Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3656)
З потоку життя (6876)
Душі криниця (3699)
Українці мої... (1507)
Резонанс (1600)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1755)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЗЛО ТРЕБА ПЕРЕМАГАТИ
Нещодавно в м╕ст╕ Ковел╕ на Волин╕ вийшла друком книга «╥хн╕ зор╕ не згасли».


ПОКОХАЛИСЯ НАВ╤ЧНО, ВМЕРЛИ ОДНОЧАСНО
Коли Соф╕ю Перовську розшукувала влада, пол╕ц╕╖ пов╕домили ╖╖ прикмети: “Б╕лявка,...


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: СПРАВА ПЕТЛЮР╤ВСЬКО╥ ПОВСТАНСЬКО╥ ОРГАН╤ЗАЦ╤╥
28 серпня 1921 року в Жандармськ╕й балц╕ поблизу Катеринослава було розстр╕ляно 52-х актив╕ст╕в ╕...


СТЕПАН ПАВЛЮК. ЩО? ФЛОТ УКРА╥НИ? ЗАБИРАЙ!
Ми давно не бачилися, з часу анекс╕╖ Криму. М╕й давн╕й знайомий, полковник, служив у...


╤ВАН КОВАЛЕНКО: УКРА╥НА ╤ РОС╤Я
Всю трагед╕ю ХХ стол╕ття Москва конвертувала в ол╕гарх╕в, багат╕╖в ╕ корупц╕онер╕в, як╕ ╖здять...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#29 за 18.07.2014
СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО
Микола В╤НГРАНОВСЬКИЙ

Ще як були ми козаками...

(Продовження. Поч. у № 28)

Декотр╕ буга╖, звинувачуючи одне одного у нещаст╕, почали битися в хвилях межи собою. У кор╕в зупинялося серце, ╕ вони опускались на дно. Нев╕льники поналипали чайкам на весла, ╕ козаки, гребучи вже нев╕льниками, п╕дн╕мали ╖х над татарами й опускали, п╕дн╕мали ╖х над конаючою ордою ╕ опускали... Берегами у степ т╕кали сайгаки. Дн╕про гор╕в у козацьких шаблях, ╕ в татар╕в, аби врятуватися, не було нав╕ть ╕ соломинки...
Хан Газ╕-Г╕рей вихопив кинджал ╕ вдарив соб╕ у серце. Кинджал зламався. П╕д халатом у хана був панцир. Тод╕ Газ╕-Г╕рей переступив через поруччя й полет╕в з даху в провалля. За ним кинувся Огли-Нуззет...
Б╕ля Дн╕пра п╕д ст╕ною фортец╕ у кропив╕ вони обидва лежали з переламаними ногами, ╕ паша ут╕шав розбитого хана, як м╕г...
На двадцяти ╕з сорока уц╕л╕лих — безносих, кривобоких, покал╕чених ядрами чайках, з гирилицею трофейних сандал╕в й неповороткою галерою, кошовий отаман Запорозького в╕йська Богдан Микошинський тягнув додому, до Базавлуцько╖ С╕ч╕. Козаки ледь гребли...
А першу Запорозьку козацьку С╕ч ╕з столицею на остров╕ Хортиця заснував у 1554-му роц╕ волинський православний князь Дмитро Вишневецький, знаменитий ╕ знаний п╕д ╕менем Байди. Йому набридло ходити п╕д Польщею та ╖╖ королем ╕ в╕н в один день покинув на Зах╕дн╕й Укра╖н╕ свою д╕дизну Кременець, села ╕ хутори, покинув подарован╕ йому королем м╕ста — Черкаси й Кан╕в на Укра╖н╕ Сх╕дн╕й, с╕в на коня й подався на Укра╖ну П╕вденну, у Дике Поле, на Запороти в понизз╕ Дн╕пра. У Понизз╕, роздивившись, що воно й як, Вишневецький з╕брав б╕ля себе р╕чков╕, степов╕ та озерн╕ ватаги озбро╓ного р╕зного люду, обравши для цього гурту скелястий остр╕в Хорт, або, як його ще називали, Хортиця, де в 972-му роц╕ печен╕зький хан Куря убив першого козака, ки╖вського великого князя Святослава... Приглядались один до одного козаки й Вишневецький недовго, зрозум╕вши в╕дразу, що повивало ╖х одне — воля ╕ г╕дн╕сть. П╕дсв╕тивши багаттями дик╕ над Хортом зор╕, Вишневецький п╕дняв козак╕в на в╕йну з кримським ханом Девлет-Г╕ре╓м, батьком Газ╕-Г╕рея, а заодно ╕ з його патроном — турецьким султаном Сел╕мом за в╕д╕бране ними у козак╕в Чорне море. Чорне море козаки мали мати й соб╕. Билися вони дев’ять л╕т.
По страт╕ Вишневецького-Байди у Стамбул╕ запорожц╕ подивились на себе збоку: так ось вони хто за люди, за сила, за товариство! З розкиданих по Дикому полю й Дн╕пру безпритульних ватаг тепер ╖х, об’╓днаних Хортицею, стали остер╕гатись, а то й п╕длизуватись до них т╕ ж сам╕ татари ╕ турки, а також московський цар ╤ван Грозний та польський король Жигмонт-Август. Особливо ж козацтво в╕дчуло себе на сил╕ з такими сво╖ми призв╕дцями, як гетьман Косинський, коли в╕н був ще живий, коли ще не вбили його у Канев╕ польськ╕ жовн╕ри, та нин╕ сущий гетьман Григор╕й Лобода. Лобода, правда, не вгодив ╖м ╕ недавно подався на Ки╖вщину гетьманувати над ре╓стровими козаками. Як п╕шов в╕д них Лобода, на Великому Кол╕ запорожц╕ проголосили соб╕ кошовим Микошинського, ╕ хоч у перш╕м ╕з ним поход╕ половину ╖х п╕д Опаковим перебило, та що вже зробиш? Зате турки й орда, принаймн╕ орда, надовго зважатимуть, що то таке — козаки!
Сорок рок╕в пробули запорожц╕ на Хортицьк╕й С╕ч╕, а три роки тому знайшли для життя соб╕ ╕нше, ще безпечн╕ше м╕сце, неподал╕к в╕д Хортиц╕, вниз по Дн╕пру на його притоц╕, що звалася Базавлук. В гирл╕ ц╕╓╖ притоки ╓ п╕д такою назвою й остр╕в: остр╕в Базавлук, що ╕з татарсько╖ мови по-нашому означа╓ крига, л╕д. На цьому остров╕ ╕ вкопало козацтво сво╖ нов╕ курен╕ Базавлуцько╖ С╕ч╕. Кращого м╕сця год╕ й шукати! З╕ сходу, з татарсько╖ сторони, обер╕гав товариство Дн╕про. З заходу, в╕д Дикого Поля, п╕д лобатим, з червоно╖ глини, тернистим кряжем бурчав сам Базавлук — р╕чка з характером, звивиста та глибока. З п╕вноч╕ й п╕вдня гнали хвил╕ лимани — Бейкуш та Журавлинський. А випаси, а га╖, а д╕брови на островах! А плавн╕! Плавн╕ навколо так╕, що коли в них не заблудиться вуж, то скаже Богу спасиб╕...
Козаки ледь гребли. Гребли вони вже два дн╕. П╕шов трет╕й. Ще позавчора, в╕дразу ж п╕сля Очак╕всько╖ верем╕╖, татарськ╕ нев╕льники перебрали в козацтва, — аби воно в╕дпочило, — на чайках весла, та позахекувались невдовз╕, заморилися, змиленими в╕д того поту рук╕в’ями поздирали кол╕на й натовкли груди. Стало видно, що до ц╕╓╖ роботи вони не годяться: весла у них нал╕зали одне на одне, заклинювалися, бо хто гр╕б, хто ще т╕льки весло п╕д╕ймав, а трет╕й уже ц╕пав сво╖м не по вод╕, а зверху по веслах ╕нших. Врешт╕, козаки перейняли весла назад, а нев╕льник╕в посадили терти на тертках сир: на кожн╕й чайц╕ у запорожц╕в тулився на задку зашпакльований наглухо погр╕бець, де вони, як вихоплювались на море, ховали в бочечках криничну воду, набо╖, порох, с╕ль, пшоно, кругляки овечого сиру й по б╕л╕й, перестелен╕й м’ятою, чист╕й сорочц╕.
З тихого неба накрапав тихий дощ. Незабаром ╕ С╕ч.
Назустр╕ч флотил╕╖ виповзли остр╕вки. Вони закупчились осокорами й пов╕льно п╕шли б╕ля чайок, сандал╕в й дебело╖, з ж╕нками, галери. Повздовж остр╕вк╕в по н╕здр╕ в вод╕ остуджувались олен╕. ╥хн╕ темн╕ при син╕й вод╕ оч╕ незворушно стояли пом╕ж б╕лих л╕лей ╕ не кл╕пали: олен╕ проводжали сво╖х козак╕в-сус╕д╕в до ╖хнього дому, на С╕ч. За оленячими, притопленими в вод╕ рябими гузенцями, з потемн╕ло╖ лепехи рохкали невидим╕ дик╕ свин╕ — цямкали кор╕нцями кнури ╕ льохи, а поросятка покув╕кували...
Та ось перед чайками дурманячим духом задихали плавн╕: др╕муч╕, затягнен╕ ряскою за кугою, плюскотлив╕ в╕д качви, лебед╕в ╕ водяних курочок, зроду некошен╕ очерети стояли, як з╕ списами в╕йсько. Церемонн╕, шляхетн╕ чапл╕ б╕л╕ли на очеретяних гн╕здах в ситнягових пролизах. Жовтими лаг╕дними дзьобами чапл╕ н╕жно скубли сво╓ рожеве п╕дкрилля, здували дзьобами з-п╕д крилля пух й задумливо стежили, як в╕н колива╓ться над ситнягами й тане...
Козаки мружилися на воду, оглядались понад нев╕льниками назад, на далекий вже в хмарах ╕ в мор╕ Очак╕в...
Другий р╕к п╕дряд низовикам не таланило: ╕ минуло╖ зими при живому ще гетьманов╕ Косинському, коли у сн╕гах побив ╖х п╕д П’яткою Наливайко, ╕ тепер, при Микошинському, коли потрощило гарматами п╕д Опаковим. Таких невез╕нь запорожц╕ й не пам’ятали. Траплялися б╕ди ╕ при гетьман╕ Вишневецькому-Байд╕, ╕ при гетьман╕ Богданов╕ Ружинському, коли запорожц╕ взяли Трапезунд ╕ Синоп та спалили пристань у Константинопол╕, ╕ при ╤ван╕ П╕дков╕, якого запросив до себе у Польщу, як друга, король Батор╕й ╕ зн╕с йому голову, але такого, як тепер п╕д Опаковим, н╕хто не пригадував! Не траплялося таких невдач й при Сам╕йл╕ Зборовському аж до Косинського, Лободи й Микошинського. Та Микошинський в тому не винен. Мало що з ким було й могло бути? Низовики-чорноморц╕ свого кошового не винили. Вони лиш зблимували очима на хижу дн╕прову воду, ╕ ╖хн╕ руки на веслах лежали сумн╕. Н╕би в╕дчуваючи перед козаками якусь ╕ свою провину, горбилися на днищах чайок невесел╕ нев╕льники: вони позгиналися нижче, повнурювали голови межи кол╕н ╕ терли сир. А хто, так само не п╕д╕ймаючи голови, набивав тютюном запорожцям люлечки-носогр╕йки.
На свою з в╕дбитим в╕трилом скособочену чайку Богдан Микошинський скликав кур╕нних отаман╕в — бо як бути з ж╕ноцтвом? Нав╕ть одн╕╓ю ногою пускати ж╕нку на С╕ч не велить запорозький звичай. А С╕ч наближалася. ╤ веч╕р, ╕ С╕ч, ╕ накрапало... Завтра, коли козаки в╕дпровадять ж╕нок з галери до с╕л ╕ хат╕в, на домашню за Дн╕пром Укра╖ну, — то буде взавтра. А де притулити ╖х з д╕тлашнею сьогодн╕?
З таким запитанням кошовий подивився на кур╕нних отаман╕в ╕ раптом згадав, що сьогодн╕ мина йому якраз сорок рок╕в, ╕ йому стало прикро, що в╕н вже такий старий... Микошинський д╕став ╕з кисета уламок люстерка, аби глянути, який в╕н, Богдан, на цю свою роковину ╓? Та в щербат╕м уламку його обличчя не пом╕стилося, ╕ тр╕снуте посередин╕ люстерко показало лише одне Богданове с╕ре, з загнутими д╕вочими в╕ями око, одну запалу, вгнуту щоку, половину сухого носа й одного вуса. Друге ж його око, другу щоку й другого вуса люстерко лишило н╕би по той б╕к сорока Богданових л╕т, лишило ╖х б╕ля Марус╕... На хутор╕ над Сулою п╕д Мгаром виглядала Микошинського його тридцятил╕тня ж╕нка: шестеро д╕тей, сто десятин земл╕, лук╕в ╕ л╕су, воли, корови, кон╕, птиця, пас╕ка, ол╕йня ╕ млин, хата, клун╕ та стайн╕, Марусин╕ та його, Богданов╕, стар╕ вже батьки — все на ╖╖ руках. Сам Микошинський, коли ненадовго нав╕дувавсь взимку ╕з С╕ч╕ додому, то наступного л╕та чи осен╕ у них з Марусею з’являлась ╕ще дитинка. Оце ╕ вс╕ його домашн╕ в╕дв╕дини. Не встигала ж╕нка й зоглед╕тись, як приходив той день, коли чолов╕к збирався знову на С╕ч. Вона виходила на подв╕р’я, виводила Богданов╕ з конюшн╕ коня, стар╕ батьки кашляли, д╕ти налипали з хати в шибки... Тримаючись за стремено, Маруся проводжала Богдана за хут╕р. В степу за могилою Микошинський нахилявся з с╕дла, ц╕лував ж╕нку в солон╕ оч╕ ╕ губи, казав «незабаром буду» й прямував знову на С╕ч. ╤ так з року в р╕к, ось уже десять рок╕в...
— То що, панове, будемо думать? — ховаючи люстерко до кисета, спитав кошовий.
Кур╕нн╕ отамани мовчки сид╕ли: в ╖хн╕х очах ще вибухали турецьк╕ ядра ╕ т╕ розтрощен╕ ядрами чайки, що розл╕тались разом з козаками над водою на цурки...
— Я, панове, коли дозволите, то скажу так, — трохи перегодя в╕дпов╕в кошовому Омелян Горошко. — Що заведено на С╕ч╕ — заведено не нами, ╕ не нами буде воно порушено. Не пускати ж╕нок на С╕ч, то й не пускати. ╤ год╕. Про що тут ╕ще говорити? Нема про що. Через те я й м╕ркую: ви, панове, з чайками ╕ сандалами ╖дьте соб╕ на С╕ч, а я на цю одну н╕ч пристану галерою з ж╕нками й малечою до котрогось ╕з остров╕в. Он ╖х, незайманих, ск╕льки! Та й Док╕я моя сказала, що на галер╕ вони ночувати не хочуть. Отож висаджу ╖х на остр╕в.
— Сиро на островах. ╤ д╕тей комар╕ з’╖дять, — сказав Микошинський. — Тод╕ вже краще припинайтесь до берега, там хоч сух╕ше. ╤ ви, пане Омеляне, з сотнею товариства, що гребуть на галер╕, наших ж╕нок ╕ почату╓те. А вранц╕ за ними при╖дем возами. Приставайте до берега.
— Це, пане кошовий, що ви кажете, все воно так. Але ж береги над Дн╕пром з нашого боку стр╕мк╕, як чорти! Страшно до них п╕дходити, бо з них дивляться так╕ допотопн╕ ╕ще вовки ╕ сичать гадюки, що й Богу не по соб╕! Спробуй до них пристань! А коли й виберемо де над водою який бережечок, то як на ньому наш╕ ж╕нки розм╕стяться, бо ╖х з малечею не менше як з╕ сто душ?
— А м╕ж Сандалкою й Верхньою Лапкою? — спитав Микошинський. — Де зв╕рячий водоп╕й? Там н╕би й не круто.
— Х╕ба там. Бо ╕накше — н╕де, — сказав Омелян. — Така т╕снота кругом...
Кур╕нн╕ отамани розпливлись каюками кожен до себе, а Горошко покривуляв весельцем до насуплено╖ галери, що чип╕ла у хвост╕ покал╕чених чайок.
— То, Омеляне, будемо ночувати на берез╕ в осоц╕, як гуси? — зустр╕ла Омеляна Док╕я. — Чи, може, на остров╕, як олен╕?
— Док╕╓, Док╕╓, не кричи... Чого ти кричиш? — гамував ╖╖ Омелян. — От пристанемо зараз до берега, а там ╕ сухенько, ╕ затишно. А взавтра вранц╕ при╖демо за вами к╕ньми, з теплими кожухами й кобеняками, бо, глянь, уже ос╕нь.
— Не жаль вам н╕кого — н╕ нас, н╕ д╕тей, — не гамувалась Док╕я. — Не жаль н╕ вдома, н╕ тут! Чи, може, не так я кажу, не так?
— Х╕ба ж я, Док╕╓, винен, що в нас на С╕ч╕ козацьк╕ закони? — виправдовувався Омелян. — Та чи ж я коли забував тебе? Чи не бував, коли м╕г, в Гусятин╕? Чи то я, чи ╕нший хто з козак╕в забував коли свою с╕м’ю?
— За вс╕ оц╕ дн╕, поки ми пливемо, то лише один раз, один-одн╕с╕нький раз мене про Галю спитав... А вона вже заручена з Наливайком!
— Про те, Док╕╓, я знаю уже давно!
— Зв╕дки? В╕д кого?
— Та в╕д самого Наливайка ╕ знаю.
— Як? — ╕ невеличк╕ кар╕ оч╕ Док╕╖ поб╕льшали.
— Та з-п╕д П’ятки ╕ знаю, — задер на галерне в╕трило голову й тяжко сказав Омелян. — Бачилися ми з Наливайком п╕д П’яткою...
— Все одно в тебе на ум╕ лише С╕ч, — ╕ Док╕я заплакала.
Ж╕нки, молодиц╕, д╕вчата й монашки, що стояли б╕ля Док╕╖ й сид╕ли з д╕тлахами, почали помагати Док╕╖ сл╕зьми.
Козаки на галер╕ опустили на весла оч╕.
— Отака ваша козацька до нас любов ╕ повага, що нам н╕де ╕ голови прихилити, — ╕ Док╕я в╕двернулася в╕д Омеляна.
— Год╕! — не стримався чолов╕к. — Тут хочеш, аби вам ус╕м було краще, а ти нас╕да╓ш!
— Приставай, Омеляне, до берега, ╕ ми п╕демо степом додому сам╕. Не хочемо ми н╕ ваших воз╕в, н╕ теплого одягу. Спасиб╕, татарам не в╕ддали, в╕дбили! Дяку╓мо за волю, за гостинн╕сть, а дорогу назад вже якось ╕ без вас знайдемо. Дайте нам лише на дорогу ваш╕ шабл╕ й рушниц╕!..
— Ой, Док╕╓, Док╕╓, ╕ що ти соб╕ т╕льки дума╓ш! — з╕тхнув Омелян.
Прогребли Чортомлицьке Дн╕прище й гирло р╕чки П╕дп╕льно╖, протягнулися б╕ля Сандалки, минули ╕ Верхню Лапку. Галера в╕дстала, завернула до берега Верхньо╖ Лапки, а чайки й сандали втягнулися в Базавлук. Комарня п╕д веч╕р наче сказилася й добиралася мало не до к╕сток.
С╕чова сторожа вже, либонь, углед╕ла козацьк╕ чайки, бо за волоттям очерет╕в, де м’яко кр╕зь дощик стелилося сонне сонце ╕ золотим, як в╕конечко, хрестиком прор╕залась козацька Покровська церква, зателенькали дзвони. Козаки перехрестились. Перехрестилися ╕ нев╕льники.
Дзвони, як раптово заговорили, так само раптово й стихли. На знак повернення козак╕в-чорноморц╕в уже мусили б ударити з вал╕в гармати, та гармати не били. Чорноморц╕ на веслах переглянулись — що б то могло означати? Кур╕нн╕ отамани, а з ними ╕ Микошинський, кожен пильнуючи з╕ свого човна, насторожилися. Над С╕ччю стояв яструб. Що там яструб над С╕ччю назирив, чорноморц╕ з води не бачили, та укляк в╕н у неб╕, наче вмурований. Козаки, не змовляючись, налягли на уключини, чайки востанн╓ жал╕бно заскрип╕ли й перш╕ три з них вистромились носами на с╕чову пристань... Обличчям Богдана Микошинського п╕шли здивован╕ т╕н╕, в╕н закл╕пав сво╖ми д╕вочими очима: на пристан╕ не було н╕кого!.. Привстали з-за весел й здивован╕, нав╕ть трохи злякан╕ козаки, бо н╕хто ╖х не зустр╕чав!.. На берез╕ не видн╕лося н╕ душ╕, н╕ ноги, не чулося людського голосу! Не було н╕ тих кур╕нних отаман╕в ╕ козак╕в, що зосталися С╕ч вартувати, н╕ полковника Кремпського, що лишився тут за старшого, н╕ всього того люду, який завжди вовтузився м╕ж куренями. Не пом╕чалося н╕ ковал╕в, н╕ зброяр╕в, тесл╕в, рибалок, ╕ конопас╕в, гармаш╕в, чинбар╕в, смоляр╕в, кухар╕в, н╕ старих козак╕в-с╕човик╕в, н╕ козак╕в-молодик╕в, н╕ козак╕в-школяр╕в з шаблями за поясами ╕ з гусячими перами поза вухами, нав╕ть с╕чового священика Луки не було!..
На порожню, пустельну, вперше ними побачену Запорозьку С╕ч роззявили роти татарськ╕ нев╕льники й один на одного заоглядались.
Богдан Микошинський ╕ чорноморц╕, заточуючись в╕д очак╕всько╖ рубанини, веслування, безсоння ╕ втоми, видибали з чайок на сушу, й, розтираючи зомл╕л╕ ноги, почали роздивлятися: куди вони припливли? Н╕би не С╕ч, а покинутий ро╓м вулик... Лиш п╕д горбком чад╕ло смолою к╕лька залишених казан╕в та б╕ля них днищами догори б╕л╕ло тро╓ нових несмолених чайок. За осокорами на горбку, на перецв╕лих кульбабах стелилися недошит╕ й полишен╕ шевцями в╕трила. По них чапала ворона. ╥╖ били, шугаючи з неба, ласт╕вки. Ворона нехотячи в╕дкаркувалась, та зл╕тати з в╕трил не думала, бо ходити по в╕трильних полотнищах ворон╕, либонь, подобалося.
— ╤д╕ть, доброд╕╖, от туди на горбок, на в╕трилах приляжте, н╕чого такого не думайте, не турбуйтесь, бо ми тепер вдома, — сказав збитим з пантелику нев╕льникам Богдан Микошинський й поб╕г доганяти сво╖х чорноморц╕в, що зайшли у порожн╕ провулки.
Вони в провулки втягнулися ╕ в нер╕шучост╕ поставали: ╕ тут було тихо, хоч маком с╕й!.. Накинут╕ на г╕лля гор╕х╕в ╕ груш, а то й розстелен╕ зверху на куренях, пров╕трювались в╕д мол╕ чорн╕ та б╕л╕ кожухи. Настромлен╕ на к╕лки перелаз╕в, чорн╕ли та сив╕ли смушков╕ шапки. На недометених вуличках вербовими держаками, похилен╕ на тини, стирчали м╕тли.
Пров╕трювалась ╕ церква. В ╖╖ розчинених навст╕ж дверях дихала, нав╕шена вгор╕ на цвяшки ╕ прикладена на земл╕ кам╕нцями, прозора серпанкова зав╕са. Кр╕зь не╖ з хлопчиком на руках дивилася Божа Мат╕р. Дивилась вона на прикутого за ногу ланцюгом до гармати самотнього козака. Посеред непрометеного майдану навпроти церкви в╕н саме спав. Поряд ╕з ним с╕р╕в оберемок св╕женьких р╕зок. Вони означали, що цей нетяга-козак прив╕в на С╕ч пота╓мно ж╕нку, заховав ╖╖ у плавнях ╕ думав, сердега, що н╕який д╕дько ╖╖ у плавнях не знайде й не знатиме, а козаку з нею буде, як краще й не може! Та не змикитив нетяга, що до любов╕ доведеться щоноч╕ ходить, бо ╖й уноч╕ в оточенн╕ очерет╕в ╕ води стане холодно й лячно! ╤ в╕н, б╕дага, таки ходив. Ходив-ходив, аж доки не доходився: очеретяне кохання його в╕дкрилось! Й ось тепер ма╓ш: прикута до гармати нога й купа р╕зок. Тепер, хто майданом брестиме, мусить по гузну р╕зкою ╕ всмалити... Козак, випивши кухоль води, що поставив йому коло вуса товариш, роз╕мл╕в в╕д паркого пов╕тря ╕, чи не вперше без б╕лого, любого личка, обн╕маючи оберемок вербових р╕зок, заснув...

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13631

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков