Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (309)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#29 за 18.07.2014
Володимир СОСЮРА: «╤ Я СТРАШНО УГНУВСЯ ДУХОВНО, ЯК ПОЕТ ╤ ЯК ЛЮДИНА...»

«В грому канонад...»

Пропону╓мо уваз╕ читач╕в уривок з автоб╕ограф╕чного роману донеччанина (!) Володимира Сосюри «Третя Рота». Сьогодн╕, коли Донеччину, як ╕ всю Укра╖ну, хочуть «угнути» п╕д ╕мперськ╕ стандарти, потр╕бно, пам’ятаючи минуле, зробити усе можливе, щоб не пустити б╕льше ц╕ «стандарти» за наш пор╕г...

Володимир СОСЮРА: «╤ Я СТРАШНО УГНУВСЯ ДУХОВНО, ЯК ПОЕТ ╤ ЯК ЛЮДИНА...»
УРИВОК З РОМАНУ «ТРЕТЯ РОТА»

...Ми ╖демо в Москву для проведення декади укра╖нсько╖ л╕тератури та мистецтва.
Ск╕льки радост╕!
В Москв╕ нас дуже гостинно ╕ гарно зустр╕чали — поет╕в, сп╕вак╕в, артист╕в...
Рос╕яни дуже люблять укра╖нц╕в, як ╕ ми ╖х, бо ми ж брати.
Рад╕сно ми поверталися до Ки╓ва...
Та от, як удар страшного ╕ неспод╕ваного грому з безхмарного неба, редакц╕йна стаття «Правди», в як╕й мене за в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну», за любов до Укра╖ни «в стяг╕в багряному шум╕» названо, по сут╕, нац╕онал╕стом за те, що я н╕бито пишу за Укра╖ну поза часом ╕ простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудк╕в») ╕ що Укра╖на «м╕ж братн╕х народ╕в, мов садом рясним, с╕я╓ вона над в╕ками!»... Справа в тому, що «Правда» критикувала перший вар╕ант «Люб╕ть Укра╖ну», написаний у 1944 роц╕, с╕м рок╕в тому, де був рядок:
«Без не╖ — н╕що ми, як порох ╕ дим, розв╕яний в пол╕ в╕трами», ╕ цей вар╕ант переклав Прокоф’╓в. А в зб╕рц╕ «Щоб сади шум╕ли», за яку я був нагороджений Стал╕нською прем╕╓ю 1-го ступеня, був надрукований в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну», в якому рядок: «Без не╖ — н╕що ми...» я зам╕нив рядком: «м╕ж братн╕х народ╕в...», щоб показати Укра╖ну не ╕зольовано од сво╖х соц╕ал╕стичних побратим╕в ╕ посестер.
Але «Правда» почала мене бити за перший вар╕ант «Люб╕ть Укра╖ну», що п╕д цим в╕ршем п╕дписалися б так╕ недруги укра╖нського народу, як Петлюра ╕ Бандера...
╤ ск╕льки я не казав (коли мене почали бити у всеукра╖нському масштаб╕, — вс╕ орган╕зац╕╖!.. — ╕ нав╕ть у всесоюзному — шукали в кожн╕й республ╕ц╕ свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били п╕д душу, як мене на Укра╖н╕), ╕ ск╕льки я не казав, що я виправив «Люб╕ть Укра╖ну», мен╕ не в╕рили ╕ били до самозабуття.
Корн╕йчук на пленум╕ письменник╕в Укра╖ни кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно ╕ в м╕ру):
— За який нац╕онал╕стичний гр╕ш ви продалися?
А Малишко вм╕стив у газет╕ «Радянська Укра╖на» ц╕лий п╕двал, у якому «доводив», що раз я був у петлюр╕вських бандах, то мен╕ не можна в╕рити, що я на кожному вир╕шальному етап╕ становлення Радянсько╖ влади на Укра╖н╕ «був не з нами».
Його стаття була, по сут╕, ╕деолог╕чним ордером на м╕й арешт.
╤ теж Малишко робив це, як ╕ Корн╕йчук, щоб одвести вогонь критики од себе ╕ сконцентрувати на мен╕, бо його, як ╕ Корн╕йчука, сво╖м крилом зачепила критика.
Прожог╕н шукав нац╕онал╕зм в мо╖й поем╕ «В╕тчизна» ╕ «знайшов» його там, де я писав про Укра╖ну, хоч у т╕й же поем╕ я з такою любов’ю писав про Б╕лорус╕ю, про Рос╕ю ╕ Москву, як серце В╕тчизни!..
Н. дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для л╕тературно╖ молод╕!».
Одразу ж п╕сля появи статт╕ в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников.
В╕н мен╕ говорив, що я — «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам».
Внасл╕док розмови з ним я написав покаянного листа, що був надрукований у «Правде».
А ще перед тим кореспондент прогресивно╖ газети укра╖нц╕в в Канад╕ при╖хав, щоб перев╕рити, чи я ще ╓ на св╕т╕, бо нац╕онал╕стичн╕ газети в Канад╕ писали, що я заарештований, ╕ мене з цим кореспондентом у ВОКС╕ сфотографували.
Коли я при╖хав у Стал╕не, ╕шла конференц╕я молод╕, на як╕й виступав секретар Стал╕нського обкому КСМУ.
В╕н говорив про «Люб╕ть Укра╖ну», про те, що п╕д цим в╕ршем п╕дписалися б Петлюра ╕ Бандера.
Зак╕нчивши промову, в╕н сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра!
Мене зустр╕ла електрична буря аплодисмент╕в. Якось я сумно ╕шов по Червоноарм╕йськ╕й б╕ля Бессарабки. Вулицею переходив юнак у м╕ському костюм╕ з чемоданом у руках. Мабуть, студент. В╕н п╕д╕йшов до мене ╕ спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
В╕н потиснув мен╕ руку ╕, не сказавши б╕льше н╕ слова, швидко ╕ схвильовано п╕шов в╕д мене.
Я так розгубився в╕д рад╕сних сл╕з, що залили мою душу, що нав╕ть забув спитати його, хто в╕н такий.
То мен╕ потиснула руку укра╖нська молодь.
╤ т╕льки це мене втримало в╕д божев╕лля або самогубства, стал╕нськ╕ аплодисменти ╕ цей потиск руки...
Але серце не витримало, ╕ в мене почалися спазми коронарних судин, а пот╕м досягла свого апогею г╕пертон╕я.
Т╕льки це вже галузь медицини, а не ╕деолог╕╖, ╕ за це я прошу пробачення у вас, мо╖ золот╕ читач╕!
Т╕льки медицина все ж зв’язана з ╕деолог╕╓ю, власне, з ╕деолог╕чною боротьбою ╕ любов’ю.
Серце почало протестувати уже п╕сля арешту мо╓╖ дружини, яку викликали в М╕н╕стерство державно╖ безпеки телефоном, коли мене не було дома.
Так. Серце не витримало ╕ почало давати гр╕зн╕ сигнали.
Муки особист╕ не так╕ вже й ц╕кав╕, т╕льки у нас трудно сказати, де почина╓ться особисте ╕ де к╕нча╓ться громадське.
Наск╕льки чудесний наш соц╕ал╕стичний лад, що в ньому злит╕ з «ми» во╓дино «я» кожного з нас.
Колись мен╕ одна стара б╕льшовичка сказала:
— Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим.
╤ в цьому мо╓ щастя, а може, й сила, що я ще до поради старо╖ б╕льшовички переживав завжди (╕ переживаю) з народом.
Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще в╕рив, що НКВС — меч диктатури пролетар╕ату, ╕ раз заарештували Мар╕ю — значить, було за що.
Це говорила моя св╕дом╕сть, а серце кричало, ╕ плакало, ╕ билось об ребра кривавими крилами, як п╕дстрелена птиця.
╤ я страшно угнувся духовно, як поет ╕ як людина...
Це дало право С. сказати на поетичн╕й секц╕╖ про мене: «Сосюра — вже смердючий труп».
Правда, товариш╕, ╕ нав╕ть Малишко (в╕н ╕нод╕ бува╓ хорошим), всипали С. за мене.
А в╕н щось белькот╕в, що в╕н так сказав для корист╕ л╕тератури...
Та товариш╕ в переносному смисл╕ зробили ╕з С. «смердючий труп».
Це було ще за доби «культу».
До Ки╓ва при╖жджали рос╕йськ╕ письменники, ╕ з ними при╖хав Назим Х╕кмет.
╤ теж це було ще за Стал╕на.
Х╕кмет попросив Малишка познайомити його з╕ мною ╕ при товаришах сказав мен╕:
— Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел.
П╕сля Стал╕на почалося оздоровлення л╕тературно╖ атмосфери.
Стало легше дихати ╕ сп╕вати.
Але за к╕лька дн╕в до розгрому Бер╕╖ ╕ його бандит╕в уноч╕ — дзв╕нок.
Дзвонив той же, що заарештував дружину:
— Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам.
Я вийшов.
Машина з указаним номером уже чекала на мене. В н╕й був один в чорному. ╤ я з ним по╖хав в М╕н╕стерство безпеки.
Ще до цього за мною вже ходила т╕нь смерт╕. В не╖ були жовт╕ штиблети, св╕тло-шоколадний костюм ╕ безбарвне обличчя нальотчика.
В м╕н╕стерств╕ той, що мене прив╕з, зав╕в до одного каб╕нету ╕ зник.
В каб╕нет╕ було дво╓ в в╕йськовому. Один стояв, а другий сид╕в за столом.
Я показав свою перепустку, ╕ той, що сид╕в за столом, забрав ╖╖ в мене ╕ замкнув до шухляди.
Ясно.
Мен╕ сказали, щоб я почекав.
Сиджу, чекаю...
А вони, т╕ дво╓, про щось жваво ╕ весело розмовляють, зда╓ться, про концерт, про гру артисток...
Мовляв, життя уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в кл╕тц╕.
Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, н╕би я — порожн╓ м╕сце.
Очевидно там, нагор╕, по прямому проводу питали згоди на м╕й арешт одну людину, що простягла благов╕сну руку над мо╓ю головою ╕ сказала:
— Сосюру не трогать!
╤ чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно сво╖ми гострими, закривавленими к╕гтями, од╕йшла в морок...
Тод╕ зроблено було такий крен.
Заходять дво╓ у в╕йськовому, рангом вищ╕ за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», ╕ один з них сказав:
— Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
Ми п╕шли нагору.
Зайшли до каб╕нету м╕н╕стра.
Це був Меш╕к, пот╕м розстр╕ляний разом ╕з Бер╕╓ю й ╕ншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хот╕ли навалити Г╕мала╖ труп╕в до тих, що вже навалили, але... не вийшло!
Меш╕к, коли я прив╕тався з ним, запросив мене с╕сти.
Я с╕в.
В╕н дивиться на мене ╕ мовчить.
Я теж мовчу.
Меш╕к:
— Чого ви мовчите?
— Я жду, що ви мен╕ скажете.
Меш╕к:
— Чого ви не да╓те до друку ваших в╕рш╕в? Ви що, протесту╓те проти критики?!
Я:
— Н╕, я не протестую. В╕рш╕ я пишу, але мене не друкують.
Меш╕к:
— Хто вас не друку╓?
Я:
— Газети, ╕ журнали, ╕ видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику зб╕рку поез╕й «За мир», але ╖╖ й дос╕ маринують.
Мене, м╕ж ╕ншим, уже не друкували два роки н╕де ╕ не дозволяли виступати перед народом.
Тоб╕ кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись?
См╕лянський правильно говорив, коли його били:
— Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють ╕з забою, а дають йому змогу там же, в забо╖, ╕ виправлятися!..
Меш╕к:
— До вас н╕хто не заходив з нац╕онал╕стичного п╕дп╕лля?
Я:
— Н╕! Навпаки. Мен╕ присилали загрозлив╕ листи.
Меш╕к:
— А як ви живете матер╕ально?
Я:
— Не вилажу з ломбарду. Здав речей на 10 000 крб.
Меш╕к:
— Так ви мен╕ напиш╕ть листа про те, хто вас не друку╓, ╕ завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому листа до мене ╕ дасте йому переписати номери ломбардних квитанц╕й.
Я попрощався з ним ╕ п╕шов.
А той, що в╕д╕брав у мене перепустку ╕ замкнув ╖╖ в шухляду письмового столу, з такою люттю ╕ темною ненавистю у сх╕дних очах дивився на мене, а рука, рука ката, в╕ддавала мен╕ перепустку.
Я, не попрощавшись ╕з ними, вийшов.
А через деякий час та рука, що сказала сво╖м благов╕сним жестом: «Сосюру не трогать», повернула мен╕ з далеко╖ засн╕жено╖ тайги мою дружину.
Це вже було п╕сля розгрому Бер╕╖...


Володимир СОСЮРА
ЛЮБ╤ТЬ УКРА╥НУ

Люб╕ть Укра╖ну, як сонце, люб╕ть,
як в╕тер, ╕ трави, ╕ води…
В годину щасливу ╕ в радост╕ мить,
люб╕ть у годину негоди.
Люб╕ть Укра╖ну у сн╕ й наяву,
вишневу свою Укра╖ну,
красу ╖╖, в╕чно живу ╕ нову,
╕ мову ╖╖ солов'╖ну.
М╕ж братн╕х народ╕в, мов садом рясним,
с╕я╓ вона над в╕ками…
Люб╕ть Укра╖ну вс╕м серцем сво╖м
╕ вс╕ми сво╖ми д╕лами.
Для нас вона в св╕т╕ ╓дина, одна
в простор╕в солодкому чар╕…
Вона у з╕рках, ╕ у вербах вона,
╕ в кожному серця удар╕,
у кв╕тц╕, в пташин╕, в електровогнях,
у п╕сн╕ у кожн╕й, у дум╕,
в дитячий усм╕шц╕, в д╕вочих очах
╕ в стяг╕в багряному шум╕…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у д╕бровах,
у зойках гудк╕в, ╕ у хвилях Дн╕пра,
╕ в хмарах отих пурпурових,
в грому канонад, що розв╕яли в прах
чужинц╕в в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьм╕
пробивали нам шлях
до весен ╕ св╕тлих, ╕ щирих.
Юначе! Хай буде для не╖ тв╕й см╕х,
╕ сльози, ╕ все до загину…
Не можна любити народ╕в других,
коли ти не любиш Вкра╖ну!..
Д╕вчино! Як небо ╖╖ голубе,
люби ╖╖ кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкра╖ну…
Люб╕ть у труд╕, у коханн╕, у бою,
як п╕сню, що лине зорею…
Вс╕м серцем люб╕ть Укра╖ну свою —
╕ в╕чн╕ ми будемо з нею!

1944 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13627

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков