"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема "Українці мої..."
#29 за 18.07.2014
Володимир СОСЮРА: «╤ Я СТРАШНО УГНУВСЯ ДУХОВНО, ЯК ПОЕТ ╤ ЯК ЛЮДИНА...»
«В грому канонад...»
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в уривок з автоб╕ограф╕чного роману донеччанина (!) Володимира Сосюри «Третя Рота». Сьогодн╕, коли Донеччину, як ╕ всю Укра╖ну, хочуть «угнути» п╕д ╕мперськ╕ стандарти, потр╕бно, пам’ятаючи минуле, зробити усе можливе, щоб не пустити б╕льше ц╕ «стандарти» за наш пор╕г...
Володимир СОСЮРА: «╤ Я СТРАШНО УГНУВСЯ ДУХОВНО, ЯК ПОЕТ ╤ ЯК ЛЮДИНА...» УРИВОК З РОМАНУ «ТРЕТЯ РОТА»
...Ми ╖демо в Москву для проведення декади укра╖нсько╖ л╕тератури та мистецтва. Ск╕льки радост╕! В Москв╕ нас дуже гостинно ╕ гарно зустр╕чали — поет╕в, сп╕вак╕в, артист╕в... Рос╕яни дуже люблять укра╖нц╕в, як ╕ ми ╖х, бо ми ж брати. Рад╕сно ми поверталися до Ки╓ва... Та от, як удар страшного ╕ неспод╕ваного грому з безхмарного неба, редакц╕йна стаття «Правди», в як╕й мене за в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну», за любов до Укра╖ни «в стяг╕в багряному шум╕» названо, по сут╕, нац╕онал╕стом за те, що я н╕бито пишу за Укра╖ну поза часом ╕ простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудк╕в») ╕ що Укра╖на «м╕ж братн╕х народ╕в, мов садом рясним, с╕я╓ вона над в╕ками!»... Справа в тому, що «Правда» критикувала перший вар╕ант «Люб╕ть Укра╖ну», написаний у 1944 роц╕, с╕м рок╕в тому, де був рядок: «Без не╖ — н╕що ми, як порох ╕ дим, розв╕яний в пол╕ в╕трами», ╕ цей вар╕ант переклав Прокоф’╓в. А в зб╕рц╕ «Щоб сади шум╕ли», за яку я був нагороджений Стал╕нською прем╕╓ю 1-го ступеня, був надрукований в╕рш «Люб╕ть Укра╖ну», в якому рядок: «Без не╖ — н╕що ми...» я зам╕нив рядком: «м╕ж братн╕х народ╕в...», щоб показати Укра╖ну не ╕зольовано од сво╖х соц╕ал╕стичних побратим╕в ╕ посестер. Але «Правда» почала мене бити за перший вар╕ант «Люб╕ть Укра╖ну», що п╕д цим в╕ршем п╕дписалися б так╕ недруги укра╖нського народу, як Петлюра ╕ Бандера... ╤ ск╕льки я не казав (коли мене почали бити у всеукра╖нському масштаб╕, — вс╕ орган╕зац╕╖!.. — ╕ нав╕ть у всесоюзному — шукали в кожн╕й республ╕ц╕ свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били п╕д душу, як мене на Укра╖н╕), ╕ ск╕льки я не казав, що я виправив «Люб╕ть Укра╖ну», мен╕ не в╕рили ╕ били до самозабуття. Корн╕йчук на пленум╕ письменник╕в Укра╖ни кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно ╕ в м╕ру): — За який нац╕онал╕стичний гр╕ш ви продалися? А Малишко вм╕стив у газет╕ «Радянська Укра╖на» ц╕лий п╕двал, у якому «доводив», що раз я був у петлюр╕вських бандах, то мен╕ не можна в╕рити, що я на кожному вир╕шальному етап╕ становлення Радянсько╖ влади на Укра╖н╕ «був не з нами». Його стаття була, по сут╕, ╕деолог╕чним ордером на м╕й арешт. ╤ теж Малишко робив це, як ╕ Корн╕йчук, щоб одвести вогонь критики од себе ╕ сконцентрувати на мен╕, бо його, як ╕ Корн╕йчука, сво╖м крилом зачепила критика. Прожог╕н шукав нац╕онал╕зм в мо╖й поем╕ «В╕тчизна» ╕ «знайшов» його там, де я писав про Укра╖ну, хоч у т╕й же поем╕ я з такою любов’ю писав про Б╕лорус╕ю, про Рос╕ю ╕ Москву, як серце В╕тчизни!.. Н. дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для л╕тературно╖ молод╕!». Одразу ж п╕сля появи статт╕ в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников. В╕н мен╕ говорив, що я — «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам». Внасл╕док розмови з ним я написав покаянного листа, що був надрукований у «Правде». А ще перед тим кореспондент прогресивно╖ газети укра╖нц╕в в Канад╕ при╖хав, щоб перев╕рити, чи я ще ╓ на св╕т╕, бо нац╕онал╕стичн╕ газети в Канад╕ писали, що я заарештований, ╕ мене з цим кореспондентом у ВОКС╕ сфотографували. Коли я при╖хав у Стал╕не, ╕шла конференц╕я молод╕, на як╕й виступав секретар Стал╕нського обкому КСМУ. В╕н говорив про «Люб╕ть Укра╖ну», про те, що п╕д цим в╕ршем п╕дписалися б Петлюра ╕ Бандера. Зак╕нчивши промову, в╕н сказав: — А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустр╕ла електрична буря аплодисмент╕в. Якось я сумно ╕шов по Червоноарм╕йськ╕й б╕ля Бессарабки. Вулицею переходив юнак у м╕ському костюм╕ з чемоданом у руках. Мабуть, студент. В╕н п╕д╕йшов до мене ╕ спитав: — Ви — Володимир Сосюра? — Я. — Дозвольте потиснути вашу руку!.. В╕н потиснув мен╕ руку ╕, не сказавши б╕льше н╕ слова, швидко ╕ схвильовано п╕шов в╕д мене. Я так розгубився в╕д рад╕сних сл╕з, що залили мою душу, що нав╕ть забув спитати його, хто в╕н такий. То мен╕ потиснула руку укра╖нська молодь. ╤ т╕льки це мене втримало в╕д божев╕лля або самогубства, стал╕нськ╕ аплодисменти ╕ цей потиск руки... Але серце не витримало, ╕ в мене почалися спазми коронарних судин, а пот╕м досягла свого апогею г╕пертон╕я. Т╕льки це вже галузь медицини, а не ╕деолог╕╖, ╕ за це я прошу пробачення у вас, мо╖ золот╕ читач╕! Т╕льки медицина все ж зв’язана з ╕деолог╕╓ю, власне, з ╕деолог╕чною боротьбою ╕ любов’ю. Серце почало протестувати уже п╕сля арешту мо╓╖ дружини, яку викликали в М╕н╕стерство державно╖ безпеки телефоном, коли мене не було дома. Так. Серце не витримало ╕ почало давати гр╕зн╕ сигнали. Муки особист╕ не так╕ вже й ц╕кав╕, т╕льки у нас трудно сказати, де почина╓ться особисте ╕ де к╕нча╓ться громадське. Наск╕льки чудесний наш соц╕ал╕стичний лад, що в ньому злит╕ з «ми» во╓дино «я» кожного з нас. Колись мен╕ одна стара б╕льшовичка сказала: — Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим. ╤ в цьому мо╓ щастя, а може, й сила, що я ще до поради старо╖ б╕льшовички переживав завжди (╕ переживаю) з народом. Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще в╕рив, що НКВС — меч диктатури пролетар╕ату, ╕ раз заарештували Мар╕ю — значить, було за що. Це говорила моя св╕дом╕сть, а серце кричало, ╕ плакало, ╕ билось об ребра кривавими крилами, як п╕дстрелена птиця. ╤ я страшно угнувся духовно, як поет ╕ як людина... Це дало право С. сказати на поетичн╕й секц╕╖ про мене: «Сосюра — вже смердючий труп». Правда, товариш╕, ╕ нав╕ть Малишко (в╕н ╕нод╕ бува╓ хорошим), всипали С. за мене. А в╕н щось белькот╕в, що в╕н так сказав для корист╕ л╕тератури... Та товариш╕ в переносному смисл╕ зробили ╕з С. «смердючий труп». Це було ще за доби «культу». До Ки╓ва при╖жджали рос╕йськ╕ письменники, ╕ з ними при╖хав Назим Х╕кмет. ╤ теж це було ще за Стал╕на. Х╕кмет попросив Малишка познайомити його з╕ мною ╕ при товаришах сказав мен╕: — Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел. П╕сля Стал╕на почалося оздоровлення л╕тературно╖ атмосфери. Стало легше дихати ╕ сп╕вати. Але за к╕лька дн╕в до розгрому Бер╕╖ ╕ його бандит╕в уноч╕ — дзв╕нок. Дзвонив той же, що заарештував дружину: — Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам. Я вийшов. Машина з указаним номером уже чекала на мене. В н╕й був один в чорному. ╤ я з ним по╖хав в М╕н╕стерство безпеки. Ще до цього за мною вже ходила т╕нь смерт╕. В не╖ були жовт╕ штиблети, св╕тло-шоколадний костюм ╕ безбарвне обличчя нальотчика. В м╕н╕стерств╕ той, що мене прив╕з, зав╕в до одного каб╕нету ╕ зник. В каб╕нет╕ було дво╓ в в╕йськовому. Один стояв, а другий сид╕в за столом. Я показав свою перепустку, ╕ той, що сид╕в за столом, забрав ╖╖ в мене ╕ замкнув до шухляди. Ясно. Мен╕ сказали, щоб я почекав. Сиджу, чекаю... А вони, т╕ дво╓, про щось жваво ╕ весело розмовляють, зда╓ться, про концерт, про гру артисток... Мовляв, життя уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в кл╕тц╕. Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, н╕би я — порожн╓ м╕сце. Очевидно там, нагор╕, по прямому проводу питали згоди на м╕й арешт одну людину, що простягла благов╕сну руку над мо╓ю головою ╕ сказала: — Сосюру не трогать! ╤ чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно сво╖ми гострими, закривавленими к╕гтями, од╕йшла в морок... Тод╕ зроблено було такий крен. Заходять дво╓ у в╕йськовому, рангом вищ╕ за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», ╕ один з них сказав: — Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр. Ми п╕шли нагору. Зайшли до каб╕нету м╕н╕стра. Це був Меш╕к, пот╕м розстр╕ляний разом ╕з Бер╕╓ю й ╕ншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хот╕ли навалити Г╕мала╖ труп╕в до тих, що вже навалили, але... не вийшло! Меш╕к, коли я прив╕тався з ним, запросив мене с╕сти. Я с╕в. В╕н дивиться на мене ╕ мовчить. Я теж мовчу. Меш╕к: — Чого ви мовчите? — Я жду, що ви мен╕ скажете. Меш╕к: — Чого ви не да╓те до друку ваших в╕рш╕в? Ви що, протесту╓те проти критики?! Я: — Н╕, я не протестую. В╕рш╕ я пишу, але мене не друкують. Меш╕к: — Хто вас не друку╓? Я: — Газети, ╕ журнали, ╕ видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику зб╕рку поез╕й «За мир», але ╖╖ й дос╕ маринують. Мене, м╕ж ╕ншим, уже не друкували два роки н╕де ╕ не дозволяли виступати перед народом. Тоб╕ кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись? См╕лянський правильно говорив, коли його били: — Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють ╕з забою, а дають йому змогу там же, в забо╖, ╕ виправлятися!.. Меш╕к: — До вас н╕хто не заходив з нац╕онал╕стичного п╕дп╕лля? Я: — Н╕! Навпаки. Мен╕ присилали загрозлив╕ листи. Меш╕к: — А як ви живете матер╕ально? Я: — Не вилажу з ломбарду. Здав речей на 10 000 крб. Меш╕к: — Так ви мен╕ напиш╕ть листа про те, хто вас не друку╓, ╕ завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому листа до мене ╕ дасте йому переписати номери ломбардних квитанц╕й. Я попрощався з ним ╕ п╕шов. А той, що в╕д╕брав у мене перепустку ╕ замкнув ╖╖ в шухляду письмового столу, з такою люттю ╕ темною ненавистю у сх╕дних очах дивився на мене, а рука, рука ката, в╕ддавала мен╕ перепустку. Я, не попрощавшись ╕з ними, вийшов. А через деякий час та рука, що сказала сво╖м благов╕сним жестом: «Сосюру не трогать», повернула мен╕ з далеко╖ засн╕жено╖ тайги мою дружину. Це вже було п╕сля розгрому Бер╕╖...
Володимир СОСЮРА ЛЮБ╤ТЬ УКРА╥НУ
Люб╕ть Укра╖ну, як сонце, люб╕ть, як в╕тер, ╕ трави, ╕ води… В годину щасливу ╕ в радост╕ мить, люб╕ть у годину негоди. Люб╕ть Укра╖ну у сн╕ й наяву, вишневу свою Укра╖ну, красу ╖╖, в╕чно живу ╕ нову, ╕ мову ╖╖ солов'╖ну. М╕ж братн╕х народ╕в, мов садом рясним, с╕я╓ вона над в╕ками… Люб╕ть Укра╖ну вс╕м серцем сво╖м ╕ вс╕ми сво╖ми д╕лами. Для нас вона в св╕т╕ ╓дина, одна в простор╕в солодкому чар╕… Вона у з╕рках, ╕ у вербах вона, ╕ в кожному серця удар╕, у кв╕тц╕, в пташин╕, в електровогнях, у п╕сн╕ у кожн╕й, у дум╕, в дитячий усм╕шц╕, в д╕вочих очах ╕ в стяг╕в багряному шум╕… Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у д╕бровах, у зойках гудк╕в, ╕ у хвилях Дн╕пра, ╕ в хмарах отих пурпурових, в грому канонад, що розв╕яли в прах чужинц╕в в зелених мундирах, в багнетах, що в тьм╕ пробивали нам шлях до весен ╕ св╕тлих, ╕ щирих. Юначе! Хай буде для не╖ тв╕й см╕х, ╕ сльози, ╕ все до загину… Не можна любити народ╕в других, коли ти не любиш Вкра╖ну!.. Д╕вчино! Як небо ╖╖ голубе, люби ╖╖ кожну хвилину. Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкра╖ну… Люб╕ть у труд╕, у коханн╕, у бою, як п╕сню, що лине зорею… Вс╕м серцем люб╕ть Укра╖ну свою — ╕ в╕чн╕ ми будемо з нею!
1944 р.
"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13627
|