Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан
КОЖНОГО ДНЯ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР ВИБУХАЄ НОВИМИ ПОВІДОМЛЕННЯМИ. ЯКЩО ЩЕ ЖЕВРІЛА НАДІЯ, ЩО НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ УКРАЇНА ЗАХИСТИТЬ, ПРОСТЯГНЕ РУКУ НАШИМ ПОБРАТИМАМ У КРИМУ, ТО НИНІ НА ХОЛОДНОМУ ВІТРУ ЗГАСЛА ОСТАННЯ СВІЧКА. КРИМ ОКУПОВАНИЙ, І ЦЕЙ ФАКТ НЕ ЛИШЕ НЕ ПРИМИРЮЄ З ДІЙСНІСТЮ, А ЛИШЕ РОЗ’ЯТРЮЄ ДУШУ. КОЖНА ЧЕСНА ЛЮДИНА НА МАТЕРИКОВІЙ УКРАЇНІ ВІДЧУВАЄ СВОЮ ПРОВИНУ...

НАШ УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ...

«Чому ми допустили це? Чому цей жахливий сон став дійсністю?». Сьогодні вкотре запитуємо себе: що може зробити кожен освітянин, який співпрацював з кримськими педагогами та науковцями? І наші діти чекали сонячного літа, аби вирушити ближче до моря, до сонячного Кримського півострова? Так, сьогодні українці чекають нашого слова підтримки. Це справді важливо — не почуватися самотнім у такому жорстокому і розбурханому світі. Чекають підтримки українські педагоги, науковці, письменники, публіцисти. Їхньою зброєю завжди було слово. Вони щедро ділилися своїми знаннями з молоддю, плекали українське слово, аби воно не загубилося серед мороку небуття.
...Наші читачі добре знайомі з діяльністю єдиної української газети на Кримському півострові «Кримська світлиця». Нині перед колективом «Кримської світлиці» постає питання: якою буде подальша доля газети? Що чекає на колектив і чи зможе він взагалі видавати газету? Зрештою, йдеться про виживання всього українського на окупованій території. У «Кримській світлиці» друкуються багато освітян, письменників з усієї України, тож сьогодні настав час об’єднатися та підтримати кримських колег...
Українське слово вважали своїм рідним кримські татари. Про це розповідало мені татарське подружжя Діляра та Іскандер — їхні діти полюбили українську мову, спілкувалися між собою. У долі цієї родини відобразилася трагічна доля кримськотатарського народу... Батьки Іскандера роками поневірялися на чужині, але не втрачали надії повернутися на Батьківщину. Той страшний день, коли з Криму було виселено корінний народ — татар, ані ця родина, ані тисячі інших кримських родин не забудуть до кінця життя. Нині ця родина у розпачі. Не знають, як житимуть далі, не уявляють себе поза Україною їхні діти. «У 1944 році наші родини депортували з Криму. А тепер нам знову загрожують, що будуть виселяти, відберуть наші будинки...». А ще говорять, як зовсім недавно вони так раділи перемозі українського народу, вірили, що усі ми разом будуватимемо спільне європейське майбутнє. «Наша мрія, щоб Кримський півострів перетворився на справжній курорт, — ділиться своїми думками Діляра. — Треба, щоб з прибережної смуги зникли усі паркани, які останніми роками з’явилися біля моря. Наші кримські татари пропонували, щоб усі мешканці Криму могли безперешкодно користуватися пляжами». Так, мріяли, сподівалися на краще. А ще хотіли запросити влітку знову відвідати цей райський куточок — селище Морське, що у Судацькому районі. Вони взагалі вміють бути вдячними, ці люди. І Діляра вдячна, що одну зі своїх книжок — повість «Життя починається не з понеділка» — я присвятила саме корінному народу пів-острова — кримським татарам. Один з головних героїв, Муса-апа, мріяв стати професійним музикантом, та не судилося: «Як я хотів навчитися нотній грамоті, щоб називатися професіоналом. Але тоді нам не дали цього зробити. Депортація — то найтяжче, що було в моєму житті...».
Справді, у долі кримського татарина Муси Мамбетова відображена доля тисяч його земляків. Колись разом із дружиною Евеліною вони так мріяли повернутися на рідну землю. Пережите далося взнаки: Евеліна захворіла. І хоча Муса намагався усіляко підтримати дружину, розумів, що невдовзі вона його залишить: «Погляд Евеліни був прикутий до вікна. На вулиці несамовито шаленів вітер, розгойдуючи голі гілки дерев. Здавалося, увесь світ протестував проти того, щоб вона сиділа без заняття, без діла. Це було несправедливо, страшенно несправедливо. Евеліна ж бо створена для того, щоб бути в русі...». Що ж підтримувало літнє подружжя кримських татар? Єдине, що втішало важкохвору Евеліну — усвідомлення того, що помиратиме вона на рідній кримській землі: «І все-таки я помиратиму не у Фергані...
Як ми мріяли про той день, коли повернемося додому... А моя яблуня мені снилася ночами... Я так хотіла обійняти її, притулитися до гілочок, наче до дитячих ручок... Приїхали додому, а там нічого немає... І дерево наше зрубали, мою світлу яблуню...».
Тисячі кримських татар зазнали гіркої долі, в одну мить перетворившись на переселенців. Татари залишали свою землю з гіркими передчуттями, адже багатьом з них не довелося повернутися на рідну землю. На свою рідну, випалену гарячим кримським сонцем, землю...
...Ухвалюючи постанову від 10 травня про депортацію татар та від 2 червня 1944 року про виселення так званих німецьких посібників із числа кримських греків, вірмен і болгар, Державний Комітет Оборони СРСР спочатку навіть не прорахував, хто ж замінить виселенців. У серпні цього ж року з’явилася ще одна постанова, згідно з якою для Кримського півострова передбачався план: 1000 родин мало прибути з Ростовської області, 2500 — зі Ставропольського та Краснодарського країв, 2700 — з Тамбовської та Курської областей, 2000 — з Воронезької області.
Здавалося, осиротіла земля задихалася без умілих рук господарів. Бо як татари залишили свої глинобитні будівлі, обсаджені виноградниками, перестали родити сади... Вже у листопаді 1944 року на пленумі Кримського обкому партії змушені були визнати, що нові жителі зовсім не вміють господарювати: «Як доглядати за кримськими садами, ніхто із переселенців не знав, а ніхто з місцевого керівництва їм не розтлумачив...». Не найкращими були справи і в передгірному Бахчисарайському районі. Тамтешні переселенці мали справу із деревами лише тоді, коли треба було витопити піч. Через це не випадковими стали факти вирубки дерев, а більшість колгоспників не мали жодного уявлення про те, як вирощувати й доглядати сади. Тож не дивно, що у багатьох передгірних районах, де до війни росли сади й виноградники, з’явилися кукурудза й овес. Лише 28 квітня 1956 року Указом Президії Верховної Ради СРСР кримські татари були звільнені зі спецпоселення без права повернення конфіскованого під час виселення майна і без права повернення в рідні місця... Наче злочинці, які завинили перед рідною землею або скоїли тяжкий гріх.
Але татари, незважаючи на усі заборони, поверталися на рідну землю, випалену гарячим кримським сонцем... У татарських родинах добре були відомі факти, які влада усіляко приховувала від громадськості. Листопад, 1967 рік. Герой Радянського Союзу Абжураїм Решидов попередив владу, що спалить себе, якщо йому не нададуть житло. В селі Генеральському Алуштинського району Сеїр Джемалядинов разом із сім’єю на знак протесту з приводу відмови в наданні помешкання оголосив голодування. 15 серпня 1968 року близько 100 осіб з дітьми розташувалися біля входу до облвиконкому, заявляючи про свої права. Тоді влада порушила судову справу щодо організаторів акції. Попри заборону, татари масово поверталися на рідну землю (влада називала це «неорганізованим переселенням»). Татари все активніше заявляли про свої права, заявляли до правозахисних організацій, але місцеве керівництво на це не зважало. Тоді татари все частіше вдавалися до актів самоспалення. Протестуючи проти насильницького виселення, Муса Мамут 23 червня 1978 року спалив себе. На його похороні татари розгорнули транспаранти: «Дорогому Мусі Мамуту — від кримськотатарського народу», «Він покінчив життя самоспаленням на знак протесту проти дискримінації на Батьківщині». Односелець Муса Мамбетов заявив: «Муса загинув за справедливу справу. Ми присягаємося продовжити його справу і досягнемо того, щоби Крим — наша Батьківщина — став нашим»...
 ...Здавалося, що ці спогади мають назавжди залишитися в минулому... Втім, історія повторюється, тож маємо добре засвоїти її уроки. Головне, щоб українці Криму та кримськотатарський народ не почували себе забутими Богом і людьми. Не будьмо байдужими до цих людей, які так чекають від нас допомоги.

Наталія ОСИПЧУК,
кореспондент газети «Освіта», член НСПУ
(№ 17, 16-23 квітня 2014 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 27.06.2014 > Тема "Резонанс"