Версiя для друку Обговорити в форумi

22 червня — День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні

...17 грудня 1941 року фронт під Севастополем загуркотів сотнями гармат: це фашистські війська перейшли в другий, «останній великий наступ», як значився черговий штурм обложеного міста в наказі командувача 11-ї німецької армії генерала Е. фон Манштейна.
Головного удару ворог завдавав через Бельбецьку долину в напрямку станції Мекензієві Гори. В перші ж години наступу гітлерівці, користуючись значною чисельною перевагою, потисли наші частини, і переднім краєм оборони стали дзоти 1-ї кулеметної роти дзотів, тонкий ланцюг яких перетнув долину. Гарнізони цих маленьких фортець налічували лише по сім бійців. Мали на озброєнні станковий «максим», декілька гвинтівок, гранати та пляшки із запальною рідиною. Разом з невеликою стрілецькою ротою вони на декілька днів затримали просування ворога.
Рота складалася з молодих моряків, які прийшли на службу всього кілька місяців тому. Майже всі вони були з України. В електромеханічній школі навчального загону вони готувалися стати корабельними спеціалістами, але замість крейсерів та есмінців опинилися в окопах, як, до речі, і їхній командир роти, тоді молодий лейтенант Михайло Садовников. Прибувши після закінчення училища в Севастополь, він уже другого дня разом зі своїми бійцями був на передовій.
Коли ми познайомилися, Михайло Миколайович Садовников був уже літньою людиною, капітаном І рангу у відставці. Але події тих днів пам’ятав до найменшої подробиці.
З літератури, присвяченої обороні Севастополя 1941-1942 років, широко відомо про подвиг лише гарнізону дзоту № 11, в якому було знайдено передсмертну записку Олексія Калюжного, але, за словами колишнього командира роти М. М. Садовникова, не менш відважно з ворогами билися гарнізони й інших дзотів.
...У грудні, коли усі вже відчували, що фашисти ось-ось почнуть черговий наступ, моряки роти поклялися: не відступати ані на крок. Першим зупинив гітлерівців, що зранку почали наступ по Бельбецькій долині, 13-й дзот. Знаходився він на схід від Камишловського залізничного мосту, перекинутого через крутояр. В атаку пішло більше роти фашистів. Командир дзоту старшина 2-ї статті Петро Романчук підпустив ворога метрів на п’ятдесят, а потім натиснув на гашетку «максима». Червонофлотець Шовкопляс ударив з трофейного кулемета. Першу атаку відбили, захлинулася й друга. Тоді гітлерівці викотили протитанкову гармату і вдарили по дзоту прямою наводкою. Поранено Романчука, але він продовжував стріляти, потім упав Шовкопляс, вслід за ним загинули ще двоє.
Після артобстрілу фашисти знову піднялися в атаку, але їх і цього разу зупинив влучний кулеметний вогонь. Його продовжував вести поранений командир дзоту.
На кінець дня живими залишилося тільки троє: тяжкопоранений Романчук, Зінченко та Деркач. Зінченко визвався знищити гармату. Узяв в’язку гранат і поповз. Невдовзі там, де стояла гармата, пролунав гучний вибух. Коли зв’язковий командира роти Іван Коваленко пробрався до дзоту, живим залишився тільки Петро Романчук.
Однак гітлерівцям далі просунутися не вдалося — дорогу їм перетнули дзоти № 14 і 15, котрі тримали під перехресним вогнем всю Бельбецьку долину. Вранці наступного дня бій розгорнувся з новою силою, але всі атаки фашистів були відбиті. Увечері моряки 14-го дзоту підсумували бойові дії: близько п’ятдесяти ворожих солдатів і офіцерів було знищено. Моряки захопили станковий і два ручних кулемети, посиливши таким чином вогневу міць свого дзота.
19 грудня фашисти кинули на дзоти ще більші сили. Позиції 14-го атакували одночасно кілька штурмових груп. Командир дзоту старшина 2-ї статті Іван Пампуха викликав вогонь нашої батареї й на прохання артилеристів почав корегувати його. Гітлерівці повернули назад. А невдовзі довкола дзоту затремтіла земля: це йшли в піке на дзот «юнкерси», намагаючись розчистити шлях піхоті. Не допомогло, проте, й бомбардування...
Особливо важким був день 20 грудня. Вороги тримали дзот під сильним артилерійсько-мінометним вогнем. Не одну атаку довелося відбити маленькому гарнізону на чолі з Пампухою. Сили були нерівні.
Четвертий день тримається дзот. Становище погіршилося ще більше, коли гітлерівцям вдалося захопити сусідній дзот. З нього ворожа протитанкова гармата вела вогонь, доки послані Пампухою Володимир Шевченко і Григорій Жаботинський не закидали фашистів гранатами.
І знову атаки. Загинули Шевченко, Альошин і Турчак, а потім і командир дзоту Іван Пампуха. Вдалося евакуювати лише поранених Григорія Жаботинського та Миколу Курганського.
Стійко тримався і гарнізон дзоту № 15, що стояв на протилежному північному схилі Бельбецької долини і тримав під обстрілом не тільки долину, а й шосе. Вранці гітлерівці викотили на відкриту позицію протитанкову гармату, готуючись бити по дзоту прямою наводкою, але моряки тривалий час не давали їм можливості відкрити вогонь. Коли ж нарешті гармата почала стріляти, червонофлотець Гринько, який непомітно повзком наблизився до фашистів, кинув протитанкову гранату...
Надвечір по шосе наблизився ворожий танк. Танк проти кулемета й гвинтівок. Командир дзоту старший червонофлотець Умрихін наказав двом бійцям підірвати його. Поки ті добиралися до танка, прямим попаданням снаряда розбило накат дзоту, убило Умрихіна, Гринька, розбило кулемет. Спалахнув і танк — це морякам удалось-таки підпалити його. Танкістів знищили теж, але загинули й самі. Коли фашисти наблизилися до дзоту, два останні поранені моряки вже не могли кидати гранати і з останніх сил виштовхували їх із амбразури, і ті котилися вниз, назустріч ворогам.
Зараз при дорозі, що веде до Севастополя, навпроти Камишловського крутояру височить пам’ятник відважному гарнізону дзоту № 15...
Тяжкі бої з ворогом вели й гарнізони інших дзотів. 11-й, що стояв на південь від с. Камишли, вступив у бій 18 грудня, другого дня після початку наступу. Як і в інших дзотах, тут зібрався дружний екіпаж: командир дзоту Сергій Раєнко — кримчанин, Олексій Калюжний — кіровоградець, Григорій Доля — з Мелітопольщини, Іван Єремко — дніпропетровець, Василь Мудрик, Іван Четвертаков та Володимир Радченко — нерозлучна трійка з Горлівки.
Ще на світанку гітлерівці почали артилерійський обстріл, але жоден снаряд поблизу не розірвався: дзот був добре замаскований. Опісля вороги пішли в атаку. Червонофлотці зустріли їх щільним кулеметним вогнем. Фашисти відійшли до села Камишли, залишивши на схилі перед дзотом багато вбитих. І знову дрижало все довкруж від вибухів снарядів і мін. Того дня було поранено Сергія Раєнка і Олексія Калюжного, убито Василя Мудрика.
Наступний ранок знову почався з атак фашистів. Під час однієї з них їм під прикриттям артилерії вдалося пробратися майже до самого дзоту. Відбилися тоді гранатами. Вороги ж, розділившись на три групи, вирішили оточити його. Але цей маневр розгадали Доля і Погорєлов, викотивши кулемет на пагорбок, ударили гітлерівцям з флангу.
Нарешті німцям вдалося обійти дзот з двох боків.
— Товаришу командир! Одинадцятий викликає вогонь на себе! — схвильовано доповів телефоніст.
— Уточни! — не повірив командир.
— Навкруги дзоту німці. Раєнко просить відкрити вогонь, орієнтир — дзот...
Садовников викликав батарею капітана Бундича, що стояла позаду. Попросив: постарайтесь не пошкодити дзот. Приморці стріляли відмінно: захисники сповістили, що ніхто не постраждав, а німці відкотилися, залишивши чимало вбитих.
Вночі до дзоту пробралося підкріплення: політрук Михайло Потапенко, червонофлотці Петро Корж і Костянтин Король. Вийшли на допомогу восьмеро, пробилися троє: двох було тяжко поранено, троє загинули у сутичці з гітлерівцями.
Вранці сусідні дзоти замовкли. Їхні гарнізони полягли в нерівних боях. Тепер останній тягар ліг на одинадцятий. Третій день на шляху фашистів стояв цей напіврозбитий дзот, що виявився для ворога незламною фортецею. Невеличка група чорноморців — поранених, оглушених, знемоглих від спраги — стримувала натиск ворога.
На дзот кинули бомбардувальники. Від розривів бомб загинув Петро Корж, інші були контужені. Помер смертельно поранений Сергій Раєнко.
Після загибелі командира до кулемета став Олексій Калюжний. Потім упав і він — поранений удруге. Дмитро Погорєлов, який став за командира дзоту, послав Григорія Долю, теж пораненого, на КП роти, бо зв’язок уже не діяв: просити допомогу і боєприпаси. До КП Доля не дійшов: в дорозі знепритомнів, і в такому стані його підібрали бійці.
А одинадцятий продовжував тримати оборону, поки один за одним не загинули всі його захисники.
Останнім замовк гарнізон 25-го дзоту, який перекривав лощину, що вела в напрямку Камишли на Мекензієві гори.
Через декілька днів захисники Севастополя, одержавши допомогу з Великої землі, відкинули німців на позиції, які вони займали до початку наступу.
На місцях боїв побували начальник штабу батальйону старший лейтенант М. М. Кравченко, політруки А. Г. Пастукян і С. К. Старєв. Зійшли і на пагорб, де стояв 11-й дзот. «Серед опалених дерев, — згадував Пастукян, — лежали загиблі бійці в почорнілих бинтах. Підняв протигаз — з бокової кишені сумки стирчить клаптик сірого паперу, складений учетверо. Розгорнув. На ньому нерівними літерами потемнілою кров’ю виведені слова: «...Я помираю, але знаю, що ми переможемо. Моряки-чорноморці! Бийтеся кріпко, знищуйте фашистських скажених собак. Клятву воїна я додержав. Калюжний».
Ці слова, що їх опублікували центральні газети, незабаром стали відомі не тільки захисникам Севастополя, а й усій країні.
На пагорбі біля селища Дальнього (так тепер називаються Камишли) височить обеліск. Це пам’ятник безсмертю 11-го дзоту...

Петро ГАРМАШ,
учасник оборони Севастополя.

ВІД АВТОРА.
Приводом для розповіді про цих молодих хлопців з України, які до останньої хвилини свого життя захищали Севастополь, стали висловлювання «патріотів», які нещодавно збиралися тут на черговий мітинг, щоб наголосити: Севастополь, мовляв, місто російської і тільки російської слави, тому треба конче змінити його статус та приналежність.
А ще з цього приводу мені хотілося б навести слова героя Севастопольської оборони 1941-1942 років командира 7-ї бригади морської піхоти генерал-лейтенанта Є. І. Жиділова, який в своїй книзі «Ми захищали Севастополь» підкреслював: «Наш севастопольський плацдарм невеликий. Але заселено його густо... Візьміть нашу бригаду. У нас зібралися сини майже всіх національностей й народностей Росії, України, Кавказу, Білорусії, Середньої Азії... І не випадково, мабуть, найбойовіший, найстійкіший у нас — «інтернаціональний батальйон» грузина Гегешидзе, того самого капітана Гегешидзе, котрий одним із перших в бригаді заслужив звання Героя Радянського Союзу».
Чи ж варто до цього щось додавати!

(З архіву «КС», 1996 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 20.06.2014 > Тема ""Білі плями" історії"