Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога до Храму

У отця Івана проникливі та пронизливі очі, але цей погляд, що приковує увагу і не дає відірватися, я б не назвала поглядом гіпнотизера. Гіпнотизер дивиться трохи зверхньо, як здоровий на хворого (мала справу з цими людьми). Отець Іван своїм поглядом запрошує до спільної подорожі в невідоме. А те, що при цьому говорить, здається, йде не від нього самого – він просто озвучує слова, які надходять до нього із якогось невідомого джерела і завжди мають ствердне значення, не супроводжуючись такими додатковими поясненнями-припущеннями, як «здається», «можливо», «є думка», «як показує досвід» тощо.
Святий отець не розмірковує, він проповідує, і те, що каже, знає достеменно, тож готовий відповісти за кожне своє слово. «Своє» чи не зовсім? Про це запитую у нього самого, бо, на мою думку, він таки віщає, як оракул, і є посередником поміж тим, хто готовий передати нам свою волю і знання, і між нами, заблудними вівцями, які часом шукають соковитої трави та джерельної води під орудою сірого вовка.
Боже, чи не забагато ти дав нам волі і чи не замало розуму? Чи не забагато дав ти нам солодких бажань, які насправді смакують гірше отрути? Господи, чом ти дозволив замурувати свої святі істини в саркофаги людських хитрощів, облуди, відвертої брехні?
Багато про що хотілося запитати в о. Івана, але запитала лише про найболючіше, оскільки завжди була уважною до стану своєї душі, єдиного «документа», який запросять у нас там, на останньому кордоні, звідки немає дороги назад.
— Отче, з Божою поміччю я намагалася виховувати душу у добрі і милосерді, прагнула зрозуміти кожного, хто потребував допомоги, і простягнути йому хоча б соломинку, навіть всупереч своєму сумлінню. А ось тепер я чую про біду, що діється на сході України, дивлюся на жінок, які волають у мікрофон: «Наша Родина смердит!», і зловтішаюся... Я знаю, що цих людей ніхто не ображав більше за інших, скажімо, більше за мене, але вони зрадили свою Батьківщину і пішли за політтехнологом із Москви, який організував тут бійню і очолив так звану Донецьку республіку. Він навчив донеччан кричати, витріщивши очі, що вони не українці, а малороси, і я... радію їхнім стражданням.
Отче, я боюся за себе, я боюся за свою душу, мені навіть не віриться, що це я і що це справжні мої почуття. Я простила майже усім своїм кривдникам, навіть тим, хто в молоді роки відібрав у мене будь-які життєві перспективи, я покірно плачу самотністю і невідступними хворобами за ті гріхи, в яких винна, бо інакше не мала б за що платити, але не хочу й далі плямувати свою душу через цих людей, які викликають у мене роздратування, гнів і ненависть...
Отче, я хочу любити увесь світ, тільки на схилі літ людина здатна повною мірою оцінити його незбагненну красу і велич, а натомість своїми почуттями невблаганно наближаю нещадний судний день… Допоможи мені повернути душевний спокій і рівновагу, усвідомивши, що ці люди є також заблудними вівцями, що потребують духовної допомоги, а не кари.
— Не варто себе корити, - несподівано чую від отця Івана. – Ці люди разом з тими, кому вони довірилися, взяли на себе колективний гріх. Таких – 80 відсотків. І те, що вони роблять, не минеться дарма. Наслідком може стати війна, стихійне лихо, якісь інші катаклізми, що призведуть до величезних жертв. У ХХІ столітті події розгортаються у геометричній прогресії. Глобалізоване людство не може сьогодні керуватися тваринницькими інстинктами, як це було у XV-XVI ст. Але свідомість людей сьогодні не відповідає рівню їхньої відповідальності. Подібні люди не повинні мати в своїх руках ядерної зброї. В такій ситуації особисте, пов’язане зі спасінням окремої душі, стає другорядним. Взагалі ж, ці люди мають замислитися, ким вони є насправді, чи вони християни? Бо християнин, якщо його брат занедужав, зазнав лиха, перебуває у занепаді, щонайперше мусить кинутися йому на допомогу. У той же час ми спостерігаємо зовсім інше: росіяни зловтішаються з приводу критичної ситуації, що спіткала українців, і замість підтримки вони вже відібрали Крим, а тепер розв’язали війну на сході України, намагаючись побудувати своє щастя на чужому горі. Водночас паплюжать, ганьблять, оббріхують Україну, аби в цьому світлі виправдати свою агресію.
— Чи, на вашу думку, Україна назавжди втратила Крим?
— Це тимчасово. За два роки Крим повернеться додому. Але порятунок не в терпінні. Ми всі маємо для цього працювати! І не сподіватися, що хтось прийде і нас врятує. Після першого інциденту, коли ми із сім’єю змушені були покинути свою домівку, я обійшов і об’їхав майже всю Україну. І не треба думати, що комусь там болить наша доля. Ні, ми ніде нікому не потрібні. Навіть до тих, хто зазнав реальних катувань, інтерес швидко згасає. Після кількох місяців реабілітації вони лишаються зі своїми проблемами наодинці. Маємо розраховувати лише на себе і на своїх ближніх. А ближній – це не той, з ким вас пов’язують кровні узи, а той, хто поділяє ваші погляди і завжди готовий прийти на допомогу.
— Та чи багато в Криму наших однодумців, які посприяли б поверненню півострова до складу України?
— Справа тут в іншому. До цього підштовхне потужний економічний розвиток України. І не треба забувати: люди, які вже вдихнули колись повітря свободи, цього ніколи не зможуть забути, вони прагнутимуть свободи, і все інше відійде на задній план.
— Чула від одного єпископа, що ситуація з Кримом була угодна Господу, інакше б цього не сталося. Тож чи можемо ми за це корити долю?
— Можемо вважати це за Божу перевірку, таку собі люстрацію. Її має пройти кожна душа і або ж заслужити довіру, або ж показати свою справжню сутність.
— Отче, розкажіть про події останніх місяців у вашому житті.
— Доля Української православної церкви Київського патріархату не давала спокою московським священикам і раніше, але ми мали офіційний захист в особі своєї держави, хоч і не дуже надійний. Вже в день референдуму мене відвідав о. Герман із Севастополя разом з козаками і заявив, що тепер тут Росія і мені більше немає чого робити на її території. Він конкретно дав зрозуміти, що не позиціонує себе представником УПЦ, тобто з Українською православною церквою нічого не має спільного. І цим ще раз підтвердив ту велику помилку, якої припустилася наша держава, віддавши українські церковні справи в руки недружньої сусідки.
Вже 18 березня із засобів масової інформації я дізнався, що вважаюся екстремістом і нібито, зачинившись у себе в храмі, закликаю бити москалів і російських солдатів. Хоча слова «москаль» особисто не вживав ніколи, вважаючи його принизливим як для росіян, так і для себе самого. А ДТРК «Крим» все не заспокоювалась. В Інтернеті виставили всю мою сім’ю. Друзі радили тимчасово покинути Крим, такої ж думки був і владика Климент. За ніч ми зібралися і поїхали на кілька днів до знайомих за межі півострова.
Затрималися значно на довше. Разом із синами-священиками проповідували Боже слово на Майдані. І чули там від людей: «У нас відібрали серце, і ми тепер лишилися без серця». Й хоч, здавалося, ми були їм потрібними, все одно тужили за домом. А коли нам зателефонували і повідомили, що о. Дмитро із Перевального, мій постійний опонент, нахваляється вирізати у храмі двері і захопити його, мене вже ніщо не могло утримати поза Кримом.
Храм Покрови Пресвятої Богородиці, що в Перевальному, о. Дмитро завжди намагався виставити як споруду спірну, бо його будівництво колись починалося представниками Московського патріархату. Хоча реально зібраних тоді коштів вистачило всього на кілька мішків цементу. Не було закладено навіть фундаменту. Все подальше робилося о. Іваном (Київський патріархат). А завершувалася робота мною.
Повернувся я додому разом із синами, вже сімейним 24-річним о. Степаном та 22-річним о. Іваном, на Вербну неділю. Перестріли нас козаки, яких не засмутило, що це — страсні дні, але я сказав: «Тут відслужу Вербну, Пасху і Вознесіння. А потім готовий через суд вирішувати долю храму». Повідомив про свою позицію і пану Аксьонову.
Так все і було. На Пасху сюди на службу приходило чимало російських солдатів, вони хрестилися, виконували всі обряди. Але останнім часом їм це ймовірно заборонили.
Та ось 1 червня на церкву було здійснено справжній напад. О 8-й годині ранку сюди прибули козаки разом із людьми, яких о. Дмитро назвав моїми парафіянами, хоча серед них не було жодного знайомого обличчя. Зате були жіночки, які верещали і проклинали церкву, виголошуючи її вірянам анафему. Потім козаки почали бити по вікнах машини, в якій я перебував разом з матушкою та хворою дочкою. Нападники пробили шини, почали трощити машину ногами та кийками. Моя дитина, хвора на ДЦП, дуже налякалася, вона й досі перебуває у шоковому стані.
Під час нападу я намагався говорити з його організаторами: «Хіба ж брати з нагайками нападають?». І чув у відповідь: «Віддай нам храм!». Про розгляд цього питання у судовому порядку не хотіли й чути. Натомість погрожували, називали мене ватажком «Правого сектора», який нібито проводить зібрання у храмі. Єдине, що їх трохи охолоджувало, це зйомки на мобільний телефон, які робила матушка Світлана. Крушити машину хотілося усім, але нікому не хотілося потрапляти в об’єктив.
Ці люди називали мене розкольником, вимагали, щоб я забирався із Криму, де влада тепер належить єдиній духовній особі – владиці Кирилу. «Ми не дозволимо тобі ні жити тут, ні правити служби, всю сім’ю твою уб’ємо, а тебе задушимо!» — нахвалялися «брати». З цим ми і залишили храм у їхньому розпорядженні.
То хіба це є люди, богоподібні від природи? І яке вони мають право носити хрестики, якщо замість того, щоб виявляти любов та милосердя, сіють ненависть і злобу? І хіба можна давати в руки зброю таким твариноподібним істотам, людям, які не перемогли в собі первісне, язичницьке?
— Як же, отче, ви мислите собі подальше життя?
— Гадаю, що доведеться-таки розлучитися з Кримом, нападники вже поміняли в храмі Пресвятої Богородиці замки. На черзі церква Преображення Господнього в с. Мраморному, хоча тут немає жодної зачіпки, аби передавати її Московському патріархату. Сам я купив землю, сам спорудив п’ятикупольний храм на власні кошти. Але для загарбників немає нічого святого. Вони не проти, щоб я віддав і свою маленьку домашню церкву, побудовану на честь Івана Воїна. З цього приводу уже приїздив до мене чоловік, ображав, називав бандерівцем.
І що може заподіяти Іван Воїн проти ворожої навали, яка приховує за православними хрестами жадобу до наживи і нетерпимість не те що до інакомислія, а навіть до братньої мови? А чому б тоді одразу не розпалити багаття, як це робилося в середні віки, у часи інквізиції, можливо, від того поліпшиться життя або кров дійсно перетвориться на вино?
Ще зовсім недавно чи не вся Україна, у тому числі і «донецькі», приїздили до о. Івана по духовну допомогу, а одержували також і фізичну. А хто шукав тілесного порятунку, відчував, що разом із поліпшенням здоров’я змінюється і у духовному плані. Отець Іван переконаний: наші фізичні і духовні хвороби пов’язані між собою. І не відмовляв у допомозі нікому, тож мав багато друзів серед представників різних народів і віросповідань.
Запорукою збереження і зміцнення країни священик бачить розбудову її на духовних засадах. Бо це сила духу дозволила йому, колись безнадійному інваліду після травми хребта, стати повноцінною людиною. Як вважає о. Іван, дух здатен повести за собою навіть мертве тіло та на інші дива.
Московський патріархат, на думку о. Івана, перетворює своїх вірних на механічних «свічкоставців», які не шукають при цьому Христа, бо ця церква вросла в державу і виконує ненайкращі її замовлення, а замість миру сіє ворожнечу. Якщо вже церква і держава — це єдине ціле, то первинними мають бути релігійні засади, на основі яких будуватиметься все інше, а не навпаки.
Майбутнє України о. Іван Катькало бачить за Єдиною помісною соборною православною церквою. Спроба об’єднання церков мала місце вже на Майдані, де цією ідеєю особливо перейнявся молодий священик із Сімферополя Павло Добрянський. Чому кожен священнослужитель у звичний спосіб споруджує свій вівтар, якщо вірян практично ніщо не роз’єднує? Чому представники УПЦ КП, греко-католики, прихильники автокефальної церкви входять на Майдані до одних сотень, разом змагаються за свободу, а якщо доведеться, то лежать поряд в години останнього прощання, а ось помолитися разом їм нібито щось заважає? Отця Івана турбує те, що новий український Президент Петро Порошенко є вірянином УПЦ Московського патріархату і за його словами про Єдину соборну помісну церкву може мислитися церква із центром у Москві, для якої не існує ні української мови, ні Української держави.
— Чому ворог прийшов до України саме зараз? — розмірковує о. Іван, — він, як і хвороба, проникає в тіло, коли воно не готове захищатися, має знижений імунітет і з ним легко впоратися. А ось коли держава міцна і монолітна, на неї ніхто не накидає оком. Кажуть: як прекрасно все обійшлося в Криму – здали його без єдиного пострілу, не проливши ні сльози, ні краплі крові. Зате надолужили на Донеччині та Луганщині. А можна було б зупинити цю навалу вчасно і безболісно для народу. Варто б лише націлити найпотужнішу зброю на південнобережні палаци і маєтки російських та українських багатіїв, і вони одразу б порозумілися.
Розмову з о. Іваном доповнила його вірна подруга матушка Світлана. І слова її перш за все стосувалися отієї самої «люстрації», з допомогою якої Господь перевіряє на міцність і справжність людські душі. Не склалися стосунки у молодого священика (ще студента) Павла Добрянського ні з владикою Климентом, ні з найвищим київським церковним керівництвом. За півгодинну розмову встиг він «дістати» і мене, припустивши, що у своїй роботі я передовсім керуюся особистою вигодою. Зачепило, навіть дуже. Бо ця «особиста вигода» великими літерами написана на моєму обличчі, починаючи із «дорогих» прикрас і макіяжу і кінчаючи черевиками.
І ось чую від пані Світлани, що в найкритичніші лютневі дні Павло Добрянський став душею Майдану, про те, як кропив свяченою водою представників обох сторін конфлікту, у тому числі й не дуже задоволених цим «беркутівців». Багато активістів саме йому завдячують своїм порятунком. Бо це він був поряд з іконою в руках, коли вони лежали пораненими в Жовтневому палаці, він затуляв собою афганців, до яких «беркутівці» ставилися з особливою люттю, клопотався про машину, аби вивезти поранених. А у той же час десь далеко народжувала йому первістка дружина Ірина, яку марно було заспокоювати, що її чоловік нібито у безпеці – вона бачила його по телевізору в найгарячіших точках.
Але ж не у всіх така молодецька вдача. І хто відповість, як нам тепер жити в Криму за нав’язаними новими правилами, приховуючи в душах обурення і протест? Днями, розглядаючи прилавки, що у рубльовому форматі виглядали просто приголомшливо, я обізвалася до виставленого тут товару: «Щось ти мене зовсім не радуєш!». «Ви хоч не говоріть про це вголос!» — одразу ж зупинила мене незнайома жінка, яка, можливо, не гірше за мене знає, що це таке – дихати повітрям свободи, але вже відчула й інше – як дихається з целофановим пакетом на голові.
А я поки що занепокоєна переважно одним: як суміщати те, що послане нам згори, із тим, що вивергають брудні земні надра. Бо не повірила навіть отцю Івану, що бувають ситуації, коли можна дозволити собі недозволене і виправдати це.
Щойно минула Тройця, одне із найбільших християнських свят, сповите зеленню, квітами, оспіване вранішніми пташками. Але тінь чужого гріха затуляла переді мною святкове небесне сяйво, бо він, отой гріх, не такий вже й чужий, він має безпосереднє відношення до кожного. Адже ми всі тут – рідні, починаючи з Адама і Єви, гріх, здійснений якими, став вироком для всього людства.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 13.06.2014 > Тема "Українці мої..."