Версiя для друку Обговорити в форумi

 Минулої суботи в московській «Комсомольской правде» панував піднесений настрій. У Путінській Росії сталася велика радість — померла Новодворська.
Свій «не некролог» (як він його обізвав) оглядач видання Олександр Гришин назвав «Новодворська — все». Мовляв, тепер можна зітхнути вільно...
Потоптатися по ідейному противникові, який помер, це, очевидно, нова традиція сучасної російської журналістики. І Гришин наслідує цю традицію сповна, випліскуючи навздогін людині, яка пішла в інший світ, усю ту отруту звинувачень, якою не ризикнув скористатися за життя опонента. «Помер ворог Росії, — пише він, — який відзначився руйнуванням, але не створенням...», «Вона читала лекції студентам, отруюючи їхні уми і душі». «І чим вона відрізнялася від нацистів?»... І, звичайно ж, вона була поплічником бандерівців, закликала Порошенка вбивати російських людей. І тому Гришин, як людина, яку такі «вороги», як Новодворська, «хочуть позбавити громадянських і людських прав», не бачить причин для скорботи.
Є в «не некролозі», мабуть, єдина фраза, з якою я згоден: «Вона вихваляла Небесну Сотню і ось тепер приєдналася до неї».
У коментарях під статтею на сайті «Комсомолки» зловтіха ще більша. Найм’якший вислів — «зла тітка».
Так, зла. А хіба можна бути в такій країні добрим?
По Інтернету ходить версія, що померла Валерія не своєю смертю, а була отруєна ФСБ. Усе може бути. І те, що таку версію в Росії не виключають, означає: не померла б сама, то допомогли б. Досвід є.
Хоча з Березовським і Литвиненком було зрозуміло. Вони по-чоловічому серйозні супротивники. А що Новодворська для Путіна? З його ядерними ракетами, газом і величезною армією зачищених і відполірованих до блиску мізків?
Отож то й є, що коли в мізках штиль і гладь, будь-яка звивина відчувається як загнана скалка. І ніби не небезпечно, але ниє.
Сила Новодворської, яка перекриває ракети і танки, в тому, що вона завжди бачила світ таким, яким він є насправді, і називала речі своїми іменами.
Вона була дзеркалом, у якому кожен «доброчесний» громадянин нової Російської імперії міг побачити своє справжнє обличчя — мурло великодержавного жлоба. Це напружувало.
Люстерко це було маленьке. Не рівня тим кривим дзеркалам кремлівських палаців і холів, своїми відображеннями в яких так звик милуватися Путін. Воно зовсім крихітне — так що його легко було закрити жмутом кремлівських газет. Чи сховати в далеку-далеку шухляду. Що й намагалися робити. Але всі знали, що там, у схованому за сімома замками дзеркалці, варто в нього лише мигцем глянути, відіб’ється все той же імперський монстр.
У новій Росії чимало розумних людей. Просто вони домовилися не дивитися в дзеркала. Всі знають, що навкруги панує брехня, але зайве нагадування про це сприймається важко. У вічній пітьмі краще живеться сліпим.
А Новодворська постійно нагадувала. Тому, коли це крихке люстерко розбилося, в царстві пітьми настало свято...
...Я добре пам’ятаю похмурий грудневий день, коли помер Андрій Сахаров. У червоно-коричневому середовищі панувало пожвавлення. В одній із консервативних комуністичних газет з’явилася велика стаття, яка зі «стриманим оптимізмом» передрікала, що, мовляв, тепер, коли немає людини, яка з намови Америки каламутила воду в нашому суспільстві, Радянський Союз повернеться на правильний шлях.
А нам здавалося, що день ніколи не настане. Що із смертю Сахарова країну поглине пітьма...
Вона, як бачимо, й поглинула. Росію. А Україна через два роки відвоювала собі свободу — сталося те, що передбачав Андрій Дмитрович.
Валерія Іллівна, як і багато російських демократів до неї, не дасть спокою деспоту й після смерті.
А ще вона мріяла отримати українське громадянство. Давайте їй його надамо. У своїх серцях.

Євген ЯКУНОВ
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 18.07.2014 > Тема "Резонанс"