Версiя для друку Обговорити в форумi

На свято Петра і Павла, що практично ділить літо навпіл, я таки наважилася завітати до храму св. Рівноапостольних князів Володимира та Ольги УПЦ Київського патріархату, що в Сімферополі. Боялась переконатися, що там, як і в нашій «світличній» домівці, вже порядкують чужі люди. Бо і раніше на приміщення храму було безліч зазіхань. А тепер воно вабить не лише своїм місцем розташування (найпожвавленіший куточок у центрі міста), але і хорошим ремонтом, який таки вдалося здійснити більш як за 10 років. Це лише причини, не пов’язані із захопленням Криму Росією та відповідним ставленням до всього українського.
Знаю, якими надмірними зусиллями вдавалося зберігати храм архієпископу Клименту і за кращих часів. Розуміючи, що перемога – на боці сильнішого або мудрішого, а сила за тими, кого більше і чия влада, архієпископ вмів знаходити спільну мову чи не з усіма, від кого залежала доля церкви, не втрачаючи при цьому власної гідності і не відмовляючись від принципових поглядів.
Але все то було в зовсім іншій країні. Сьогодні владика не бажає спілкуватися із журналістами, які так охоче наставляли йому мікрофон у критичні для Криму дні. Не підтримує він і пафосної поведінки священиків, які не схильні домовлятися. Владика Климент береже українську церкву, усвідомлюючи, що, за великим рахунком, лише це має значення і що це – його обов’язок, його відповідальність й тут ніхто не підставить йому плече (аби не підставляли ніжку).
В розмові з парафіянами чую вже для мене не нове: в Києві кримським українцям, які шукають собі притулку, немає особливої шани. Давно забуто все, що коїлося на півострові під час Євромайдану, декому зручно робити вигляд, що Крим – звичайний регіон і навіть перекладати відповідальність за те, що тут сталося, на кримських українців.
Не приховує своєї гіркоти і владика. А мені хочеться звернутися до нього словами молитви: «Радуйся!». Радуйтесь, владико, що у той час, як в Криму вже практично не лишилося нічого українського, тут є таки храми Київського патріархату, хоч збереглися вони і не всі, переважно тому, що святі отці подалися додому на Західну Україну.
А ось в Сімферополі все лишилося, як і раніше. Отця Володимира, що виїхав до Житомира, замінив отець Максим. За розкладом ідуть богослужіння, відправляються треби, можна придбати все необхідне: і свічки, і хрестик, і молитовник. Й пересічні громадяни цього храму не бояться, йдуть сюди, як і раніше, незалежно від національності. Бо віє тут миром і спокоєм, налаштовуючи на непорочні думки та позитив. Навіть тих, хто ще недавно був у повному розпачі.
З радістю помічаю серед парафіян донедавна директора Української школи-гімназії Наталю Руденко. Пані Наталя – вже майже киянка, і на ставлення до себе там не скаржиться. Недарма ж її школа колись була українською візитівкою Криму! Гімназію не оминали патріотично налаштовані народні депутати та чиновники від освіти. Ці люди і тепер поклопоталися, аби Наталії Іванівні мер Києва Віталій Кличко посприяв із гідною роботою. Знайшлась і відповідна посада – теж директорська і теж в школі-гімназії.
Але, дійсно, всі кримчани тепер – немов тавровані. Начебто це ми, місцеві українці, віддали на знищення все, що так берегли і плекали, щодня відвойовуючи право на свою освіту, культуру, мову! Проти директора «із Криму» збунтувалася частина батьків гімназистів. Дійшло навіть до пікетування мерії. Та Наталя Іванівна вірить, що таки матиме шанс показати свій стиль роботи, і батьки заспокояться.
Ось так і опинилися ми чужими серед чужих і чужими серед своїх. А можливо, для когось це і зручно, насамперед, для тих, хто, маючи належні важелі, так легко відмовився від Криму. І тепер дивується, чому це ми, кримські українці, не пішли з вилами проти до зубів озброєних «зелених чоловічків»? Особливо жінки та бабусі…
Пані Оксана, з якою я щойно познайомилася, вважає, що Ісус Христос сам все впорядкує, й немає такої зброї, яка може зашкодити його планам. І Оксана молиться. За Україну, за її порятунок, за людей. Вона навіть рада, що її батько, як і мій, родом із Полтавщини, не дожив до цих страшних часів. Бо він був великим патріотом і передчував, що в Україну може прийти лихо. Про те, який воно має вигляд не на екрані телевізора, а в реальному житті, Оксані регулярно розповідає родичка – мешканка Слов’янська. Вірніше було б сказати — розповідала, бо нещодавно приїхала до Алушти, де має знайомих.
Понад усе мені хочеться почути правду, не підфарбовану у потрібний колір. Чи підтримують на сході люди так званих ополченців, чи очікують українські війська як визволителів? Те, що каже Оксана, схоже на правду: люди просто стомилися від страху і розрухи, і їм вже байдуже, кому належатиме Донбас, головне, – щоб не стріляли. В Слов’янську ще й досі немає ні світла, ні газу, і його не покинули проросійські вояки, які не в міру п’ють горілку та мародерствують. Місцеві жителі бояться їх не менше, ніж бомбардування, бо непрохані гості можуть не лише познущатися, але і вбити, вимагаючи «млєко» і «яйка». Отакі вони насправді, «народні захисники»! Але ж українські ЗМІ повідомляють, що там вже налагоджується мирне життя…
І важко не запитати у простір: то невже так зване ополчення абсолютно непереможне, і скільки ще триватиме знущання над людьми, які просто стали заручниками ситуації? Владика Климент вважає, що конфлікт триватиме доти, доки поважні генерали сидітимуть у своїх генеральських штабах і не «передислокуються» в місце проведення антитерористичної операції.
А у донеччан за будь-якої ситуації доля не завидна, як у тих, хто був дотичний до ополчення, так і у тих, хто залишається вірними дітьми України. На останніх теж упаде тінь, а хтось із невдалих стратегів запитає: як же ви все це допустили, чому не захистили Донбас від недруга? Вважаючи себе людиною розважливою, не забуваю, що й сама донедавна міряла усіх цих людей на один аршин і навіть раділа, що їм зле.
Недарма ж інформаційні канали російських ЗМІ цілодобово демонстрували перекошені від ненависті обличчя тамтешніх жителів, які посилали найвульгарніші прокльони дітям президента Порошенка, олігарха Коломойського та усім, хто був найбажанішою мішенню російських політиків. Щодо пана Коломойського, то на його адресу взагалі було спрямовано ритуал, який залишав йому жити не більше місяця, а російський суд виніс йому заочно обвинувальний вердикт.
Воно й зрозуміло, чому російські журналісти, які провокують і поширюють подібні «новини», а також є «літописцями» «варварських» вчинків українських вояків, не є бажаними на території України. Адже лише дуже прагнучи дізнатися правду, раптом помічаєш невідповідності в описаних ними ситуаціях: «Тяжелая артиллерия», «установки «Град», «шквал огня» — і в результаті «к счастью», «на удивление» ніхто не постраждав або ж лише десь там повибивало шибки. А якщо, дійсно, з’явилися жертви – розпочинаються ґвалт на увесь світ і полювання на «воєнних злочинців».
Але чи варто обурюватись? Лідери ополченців (працівники російських спецслужб) не називають українські війська інакше, як ворогами, і щиро радіють, якщо вдається пролити побільше їхньої крові. А те, що не влучають при цьому в українських журналістів, так ті ж не беруть участі в антитерористичних операціях, як і представники ЗМІ інших країн, що не мають надзавдання у будь-який спосіб скомпрометувати Україну.
Кому і навіщо це потрібно, я й досі не можу усвідомити. Чому на кримському телебаченні замість «Відкритої політики» чи не щовечора демонструється телепередача «Інформаційна війна»? Кому, з ким і навіщо воювати? Але навіть ті, для кого це теж не до кінця зрозуміло, починають шукати ворога.
Його знаходять, зокрема, у молодших україномовних класах, які подекуди ще збереглися в Криму. Але якщо в роки мого дитинства діти гралися у росіян і німців, то тепер на місці німців опинилися бандерівці-фашисти, яких їхні товариші травлять не по-дитячому.
Цікаво, чи приживеться ця гра в «оновленій» українській школі-гімназії? Коли я дізналася, що директором туди призначили вчительку української мови та літератури школи «Консоль» Валентину Василівну Лаврик, для мене за останні півроку це стало єдиною радістю. Валентина Василівна має досвід роботи завучем, ініціативна, творча, патріотична, вихована і чемна, й цю низку епітетів можна продовжити на півсторінки. Хто, хто, а вона не дасть загинути українським паросткам! Я одразу ж почала планувати зустріч з нею, думати про те, що б таке їй порадити, аби українські діти нічого не втратили за нових умов і здобували якісну перспективну освіту.
Та марно фантазувала. Валентина Василівна, про яку я написала не один захоплений матеріал, тепер, напевне, обмежена у своїй діяльності певними «директорськими рамками», бо спочатку посилалася на зайнятість, а потім і взагалі перестала відповідати на мої телефонні дзвінки. Чи не через те, аби публікація про гімназію в такій «одіозній» газеті не нашкодила ні самій гімназії, ні її директору? Бо у нас же справжня інформаційна війна, і «Кримська світлиця», виявляється, — з іншого боку барикад. А хто ж тоді поряд?!
Залишається тільки молитися. Пам’ятаю з Біблії, що св. Павло був колись одним із найжорстокіших гонителів християн, а св. Петро відрікся від Ісуса Христа раніше, ніж встиг тричі проспівати півень. Тому у кожного є шанс, і в окремої людини, і в народу. Та чи скористаємося?..

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема "Резонанс"