Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Сьогодні будь-яка розмова (навіть із найсміливішими і найвідвертішими) припиняється тоді, коли я дістаю фотоапарат або ж прошу представитись, тому герої моєї розповіді здебільшого будуть безіменними, хоча і (присягаюся!) невигаданими. І всі вони — кримські татари, така вже нині дата, що позначена чорним не лише в українських календарях, але і в душах моїх співвітчизників.
18 травня запам’яталося з кінця вісімдесятих років. Тоді кримські татари ще не почали масово повертатися на свою Батьківщину, але вже не боялися, що їх вивезуть за Чонгар і випустять десь в безмежних степах Херсонщини. Тож в День пам’яті жертв депортації надвечір здебільшого смагляві темноокі люди активно пересувалися центром Сімферополя, збиралися в парку ім. Треньова, а серед них — і я. І не важливо, що не розуміла їхньої мови, — для мене важливіше було зрозуміти, ким вони є насправді і чи становлять якусь загрозу для тих, хто стільки років тримав під забороною саму згадку про цей народ і про факт його перебування в Криму. Я ловила їхні погляди, вдивлялася в обличчя, та ні тоді, ні потім ці люди не були для мене відкритою книгою. Навіть тепер, коли, здавалося б, моя українська мова — краще всякого пароля, бо працівники ФСБ точно нею не володіють, мені ввижається на цих обличчях якась тінь недовіри.
А моя знайома, як навмисне, запитує у кримськотатарських жінок, чи може нинішня ситуація сприяти конфронтації між кримськими татарами і слов’янами, і у відповідь чую: «Так!». Ситуація й дійсно не проста, я б назвала її парадоксальною, такою, якої взагалі не може бути.
Але про все по порядку, як воно відбувалося рік за роком, стаючи невід’ємним фактом нашого життя...
З часів здобуття Україною Незалежності один день на рік (18 травня) в Сімферополі цілком належав кримським татарам. Ті, кому подобалось боятися, цього дня не пускали до школи дітей, в центрі працювали не всі магазини, завмирав транспорт. Колони людей, за плечима яких залишалося багато кілометрів, рухалися з різних сторін до центру міста – площі Леніна, а серед них – і старі, і малі. Дорогою вони вигукували різні гасла, і, можливо, у декого із містян дійсно завмирали серця, бо то була грізна згуртована сила, і цих людей вже ніяк не можна було не помічати або ж робити вигляд, що у них немає їхніх окремих інтересів та прагнень.
З часом траурні заходи почали проводитися більш цивілізовано, людей підвозив транспорт, на площі з’являлися біотуалети, а міліція не дратувала своєю присутністю, чатуючи десь за деревами. Та в будь-якому разі тут збиралися десятки тисяч люду, а на честь 60-річчя від трагічної дати це вже було тисяч п’ятдесят – людське море розтікалося від Центрального ринку до площі Совєтської. Виступи лунали з балкону Українського театру, і слово мали не лише кримськотатарські лідери, але й поважні гості із Києва, народні депутати та інші впливові особи. Не бракувало й представників іноземних держав, переважно правозахисників. Ситуація змушувала не ігнорувати цю подію й кримську владу, що була не надто від неї в захваті, але ж все відбувалося на очах у представників Президента, які зачитували послання від першої особи держави, тож доводилося терпіти.
Але якби мені хтось сказав, що головний сімферопольський імам буде колись плакати за Леонідом Даниловичем Кучмою, я б не повірила нізащо. «Коли маємо – не цінуємо і розуміємо лише тепер, коли втратили», — говорить він щодо України та чомусь Леоніда Даниловича. А я все придивляюся до очей співрозмовника – чоловікам же не можна плакати! Потім імам Мухамед просить пробачення, що так належним чином і не опанував державну мову. «Та яка вже вона тепер державна», — зітхаю. Але для нього вона все одно є такою, хоча нині в Криму це виглядає чистісіньким фарсом. Імам такий молодий, статний, з таким гарним просвітленим обличчям, бо повернуте воно не до гріха, а до Бога, і я пишаюся своєю країною та її людьми, що змогли запалити в його серці цю щиру любов.
А мої наступні співрозмовниці – дві жіночки середнього віку, одна з яких зовсім слов’янської зовнішності, повторюють лише одне: «Тільки не виїжджайте із Криму, не покидайте нас, тримайтеся, інакше сюди вже ніколи не повернеться Україна!». І я мовчки думаю про те, що їй і дійсно вже ні до кого повертатися. Бо де вони, лідери українських громадських організацій та партій? Виїхали навіть непублічні люди в пошуках душевного комфорту. Тижнями мовчить мій телефон, а якщо на іншому боці хтось і озветься, то таким наляканим розгубленим голосом, що не наважуєшся торкатися болючих тем.
Одним із небагатьох справжніх козаків залишається член Меджлісу кримськотатарського народу Заїр Смедляєв. Це завдяки йому я дізналася, як і де відзначатимуть кримські татари нинішню траурну дату – 70-річчя з дня депортації. Ще напередодні не сумнівалася, що захід, як завжди, відбудеться на площі Леніна, а на балконі стоятимуть нинішні, вже російські чиновники, адже Володимир Путін оголосив про реабілітацію жертв репресій, а по одному із центральних каналів було заявлено, що в долі кримських татар, в процесі їхнього повернення і облаштування Україна не брала жодної участі, все робилося... на російські гроші. Можливо, варто було б записати, скільки і чого на них спорудили і ввели в дію, але це вже виявилося вище моїх сил – настільки приголомшила відверта брехня. Але, окрім слів, є й конкретні справи: декого із кримських татар було запрошено до органів місцевої влади, на телебаченні зберігся їхній канал і навіть додався той, що віщає мовою казанських побратимів. Тож очікувала звичного сценарію: з велелюдним мітингом, траурними написами та стрічками, концертом-реквіємом.
І все це дійсно відбулося. Але не в Сімферополі, а в Києві. Щоправда, в заході взяли участь не стільки кримські татари, скільки українці. А ось в Сімферополі… тут глава Криму пан Аксьонов запропонував репатріантам відзначити цю дату на місцевому кладовищі – «Абдал», куди ходить лише один автобус, та і то приблизно раз на годину. Отже, уявімо, скільки місяців йому знадобилося б, аби перевезти туди з десяток тисяч людей! Проти «Абдалу» я не маю нічого особистого – там сплять вічним сном майже усі мої найближчі люди, засну там і я. Але як здибатися кримським татарам на його неосяжній території, адже кладовище не менше за сам Сімферополь? І де там поховані мусульмани? Про все це ні у кого буде запитати приїжджим з інших міст і районів, нікому буде їх підвезти чи провести, та і який мітинг серед могил?!
«Це нам показують наше місце і змальовують найближчу перспективу!» — гірко всміхається жіночка в автобусі, який везе мене в Ак-Мечеть – передмістя Сімферополя, де кримські татари самовільно вирішили зібратися, замість порекомендованого владою «Абдалу». У всякому разі, це – місце їхнього компактного проживання, і тут є мечеть, де можна помолитися за спочилих, хоча ні тобі асфальту, ні лавочок, ні транспорту. А головне – жодного чиновника, які так вболівають за долю кримськотатарського народу і, «на відміну від України», демонструють «державний підхід до вирішення його проблем». Невже розминулися? Невже повірили Інтернету і чекають людей десь серед могил?
А що ж відбувається сьогодні у центрі міста, де, якби люди не підкорилися волі «старших», напевно, сталися б провокації із загрозою для людських життів «через події на Південно-Східній Україні», як про те дбайливо попереджав пан Аксьонов? У столиці Криму, як зазвичай, чекають на «фашистів», котрих, щоправда, ніхто ніколи тут не бачив, зате бачили «чемних» зелених чоловічків, а тепер – ще й бронетехніку на площі Леніна. Але подивитися на неї зможе не кожен – в центрі перекрито рух транспорту, тут безлюдно і сумно, як і 70 років тому, в перші години після депортації.
Щодо «чоловічків» і «фашистів», то в Одесі на запитання кореспондента «РЕН» ТВ, чому він скаржиться, що боїться говорити російською мовою і чи пов’язане це з бандерівцями, один відомий єврей відповів: «Та ні, боюся, що Росія прийде мене захищати!».
Проте у цей же час кипить життя в Ак-Мечеті. Люди йдуть суцільним потоком вулицею, що називається «П’ята». І потік цей не вщухає. Спочатку він – до мечеті, пізніше – в обох напрямках. Бо хтось вже до нитки промок під нескінченним дощем, поки слухав перші виступи кримськотатарських лідерів, або ж має квиток на потяг чи електричку, а інші, хто затримався біля меморіальних знаків у привокзальному парку чи парку «Салгирка», де збиралися люди, лише підтягуються, пересуваючись пішки, бо «маршруток» сьогодні, здається, ще менше, ніж завжди, а добровільних перевізників або ж заробітчан теж не виявилося.
Але цьому народові ніколи не було легко, і ось він тут – з великими національними прапорами і маленькими дитячими, а то й цілими полотнищами. А скільки їх вже розвівається біля мечеті! Але я постійно шукаю очима, навіть не усвідомлюючи того, хоча б один – інший, який колись був звичною атрибутикою нашого життя. Адже ж росіяни Криму завжди розмахували російськими триколорами, і ніхто їх за це не утискав. Ні, жодного українського прапора я так і не побачила, зате помітила інше – кримськотатарський стяг у переважній більшості випадків змінив свій колір із традиційного бірюзового на блакитний. Це були наші, українські кольори – синє полотнище із жовтим кримськотатарським національним символом, схожим на перевернутий тризуб!
А ось російським триколором тут дійсно і не пахло. І ближчим часом, здається, не запахне. Бо хіба ж можна так ображати народ? І що б сталося, якби люди зібрались на центральній площі міста на півтори-дві години і потім мирно розійшлися? Розійшлися разом зі своїми ілюзіями, від яких так важко відмовлятися водночас і замість яких тепер у їхніх душах запанували обурення і безнадія…
І те, що відбулося сьогодні, вже не знівелювати нічим, жодними подачками, навіть якщо вони дійсно будуть. Це не мої припущення – так говорили всі, з ким довелося спілкуватися. А моя сусідка по сидінню в автобусі, дізнавшись, що я теж їду до мечеті і з якою метою, раптом гірко заплакала і проплакала всю дорогу. Її ніхто не втішав, просто подавали серветки і носовички, бо не гірше мене розуміли: в її душі – кривава рана, з якої нещодавно зірвали струп.
Пам’ятаю останні дні життя своїх рідних. Вони теж раптом ставали дуже швидкими на сльози, достатньо було одного лагідного обнадійливого слова лікаря чи медсестри. Ось і ми в автобусі їхали з такими ж оголеними душами, хоча і мусили бути сильними, мужніми, витриманими.
Ця формальна стриманість – і у виступах кримськотатарських лідерів, та й вимоги, що на гаслах, дещо скромніші, ніж за часів українського Криму. Позначилося це і на резолюції мітингу, що не містить ознак так званого екстремізму: лише побажання бачити кримських татар у владних структурах Криму, прохання офіційно визнати їхні національні владні органи Курултай і Меджліс, а також відновити кримськотатарську топоніміку. Вже не йшлося ні про визначення кримськотатарського народу як корінного, ні про майнові претензії. Можливо, тому, що декого із кримськотатарських лідерів суворо попередили про загрозу кримінальної відповідальності, що передбачена новим російським законодавством, а можливо, люди ознайомилися з точкою зору президента РФ В. Путіна, який має сумніви щодо статусу кримськотатарського народу як корінного.
Але ж наші співвітчизники вміють діяти і в умовах повної конспірації, цьому їх навчило заслання, і не розуміють українців: чому ми не гуртуємося? Бо якби гуртувалися, не плакав би тепер імам Мухамед і не кружляли б над місцями проведення траурних заходів тяжкі, пузаті російські вертольоти, зовсім не схожі ні на голубів миру, ні на янголів.
Втім, ідея єдності є сьогодні актуальною і для кримських татар. Вона стала лейтмотивом усіх промов. А максимально втілилася в життя під час спільної молитви за душі тих, хто спочив на чужині, бажаючи своїм нащадкам іншої долі. Гадаю, цій молитві ніщо не завадить на шляху до Бога, ніякі вертольоти, від гулу яких чомусь холоне всередині.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2014 > Тема "З потоку життя"