Спомин фронтовика Мій друг, мій побратим доцент сільгоспакадемії Василь Захарович Дорошенко вже кілька років пише спогади про пережите. Власне, пише біографію покоління, що вціліло у жахливій війні (її ми назвали Великою Вітчизняною - гадаю, не стільки за величчю подвигів народу, як за величиною втрат і руйнувань). У тих спогадах, чомусь переконаний автор, має значитися і моє ім'я. - Ти б написав, - казав уже вкотре при зустрічах зі мною Василь Захарович. - Хоча б і про те, як ми подружили. Крізь марево літ нелегко пригадати подробиці першого знайомства. Та головне проглядається: ми були схожі. Найперше - вдяганкою. У Василя від госпіталю залишилась шинеля. Зелена, англійського сукна. З такого ж - і моя. Тільки різного крою: у нього офіцерська, з відлогами, у мене - солдатська, з крючками від горла до талії - для застібки. Моя виявилася придатнішою для вкривання, як люті морози замережили вікна колишньої стайні графа Бобринського, що служила гуртожитком для студентів Смілянського технікуму цукрової промисловості в повоєнні роки (а може, і в довоєнні?). Якось пізнього вечора, коли решту (добрий десяток) помешканців нашої кімнати № 7 зморив сон, а ми з Василем ще доучували те, що молодші наші співмешканці вчили тоді, як ми з ним розкошували в окопах та на шпитальних ліжках, мороз так допік нам обом, що нас не рятували від нього й благенькі фланелеві ковдри, під які ми збирались пірнути. І Василь запропонував - влягтися на одному ліжку, постеливши поверх простирадла чиюсь шинелю, а поверх ковдр накритися іншою. Для вкривання виявилася доцільнішою моя, бо хлястик у ній на спині відстібався, роблячи ту солдатську вдяганку ширшою. Так ми й перебули критичний пік морозів. Замерзала в баках вода, і ми за солдатською звичкою вмивалися снігом у пригуртожитківському квітникові. Розхукували морозяні мережки на конюшневих вікнах, щоб пустити в свою кімнату побільше світла. Бо й зимовими сутінковими ранками, доки на плитці в кінці коридору закипав чайник, ми доучували загадкові теореми та закони про збереження енергії і валентність хімічних елементів. Із жалем споглядаючи на накрите шинелею ліжко, бо під тим накриттям ще залишалась дещиця тепла, що зігрівало нас - уже спомином - у недогрітій до нормативів студентській аудиторії. Тож не завжди чекали на нас до кінця занять солдатські вдяганки в гардеробі. Здебільшого ми не розлучалися з ними й на заняттях. Принагідно згадаю, що шинеля моя пізніше - вже коли навчався в Городищенському сільгосптехнікумі, куди перевівся зі Сміли, щоб не померти від недоїдання, бо в Смілі їдальня харчувала студентів двічі, а в Городищі тричі на день, - була перешита на цивільний піджак з купленою на інвалідську мою пенсію ватою... Спільними, точніше - однорозмірними виявилися у нас з Василем і армійські чоботи. Кирзові, міцнющі, розміром сорок два. Не знаю, чому Василеві не видали в лазареті хромових офіцерських. Певно, що не було на речовому складі. Мені ж пощастило більше: замість черевиків з обмотками, що належали за речовим довольством рядовому солдатові, я прийшов додому в чоботях - кирзяках "беу" (тобто в таких, що "були в ужитку"). Мабуть, не виявилося й черевиків у речовому складі мого евакогоспіталю, що припроводив мене на ліжку аж від австрійського кордону до шахтарського селища Ново-Чайкине. Я й не знав би, що розміри наших чобіт виявилися однаковими, коли б не прикра пригода, що трапилася з моїми "беу". Оскільки в ті повоєнні роки ми, вчорашні окопники, їздили на попутних - і здебільшого на товарняках, що не зупинялися на потрібних нам станціях, тож змушені були зіскакувати з галь-мових площадок на ходу. В одному з таких світанкових - у сутінках - стрибків один з моїх кирзаків зламався в передку підошви. (Це ще невелика трагедія. Бо на висмику під станцією Городище мій колега по комсомольському активу Микола Нечипоренко у стрибку з товарняка вкоротив собі ногу). Ми з Василем довго бідкалися над моїм чоботом. І, не в змозі самостійно зарадити катастрофі, ухвалили віддати чобота в ремонтну майстерню. Але ж виявилось, що мені випадало на час ремонту або пересидіти в гуртожитку, або походити на лекції по весняних стежках у галіфе (інших штанів у мене не було) й босоніж. І доки я додумував, як мені бути, Василь дістав з речового мішка приношені черевики, що їх устиг придбати на зароблені в колгоспі, де він після лазарету ще працював обліковцем, трудодні. - А ти взувай мої чоботи, - звелів мені, роззуваючись. Тієї миті ковтень приязні підкотився мені до горла. Враз пригадався мені наш ротний - юнак, що зі званням лейтенанта немовби за велінням дива став для нас, вчорашніх школярів, не лише командиром, а і надійним порадником і вихователем. У Василевому речовому мішку виявилися і цивільні штани, прихоплені вчорашнім лейтенантом з дому. Я пробував заперечувати... - Ось так і ухвалено, - мовив Василь категорично. - Міряй! - подав свої чоботи. Вони припали мені по нозі. (Одного ж розміру). Та все ж усі дні, протягом яких одноногий швець рятував мою взуванку, мені було незвично й ніяково зі щирої Василевої подільчивості. Мали ми з Василем - маємо й по сьогодні - ще одну схожість: обидва носимо в лівих плечах сліди від фашистського металу. У мене - розривна куля. У Василя - наскрізна травма серединного нерва з невідворотною втратою функцій руки. Мене підхопили полкові музиканти й доправили до медсанбату з плацдарму на угорській річці Раба. Василя збито з броні танка непритомним під час фронтового прориву. Оскільки ж поле бою німці швидко відбили, то наші санітари не встигли евакуювати поранених. І доліковували командира взводу танкових десантників Василя Дорошенка молдавські селяни в умовах фашистської окупації. Коли наші повернулися, рана виявилася задавнено невиліковною... Роки збігли, як незасідлані коні: шквалом. Та я вдячний долі, що тоді - ранньої юності - у студентській аудиторії першого курсу Смілянського технікуму мене покликав сісти за один стіл Василь Дорошенко. Ми не просто разом мужніли, разом і росли. (Якось невдовзі після аварії з моїм чоботом я, провідавши Василя в його рідній Щербинівці, нагледів ті студентсько-армійські кирзаки і спробував їх узути. Та - зась: чоботи виявилися геть замалими...) Я вчився у Василя все життя: ґрунтовності в поцінуванні життєвих ситуацій, подільчивості, людяності. Він завжди відкритий для людей, у кожному товаристві свій, у фаху вченого економіста - неперевершений. Тисячам спеціалістів села він прищеплював любов до землі, до хліборобів, що годують людські спільноти хлібом та іншим заживком мільйони літ. Спасибі і уклін тобі, побратиме...