Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

Тишком-нишком подалі від простого люду та козаків з’їхалися на раду полковники та отамани міст і селищ до Козацької Діброви, що під Конотопом. Це було 17 червня 1672 року (7180-го від Сотворіння Світу), напередодні свята Купайла. Навколо пости із московських стрільців – заєць не проскочить. Так розпорядився курський князь Григорій Ромодановський.
– Посторонних не пущать! – наказав він.
– Кого? – не зрозумів один із воєводів.
– Не понятно? Казаков и иных хохлов! Нечего им тут делать! – сердито відповів він.
На просторій тінистій галявині під високими дубами та липами рядком дебелі лави, збиті з товстих розпиляних стовбурів. Спереду дерев’яні крісла для найповажніших людей. Ромодановський та Іван Самойлович поряд, схилившись один до одного, про щось перешіптувалися. Не було лише запорожців та їхнього кошового Івана Сірка. Ще в квітні його підступно схопив та передав царським воєводам полтавський полковник Федір Жученко з однодумцями. Запорожців звинуватили у тому, що буцімто вони з отаманом відсахнулися від царя. Відверта неправда. Але вона була потрібна, щоб Сірко не завадив змістити з гетьманства Дем’яна Многогрішного та обрати Самойловича. Надто високий був авторитет у Сірка – міг вплинути на підсумки виборів. Його без суду та слідства заслали в Сибір до Тобольська. Тільки за наполяганням польського короля Яна Собеського царський уряд погодився повернути його на Січ. І тільки тому, що посилилася загроза з боку Османської імперії та Кримського ханства. Але те сталося задовго після обрання гетьманом Самойловича. Такий метод усунення конкурентів та впливових людей спостерігаємо і в сьогоднішній Україні…
– Не переживай, все пройдет, как по маслу, – заспокоював князь. – С государем согласовано – значит, все в порядке.
– Та я й не сумніваюсь. Воля государя для всіх закон. Просто не хотілося б, аби хтось із прибічників Многогрішного та Сірка слово вставив, – відчувалося, що Самойлович все ж хвилюється, на його чолі проступили краплини поту.
– Здесь нет ненадежных старшин. Тут все свои! – запевнив Ромодановський і кистю зробив легку відмашку.
Цього жесту ніби чекали чернігівський архієпископ Лазар Баранович, архімандрит новгород-сіверського монастиря Михайло Лежайський та ніжинський протопіп Симеон Адамович. Вони ступили на середину галявини, проспівали молитву, обійшли присутніх, окропивши святою водою, та обдиміли кадилами. Потім думний дяк став поперед священиків і зачитав царську грамоту, якою дозволялися вибори гетьмана за Глухівськими статтями 1669 року. Лазар Баранович знову прочитав молитву. Все йшло, як по писаному.
– Кого на гетьмана будем сватать, казаки? – чинно підвівся з крісла і забасив Ромодановський, повернувшись до учасників ради.
– Та кого ж – нашого вельмишановного генерального суддю Івана Самійловича Самойловича. Кращого претендента на булаву немає! – зашуміли полковники.
– Будут еще какие-то предложения? – на всякий випадок, вдаючи з себе демократа, запитав Ромодановський і з веселим усміхом обвів поглядом ряди.
Запала мовчанка. Старшини перемовлялися. Вгорі у кронах дерев перегукувалися пташки, мов свідки.
– Может, еще кто-то хочет гетманские клейноды? Или булаву подержать? – посміювався князь, розгладжуючи густу руду бороду.
– Самойловича – на гетьмана! – ревнули ряди.
Переяславський та київський полковники зірвалися з місць, підхопили попід руки дебелого Самойловича і повели та поставили на стіл. Тут же генеральний обозний Петро Забіла вклав у його руки булаву. Самойлович підняв її високо над головою і вказав у бік Москви.
 Як заведено, старшини накрили гетьмана козацьким прапором, схилили перед ним бунчук, а духівники відправили молебень. І тільки після цього Самойлович склав присягу на вірність царю та Русі-Україні перед православним хрестом, поклавши долоню на Євангелію. За ним – і новопризначена старшина.
Доки відбувалася традиційна церемонія, двоє полковників у задньому ряду тихо перемовлялися поміж себе:
– Та булава нічого не варта. Як скаже цар – так і буде.
– Самойловичу справді не позаздриш. Танцюватиме під дудку Москви, аж гай шумітиме. Хіба це вибори? Жодного конкурента!
– Тихіше. Бо почують вивідники царські – біди не оберешся.
– Подивимося, що вдасться Самойловичу. Він козак битий. Може, щось і викроїть для України.
– Та хотілося б…
В кінці того торжества Ромодановський, пригорнувши до свого плеча кремезного, майже на голову вищого Самойловича, наказав:
– А теперь, гетман Украины, скажи слово гостям, своим соратникам и народу!
Самойлович, стоячи на столі, обвів проникливим поглядом зібрання, розправив вуса та пригладив коротке волосся, знову підняв булаву догори, вимагаючи уваги.
– Так-от, дорогі московські гості і браття-козаки, я бути гетьманом не бажаю. Але ви за царським указом та за нашим військовим правом і вольностями мене обрали. Тому мені вже неможливо відмовлятися від булави та прапора. Тільки я вам ось що скажу: бути нам у підлеглості великого государя з усім військом Запорозьким! Я служитиму віддано, без будь-яких вагань і зради. Ніколи не чинитиму те, що чинили всі попередні гетьмани. Слава царю-батюшке!
Козаки при цих словах зашуміли. А ті двоє полковників зашушукали:
– А що я тобі казав, Самойлович хоче бути слугою в царя. І нас до цього схилятиме.
– Ич, на що замахнувся оцей Попович – Запорожжя під царя покласти. Іван Сірко на те не погодиться. Гетьман на ньому зуби обламає. Той – не Многогрішний, якого Самойлович здав царським посіпакам.
– Ой, не скажи. За Самойловичем велике московське військо. Без нього він – ніхто. А Запорожжя давно вже царю, як більмо в оці. Знаєш, краще б Іван Самійлович пішов у священики, як його брати Василь, Мартин та Тимофій. Менше б лиха зазнала Русь-Україна.
– Тс-с-с! Он уже прибічники гетьмана вуха нашорошили.
Князь Ромодановський, уважно вислухавши гетьмана, похвалив:
– Вот это по-нашему! Вот это по-братски! Слава гетману Ивану Самойловичу! – крикнув що було духу.
– Слава! – тричі дружно гаркнули козаки.
Отак і став син священика гетьманом.
А згодом на раді козацького уряду Самойлович поділився своїми планами:
– От що я, браття, надумав: об’єднати під своєю булавою ще й Правобережну Україну та Запорожжя. Щоб наша матінка-держава стала цілісною, соборною, поважною у цілому світі. Впевнений, що цар мене в таких намірах підтримає.
– Так гетьман Правобережжя Петро Дорошенко на це не погодиться. Бо він до Москви не тяжіє. Та й Михайло Ханенко противитиметься, – заперечив хтось із старшин.
– А ми їх і питати не будемо! Доки вони між собою скубляться, ми їх і прикрутимо, двинемо на них полки. А воєвода Ромодановський зі своїми москаликами нам підсобить, – пояснював гетьман.
– Давно треба Україну-Русь збирати до купи, – підтримав гетьмана комонний полковник Іван Новицький.
– Як цар звелить, так і буде! Я своє слово ламати не стану! На цьому раду закінчено, – підсумував обговорення гетьман.
А цар Олексій Михайлович радий, що в нього такий самовідданий намісник в Україні. І повелів у Переяславі, на головному майдані, зібрати козацьку раду. Вона й обрала 17 березня 1674 року Самойловича єдиним гетьманом на обох берегах Дніпра разом з Запорожжям. Тим самим йому було надано право підпорядкувати собі, а точніше Москві, все Правобережжя. Самойлович ще вище задрав носа. Така влада його попередникам тільки мріялась.
Одначе ті землі ще треба взяти. Без бою не обійдеться. Супроти виступили полки Петра Дорошенка та Михайла Ханенка. Та це не лякало Самойловича. Він з військом перейшов Дніпро і обіклав фортецю Чигирин, де засів Дорошенко. Сили були нерівні. І коли московський воєвода Григорій Косагов та бунчужний Леонтій Полуботок запропонували Дорошенкові покласти клейноди, той змушений був піддатися. І вже 19 жовтня привіз їх до Градизька, у ставку Ромодановського та Самойловича. Там же присягнув на вірність цареві. Це, схоже, врятувало його від репресій. Самойлович дозволив Дорошенкові разом з родиною оселитися в селі Сосниці на Чернігівщині. Та через кілька років його все ж викликали до Москви, під наглядом стрільців він мешкав у дворі Білібіна біля Москви-ріки. Потім його призначили воєводою у В’ятці, надали маєток в Ярополчому Волоколамського повіту. Створювали всі умови, аби Дорошенко ніколи не повернувся в Україну. Там він і помер 9 липня 1698 року. До речі, його правнучка – Наталія Гончарова, дружина російського поета Олександра Пушкіна…
Тепер під булавою Самойловича, а точніше під скіпетром московського царя, нарешті опинилися обидві частини України-Русі.
Та Оттоманська Порта й Кримське ханство не бажали змиритися з втратою Правобережжя, звідки вони набирали ясир. І направили під Чигирин 60-тисячне військо. Туреччина хотіла посадити в гетьманській столиці «князя Сарматії» – Юрася Хмельниченка, який потрапив до османів у полон. Перший раз військо Самойловича і Ромодановського відбило наступ турків. Польський король також претендував на ті землі. Назрівав серйозний військовий конфлікт.
Самойлович зібрав військову раду:
– Я пропоную залишити туркам і татарам випалену землю на Правобережжі.
– А що з людьми робити? Куди їх? – питали полковники.
– Тут і думати нічого – переселимо їх на лівий берег Дніпра, – впевнено заявив гетьман.
– Та хіба це можливо серед зими? Не по-людськи виходить. Люди зненавидять нас, – переконували полковники.
– Нічого, нехай звикають до нових порядків, – заперечив гетьман.
Ніхто з полковників не захотів займатися такою марудною справою. Тоді Самойлович доручив оте переселення наказному гетьманові – своєму старшому синові Семену. Загони козаків металися від села до села, виганяючи мешканців з хат, і відправляли невідь-куди на протилежний берег. Таких набралося понад 20 тисяч.
– Де їх розміщуватимемо? – допитувався Семен у батька.
– Відправимо на Слобожанщину! – розпорядився Самойлович.
Однак його швидко спинили. Царський уряд не дав на це дозволу. Авантюра Самойловича провалилася. Переселенці залишилися без хат, без майна. І кляли гетьмана, на чім світ стоїть.
…Перша поразка не заспокоїла Порту, і султан вдруге відправив Хмельниченка до чигиринської фортеці. Самойлович збирався її знову боронити. Він не відав, що за його спиною Москва віддала наказ знищити гетьманську столицю. Що й успішно здійснили московський воєвода Ржевський та генерал Гордон. Вони замінували фортецю. Й коли турки увірвалися – вона вибухнула, поховавши під собою близько чотирьох тисяч нападників. Турецький візир дав команду зруйнувати Чигирин остаточно. «Князь Сарматії» Юрась Хмельниченко зостався без столиці. Люди втікали з правого берега на лівий, боячись стати бранцями османів. Правобережжя пустіло на очах.
Самойлович у відчаї не знав, як йому діяти, й уклінно дослухався до порад царських посланців. Москва хотіла використати Самойловича в ще одній брудній справі. А саме — підпорядкувати автономну українську церкву московському патріархатові. Царські радники запропонували гетьманові всіляко сприяти проведенню в Києві собору з обрання митрополита Київського. А гетьман, чи то не знав, що таке зібрання порушує правила вселенських соборів, до того ж без відома та благословення Константинополя, чи закривав на те очі. Його не насторожило навіть те, що надто мало зібралося православних ієрархів. Гетьман рішуче заявив:
– Пропоную утвердити митрополитом Київським луцького владику Гедеона Четвертинського!
Духівники погодилися одноголосно. Мало хто відав, що той Гедеон – родич Івана Самойловича, його небіж Юрій був чоловіком наймолодшої гетьманової доньки Анастасії. Та й висвячення Гедеона теж було неправомочним. Просто царгородський патріарх Діонісій самочинно, не за приписом канонічних правил, передав Київську церкву під юрисдикцію Московського патріархату, звісно, не за спасибі. Після цього Царгородський патріарший собор скинув Діонісія з престолу. Та чорну справу зроблено – українська церква втратила автономію. За це Діонісій отримав «три сорока соболів», тобто 120 шкурок.
Про це мав би знати Самойлович, який виріс у родині священика. До того ж три його брати також очолювали православні парафії. Та, видно, він не міг не послухатись Москви. Втім, матеріально вигідно проводити такі «собори». За це Самойловичу піднесли діамантові клейноди, а Гедеон Четвертинський отримав чимало соболів, чудову карету, оббиту оксамитом, та шестеро коней.
До речі, Самойлович не забував про «трудовлаштування» власних синів. Старший Семен отримав полковництво в Стародубі, а після раптової кончини його замінив молодший син Яків. Середній Григорій став полковником у Чернігові. Інші родичі також мали досить «хлібні» місця. Тож булава, отримана з царського дозволу, неабияк сприяла збагаченню Самойловичів. А посполиті? Нехай трудяться в поті чола, заробляючи на виживання. Отакі порядки, заведені гетьманами, живучі й понині…
Тим часом Московія ще раз підписала «вічний мир» з Польщею, остаточно закріпивши розділ України-Русі на Лівобережну та Правобережну. Відтепер вони мали розв’язані руки для боротьби з сусідами. Польща збиралася воювати з Туреччиною, а Москва – натиснути на Крим. Уряд самодержиці Софії Олексіївни розробив план підкорення Кримського ханства на чолі з Василем Голіциним. Роль Самойловича зводилася лише до участі у військових операціях. Треба ж комусь поставляти з України «гарматне м’ясо» та провіант для майбутніх битв.
– Будем идти на Крым! – попередив його московський князь Василь Голіцин. – От тебя требуется десять казацких полков. Со мной придет сто тысяч стрельцов. Вместе ударим – и Крым будет наш!
Самойлович розумів, що під словом «наш» малось на увазі «московський». Йому дуже не подобався той план. Він якось спересердя сказав старшині:
– Хоче дурна Москва підкорить Кримську державу, а сама себе захистити не може.
Та подітися нікуди. Влітку 1687 року він привів свої полки в межиріччя між Самарою та Оріллю.
– Липень – не кращий час для походу, – завважив гетьман. – Спека насувається. В степу можуть виникнути неув’язки з харчуванням бійців та коней.
– Такой армии, как у нас, никакая жара не страшна! – жартував Голіцин.
– Як знати, – сумнівався гетьман.
Голіцин пропустив ці зауваження мимо вух. І віддав команду рухатися на Перекоп.
Ще коли збиралися у похід, у Батурині кінь під гетьманом спіткнувся:
– Поганий знак, – сказав він своєму генеральному осавулу Іванові Мазепі.
Вже за Порогами війська відчули, що таке Дике Поле. Суховії так висушили землю, що вона полопалася. Тирса аж дзвеніла на вітрі. Тільки побіля степових річок, що в багатьох місцях попересихали, зосталось трохи зеленої трави та очерету для коней і волів. Та хіба того вистачить на велику ораву. А одного ранку вояки проснулися стривожені – попереду димів степ від кряжу до кряжу. Сизий дим забивав дихання. Худобина тривожно ржала та ревла. Вояки чортихалися та сварилися за кожен кухоль води.
– То татари навмисно степ підпалили, – подейкували козаки. – Не хочуть, щоб ми дійшли до Криму.
– А нам кажется, то запорожские казаки подожгли, чтобы уберечь татар от разгрома. Они хоть и враждуют иногда, но друг друга выручают в трудную минуту, – ремствували москалі. – Ничего, придет время, мы и их Сечь посечем.
– Ти, москалику, базікай, та не заговорюйся, – сердилися козаки. – Січ для нас – то матінка рідна.
До Перекопу залишалося ще якась сотня верст. Та військо знемагало, ставало небоєздатним. Чимало стрільців і козаків захворіло на розлад шлунку. У Самойловича загострилася хвороба очей – йому, як мовиться, й світ не милий. Сподіватися на успіх походу було годі.
– Хай буде проклята ця війна, яку почала Москва і за яку я заплачу здоров’ям! – лютився Самойлович перед старшиною. – Перед усім світом чванилась, що завоює Кримське ханство. Яке нам діло до цієї каторги?
Голіцин, зрозумівши, що похід провалився, 18 липня 1687 року скликав військову нараду в долині невеличкої річки Карачарак. Московські воєводи та козацькі полковники бурчали:
– Треба вертати назад, доки не пізно.
– Іти на Крим в такому стані – значить, програти війну.
– Ми можемо повторити безславний похід перського царя Дарія на скіфів дві тисячі років тому. Тоді теж горів степ, – неголосно зауважив хтось із начитаних московських воєначальників.
– Краще зараз відмінити похід, та зібратися з силами і наскочити іншим разом. Але це слід починати в березні.
– А что думает по этому поводу гетман Украины Самойлович? – зарозуміло підняв рідку борідку Голіцин і примружився на нього, як кіт на мишу.
– Воєводи правильно міркують. Якщо не хочемо розгрому, треба вертати додому. А щоб даремно сила не пропала, радив би взятися за спорудження фортець побіля Запорожжя і вище по Дніпру, – витираючи хустиною очі, що безперестанку сльозилися, відказав гетьман.
На тому й порішили. Повернули полки назад. Вояки, зголоднілі та змучені, на шляху безцеремонно заходили в поселення та під прокляття мешканців відбирали харчі. Це накликало ще більше нарікань на гетьмана. Старшина та полковники за намовою Голіцина відправили скаргу до Москви. Під нею підписалися генеральні судді Вуяхович та Кочубей, генеральний писар Прокопович, полковники Солонін, Гамалія, Лизогуб, Забіла. А керував усім цим Мазепа. Вони звинуватили Самойловича у зраді, у тому, що він на ключові посади призначив своїх родичів, і просили государя відібрати у нього булаву. Таким чином князь Голіцин виправдовував свої прорахунки і всю провину звалив на гетьмана.
Як тільки козацьке військо спинилося на перепочинок на річці Коломак, що на Слобожанщині, гінці принесли царську грамоту. Посилаючись на неї, Голіцин розпорядився арештувати Самойловича. Той з сином Яковом саме виходив із похідної церкви. Все його багатство описали й конфіскували. А це понад 335 кілограмів срібного посуду, п’ять карет, дві коляски, дорогоцінні сідла, 75 бочок меду, золоті прикраси. Половину того майна нібито прибрав до рук Мазепа. Після суду його та Якова відправити до Сибіру. Так він опинився в Тобольську. Розлучили його з дружиною, яку відправили в Седнів до доньки Анастасії. Син Яків потрапив на заслання до Єнісейська. А середнього Григорія відправили в Севськ і в дорозі стратили. Сам Самойлович помер в 1690 році у вигнанні. Отак йому віддячили за вірну службу Москві. Так завжди відбувається з тими, хто служить не своїй державі, не своєму народові, а чужинцям. В чужій хаті волі не буває...

Віктор СТУС,
письменник, журналіст

P. S. Як схожі події, що відбувалися у XVII столітті, на ті, що нині вирують в Україні: так багато зрадників серед української знаті та чинуш – вони за власні вигоди та добробут ладні продати й матір рідну.

І. Самойлович

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"