Версiя для друку Обговорити в форумi

Театр

ТВОРЧИЙ ПОРТРЕТ АКТОРА КРИМСЬКОГО АКАДЕМІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ ЮРІЯ ГРИЩЕНКА

Є актори з так званою від’ємною привабливістю, яким найкраще вдаються ролі бундючних начальників, жорстоких тиранів, підступних злочинців та інших лиходіїв. Юрій Грищенко до таких не належить. Але особлива мужня стриманість, сувора зосередженість та зібраність є прикметною рисою його людської й творчої вдачі. Ця переважно зовнішня риса в поєднанні зі стрункістю постави надає постаті митця своєрідного шарму. Але все ж вона далеко не вичерпна й не самодостатня, за нею криється неабияка внутрішня снага, владна енергійність, невіддільна від дивовижної емоційної й пластичної гнучкості, яка в різних ролях по-різному дається взнаки. Від суворої стриманості до вільної розкутості – така широка амплітуда хисту актора дає змогу йому творити розмаїті, далеко не схожі одна на одну ролі, які при тому неодмінно позначені його неповторним стилем. Цей стиль виявляється, зокрема, й у тому, що навіть ті ролі, де впадає в око особлива пластична динаміка, підкреслена видовищність, плинність мізансцен, промовистість жестів, не полишають відчуття лаконічної виваженості, доцільності їхнього окреслення, а ті, де сценічні обставини спонукають до зібраності, часом навіть статичності, здебільшого не позбавлені емоційної мінливості, осягнення тонких нюансів душевного стану персонажа.
Часто запам’ятовується перша зустріч глядача з непересічним актором. Для мене у випадку з Ю. Грищенком відбулася така зустріч на прем’єрі вистави «Енеїда» – рок-опери С. Бедусенка за відомою поемою Івана Котляревського. Пам’ятаю, перед виставою виступив режисер Володимир Аносов, сказавши, що він прагнув опоетизувати здоровий авантюризм, невсипущий потяг людини до пошуків невідомих шляхів, до нових обріїв. Вочевидь, такий задум, таке трактування має право на існування, адже Еней, якого було вигнано з Трої і якому довелося зазнати чимало небезпечних пригод, не похнюпився, не склав рук та зброї, а всупереч усім негараздам завзято заходився шукати виходу зі скрути. Такий задум кореспондується з неабиякою образною динамікою вистави, увиразненою мінливістю співочих монологів персонажів, символікою групових мізансцен, органічно поєднаних з хореографічними планами, світловими ефектами. Владним деміургом, кмітливим розпорядником усієї цієї яскравої веремії постає персонаж Ю. Грищенка, якому випало читати авторський віршований текст, сприяти окресленню наскрізного сюжету, сполученню в єдине ціле калейдоскопічної мозаїки сценічних епізодів. Коментуючи ці епізоди і відтак по-своєму увиразнюючи кожен з них, персонаж Ю. Грищенка у, так би мовити, сольному виконанні, по суті, виступає репрезентантом функцій античного хору, що виявляється вельми доречним та органічним у цьому в першооснові своїй античному творі (зрештою і в сучасних стильових засобах якоюсь мірою зорієнтованому на екзотичну архаїку). Можна сміливо твердити, що Ю. Грищенко у цій своїй вельми своєрідній ролі вражає глядача вже зі своєї першої появи на сцені. Ось він з’являється у вишитій сорочці й червоних штанях, але не в шароварах, як у задіяних у сюжеті козаків, а ладно припасованих, пошитих у джинсовому стилі. З цікавістю озирає хореографічно подані рухливі човни й невсипущі хвилі, стрімко перетинає по діагоналі сценічний простір і ліворуч на авансцені виголошує вступний фрагмент знаменитого віршованого тексту: «Еней був парубок моторний / І хлопець хоч куди козак…».
У виставі, поставленій Володимиром Аносовим, вельми прикметними є героїко-патетичні, можна сказати, вергіліївські інтонації, інколи вони навіть набувають певної прямолінійності й приглушують дуже важливі в художньому світі І. Котляревського іронічно-грайливі нотки. Але, на щастя, жодною мірою це не стосується виконавської манери Ю. Грищенка, який напрочуд органічно поєднує відзначену піднесеність, урочистість з гумористичною дотепністю. І це йому вдається насамперед завдяки особливій задушевності як у колоритному словесному змалюванні драматичних картин і перипетій, так і (що вкрай важливо) у безпосередніх зверненнях до глядача. Його персонаж є представником автора, саме тією постаттю, яка забезпечує цілісність образно-сюжетного плину вистави. Але при тому він, так само, як і глядачі, здебільшого зовні спостерігає відтворювані події, отже, він є також ніби представником глядачів, одним з тих, хто із залу сприймає виставу і завдяки згаданій задушевності відчуває свою близькість з оповідачем.
Ю. Грищенкові, як засвідчує, зокрема, роль оповідача в «Енеїді», притаманне особливе відчуття сили та впливовості театральної стихії як у власному акторському єстві, так і в сценічному довкіллі. Він у цій стихії почувається, як риба у воді, вельми органічно, але при тім доволі владно й цілеспрямовано. Мабуть, тут криється причина того, що навіть у масових сценах він не губиться, здебільшого виступаючи одним із їхніх організуючих чинників або й епіцентрів. Відчуття це в низці ролей виправдовується ще й тим, що персонаж актора спершу в масових сценах заявляється як один з провідних, а вже потім рельєфніше окреслюється в дальшому плині подій.
Промовистим прикладом тут може служити роль слуги Степана з вистави за п’єсою Ярослава Стельмаха «Кохання в стилі бароко» (режисер В. Мартинов). Нестандартна, хоч і не вельми складна інтрига, виразні характери, не переобтяжені внутрішніми суперечностями, хоч і не позбавлені психологічного обґрунтування, колоритна мова – такі риси прикметні для цієї п’єси. В ній відчутна своєрідна стилізація архаїки, створення неповторного колориту давніх часів. Але це не марне силування до повернення в минуле, а сучасний, постмодерний погляд на барокові часи. Перегук епох, перегук стилів підкреслюється певними асоціаціями з історичною драматургією Івана Карпенка-Карого, насамперед з п’єсою «Паливода XVIII століття», з давньою українською драмою, зокрема інтермедіями, досить виразними апеляціями до шекспірівського художнього світу. Шекспір, представник пізнього ренесансу й предтеча бароко, збагатив світову драматургію, зокрема, й нестандартністю інтриги, в якій поєднується вигадливість і природність, добірною поетичною мовою, інкрустованою яскравими розгорнутими метафорами, ефектним сполученням легкого віршованого плину з прозовими вкрапленнями... Усі ці здобутки, поєднавшись з національними драматургічними традиціями (колоритність типажів, дотепність ситуацій, відточеність діалогів тощо), своєрідно відлунилися в п’єсі Я. Стельмаха. Грайливий перегук епох, стилів, манер викрешує в творі іскристу іронію, яка робить затаєну в її образності повчальність ненав’язливою й життєствердною.
Найголовніше в цій виставі – цікаві авторські роботи. Пальму першості тут слід віддати виконавцеві ролі слуги – Юрієві Грищенку, акторові експресивному, темпераментному, запальному й водночас проникливому, схильному до відчуття й передачі тонких психологічних нюансів. Його Степан справді невгамовний, невсипучий, сповнений, здається, невичерпної енергії, безмежної вигадливості і у виконанні панових доручень, і в досягненні власних цілей. Це гідний побратим Труфальдіно, Сганареля чи Шельменка... За удавано безневинними інтонаціями, часом запопадливими жестами Грищенкового Степана відчувається неабияка кмітливість, спритність, небуденність натури. Скажімо, в описаній вище другій картині, коли він у темний закуток палацу приводить несподівану гостю зі служницею й запопадливо береться виконувати графові настанови щодо їх химерного прийому, акторів персонаж настільки виразний та яскравий, що затьмарює собою виразність та яскравість попередньої масової сцени зі співами й танцями, барвистими костюмами тощо. Затьмарює, бо тут яскравість та виразність помножена щирою емоційністю, вишуканим психологізмом (чого варті хоча б обігравання принесених у кошику пляшок з вином з тим, аби гості умилися з дороги), художнім тактом. Можна без перебільшення сказати, що своїм успіхом вистава значною мірою завдячує небуденному виконанню актором цієї ударної ролі.
В цій ролі, як бачимо, виявилася схильність актора до гострого, навіть ексцентричного зовнішнього малюнка, підкресленого експресивною динамікою жестів та інтонацій. При тому парадоксальним чином така яскравість не знімає відчуття певної стриманості й ощадливості акторової сценічної манери, позаяк вона лишається в межах бездоганного художнього смаку й невіддільна від внутрішніх мотивацій, від переконливого, часто вибагливого психологічного обґрунтування поводження персонажа. Не менш промовисто ці риси виявляються і в ролі Голохвостого з вистави за п’єсою Михайла Старицького «За двома зайцями».
«За двома зайцями» – п’єса, яка з роками, здається, набуває все більшої популярності. Ні знаменита кіноверсія, персонажам якої навіть поставили пам’ятник неподалік від Андріївської церкви в Києві, ні численні театральні вистави ніяк не погамують прагнення глядачів до все нових зустрічей з колоритними постатями дотепної комедії. Серед кращих постановок славетної п’єси, думаю, не загубиться й версія Кримського українського театру. Режисер Володимир Аносов не пішов за зужитими стереотипами, а лишився вірним собі, лишився естетом у кращому розумінні цього слова, уникаючи карикатурної спрощеності, поверхового шаржування, доволі поширених у комедійних виставах.
Колоритні характерні ролі (а сюди можна було б додати й численних ловеласів та інтриганів з усіляких оперет) виконуються настільки легко й невимушено, що може скластися враження, ніби гумористично й сатирично обарвлені персонажі, сценічне втілення яких сповнене непідробної снаги й пройняте іронічною грайливістю, – це чи не найсуттєвіший аспект творчої палітри актора. Проте це далеко не так. Суворий драматизм – теж вельми природна для нього стихія. Промовиста з цього погляду роль Івана Стратоновича з вистави за п’єсою Володимира Винниченка «Брехня».
Серед глибоко драматичних ролей артиста – співець Антей з вистави за драматичною поемою Лесі Українки «Оргія». Антей – центральна постать п’єси, в якій вельми суттєві образні й стильові реалії античності. Їхнє акторське відчуття вкрай важливе, і воно цілком притаманне виконавцеві головної ролі у кримській виставі. Антей Юрія Грищенка — величний, стрункий, стриманий, поважний… Його горда постава, впевнені жести, спокійна зосередженість свідчать про високу людську гідність, багатство й небуденність внутрішнього світу. Щось є в його пластичних та інтонаційних обрисах скульптурне, вельми відповідне стилю Лесі Українки. Але, ясна річ, це далеко не вичерпний аспект сценічного образу. Актор у його втіленні далекий від якоїсь помпезності, скутості. У своїй дещо холодній гордовитості його персонаж напрочуд органічний, невимушений, а за нею здебільшого виразно вчувається чи вгадується вирування неабияких духовних борінь і пристрастей.
Такі ролі, як Іван Стратонович і Антей, засвідчили схильність актора до створення виразних неповторних характерів, сценічне окреслення яких невіддільне від осягнення глибин людської душі, розкриття тонких, здавалося б, невловимих психологічних нюансів.
Серед сценічно виразних ролей артиста, в яких зовнішня ефектність гармонійно сполучена з вишуканим розкриттям психологічних мотивів дій та вчинків персонажа, – Гнат Карий з вистави за п’єсою Тараса Шевченка «Назар Стодоля». Гнат Ю. Грищенка настільки сповнений ентузіазму, завзяття, енергійності, що не лише надихає понурого Назара, не лише вчаровує лукаво-спокусливу Стеху (Ольга Котляренко), а й, здається, оживляє й звеселяє всіх і все навколо. Тож дальші вечорниці із запальними танцями й піснями видаються не просто ретардацією, паузою в розвитку сюжету, вони гармонійно узгоджуються із цією життєствердною піднесеністю й таким чином виявляються вельми органічними в драматичному плині вистави.
Суворий драматизм і яскрава комедійність, лірична задушевність і розсудлива розважливість, пластична розкутість, навіть ексцентричність і лаконічна стриманість, експресивна запальність і вишукана гра настроєвих відтінків… – можна й далі множити контрастні означення властивих творчій природі артиста характерних прикмет його небуденного й справді багатогранного сценічного хисту. Ці розмаїті прикмети об’єднує здатність проникливо й виразно розкривати неповторність персонажа не лише в контексті певної п’єси, вистави, а й в координатах значно ширших, на тлі відчуття загадковості одвічного життєвого плину. А така здатність притаманна далеко не кожному артисту.

Віктор ГУМЕНЮК
(Публікується зі скороченнями)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2014 > Тема "Душі криниця"