безк╕нечн╕ черги за хл╕бом, який видавали за картками, ╕ безк╕нечний страх – за батька, за власне виживання, за те, чи буде завтра щось на сн╕данок. Але це не той страх, який призводить до в╕дчаю, коли опускаються руки. Бо батьки глибоко в╕рили, що Господь таки не полишить ╖х, ╕ цей настр╕й передавали д╕тям.
Павло не раз бував тод╕ разом з батьками у протестантському храм╕, ╕ майбутн╓ щодо цього не викликало у нього питань. Та навчання у школ╕, пост╕йна антирел╕г╕йна аг╕тац╕я згодом зм╕нили його позиц╕ю. Тепер в╕н бачив у батьках «в╕дсталих» людей, що п╕ддаються самообману, а себе – на передньому фронт╕ сучасност╕ ╕ нав╕ть членом компарт╕╖.
Треба було визначатися ╕ з майбутньою профес╕╓ю, та ще й негайно – батькам ╕ так доводилося тяжко. Тож п╕сля зак╕нчення семил╕тки Павло спочатку вступив до Мак╕╖вського металург╕йного техн╕куму, а незабаром в╕ддав перевагу навчанню у г╕рничо-промисловому училищ╕, що в м. Димитров╕, водночас в╕дв╕дуючи веч╕рню школу.
До призову в арм╕ю встиг ╕ здобути загальну середню осв╕ту, ╕ опанувати профес╕ю, ╕ нав╕ть р╕к пропрацювати в шахт╕. А ще – стати кандидатом в члени парт╕╖. Ран╕ше було заведено думати, що саме арм╕я робить юнака справжн╕м чолов╕ком. Для Павла служба теж мала неабияке значення – деяк╕ його житт╓в╕ позиц╕╖ вона зм╕цнила, а щось в╕дкинула ще дал╕ у минуле. Служив юнак в ракетних в╕йськах стратег╕чного призначення в м. Переяслав-Залеському Ярославсько╖ област╕. Тут Павло вступив до комун╕стично╖ парт╕╖, зарекомендував себе як активна громадська людина, тут оц╕нили його сп╕воч╕ зд╕бност╕, тут же затвердився в╕н ╕ як переконаний ате╖ст (в майбутньому нав╕ть виступав з пропагандистськими лекц╕ями на цю тему). Все це п╕двищило Павлову самооц╕нку ╕ п╕дкорегувало плани на майбутн╓.
В╕н вже не мав нам╕ру обмежуватися схожою на батьк╕вську долею – вир╕шив здобути вищу осв╕ту, для чого подався до С╕мферополя, де вже оселилася одна ╕з його сестер.
Екзамени до Кримського державного педагог╕чного ╕нституту склав усп╕шно, маючи нам╕р опановувати ╕стор╕ю на ╕сторико-ф╕лолог╕чному факультет╕. Тут же зустр╕в ╕ свою майбутню дружину Валентину, що вивчала укра╖нську ф╕лолог╕ю, а на третьому курс╕ вже став ╖╖ чолов╕ком ╕ батьком перв╕стка. Сина назвали на честь д╕дуся, Романа Севастяновича, якого не стало у 1968 роц╕, на Р╕здво (кажуть, т╕, хто помира╓ на велик╕ рел╕г╕йн╕ свята, одразу ж потрапляють до раю).
3 липня виповнилося 43 роки, як Павло Романович ╕ його дружина Валентина Васил╕вна разом. Мають вони ще одного сина – Антона та п’ятьох онук╕в. Вс╕ ц╕ роки щастя ╕ горе д╕лили пор╕вну, а Павло Романович дякував дол╕ за те, що послала йому таку дружину: в╕ддану, люблячу, близьку за духом. Валентина Васил╕вна – доцент, кандидат наук, вона ╕ сьогодн╕ працю╓ в ун╕верситет╕, живе активним р╕зноб╕чним життям.
А починалася ╖хня с╕мейна ╕стор╕я з╕ скромного студентського вес╕лля та реально╖ стурбованост╕ тим, як дати раду молод╕й родин╕. Тож довелося перевестись на заочну форму навчання ╕ рад╕ти, що трапилася робота: Павлу запропонували посаду зав╕дувача в╕дд╕лу с╕мферопольського райкому комсомолу. Пот╕м працював по комсомольськ╕й л╕н╕╖ в радгосп╕ Гвард╕йському, де ╕ вид╕лили подружжю квартиру.
Та, не маючи с╕льгоспосв╕ти, Павло усв╕домлював: треба п╕дшуковувати соб╕ щось ╕нше. ╤ знайшов – 10 рок╕в свого життя в╕н в╕ддав робот╕ в органах внутр╕шн╕х справ.
Наближалися часи великих перетворень: як╕сь установи закривалися, як╕сь – в╕дкривалися, як╕сь – реорган╕зовувалися. У цей вир потрапила ╕ виправна колон╕я, де останн╕м часом трудився Павло Романович. А наступним м╕сцем його роботи стало Представництво Президента Укра╖ни в Криму. Але це – вже у 1995 роц╕, коли Павло Власенко зарекомендував себе як активний громадський д╕яч ╕ патр╕от, котрому п╕д силу велик╕ справи. Серед «великих» — ╕ в╕дкриття першо╖, ╓дино╖ укра╖номовно╖ газети в Криму «Кримська св╕тлиця», де пан Павло якийсь час працював комерц╕йним директором; ╕ започаткування Всекримського товариства «Просв╕та», яке виростало колись ╕з товариства укра╖нсько╖ мови, а найголовн╕ша горд╕сть Павла Романовича – це створення в С╕мферопол╕ церкви Ки╖вського патр╕архату, де просв╕тянин став «десятником». Пам’ятаю ╕ сама, як ми ставили п╕дписи п╕д клопотанням про в╕дкриття укра╖нсько╖ церкви, як в╕дзначали рел╕г╕йн╕ свята у прим╕щенн╕ товариства «Просв╕та». Ну а про те, як бажане стало д╕йсним, зна╓ лише Павло Романович, котрому доводилося пост╕йно ╖здити до Ки╓ва, з кимось зустр╕чатися, когось переконувати, домагаючись необх╕дних р╕шень на високому р╕вн╕.
Та чи не дивно: учорашн╕й комун╕ст ╕ войовничий ате╖ст раптом так оп╕ку╓ться церквою? Але на той час Павло вже став ╕ншою людиною. У нього в житт╕ в╕дбулися под╕╖, що переконали: т╕льки з Божо╖ ласки в╕н уникнув траг╕чного к╕нця. Були й прикр╕ ситуац╕╖, коли чолов╕к ризикував втратити себе як особист╕сть, та його душа, яку обставини, здавалося б, намагалися зрубати п╕д кор╕нь, давали нов╕ пагони, ╕ в╕н вже безпосередньо в╕дчував св╕й зв’язок з Тим, в╕д кого так легковажно в╕двернувся ╕ з ким нав╕ть намагався воювати.
Можливо, ц╕ випробування ╕ були послан╕ Павлов╕ Романовичу, аби навернути його на шлях ╕стинний. ╤ тепер в╕н н╕бито намагався надолужити втрачене: охрестився, став православним в╕рянином, а питання укра╖нсько╖ церкви вважав першочерговими. Не дивно, що найвищою для себе нагородою в╕н називав орден св. князя Володимира, який одержав ╕з рук самого патр╕арха Ф╕ларета.
Але така активн╕сть, пов’язана з церквою Ки╖вського патр╕архату, подобалася не вс╕м, як ╕ просв╕тницька д╕яльн╕сть Павла Романовича, котрий завжди в╕дверто виступав на публ╕чних укра╖нських заходах, охоче п╕дписував колективн╕ в╕дозви, не ховаючись в кущ╕ в жодн╕й принципов╕й ситуац╕╖.
Тож одного разу п╕сля побачення з укра╖нською журнал╕сткою в╕н повернувся додому невчасно ╕ нап╕вживий. Чолов╕ка викрали прямо в центр╕ м╕ста, силом╕ць запхали в машину ╕ в╕двезли в л╕с, де катували, прив’язавши до дерева. Останн╓, що залишилося в його св╕домост╕, — це запах бензину, яким поливали дерево, щоб краще гор╕ло…
Але Господь допом╕г знову – у нег╕дник╕в таки не вистачило см╕ливост╕ довести до к╕нця св╕й злочинний нам╕р. Бо, можливо, тод╕ б д╕йсно довелося в╕дпов╕дати, а так… все це не мало для них жодних насл╕дк╕в.
Та Павла Власенка це не зломило. З’явилася ╕нша причина, яка дещо обмежила його громадську активн╕сть, — велике навантаження на робот╕ у Представництв╕ Президента Укра╖ни в Криму, де впродовж 12 рок╕в в╕н був незам╕нним прац╕вником. Бо ╕накше б зам╕нили – кожен новий Представник Президента (а за Павла Романовича ╖х було дев’ятеро) починав з реорган╕зац╕╖, створюючи свою команду. ╤ посада головного консультанта, а пот╕м – радника ц╕лком могла знадобитися для когось ╕з добрих знайомих нового чиновника. Починалися перестановки, скорочення, хвилювання, але, коли влягався вир пристрастей, Павла Романовича знову можна було знайти в його каб╕нет╕ за звичною роботою.
Тривалий час це була робота з листами трудящих. ╤ ╖╖ в╕н вважа╓ й сьогодн╕ найкорисн╕шою, бо н╕коли не в╕дмахувався в╕д людських проблем. А те, як реагувало на них представництво, працювало на ╕м╕дж Президента держави, давало людям над╕ю на захищен╕сть ╕ справедлив╕сть. ╤ залежало це фактично в╕д одн╕╓╖, не дуже пом╕тно╖ людини, котра могла зробити так, як краще для себе, ╕ так, як вимагають сов╕сть ╕ справедлив╕сть. А для Павла Власенка останн╓ ╕ було кращим, а не можлив╕сть побайдикувати.
В╕н ╕ тепер з при╓мн╕стю згаду╓ оц╕ маленьк╕ перемоги, так╕ пом╕тн╕ ╕ важлив╕ для конкретно╖ людини, що шука╓ допомоги. Та пом╕чали ╖х ╕ на державному р╕вн╕. Це п╕дтверджують подяка Президента Л. Кучми, в╕дзнака «Буд╕вничий Укра╖ни», той неодм╕нний авторитет, який склада╓ться ╕з багатьох чинник╕в ╕ який ╓ результатом усього прожитого життя.
Тому, на в╕дм╕ну в╕д багатьох молодих, Павло Романович ╕ сьогодн╕ забезпечений робочим м╕сцем. Воно — в Кримському республ╕канському ╕нститут╕ п╕слядипломно╖ педагог╕чно╖ осв╕ти. Щоправда, останн╕ к╕лька рок╕в цей заклад був п╕д загрозою закриття, але сьогодн╕ так питання не сто╖ть.
Хвилю╓ ╕нше — во╓нн╕ д╕╖ на р╕дн╕й Донеччин╕, де ╕ тепер в батьк╕вськ╕й хат╕ мешка╓ Павлова сестра, тому й на душ╕ тяжко, ╕ свято — не свято. Та юв╕ляр в╕рить, що Господь все впорядку╓. А в╕дпов╕д╕ на запитання сьогодення в╕н шука╓ ╕ знаходить в Б╕бл╕╖. Павло Романович не сумн╕ва╓ться: ск╕льки б Укра╖на не блукала в пустел╕, але вона таки вийде на св╕тлий шлях.
Його думку розд╕ля╓мо ╕ ми. А ще в╕д ╕мен╕ прац╕вник╕в редакц╕╖ «Кримсько╖ св╕тлиц╕» та ус╕х «св╕тличан» бажа╓мо Павлу Романовичу м╕цного козацького здоров’я (недарма ж прад╕дусь був козаком), великого щастя та оптим╕зму, який подвою╓ сили.
Родинного тепла Вам, дружн╕х усм╕шок, Павле Романовичу, нехай вони, як липневе сонце, з╕гр╕вають душу. ╤ хай Вас н╕коли не полиша╓ Божа мил╕сть!

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #30 за 25.07.2014 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13660

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков