Версiя для друку Обговорити в форумi

Відомі люди Криму

На театральній афіші Кримського академічного українського музичного театру час від часу з’являються режисерські постановки Віктора Гуменюка, професора, доктора філологічних наук, поета-лірика, перекладача, і в зал групами йдуть у числі глядачів його студенти з Таврійського національного університету ім. В. Вернадського та Кримського інженерно-педагогічного університету, де він завідує кафедрою і викладає теорію та історію української літератури. Нещодавно вони побачили оживлену ним на сцені з їхнього навчального курсу п’єсу «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, а в попередні роки — «Оргію» Лесі Українки та «Брехню» Володимира Винниченка.

ТЕАТР – ЛЮБОВ, ЩО НЕ ПРОХОДИТЬ НІКОЛИ

— Вікторе Івановичу, ці ваші три режисерські роботи можна розцінити, по-перше, як продовження лекцій для студентів про українську драматургію з практикумом на сценічному ґрунті. А по-друге, вони збагачують репертуар театру україномовними спектаклями. Ви це робите тому, що їх фактично мало йде на кримській сцені?
— Український театр, в якому інколи ставляться українські вистави. Це — про нас. Дійсність така, що майже вся афіша — російськомовна, бо вважається, що на україномовні спектаклі кримські глядачі не йдуть. Хоча, по-моєму, для хорошої вистави мова не відіграє суттєвої ролі.
На початковому етапі створення театру в 50-х роках минулого століття 90 відсотків вистав складала українська класика: «Наталка Полтавка», «Шельменко-денщик», «Маруся Богуславка», «Запорожець за Дунаєм»... У всіх цих спектаклів є особливий шарм. Вони користувалися успіхом, їх досі згадують і актори, і публіка. На «Циганку Азу», наприклад, преса писала рецензії про її сотий вихід, потім — двохсотий. А вона і сьогодні не сходить зі сцени.
Багато українських реалій зображено в п’єсі «Тев’є-молочник». Чудові спектаклі на сучасну тематику — «Нелегалка» та «Євангеліє від Івана» Анатолія Крима поставив Борис Мартинов. У стилі модерної драматургії трактує «Камінний господар» Володимир Аносов. Ця вистава — як вино: чим більше витримане, тим вишуканіший його смак.
— А який був перший ваш спектакль?
— Я хоч за освітою і театрознавець, десять років працював актором, завідувачем літературної частини Житомирського музично-драматичного театру, однак приїхав у Cімферополь в 1989 році як поет. Тоді у мене була видана перша поетична збірка «Росянистик» (1986 р.), друга — «Cтежина» вийшла в 1994 році. І я більше працював у галузі теорії та історії літератури, в тому числі й драматургії. А в Кримський академічний український музичний театр прийшов у 2005 році зі своїм сценарієм вистави «Зустріч з українською піснею». Я читав текст, моя дружина — концертмейстер філармонії — грала на фортепіано, а заслужена артистка України Лілія Титова співала. Після прем’єри в Сімферополі ми об’їздили з цією виставою весь Крим і всюди глядачі сприймали її з задоволенням.
Досліджуючи проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка, що були темою моєї докторської дисертації, а в 2001 році опубліковані монографією, я запропонував директорові театру Володимиру Загурському включити в репертуар п’єсу «Брехня». Це перший шедевр В. Винниченка, який за глибиною і суспільною значущістю можна порівняти з «Одержимою» Лесі Українки. Для реалізації задуму почали шукати режисера. Сергій Сміян, якого знали за постановкою в нашому театрі «Майської ночі», а в Житомирі він ставив «Брехню», сказав нам: «Вистава нудна, глядачі не ходять». І не виявив бажання робити другу спробу.
Справді, кримський глядач звик до романтики, танців на сцені, а тут потрібен глибокий і тонкий психологізм. Хіба самому поставити? — подумав я і вирішив не відкладати на потім. Тим більше, що актриса для головної ролі в мене вже була на прикметі. Це — Ольга Котляренко. Я тільки побачив її в ролі феї в одній з дитячих вистав, відразу ж вирішив: «Це — Наталя Павлівна до «Брехні». І почалися репетиції. У дискусіях зі своїм асистентом Юрієм Грищенком, який хотів грати Івана Стратоновича як негідника, акцент зробили все-таки на коханні. І п’єса — емоційно насичена, зі складними життєвими нюансами — пішла, отримує гарні відгуки. Її з цікавістю дивляться школярі. Критика ж сприймає по-різному.
Цей дует акторів зайнятий і в постановці «Оргії» за Лесею Українкою. Тільки цього разу виконавців головних дійових осіб дві пари: Неріса — Ольга Котляренко та Ольга Соколова, Антей — Юрій Грищенко та Андрій Фомін. І кожен з артистів накладає свій особистісний відбиток на персонаж. Приміром, Антей Грищенка зовні стриманий, статечний, хоч у душі й вирують пристрасті, а у виконанні Фоміна — енергійний та експресивний.
Оформлення сцени — натуралістичне. Я люблю мінімум змін декорацій: десь колона, кущ… Доречно вплетений в канву сценографії видовищний балет у постановці Ольги Бикової. А фінал не вдався. Сьогодні я по-іншому здійснив би деякі постановочні ефекти. На Міжнародному фестивалі театрального мистецтва «Боспорські агони» наша вистава «Оргія» була відзначена призом «За вірність античній темі».
За цими двома спектаклями проведено науково-практичні конференції. Про п’єсу «Брехня» видано книгу, а аналізу драматичної поеми «Оргія» присвячено перший розділ матеріалів про творчість Лесі Українки, опублікованих у № 4 за 2012 рік наукового журналу «Ученые записки Таврического национального университета имени В. И. Вернадского» у серії «Філологія. Соціальні комунікації». У цьогорічному випуску журналу публікацію матеріалів про «Оргію» продовжено. Зокрема, науковці аналізують психотипи дійових осіб, проблеми культурного колоніалізму, художню інтерпретацію духовної несвободи митця в поемі, мотив оргії в Лесі Українки та Генріка Сенкевича в порівняльному аспекті, а також інші особливості художнього світу Л. Українки-драматурга.
Такий симбіоз театру та університету я ще студентом бачив в естонському місті Тарту. Там є два визначних місця: один з найстаріших у країні університет, в якому навчався брат Лесі Українки — Михайло, і театр «Ванемуйне», що першим почав ставити спектаклі естонською мовою і де працював знаменитий на весь світ режисер, актор та оперний співак Каарел Ірд. Цей театр об’єднав усі жанри сценічного мистецтва — драму, оперу, оперету і балет, на які їздили глядачі з усього колишнього Союзу. І я також їздив, а тепер у Сімферополі за прикладом Тарту намагаюся наблизити акторство до студентів, щоб взаємодія театр — університет була більш плідною.
— І ваша постановка «Назара Стодолі» в рік відзначення 200-річчя Тараса Шевченка є продовженням цієї лінії на зближення театру та глядацької аудиторії, практичним кроком митців до задоволення її освітніх та суспільних інтересів?
— Я спочатку не думав ставити цю п’єсу. У репертуарі є літературно-музичні композиції за творчістю Шевченка. Однак у процесі обговорення участі театру в ювілейних заходах виникла й тема спектаклю. Спочатку розглядалася «Стіна» Юрія Щербака про стосунки Тараса і княжни Варвари Рєпніної, але потім вирішив звернутися до драматургії самого Шевченка. Подивився два фільми «Назар Стодоля», зняті в 30-х роках. Обидва — невдалі. Вони — приклад того, як не треба грати. Не в захопленні від моєї ідеї були спочатку й актори. Але в процесі репетицій мені вдалося переконати їх у тому, що Шевченко дає можливість розкритися на сцені в різних амплуа, в тому числі й з елементами еротики. А вдале декораційне оформлення сцени і створені Генрієттою Петкевич костюми для виконавців ролей допомогли показати реальне життя, а не музей.
Генрієтта — талановитий художник з костюмів. У спектаклі «Брехня» я доручив їй все його художнє оформлення. І з моєї легкої руки вона продовжила цю роботу в балеті «Бахчисарайський фонтан» Бориса Асаф’єва. Тепер — «Назар Стодоля». Чудові костюми в поєднанні з психологізмом акторської гри, декілька сцен з хором і балетом, адже ми — музичний театр, осучаснюють історичні події в козацькій слободі ХVІІ століття, викликають інтерес барвистими фольклорними картинками. І люди дивляться виставу з захопленням.
— У кожного режисера є власні підходи до трактування створених драматургом образів. Чого ви добиваєтеся: розважити, навчити чи повчити глядача?
— Життя — це багатобарвність, розмаїття кольорів, квітів, дерев. Коли зникає якась рослинка, ми заносимо її в Червону книгу. Якщо зникає мова, її повинно зберігати мистецтво. Ця тема червоною ниткою проходить через спектакль «Над берегами вічної ріки» за творами сучасної української поетеси Ліни Костенко, поставлений до її 80-річчя. У фіналі звучить пісня «Засвистали козаченьки», авторство якої приписують Марусі Чурай.
Щороку в грудні проводжу свій творчий вечір «Тут, на краю коханої землі». У цьому місяці народилася моя мама і це моя їй присвята. Три вистави і три літературно-музичні композиції — це мій театр. Міряти його на терезах неможливо. Як у житті потрібні і чай, і кава, так і в мистецтві повинно бути щось буденно-повчальне і водночас відчуття краси, вічності, Всесвіту, чогось вищого, ніж суєта суєт. У цьому контексті мені близькі Леся Українка, Володимир Винниченко, Микола Куліш — драматург номер один в Україні, Ярослав Стельмах, не менш знаменитий, ніж його батько Михайло Стельмах, а також Неда Неждана.
І все ж режисура для мене — рідкість, акторство — також. Я пишу про театр. І це моя основна в ньому робота. Видав друком два збірники із серії «Театральна журналістика»: перший випуск — «Творчий портрет актора» з розповідями про артистів Житомирського музично-драматичного театру, актрису Львівського театру ім. М. Заньковецької Наталку Міносян, Марію Мар’яновську з Одеси, Миколу Андрусенка, творчий шлях якого розпочинався в Дрогобичі, а продовжився в Сімферополі. Написав творчі портрети кримських артистів Валерія Карпова, Юрія Грищенка. А в другий випуск увійшли мої рецензії на вистави.
— Як би ви сформулювали основу національного українського характеру?
— Колись чумаки їздили на волах у Крим по сіль. Їхали повільно й довго. І ця повільність, навіть певна флегматичність відобразилася в менталітеті українців. Є в ньому споглядальність. Це не негатив, однак з іншого боку можна й не встигнути в чомусь оперативному і скотитися до індивідуалізму, якщо жити за принципом «моя хата скраю».
Ми ніколи не були нетерпимими до інших культур і мов. Це — толерантність. У наш характер і поведінку перейшла лагідність природи і клімату. У той же час українці вміють захистити себе від образ. Ця психологія, як селяни при потребі ставали козаками, зображена в драматичних творах Панаса Мирного і Миколи Куліша.
— А ви самі ходите в театр як глядач?
— У Київський театр ім. І. Франка, де працює багато моїх друзів, з якими навчався в Інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, хоч і на різних факультетах. Але були й спільні предмети акторської майстерності. І це нас зближувало. Сьогодні це відомі в світі театру імена: Анатолій Хостікоєв, Людмила Смородіна, Наталя Перчевська, Богдан Бенюк, Григорій Шумейко зі Львова, викладач Нінель Биченко.
У Сімферополі інколи ходжу в Кримський академічний російський драматичний театр ім. М. Горького. Бачив дві чудові постановки «Річарда ІІІ» Вільяма Шекспіра, на які написав рецензію «Підступність буденності». Люблю драматургію Олександра Островського, особливо коли в спектаклях грає народний артист України Віктор Навроцький, а деякі з них він поставив як режисер.
Дуже гарна вистава «Цар Федір Іоаннович» за п’єсою Олексія Толстого. У Кримськотатарському музично-драматичному театрі чудову постановку «Лісової пісні» Лесі Українки у перекладі Юнуса Кандима здійснив режисер Ахтем Сейтаблаєв. Цікаві вистави показав на гастролях у Сімферополі Ярославський драматичний театр ім. Ф. Волкова. На одну з них за п’єсою Федеріко Лорки написав рецензію, яка незабаром буде опублікована в львівському журналі.
— А коли ви самі виходите на сцену і ведете монолог про літературу і театр, декламуєте свої вірші, співаєте, це для вас — віддушина, вікно у викладанні чи «два в одному»: урок майстерності студентам від метра галузі?
— Я люблю спів, українську пісню. Коли після закінчення інституту йшов служити в армію, місяць готувався, щоб потрапити в ансамбль пісні та танцю Групи радянських військ у Німеччині. І коли на прослуховуванні виконав вокальні номери як для баритона, так і басові нотні фрагменти, що не кожному вдається, був зарахований у його склад. Рік служив артистом.
Нині під час виступів мені акомпанує на роялі чудовий концертмейстер Любов Трофимова. Потрібно було б попрацювати над вокалом, та все ніяк не знайду на ці уроки час у робочому графіку.
— Як ви ставитеся до перемін у житті, в суспільстві?
— У народі звучить як прокляття, коли кажуть: «Щоб ти жив у час перемін». Тому я їх не люблю. І все ж потрібно з гідністю сприймати все, що дає нам життя, що випало на наш історичний період. Є закони справедливості, і світ не може довго жити в умовах дисонансу. Природа прагне до відновлення, до гармонії. Все ХХ століття позначене трагізмом, драматичною боротьбою за справедливість. Ніколи на планеті не було ідилій. І початок ХХІ століття також дає новий матеріал для драматичних театральних постановок.
— І що буде вашою наступною режисерською роботою?
— Колись хотів поставити в театрі «Оргію» Лесі Українки і «Мазепу» Юліуша Словацького. Половина з цих намірів справдилася. Можливо, це відбудеться і з другим твором. Є плани і з сучасної драматургії.
* * *
На робочому столі Віктора Гуменюка в кабінеті літературної частини театру і в шафах тісно від матеріалів, сценаріїв, книг. У своїй публіцистиці він розмірковує про театральну творчість, специфіку акторського мистецтва, характеризує прикметні особливості гри і ролі конкретних митців, а також вистав у цілому. Ця різносторонність інтересів і практичних кроків щодо їх реалізації для нього, як у природі сонце, небо і вода — єдине ціле. Головне — знайти виражальні засоби, і образ часу на мить застигне його словом, актуальною сценічною імпровізацією, видовищним ефектом.

Валентина НАСТІНА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 04.07.2014 > Тема "Душі криниця"