Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#25 за 20.06.2014
ДВАДЦЯТИЙ
Василь БИКОВ

Спомин про в╕йну

ОПОВ╤ДАННЯ

22 червня 2003 року на 79-му роц╕ життя п╕шов за межу в╕чност╕ в╕домий б╕лоруський письменник, Герой Соц╕ал╕стично╖ Прац╕, лауреат Лен╕нсько╖ та Державно╖ прем╕й Василь Биков. Певно, так судилося йому долею — померти саме в цей день — день початку в╕йни 1941-1945 рр., солдатом яко╖ в╕н був ╕ траг╕чним под╕ям яко╖ присвятив багато сво╖х твор╕в. Його романи та пов╕ст╕ «Сотников», «Знак б╕ди», «Обел╕ск», «Третя ракета», «Дожити до св╕танку», «П╕ти й не повернутися» та ╕нш╕ за щире й правдиве слово про жорсток╕сть ╕ траг╕зм минуло╖ в╕йни принесли йому св╕тову славу ╕ визнання. «Кримська св╕тлиця» вже друкувала к╕лька опов╕дань В. Бикова з його першо╖ книги «Жура╝л╕ны крык» (1960 р.), як╕ ран╕ше не публ╕кувалися укра╖нською мовою. ╤ цього разу ми пропону╓мо нашим читачам одне з ранн╕х опов╕дань В. Бикова в переклад╕ укра╖нською Данила Кононенка. Нехай воно стане даниною св╕тл╕й пам’ят╕ солдата Друго╖ св╕тово╖ ╕ невтомного труд╕вника на письменницьк╕й нив╕, якому 19 червня виповнилося б 90 рок╕в...


Люди йшли на сх╕д.
П╕д ранок вияснилось. З бездонно╖ синяви н╕чного морозного неба спливла туманна смуга, подужчав мороз, ╕ в обличчя подорожн╕м подув пронизливий колючий в╕тер. Сухий сипучий сн╕г зашурхот╕в у каламутн╕й б╕лин╕ довк╕лля — по полю звивалися хвиляст╕ пасма замет╕л╕.
Майор був трохи м╕цн╕ший за сво╖х супутник╕в. Високий ╕ плечистий, в╕н ╕шов тверд╕ше ╕ раз по раз випереджав ╖х, пот╕м зупинявся, прислуховувався ╕ чекав, доки п╕д╕йдуть товариш╕. Першим зазвичай наздоганяв його Володькин — невисокий, дуже схудлий юнак в туго затягнут╕й н╕мецьк╕й шинел╕ ╕ глибоко натягнут╕й на голову п╕лотц╕. Наблизившись до майора, в╕н с╕дав на сн╕г, спиною до в╕тру, корчився, торкаючись лобом холодних гострих кол╕н. Старший лейтенант ╤вашов, у п╕дперезан╕й рем╕нцем як╕йсь коротк╕й свитин╕, в╕дстав далеко ╕ шкандибав дуже пов╕льно. В╕н пом╕тно кульгав, спирався на п╕д╕брану по дороз╕ палицю, хрипло дихав, стогнав ╕, наздогнавши товариш╕в, простудженим голосом просив:
— Братки... Зачекайте... Не можу так... Не можу...
В╕н в╕дразу лягав на сн╕г ╕ мовчки лежав, не рухаючись. Майор деякий час стояв, озирався навс╕б╕ч, про щось м╕ркував ╕ заклопотано позирав на сво╖х супутник╕в. Однак за к╕лька хвилин в╕н наполегливо подавав голос:
— Ну, пора. Ще трошки. Ще верст п’ять до св╕танку.
Першим тод╕ п╕д╕ймався Володькин, ╤вашова вони п╕дн╕мали за руки удвох. Небо на сход╕ повол╕ св╕тл╕шало, ╕ навкруж б╕л╕ло на земл╕, н╕ч розчинялася в сут╕нках несм╕ливого п╕знього св╕тання.
Через деякий час на засн╕женому пол╕ розвидн╕лось — замет╕ль робила його хитким, рухомим. Сн╕гов╕ зм╕╖, пересипаючись ╕ ворушачись, н╕би жив╕, злагоджено мчали вдалеч╕нь. В╕тер все дужчав. Шлях подорожн╕х прол╕г через пагорб, ╕ дво╓ з них знов в╕дстали в╕д свого м╕цн╕шого товариша...
А ще два тижн╕ тому вони мали значно б╕льше сили.
Кожного ранку п╕сля тривало╖ таб╕рно╖ перев╕рки двадцять спец╕ально призначених для того полонених
л╕зли до скрипучого кузова великого «Ханамагу» ╕ п╕д конво╓м восьми солдат╕в ╖хали до дальнього кар’╓ра. Увесь день до смеркання, без в╕дпочинку ╕ ╖ж╕, важкими молотами ╕ кирками лупали вони викопн╕ скельн╕ брили. Той же «Ханамаг» возив кам╕ння до м╕ста. Таб╕р розростався, будували ще три комплекси нев╕льницьких блок╕в — на сход╕ н╕мецьк╕ арм╕╖ п╕дступали до Москви.
Але одного разу нечувана зв╕стка сколихнула багатотисячну громаду полонених. Нев╕домо ким принесена з вол╕, вона за к╕лька годин облет╕ла вс╕ блоки табору. На робот╕, в бараках, у численних перев╕рочних строях ╕ неск╕нченних чергах за ╖жею пошепки одне одному передавали люди нечуван╕ слова, в╕д яких багато хто плакав рад╕сними сльозами над╕╖. Щоправда, н╕хто не знав н╕чого певного, було багато вар╕ант╕в т╕╓╖ новини, але одне залишалося безперечним — п╕д Москвою Червона Арм╕я громила загарбник╕в.
Ця зв╕стка незгасним вогнем запалила в душ╕ Володькина велике бажання врятуватися — вижити, прорватися на сх╕д. Н╕ вдень, н╕ вноч╕ не переставав в╕н думати про те, як би це зробити. Про те ж саме думали багато полонених.
╤ ось одного похмурого дощового ос╕ннього вечора двадцять каменяр╕в обочиною шосейно╖ дороги брели з кар’╓ра. Два конво╖ри йшли попереду, два — позаду, решта — четверо, кваплячись на в╕дпочинок, бо була субота, по╖хали ран╕ше на навантажен╕й машин╕. Неподал╕к починалося м╕сто, св╕тилися вогнями будиночки п╕д черепичними дахами, дорогою один за одним мчали автомоб╕л╕. Стомившись за день в╕д безк╕нечного крику ╕ сварки, конвойн╕ чомусь притихли, палили цигарки, зр╕дка гиркаючи на якого-небудь заслаблого нев╕льника.
╤ тако╖ ось пори, коли на шосейн╕й дороз╕ виникла коротка перерва в рус╕, над колоною злет╕в чийсь призивний клич:
 — Бий гад╕в!
Не раз пригадуючи те, Володькин так ╕ не м╕г зрозум╕ти, зв╕дки т╕льки взялося сили у цих виснажених людей, зв╕дки взялося ст╕льки енерг╕╖ ╕ спритност╕. Не встигли конво╖ри й отямитись, як ╖х ухопили за горлянки, повалили, придушили, повбивали дерев’яними черевиками, в як╕ були повзуван╕ люди. Той чолов╕к, що подав св╕й клич, командував ╕ дал╕ — полонен╕ похватали в убитих зброю, дехто одягнув ворожу форму.
Швидко вони, одначе, угомонилися, оговталися, вдало захопили на шосе першу-л╕пшу вантаж╕вку, що вискочила з м╕ста, ╕, пос╕давши до не╖, п╕д охороною переодягнених «конво╖р╕в» помчали на сх╕д.
Щоправда, ╖хати довелося недовго. Години за дв╕ ╖х уже спробували затримати, а ще через годину, в╕дстр╕люючись в╕д погон╕, вони завалили в канаву машину ╕, втративши половину людей, ледь сховалися в л╕с╕.
Оп╕сля ще було багато сутичок, багато страху ╕ ризику. В дороз╕ захопила ╖х зима, ╕ все менше залишалося б╕йц╕в. Урешт╕ ╖х залишилося тро╓.

╤╤
П╕днятися на пагорб було дуже важко. На загладженому хуртовиною косогор╕ висковзан╕ черевики неслухняно роз’╖жджалися вр╕зноб╕ч — Володькин важко падав у сн╕г. В╕н намагався ступати в сл╕ди майорових чоб╕т, — так було трохи зручн╕ше здиратися вгору, т╕льки в╕д втоми перехоплювало подих ╕ калатало серце.
В╕н був уже на середин╕ косогору, коли позаду пролунав голос. Володькин в╕д неспод╕ванки здригнувся, зупинився ╕ озирнувся на кульгавого ╤вашова. Зовс╕м, мабуть, вибившися з сил, старший лейтенант лежав унизу ╕ нап╕вголосно ще раз╕в зо два кликав товариша.
— Знем╕г? Ну, чекай, зараз, — промовив Володькин ╕ у в╕трян╕й оц╕й н╕мот╕ не уп╕знав свого голосу, слабкого ╕ придушеного. Прип╕днявшись на руках, ╤вашов чекав допомоги ╕ з над╕╓ю позирав на нього.
— Зараз, зараз ╕ду, — знов погукав Володькин товаришу, а сам усе ще стояв на косогор╕, не маючи сил витягнути з кучугури загрузлу до кол╕на ногу. В╕н важко дихав, з рота виривалися ╕ зникали на в╕тр╕ б╕луват╕ подихи пари, а серце щем╕ло в╕д того, що вони ус╕ тро╓ так╕ слабк╕, безпом╕чн╕ ╕ маленьк╕ в цих засн╕жених холодних просторах.
Трохи спочивши, Володькин спустився з узг╕рка. Не дочекавшись товариш╕в, на схил╕ показався майор, згодом в╕н з╕йшов униз. ╤вашов лежав на сн╕гу, уткнувши обличчя в рукава свитки. Його плеч╕ раз по раз нервово здригались.
— К╕нець... Все одно к╕нець... Ус╕м, всьому... — долинала його надривна, повна розпачу скарга.
Володькин, зачувши це, збентежено зиркнув на почорн╕лого, зарослого сивим пасмом майора. Той скреготнув зубами ╕ на його худих запалих щоках заходили жовна. В╕н н╕чого не сказав, а лише з╕тхнув, в╕д╕рвавши св╕й погляд в╕д розпластаного на сн╕гу товариша, ╕ довго зажурено дивився в затуманену хуртовиною далеч╕нь.
Чи в╕д цього сумного погляду, чи в╕д тих розпачливих ╤вашових сл╕в уперше недобрим передчуттям здригнулося й серце у Володькина. Невже й справд╕ не пощастить ╖м вирватися з невол╕ ╕ д╕йти до сво╖х? Ск╕льки вже б╕д набачилися вони, що в╕д одних т╕льки спомин╕в робилося страшно. А ск╕льки ще попереду — мабуть, не менше. Певно, помилились вони, погарячкували, ╕ доведеться впасти де-небудь в╕д холоду чи кул╕, як упали вже ╖хн╕ с╕мнадцять товариш╕в. Щоправда, часом з’являлася над╕я — в╕дшукати партизан╕в ╕ при╓днатися до них. Учора б╕ля яко╖сь л╕сово╖ станц╕╖ вони бачили, як гор╕ли велик╕ склади-пакгаузи, люди казали, що уноч╕ тут були партизани. Там же вони почули, що в тутешн╕й м╕сцевост╕ вбито високого н╕мецького начальника — оберштурмбанфюрера В╕рта. Розкле╓н╕ у селах оголошення об╕цяли 50 тисяч марок тому, хто допоможе н╕мцям натрапити на сл╕д цих л╕сових месник╕в. Але де в╕дшукати ╖х — н╕хто не знав, а нещасн╕ вт╕кач╕ втрачали останн╕ сили.
Нарешт╕, трохи заспоко╖вшись, ╤вашов прип╕днявся на руках ╕ с╕в. Його почорн╕ле в╕д холоду ╕ втоми обличчя було страшне.
— Я вже все... видихався, — сипло витиснув в╕н з простуджених грудей ╕ надривно закашлявся. — Та й ви... ╕ ви не д╕йдете... Не треба було... Все одно смерть, смерть всюди...
Майор невдоволено пов╕в плечима, нетерпляче переступив з ноги на ногу.
— Надумав помирати? — глухо сказав в╕н. — Рано. Вставай, треба йти. Бери, Володькин.
Вони узяли його п╕д руки. ╤вашов безвольно п╕дкорився ╖м ╕, скривившись в╕д болю, пок╕рливо попл╕вся на узг╕рок.
Пов╕льно, важко ╕ довго л╕зли вони на косог╕р, задихаючись в╕д втоми; майор ╕ Володькин, часто зупиняючись, вперто тягли товариша вгору. ╤вашов затискав голову у високо п╕днят╕ плеч╕, зовс╕м якось обм’як у ╖хн╕х руках, в’яло переставляв ноги, ╕, здавалося, варто було в╕дпустити його, як в╕н покотився б донизу. ╤ вони тягли його, не знаючи, що буде дал╕, сяк-так виволокли на пагорбок ╕, знесилен╕, попадали в сн╕г.
...Хуртовина все ще господарювала у безлюдному затуманеному сн╕гом пол╕. Жвав╕ сн╕гов╕ язики швидко сповили сво╓ю б╕линою нерухом╕ т╕ла людей, м’яка земля лаг╕дно тулила до себе знеможених подорожн╕х, ╕ не було сили розплющити оч╕, поворухнутись, п╕двестись.
Мерцями лежали люди ╕ не чули, як п╕д узг╕рком, пробуксовуючи, зарев╕ли машини, як з’явилися вони з лощини на дороз╕, що б╕гла зовс╕м неподал╕к в╕д ут╕кач╕в. Машин було багато, ╕ у ╖хн╕х високих кузовах, ховаючись в╕д хуртовини, т╕сно притулившись один до одного, сид╕ли солдати в мишастих шинелях.

╤╤╤
╥х привели на дорогу, до передньо╖ машини, де стояли два оф╕цери в шинелях з хутровими рудими ком╕рами. П╕днявши вгору руки, Володькин ╕шов сам, позаду накульгував ╤вашов, пораненого в груди майора дво╓ солдат╕в волокли по сн╕гу. Навколо гергот╕ли десятки ворог╕в, кололи зус╕б╕ч ненависн╕ погляди, а Володькин не пом╕чав н╕чого. Невимовна туга в╕д тако╖ невдач╕ притлумила його, скувала волю, ╕ загибель, не далека ╕ не уявна, а вже близька ╕ реальна, в ус╕й сво╖й жахлив╕й велич╕ нависла над ним.
Б╕ля машини вс╕ спинилися, пораненого поклали б╕ля н╕г оф╕цер╕в. В╕н трохи ворушився, люто позиркував на ворог╕в ╕, зц╕пивши щелепи, з натугою пересилював у соб╕, певно, великий б╕ль. Похмурий, розгублений Володькин не в╕дводив в╕д нього погляду, але н╕чим не м╕г допомогти.
╥х гам╕рним колом оточили солдати. Гом╕н, однак, в╕дразу затих — оф╕цер в окулярах щось сказав цибатому плоскогрудому солдату в коротк╕й шинел╕. Той слухняно виступив наперед.
— Нац╕ональ? Поляк╕? Руск╕?
— Рос╕яни, — з натугою голосно вимовив майор ╕ прип╕днявся на л╕кт╕. — Рос╕яни! — повторив в╕н гучн╕шим ╕ ледь тремтячим голосом.
Н╕мець буркнув оф╕церу, той, гидливо кривлячи губи, сказав якусь довгу фразу.
— Що в╕ делаль? Зв╕дки бежаль? Ваш чин ╕ фам╕ль?
Майор на це г╕рко посм╕хнувся.
— Багато хочете знати, — сказав в╕н. — Ц╕каво, що робили? Так знайте: били фашист╕в!
Н╕мець переклав ╕ цю в╕дпов╕дь, ╕ раптом навколо вибухнув в’╖дливий солдатський рег╕т. Володькин уперше п╕дв╕в голову, обв╕в поглядом весел╕ нахабн╕ обличчя. Сит╕, добре зодягнут╕ ╕ озбро╓н╕ вороги надм╕рно реготали довкола трьох об╕драних знесилених волоцюг. ╥м було дуже см╕шно, що один з цих н╕кчемних неборак╕в надумав так недоречно пожартувати. Володькин зрозум╕в цей рег╕т, побачив зневагу, що шк╕рилась на кожн╕й пиц╕, ╕ йому стало дуже прикро ╕ боляче за свою слабк╕сть ╕ численн╕ в╕йськов╕ невдач╕. В╕н геть пов╕сив голову ╕ дивився т╕льки на майора, який зло блискав очима.
— Пан ротенфюрер каже сумн╕в про ваш бо╓здатн╕сть, — абияк перекладав солдат. — Ви, руск╕ свин╕, роб╕т вдячн╕сть гер гот, що ╕ще не здохли у цей сн╕г.
Володькин пом╕тив, як збл╕дли щоки на майоров╕м обличч╕, той поворухнувся, спробував, мабуть, п╕двестися, але пот╕м з неподоланим болем знову опустився на сн╕г.
— Дарма так гада╓ ваш ротенфюрер, — сказав в╕н ╕ зл╕сно вигукнув: — Ми станц╕ю Барки спалили! Ми вашого оберштурмбанфюрера В╕рта вбили! Що, мало? Ну, стр╕ляйте нас!
В╕д тих майорових сл╕в щось сталося у ворожому кол╕. Оф╕цер в окулярах раптом збентежено закл╕пав б╕лобрисими очима, солдати навколо заворушилися. Володькин чув за спиною, як багато уст забубон╕ли знайом╕, певно, слова: «О, банхоф Борки... Оберштурмбанфюрер В╕рт...». Юнак не зрозум╕в ще, що трапилось, але в╕н уже знав, що см╕лив╕ майоров╕ слова запод╕яли для ворог╕в щось непри╓мне ╕ лихе. ╤, в╕д╕гнавши в╕д себе засмуту, Володькин, зда╓ться, знайшов над╕ю на якусь незрозум╕лу силу, якусь невпевнену ще перевагу над цими виродками.
╤ ворожа зневага на обличч╕ оф╕цера в окулярах зм╕нилася тод╕ на тривожну лють. Оф╕цер вийняв з кишень руки ╕ п╕дступив до майора:
— Що ти сказав, собако?
— Те, що чув. Ми вбили В╕рта, спалили Барки.
Н╕мець стиснув губи ╕ вдарив пораненого чоботом у груди. Майор глухо ойкнув, ╕ з його рота на сн╕г швидко вислизнула вузенька ц╕вочка гарячо╖ кров╕. Володькин неспод╕вано скрикнув, гаряче обурення ╕ переляк за людину спрацювали в його св╕домост╕ — в╕н кинувся до товариша. Але хтось позаду шарпонув його, ╕ юнак з розмаху брязнувся на дорогу.
А навколо вс╕ заметушилися, люттю налилися обличчя ворог╕в, вони накинулися на трьох знесилених безпом╕чних людей. ╥х штурхали чоб╕тьми, товкли кулаками, прикладами; рвучись, тр╕щав одяг. Володькин лиш м╕цн╕ше зц╕пив рот ╕ терп╕в, стогнучи, — чекав к╕нця. Дивно було, але це вороже глумл╕ння, породжене мстивою люттю, здалося значно легшим, н╕ж той зневажливий солдатський рег╕т. «Бийте, бийте, лопн╕ть в╕д злост╕, знайте, хто ми, — н╕мо кричало юначе серце, — вбивайте, все одно тепер вам не буде легше». Але раптом м╕ж люто╖ лайки чужинц╕в пролунав зляканий крик ╤вашова:
— Ой, за в╕що!!! За в╕що!!! В╕н бреше! Майор бреше! Не вбивали ми н╕кого, не бачили...
Оф╕цер щось скомандував, ╕ метушня довк╕л припинилася. Володькин, одначе, все корчився на сн╕гу в╕д болючого удару в жив╕т.
— Що ви хот╕в сказать? — звернувся плоскогрудий перекладач до лежачого ╤вашова.
Той незграбно п╕дв╕вся на ноги ╕ мерщ╕й, н╕би боячись, що його не вислухають як сл╕д, звернувся до оф╕цера в окулярах.
— Пане оф╕цер... пане оф╕цер... Неправда. Майор навмисне. В╕н вигаду╓... Не бачили ми н╕якого оберштурмбанфюрера... Ми ледь жив╕, а в╕н... командир...
Володькину здалося, що в╕н марить. Спочатку в╕н подивувався в╕д тих ╤вашових сл╕в, але незабаром лють на товариша збунтувала юнацьк╕ почуття. В╕н рвучко кинувся до оф╕цер╕в, до цього боягузливого ╤вашова, якого вже обступали н╕мц╕. ╤, неспод╕вано в╕дчувши, що цей огидний чолов╕к вирве в╕д них таку неспод╕вану перевагу над ворогом ╕ геть принизить ╖хню г╕дн╕сть, Володькин щосили закричав у ворожий натовп:
— Неправда! Це в╕н бреше! В╕н боягуз! — тицяв в╕н пальцем в ╤вашова, який, витираючи в╕д сн╕гу обличчя, усе говорив щось. Перекладач, оф╕цери, солдати озирнулися на нього ╕ замовкли, певно, не знаючи, як ╖х розум╕ти. А Володькин, на подив, ╖м кинув нов╕ слова — кинув твердо ╕ переконливо, з г╕дн╕стю людини, далеко╖ в╕д брехн╕.
— Не слухайте його! В╕н сам стр╕ляв у вашого обера.
Плоский н╕мець переклав те, оф╕цер недов╕рливо подивився на ╤вашова, пот╕м на Володькина, зиркнув на годинник на руц╕ ╕ в╕ддав якийсь наказ. В╕н, мабуть, поспок╕йн╕шав в╕д сво╓╖ першо╖ лют╕ ╕ тепер розпоряджався д╕ловито ╕ р╕вно.
Солдати, про щось гомонячи, кинулися до сво╖х машин, б╕ля полонених лишилося тро╓. Вони зняли ╕з-за плечей караб╕ни, ╕ к╕стлявий ╓фрейтор з холодними, посолов╕лими в╕д злост╕ очима голосно скомандував:
— Марширен, думес ф╕! (1)
В╕н боляче штурхонув Володькина прикладом у спину, даючи тим самим зрозум╕ти, куди треба йти, штурхонув ╤вашова ╕ з тим же лютим вигуком вдарив п╕дбором нерухомого майора. Однак припорошений сн╕гом майор лежав нерухомо ╕ безмовно.
Володькин проковтнув тугий г╕ркий клубок у горл╕, зажмурив оч╕ в╕д приливу слабкост╕ ╕ жалю. Але юнака знову штурхонули ╕ погнали в той б╕к, зв╕дки прийшли машини. В╕н узб╕ччям обминув ╖х ╕ поплентався дал╕ по занесеному сн╕гом шляху.
Володькин потроху спок╕йн╕шав. В╕н звикав уже до неминучост╕ сво╓╖ дол╕, все б╕льше танула в душ╕ недосяжна мр╕я — жити. Заклавши руки назад, як того домагалися конво╖ри, в╕н зата╖в у соб╕ нескорену уперт╕сть ╕ вже майже не в╕рив у т╕ майоров╕ слова, що так збентежили г╕тлер╕вц╕в. ╤ хоч не вдалося ще б╕долас╕ Володькину завдати яко╖сь шкоди фашистам, в╕д того, що вороги вбачали у ньому свого супротивника, поб╕льшало р╕шучост╕ ╕ душевно╖ сили. В╕н не спод╕вався на ╖хню мил╕сть, знав — уб’ють, ╕ не жал╕в себе, а все б╕льше ув╕ходив у роль того, кого вбачали у ньому н╕мц╕. В╕н вище зд╕йняв свою голову, озирнувся на насторожених конво╖р╕в, — ╖хня надм╕рна пильн╕сть здалася йому нав╕ть при╓мною.

╤V
На с╕рому, затягнутому пеленою, небосхил╕ з’явилося сиротливе неяскраве сонце. Воно раз╕в зо два зблиснуло невеселою посм╕шкою ╕, безпром╕нне ╕ сумне, стислося в маленьку жовту плямку вгор╕. Хуртовина тим часом поменшала, оздоблене сн╕говими викрутасами, тихо лежало холодне поле.
Старший трьох конвойних — ╓фрейтор з видовженим, к╕стлявим, н╕би к╕нським, обличчям — не зводив холодного погляду з двох згорблених знесилених постатей. В╕н част╕ше за ╕нших вигукував «шнель!» ╕ част╕ше штурхав прикладом ╤вашова ╕ Володькина. ╤нш╕ конвойн╕ — низькорослий угодований н╕мець ╕з свинячим виглядом б╕лобрисого защетин╕лого обличчя — все щось жував, д╕стаючи з кишен╕. В╕н, видно було з усього, був л╕нивим на рухи ╕ слова, але н╕коли не поминав штурхонути ╤вашова, який, в╕дстаючи, опинявся б╕ля нього. Робив в╕н це не руками, як╕ виймав з кишень т╕льки для того, аби засунути до рота чергову порц╕ю ╖ж╕, ╕ не караб╕ном, що незручно вис╕в за спиною на довгому ремен╕, — тусав в╕н ногою. Це виходило в нього хльостко ╕, певно, сильно, бо ╤вашов п╕сля такого штурхана к╕лька крок╕в ловив сторчаки по дороз╕. Трет╕й конвойний ╕шов позаду, в╕н мовчав, ╕ на його немолодому чорнявому обличч╕ лежав вираз невесело╖ задуми.
Володькин не дуже ц╕кавився ворожими справами, ╖хньою солдатською балаканиною — його власна доля була зрозум╕ла. Щоправда, до полоненого долинуло к╕лька зрозум╕лих фраз, ╕ в╕н дов╕дався, що ╖х ведуть до м╕ста, де повинн╕ здати в штаб яко╖сь зондеркоманди. Що там оч╕кувало на нього, в╕н знав напевно, бо за п╕вроку полону добре засво╖в фашистськ╕ звича╖ розправлятися з винними.
В якомусь невеличкому вибалку, де дорога б╕льш за ╕нш╕ м╕сця була завалена сн╕гом, ╤вашов сп╕ткнувся ╕ впав. Б╕ля нього в╕дразу зупинився вгодований н╕мець ╕, ганяючи щелепами жовна, зн╕чев’я, без лют╕, ударив чоботом п╕д б╕к.
— Штее ауф, абер шнель! (2)
╤вашов скривився в╕д болю, п╕дв╕вся на одну руку ╕ знов заплакав, як плакав п╕д тим узг╕рком у пол╕. Конвойн╕ зупинилися на дороз╕, Володькин — також став зв╕ддалеки.
— Паночку, камараде, за що? Ми ж не винн╕... Змилуйтесь, в╕дпуст╕ть мене... В╕дпуст╕ть...
— Ге, чого захот╕в, — буркнув Володькин. — Не виламуйся, не впросиш.
Але ╤вашов просив. В╕н, певно, в╕дчував, що сили його вже замал╕, що багато в╕н не пройде, ╕ чолов╕к сл╕зьми ╕ просьбами гадав вимолити соб╕ порятунок.
Вгодований фашист проковтнув свою жованку ╕ запитально зиркнув на ╓фрейтора. Той щось гаркнув гучним в╕д лют╕ голосом ╕ зняв з плеча караб╕н.
— Ауфштеен! Форвертс! (3)
В╕н наставив караб╕н на голову полоненого ╕ сво╖ми злинялими очима свердлив його якусь мить. Важко ворушачись, ╤вашов п╕дв╕вся, але його ноги безсило запл╕талися, ╕ в╕н невпевнено ступив к╕лька раз╕в. Володькин гидливо плюнув на дорогу — в╕н не жал╕в колишнього товариша, не мучив себе докорами, що той тривалий час був йому близький, гидлив╕сть зат╕няла в ньому ус╕ почуття до ц╕╓╖ людини.
Через деякий час Володькин знову спинився в╕д крик╕в позаду — ╤вашов, розпластаний, ницьма лежав на сн╕гу, голосно щось кричав ╕ плакав. Володькину стало дуже прикро ╕ г╕рко в╕д усього цього, ╕ в╕н в╕двернувся. Затуляючись в╕д холодного в╕тру, якусь мить в╕н слухав то розпачливий лемент знеможеного ╤вашова, то розлючений крик старшого конво╖ра. Пот╕м неспод╕вано пролунав постр╕л, ╕ крики стихли. Коли Володькин озирнувся, ╓фрейтор, клацаючи затвором, викидав з караб╕на г╕льзу — на земл╕ лежало скоцюрблене нерухоме т╕ло ╤вашова.
В╕д прикрост╕ Володькин т╕льки з╕тхнув — н╕ жалю, н╕ найменшого сп╕вчуття вже не лишилося в╕д цього недоречного товариша. В╕н хот╕в йти дал╕, але конво╖ри покликали його до вбитого, наказали в╕дтягти труп з╕ шляху. Юнак почекав, доки вгодований обшукав кишен╕ д╕ряво╖ свитки неб╕жчика, ╕ пот╕м зробив те, чого зажадали вороги.

V
Глуха, мало╖жджена дорога все звивалася ╕ звивалася м╕ж перел╕ск╕в, пагорб╕в, болотяних озерець. Обаб╕ч не видно було жодного села, ╕ нев╕домо, де було те м╕сто, куди вели двадцятого вт╕кача.
В╕дразу п╕сля того, як було вбито ╤вашова, Володькин пом╕тив, що н╕мц╕ чогось сваряться. На нього вони не дуже звертали увагу, в╕н йшов соб╕ попереду, а конвойн╕ про щось люто сперечались м╕ж собою. Володькин не озирався, але в╕н уже розп╕знавав голос кожного ╕ тепер чув, що дос╕ не дуже гов╕ркий чорнявий н╕мець щось стримано ╕ невдоволено бурчав позаду. В╕н чимось обурювався, ╕ ╓фрейтор розгн╕вано погиркував на нього. Вгодований б╕льше мовчав, лиш зр╕дка вставляв до суперечки к╕лька сл╕в.
— Хаст ду тот гешляген, ганц рихц╕г! (4)
— Ф╕лляйхт ╕ст ер уншульдз╕г? Воцу зо граузам? (5) — доказував чорнявий.
— Ф╕ле гефаллене, вен╕ге лебендз╕ге зо фордерт унзер фюрер! — гиркав ╓фрейтор. — Зольст ду мауль хальтен, Лоренц! (6)
— Альзо ляс ╕н аух н╕дер! (7) — розгн╕вано кидав чорнявий.
— Б╕ст ду ферукт геворден, ду ц╕в╕льку! Вен абер верден в╕р цум херн оберштурмфюрер хербайшлепен? — лютував старший. — ╤м м╕л╕тер мус ман я денкен, унд цвармер, альс бай ден бюхляйн! (8).
Володькин не все зрозум╕в з ц╕╓╖ сварки, але головне в╕н все ж втямив ╕ з ц╕кав╕стю озирнувся. Обличчя двох — ╓фрейтора ╕ чорнявого — були роздратован╕, т╕льки вгодований плентався позаду ╕ все щось порпався в кишенях. Володькин якусь мить затримався поглядом на чолов╕ков╕, який так неспод╕вано заступився за них. В його обличч╕ було щось розважливе ╕ незл╕сне, нав╕ть якесь переживання, ╕ в╕н нагадував Володькину ╕ншого н╕мця — таб╕рного шофера, який зовс╕м ╕накше, н╕ж решта ворог╕в, ставився до полонених. В╕н н╕коли не кричав на них, не сварився, траплялося, коли не бачили ╕нш╕ наглядач╕, тицяв якомусь б╕долас╕ шмат бутерброда чи недопалок цигарки. Полонен╕, як сл╕д, оц╕нили його доброту ╕ його ризики ╕ дуже поважали цього незвичайного н╕мця. Тепер якимсь внутр╕шн╕м чуттям юнак в╕дчув ще незрозум╕лу ╓дн╕сть чорнявого ╕ того таб╕рного шофера, ╕ в╕д цього неспод╕ваного в╕дкриття стало тр╕шечки св╕тл╕ше на душ╕. Якось н╕би поменшало т╕╓╖ самотност╕, яка мимовол╕ з’явилася в його серц╕ п╕сля того, як було вбито ╤вашова.
Вже, певно, десь оп╕вдн╕ з неба яскраво блиснуло зимове сонце, ╕ засн╕жене поле за╕скрилося алмазним розсипом колючих блиск╕ток. Володькин геть уже вибився з сил ╕ ледь-ледь плентався, прагнучи хоча б якого-небудь к╕нця цим стражданням. Конвойн╕, посварившися, довго йшли мовчки — вони також притомилися, ╕ б╕ля трьох розлогих сосен, що зустр╕лися ╖м об╕ч дороги, ╓фрейтор скомандував: «Аусруен!» (9). В╕н втомлено гепнувся задом у сн╕г, б╕ля нього розташувалися солдати. Володькин також с╕в неподал╕к ╕ з-п╕д лоба затято позирав на ворог╕в.
Вгодований конво╖р, певно, вже з’╖вши весь св╕й пров╕ант, зморено розл╕гся на сн╕гу, а ╓фрейтор з чорнявим д╕стали ╕з сумок харч╕ ╕ почали п╕дкр╕плюватися. У Володькина раптом потекла слинка, ╕ в╕н, щоб зайве не мучитись, в╕двернувся. Але ось хтось позаду п╕д╕йшов до нього ╕ дел╕катно, н╕би по-дружньому, торкнув за плече. Володькин здивовано повернув голову ╕ близько б╕ля свого обличчя побачив жовтуватий, хрумкий сухар, який простягав йому л╕тн╕й чорнявий конво╖р. Володькин дуже здивувався, його руки ухопили почастунок, а н╕мець, зиркнувши на юнака, с╕в на сво╓ м╕сце у сн╕г. Володькин т╕льки-но впився зубами в сухар, з незвичайною насолодою в╕дчуваючи в рот╕ його г╕ркуватий смак, як ╓фрейтор з╕рвався на ноги ╕ мовчки розмашисто вдарив Володькина. Ледь надкушений сухар полет╕в у сн╕г, а з розбитих губ полоненого потекла кров.
Раптовий гн╕в ╕ кривда з╕рвали юнака, потро╖ли його сили, ╕ в╕н дико закричав прямо в нелюдське к╕нське обличчя:
— Гад ти! Зв╕р! Фашист! ╤род! Швайн, — кричав Володькин, використовуючи весь запас знайомих образливих сл╕в. Н╕мець знов кинувся до нього ╕ знову вдарив, але вже не так боляче, бо Володькин встиг ув╕брати голову в плеч╕ ╕ т╕льки хитнувся. В╕н чекав й ще удар╕в, готовий був на найстрашн╕ше катування — все одно в╕н вигукував би образи в це погане обличчя. ╢фрейтор, стиснувши кулаки, стояв поруч ╕ трясся в╕д лют╕, але б╕льше не бив, а позаду за ним застережливо кричали дво╓ п╕доп╕чних:
— Кук маль, б╕ст ду ферукт геворден! (10) — гн╕вно насупивши брови, казав чорнявий.
— Ота, ляс ╕н ╕н руе! Ер кант н╕хт геен, ман мус ╕н в╕н айн зак траген, (11) — турбувався вгодований, сидячи в сн╕гу.
╤ ще добре не зрозум╕вши в запал╕, Володькин в╕дчув, що з’явилась якась нова обставина, котра, зда╓ться, применшувала сили ворог╕в ╕ захищала його. Незадоволено зц╕пивши к╕нськ╕ щелепи, ╓фрейтор д╕став з кишен╕ цигарку, а юнак, важко дихаючи, уже знав, що в╕н якимось чином не п╕двладний цьому зв╕ру-фашисту. ╤ зрозум╕вши це, Володькин так зрад╕в, що аж засм╕явся сам до себе — це сповнило його новою в╕двагою ╕ надало нових сил.
— Ей, ти, фашисте, Г╕тлер капут! — знов вигукнув Володькин. — Г╕тлер швайн!
Н╕мц╕ злякано озирнулися, начеб хто м╕г п╕дслухати ╖х у цьому засн╕женому пол╕, а Володькин, моб╕л╕зувавши все те, що знав з н╕мецько╖ мови, люто вигукнув:
— Г╕тлер капут! Геринг капут! Фашизм капут! Роте армее с╕ген! Бл╕ц криг! — злорадо реготав полонений. — Дуля вам, ось! Капут вам, проклят╕ дойч╕! Москау с╕ген!
Чорнявий похмуро мовчав, а вгодований з ╓фрейтором збентежено перезирнулись, не знаючи, певно, що робити з цим непок╕рливим полоненим. Пот╕м ╓фрейтор щось заволав на нього, заклацав затвором ╕ наставив на Володькина караб╕н, але той аж захлинався в╕д невисловленого злорадства. Його зовс╕м не лякали ц╕ д╕╖ конво╖ра, ╕ в╕н з короткими перепочинками усе вигукував лют╕ проклинання ворогам.
Нарешт╕ старший конво╖р, певно, втратив терп╕ння. Бачачи, що налякати полоненого не вдасться, в╕н дико визв╕рився сво╓ю к╕стлявою ф╕з╕оном╕╓ю, оч╕ його замутилися в╕д лют╕, ╕ в╕н замахнувся прикладом. Н╕би розлючена собака, накинувся фашист на Володькина. К╕лька раз╕в в╕н сильно ударив юнака, в очах того замерехт╕ло, перехопило подих, в╕н звалився на сн╕г. Але це не похитнуло його нам╕ру чинити оп╕р, намагання допекти ворогов╕ зм╕цнювалось разом з болем, якого завдавав йому н╕мець. ╤ в╕н, задихаючись, кр╕зь стогони ╕ зойки кричав, шептав те, що тепер так бентежило ворога.
Нев╕домо, чим би ск╕нчився цей нер╕вний по╓динок, коли б яко╖сь мит╕ не з╕рвався на ноги чорнявий ╕ м╕цним ривком за плече не в╕д- штурхнув ╓фрейтора в╕д його жертви. Н╕би зв╕р, якого в╕дривають в╕д св╕жо╖ кров╕, г╕тлер╕вець вирвався з його рук, щось вигукнув п╕длеглому ╕, коли це не под╕яло, з ус╕╓╖ сили вдарив його прикладом у груди.
Жад╕бно хапаючи ротом пов╕тря, Володькин саме п╕дводився на ноги ╕ пом╕тив, як недобрим вогнем спалахнули сувор╕ оч╕ чорнявого ╕ як в╕н, хитнувшися, спритно змахнув караб╕ном ╕ з крекотом, як це виходить у дроворуб╕в, опустив його на ╓фрейтора. Той кинув зброю, об╕руч ухопився за голову ╕, надломившись у кол╕нах, випростався на сн╕гу.
Раптова можлив╕сть помститися, н╕би на крилах, п╕дхопила Володькина ╕з земл╕, затьмарила б╕ль, ╕ в╕н у два стрибки опинився б╕ля ворожо╖ збро╖. В╕н не думав тод╕ н╕ про небезпеку, н╕ про сво╖ шанси перемогти — увесь св╕т в╕д нього заступило не по-людськи скривлене обличчя ╓фрейтора. У морозн╕м пов╕тр╕ пролунав постр╕л з ворожого караб╕на — н╕мець, що до цього грабав по сн╕гу руками, здригнувся ╕ затих.
Перезарядивши караб╕н, Володькин в╕дскочив уб╕к ╕, готовий до бою, припав до земл╕. Раптовим могутн╕м вибухом зникла в ньому пригасла вже спрага жити. Нездоланна ╕ владна, вона сво╓ю хм╕льною, дужою рукою п╕дняла юнака, який неспод╕вано в╕дчув себе спритним ╕ сильним. Але вороги чомусь не кидалися на нього. Чорнявий в якусь мить н╕би остовп╕в над убитим, а пот╕м, щось зм╕ркувавши, крутнувся до третього конво╖ра. Той, злякано кл╕паючи очима, за╖каючись, щось бурмот╕в, крутився в сн╕гу на сво╖й товст╕й с╕дниц╕ ╕ н╕як не м╕г п╕двестись на ноги. Чорнявий щось погрозливо крикнув, п╕дскочив, вихопив з його караб╕на затвор ╕ заквапився по дороз╕.
Володькин т╕льки тод╕ збагнув, хто врятував його, ╕ в╕дразу начеб опам’ятався. В╕н мерщ╕й зв╕вся на ноги ╕, сторожко позираючи на товстого, заквапився за сво╖м рят╕вником.
Н╕мець швидко йшов по тверд╕й сн╕гов╕й ц╕лин╕, за ним з караб╕ном п╕д пахвою посп╕шав Володькин. В╕н не знав, що зробить з ним його конво╖р, не знав, чи сл╕д в усьому дов╕рятись йому, але сп╕льн╕ д╕╖ в недавн╕й сутичц╕ об’╓днали ╖х, ╕ юнак вбачав у чорнявому свого сп╕льника.
Так, кривуляючи з пагорба на пагорб ╕ щоразу озираючись, вони д╕сталися до хвойного узл╕сся. Л╕с, певно, був старий ╕ великий. Розчеп╕ривши ур╕зноб╕ч кошлат╕ лапи, т╕сно стояли засипан╕ сн╕гом ялини, з узл╕сся кудись углиб похмурих нетр╕в вели стежинки вовчих сл╕д╕в. Тут н╕мець спинився, обернувся до стомленого, зворушеного ╕ обнад╕╓ного Володькина ╕ поклав йому на плече свою руку.
— Як тв╕й фам╕ль? Вольодкин? Треба вт╕кати, Вольодкин. Це Лепечанська пуща, — показав в╕н на л╕с. — Там рус партизан, многа партизан. Ти будеш партизан, будеш криг фашизм.
В╕н простягнув колишньому полоненому руку, ╕ Володькин з неспод╕ваним жалкуванням узяв ╖╖, а в грудях защем╕ло серце в╕д передчуття самоти ╕ розлуки з цим загадковим чужинцем.
— А як же ви? — запитав юнак. — Унд вох╕н з╕?
Н╕мець сумно посм╕хнувся кутиками губ, мовчки махнув на прощання ╕ швидко п╕шов по узл╕ссю.
Володькин востанн╓ поглянув на дорогу, де на пагорбку п╕д трьома соснами усе ще сид╕в збентежений вгодований н╕мець, ╕ теж посп╕шив углиб л╕су. Невдовз╕ засн╕жене г╕лля зовс╕м сховало його.

1958 р.

Переклад з б╕лорусько╖
Данила КОНОНЕНКА.
* * *
1) Марш, бидло!
2) Вставай, швидко!
3) Встати! Уперед!
4) Убив, ╕ гаразд!
5) А може, в╕н не винен? Нав╕що так люто?
6) Б╕льше вбитих — менше живих, так вимага╓ фюрер!
А ти мовчи, Лоренце!
7) То розправся ╕ з ним!
8) Ти з глузду з’╖хав, цив╕льна корово! Кого ж ми тод╕ приведемо до пана оберштурмфюрера? У в╕йськов╕й справ╕ треба думати — ╕ значно б╕льше, н╕ж за книгами!
9) Привал!
10) Дивись-но, з глузду з’╖хав!
11) Отто, дай йому спок╕й! В╕н же не здужа╓ йти, ╕ нам доведеться волокти його, як м╕шок.

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13470

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков