Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогоднішнє наше опитування про ставлення молоді, зокрема сімферопольців, до життя. Саме яка життєва цінність, на їхній погляд, є найважливішою - гроші, кар'єра, сім'я, здоров'я тощо? Які критерії вони використовують, ставлячи ту чи іншу цінність на свій особистий життєвий п'єдестал? Відомо, що більшість молодіжних центрів та соціальних служб для молоді в Україні працюють на те, щоб українська молодь, за прикладом Заходу, найперше думала та піклувалася про власне здоров'я, і тим самим намагаються підняти рівень майбутнього здоров'я української нації. Скажімо, за опитуванням, яке проводила Всесвітня організація здоров'я, молоді американці, наприклад, вже розуміють, що здоров'я все ж таки найвагоміша цінність в житті людини, а потім вже кар'єра та гроші. А в Україні молодь схиляється спочатку до грошей, кар'єри, і це зрозуміло, бо не вистачає грошей на харчування, навчання, на оплату поточних побутових потреб. То хто ж тоді буде думати про майбутнє здоров'я нації, коли немає соціального здоров'я в країні!
Отож, на запитання: "Яка життєва цінність є для вас найголовнішою?" молоді сімферопольці відповідали залежно від свого матеріального забезпечення.

Ольга (22 роки, студентка медуніверситету): "Думаю, що на даному етапі для мене цінність те, що я - студентка, і до того ж такого престижного ВНЗ. Бо зараз, здається, без професії - нікуди. Щодо здоров'я. Так - це цінність, і, як майбутній лікар, я це усвідомлюю. Проте усі прекрасно розуміють, що без повноцінного харчування, відчуття себе нормальною людиною в соціальному плані ні про яке здоров'я не може бути і мови. Тому гроші грають не останню роль в житті. А для того, щоб їх заробляти, потрібно спочатку здобути професію та кваліфікацію. Не матимемо пристойної посади - не матимемо пристойних грошей. А тому - кар'єра. Мої сходинки цінностей, отже, виглядають так: освіта - кар'єра - гроші - сім'я - здоров'я".

Олег (21 рік, працює): "Одразу після школи я пішов працювати. Бо найголовніше для мене - заробляти гроші. Навіть навчання неможливе без них, а мої батьки не можуть оплатити мені освіту, і я їх в цьому не звинувачую, така вже в нас держава. Вже трохи заробив, і наступного року думаю вступати до університету, правда, ще не знаю, на який факультет. А обрати фах, маючи "щось" в кишені, набагато простіше. Я б навіть відомий всім вираз переробив: будуть гроші - буде все, навіть і здоров'я. Погодьтеся, вам не те що безкоштовно пломбу не поставлять, навіть укол не зроблять. Заходиш до лікаря, до будь-якого, він тебе насамперед посилає до аптечного пункту. Перед тим як покласти на операційний стіл, тебе спочатку спитають, чи маєш ти кошти, щоб оплатити роботу лікарів і придбати потрібні медикаменти. Ось так. Тому, на мою думку, кого б ви не запитували і що б вам не відповідали, повірте, для всіх українців найголовнішою життєвою цінністю в такій державі, як наша, є гроші".

Рустем (24 роки, випускник ТНУ): "Так склалося наше життя, що неможливо, якщо навіть і дуже бажаєш, вважати найголовнішою цінністю здоров'я. Бо на нього все одно потрібно спочатку заробити. Для мене найголовніше - кар'єра. Навчання, як цінність, для мене вже відбулося, я здобув фах економіста. Тепер маю думати, як мені заробити тими знаннями, якими володію. Вважаю, що місце роботи, звичайно, за професією і з пристойною заробітною платою - теж не остання цінність в житті".

Тетяна (19 років, студентка медуніверситету): "Думаю, найважливішою життєвою цінністю є гроші. Можливо, це й жахливо звучить, проте це саме так. Якщо будуть гроші, буде все, і здоров'я теж. Скільки таких випадків, коли людина, в прямому розумінні слова, помирає, тому що не має можливості оплатити власне лікування.
І мені хотілося б досягти такого рівня, що коли у мене, не дай Боже, щось і заболіло, я не замислювалася б про гроші, а йшла і витрачала їх на себе".

Галина (21 рік, студентка медуніверситету): "Якщо чесно, то поставити якусь цінність першою, а якусь другою мені важко. Я думаю, чим людина більше себе любить, тим вагомішу ставку вона зробить на власне здоров'я. Кар'єра, сім'я, пристойний заробіток - все це можливе, якщо людина має здоров'я, сили, волю всього цього досягти".

***

Думки вголос
ЧИ МОЖНА КУПИТИ ДУХОВНІСТЬ?
"Зараз усе можна купити, - ремствує моя подруга, - навіть освіту, знання, здоров'я, добробут!" А може, все ж таки не усе? Хіба можна купити духовність? І взагалі, що це таке?
Духовність - це почуття і усвідомлення реальності, яке безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини. Людина повинна керуватися у своїй діяльності ідеалами, ідеями, принципами, а не однохвилинними бажаннями, саме це спрямовує життєдіяльність людини розумної - homo sapiens. Тіло людини, за християнським тлумаченням, завжди тягне людину "донизу", підштовхує до гріховності, і тільки дух єднає людину з Богом.
Упродовж віків людина створювала ідеали, які зараз складають духовну культуру суспільства. Проте зараз важко говорити про розвиток моральності у сучасної людини. Речі, явища, оточення зумовлюють постійну деградацію її внутрішньої оболонки - душі. Цьому сприяють, на жаль, і сучасні засоби масової інформації. Більшість молоді не має взагалі ніяких духовних орієнтирів, їхні ідеали - серед зірок вітчизняної та зарубіжної естради. Вони сміються над бідними, над тими, хто чимось відрізняється від них, над погано вдягненими однолітками, самі ж, крім строкатої обгортки, за душею нічого не мають. А що там, усередині? Нічого, крім сірості. Але є і ті, з ким дуже цікаво поспілкуватись. Усі ми різні. Звичайно, багато залежить від атмосфери, від сім`ї, в якій виховується дитина.
Саме в 16 - 17 років відбувається формування людини як істоти розумної, мислячої, здатної володіти своїми інстинктами, протистояти їм. Саме в цей час формуються ідеали людини, без яких вона не може проіснувати як найвище творіння Бога. Але на те і даний людині розум, щоб вона думала, який зробити вибір.
Севіль МУСАЄВА,
учениця 11-го класу спеціалізованої ЗОШ № 1 м. Керчі.

ТАЛАНТ ЧИ ГРОШІ: ЩО КРАЩЕ?
Чи замислювалися ви над тим, про що мріють одинадцятикласники? Скоріше б закінчити школу, поступити до ВНЗ та стати самостійними? Я теж була у цьому віці і теж рахувала дні до тієї миті, коли стану студенткою.
І от, нарешті, я тримаю у руках атестат, а вже через два дні віддаю документи до Таврійського національного університету на факультет журналістики, бо дуже хотілося стати студенткою саме цього престижного ВНЗ. Першим іспитом був твір з російської мови та літератури. Здавалося б, знань я мала досить, щоб отримати високий бал, до того ж у школі вчилася майже на "відмінно", чотири роки займалася у МАН, була дійсним членом МАН та Малої академії мистецтв, призером багатьох конкурсів. З дитинства писала вірші, розповіді, друкувалася у газетах... Напевне, саме тому так боляче і прикро було, коли на другий день дізналася про результат - "трійка".
Та це ж не кінець, бо прохідний бал становив вісім! Тому треба було обов'язково скласти на п'ятірку усно російську мову. Наступні дев'ять днів я ні на хвилину не залишала підручники, енциклопедії та довідники. Здається, знала вже все. Та у найвідповідальнішу мить припустилася фатальної помилки, а в екзаменаційному листі з'явилася "четвірка". Потім прохідний бал раптово виріс до дев'яти, і про навчання в ТНУ не було вже й мови.
Того ж дня я забрала документи. Знов учила, знов складала іспити і от, нарешті, досягла свого - поступила до Таврійського екологічного інституту, де зустріла багато знайомих, з якими ми разом займалися у МАН. Виявилося, що вони також не змогли поступити на державну форму навчання. Невже збіг обставин? Невже не мали досить знань?
Виникає питання: чому ті, хто ніколи й ніде не займався, не брав участі в олімпіадах та різних конкурсах, де справді виявляються таланти, можуть поступити куди завгодно? Так, може, всі ці МАНи, конкурси і не потрібні зовсім? Адже реальних привілеїв вони ніяких не надають, лише на папері. Навіщо ж тоді їх проводити, витрачати на це купу грошей, якщо все одно шансів поступити на державне навчання немає (саме така думка живе серед учнів), бо сьогодні рівень знань - це не головне? На мою думку, вступні іспити на всі факультети повинні передбачати не тільки перевірку знань з профілюючих предметів, а ще й з творчого завдання або з тестів, які б виявляли, чи здатна людина тут навчатися, чи є у неї здібності до обраної спеціальності. Адже більшість учнів керується не покликом душі, а тим, де престижніше.
А може, я помиляюся? І те, що сталося зі мною і з такими абітурієнтами, як я, - випадковість? Хотілося б у це вірити...
Ірина ГРИШНЯЄВА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2003 > Тема ""Будьмо!""