Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2003 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#42 за 17.10.2003
ЧОБОТИ, ЧОБОТИ ВИ МОЇ...
Микола ІЩЕНКО

Спомин фронтовика
Мій друг, мій побратим доцент сільгоспакадемії Василь Захарович Дорошенко вже кілька років пише спогади про пережите. Власне, пише біографію покоління, що вціліло у жахливій війні (її ми назвали Великою Вітчизняною - гадаю, не стільки за величчю подвигів народу, як за величиною втрат і руйнувань). У тих спогадах, чомусь переконаний автор, має значитися і моє ім'я.
- Ти б написав, - казав уже вкотре при зустрічах зі мною Василь Захарович. - Хоча б і про те, як ми подружили.
Крізь марево літ нелегко пригадати подробиці першого знайомства. Та головне проглядається: ми були схожі. Найперше - вдяганкою. У Василя від госпіталю залишилась шинеля. Зелена, англійського сукна. З такого ж - і моя. Тільки різного крою: у нього офіцерська, з відлогами, у мене - солдатська, з крючками від горла до талії - для застібки. Моя виявилася придатнішою для вкривання, як люті морози замережили вікна колишньої стайні графа Бобринського, що служила гуртожитком для студентів Смілянського технікуму цукрової промисловості в повоєнні роки (а може, і в довоєнні?). Якось пізнього вечора, коли решту (добрий десяток) помешканців нашої кімнати № 7 зморив сон, а ми з Василем ще доучували те, що молодші наші співмешканці вчили тоді, як ми з ним розкошували в окопах та на шпитальних ліжках, мороз так допік нам обом, що нас не рятували від нього й благенькі фланелеві ковдри, під які ми збирались пірнути.
І Василь запропонував - влягтися на одному ліжку, постеливши поверх простирадла чиюсь шинелю, а поверх ковдр накритися іншою. Для вкривання виявилася доцільнішою моя, бо хлястик у ній на спині відстібався, роблячи ту солдатську вдяганку ширшою.
Так ми й перебули критичний пік морозів. Замерзала в баках вода, і ми за солдатською звичкою вмивалися снігом у пригуртожитківському квітникові. Розхукували морозяні мережки на конюшневих вікнах, щоб пустити в свою кімнату побільше світла. Бо й зимовими сутінковими ранками, доки на плитці в кінці коридору закипав чайник, ми доучували загадкові теореми та закони про збереження енергії і валентність хімічних елементів. Із жалем споглядаючи на накрите шинелею ліжко, бо під тим накриттям ще залишалась дещиця тепла, що зігрівало нас - уже спомином - у недогрітій до нормативів студентській аудиторії. Тож не завжди чекали на нас до кінця занять солдатські вдяганки в гардеробі.
Здебільшого ми не розлучалися з ними й на заняттях.
Принагідно згадаю, що шинеля моя пізніше - вже коли навчався в Городищенському сільгосптехнікумі, куди перевівся зі Сміли, щоб не померти від недоїдання, бо в Смілі їдальня харчувала студентів двічі, а в Городищі тричі на день, - була перешита на цивільний піджак з купленою на інвалідську мою пенсію ватою...
Спільними, точніше - однорозмірними виявилися у нас з Василем і армійські чоботи. Кирзові, міцнющі, розміром сорок два. Не знаю, чому Василеві не видали в лазареті хромових офіцерських. Певно, що не було на речовому складі. Мені ж пощастило більше: замість черевиків з обмотками, що належали за речовим довольством рядовому солдатові, я прийшов додому в чоботях - кирзяках "беу" (тобто в таких, що "були в ужитку"). Мабуть, не виявилося й черевиків у речовому складі мого евакогоспіталю, що припроводив мене на ліжку аж від австрійського кордону до шахтарського селища Ново-Чайкине.
Я й не знав би, що розміри наших чобіт виявилися однаковими, коли б не прикра пригода, що трапилася з моїми "беу". Оскільки в ті повоєнні роки ми, вчорашні окопники, їздили на попутних - і здебільшого на товарняках, що не зупинялися на потрібних нам станціях, тож змушені були зіскакувати з галь-мових площадок на ходу. В одному з таких світанкових - у сутінках - стрибків один з моїх кирзаків зламався в передку підошви. (Це ще невелика трагедія. Бо на висмику під станцією Городище мій колега по комсомольському активу Микола Нечипоренко у стрибку з товарняка вкоротив собі ногу).
Ми з Василем довго бідкалися над моїм чоботом. І, не в змозі самостійно зарадити катастрофі, ухвалили віддати чобота в ремонтну майстерню. Але ж виявилось, що мені випадало на час ремонту або пересидіти в гуртожитку, або походити на лекції по весняних стежках у галіфе (інших штанів у мене не було) й босоніж. І доки я додумував, як мені бути, Василь дістав з речового мішка приношені черевики, що їх устиг придбати на зароблені в колгоспі, де він після лазарету ще працював обліковцем, трудодні.
- А ти взувай мої чоботи, - звелів мені, роззуваючись.
Тієї миті ковтень приязні підкотився мені до горла. Враз пригадався мені наш ротний - юнак, що зі званням лейтенанта немовби за велінням дива став для нас, вчорашніх школярів, не лише командиром, а і надійним порадником і вихователем.
У Василевому речовому мішку виявилися і цивільні штани, прихоплені вчорашнім лейтенантом з дому. Я пробував заперечувати...
- Ось так і ухвалено, - мовив Василь категорично. - Міряй! - подав свої чоботи.
Вони припали мені по нозі. (Одного ж розміру). Та все ж усі дні, протягом яких одноногий швець рятував мою взуванку, мені було незвично й ніяково зі щирої Василевої подільчивості.
Мали ми з Василем - маємо й по сьогодні - ще одну схожість: обидва носимо в лівих плечах сліди від фашистського металу. У мене - розривна куля. У Василя - наскрізна травма серединного нерва з невідворотною втратою функцій руки. Мене підхопили полкові музиканти й доправили до медсанбату з плацдарму на угорській річці Раба. Василя збито з броні танка непритомним під час фронтового прориву. Оскільки ж поле бою німці швидко відбили, то наші санітари не встигли евакуювати поранених. І доліковували командира взводу танкових десантників Василя Дорошенка молдавські селяни в умовах фашистської окупації. Коли наші повернулися, рана виявилася задавнено невиліковною...
Роки збігли, як незасідлані коні: шквалом. Та я вдячний долі, що тоді - ранньої юності - у студентській аудиторії першого курсу Смілянського технікуму мене покликав сісти за один стіл Василь Дорошенко. Ми не просто разом мужніли, разом і росли. (Якось невдовзі після аварії з моїм чоботом я, провідавши Василя в його рідній Щербинівці, нагледів ті студентсько-армійські кирзаки і спробував їх узути. Та - зась: чоботи виявилися геть замалими...)
Я вчився у Василя все життя: ґрунтовності в поцінуванні життєвих ситуацій, подільчивості, людяності. Він завжди відкритий для людей, у кожному товаристві свій, у фаху вченого економіста - неперевершений. Тисячам спеціалістів села він прищеплював любов до землі, до хліборобів, що годують людські спільноти хлібом та іншим заживком мільйони літ.
Спасибі і уклін тобі, побратиме...

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2003 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1333

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков