Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Як важливо не соромитись розмовляти рідною мовою в громадських місцях! І хоча для більшості народів це неспростовна аксіома — говорити рідною мовою скрізь і всюди – проте білоруси та українці Південного Сходу часто служать прикрим винятком із загальноєвропейського правила.
Тому коли почув білоруську мову в маршрутці, що їхала з Києва до Чернігова, був приємно здивований. Ще б пак — цю мову і в Мінську почуєш нечасто. Щоправда, у багатьох білорусів є звичка переходити на рідну мову при перетині білорусько-українського кордону. Нерідко стикався з такою метаморфозою у Львові. Точнісінько так само, як ще чверть століття тому українці з Києва чи Дніпропетровська переходили на українську у литовському Вільнюсі. Або ж в естонському Таллінні. Пояснення просте: прибалти краще ставляться до української, аніж до російської. Тому вдома – звична російська, а для ближнього зарубіжжя – мова дідів-прадідів. Чернігів – не Львів, тут російська звичніша для вуха. Але є одна особливість – прихильне ставлення до білорусів. До кордону близько, та й весь північний захід Чернігівщини – це зона білоруських говірок. Або ж перехідних. Значна частина чернігівців у радянські роки частенько навідувалася в сусідню Гомельщину, а дехто й квартиру отримав у Гомелі. Сябри – народ толерантний, тому й імідж їхній у цих краях досить високий. Може, тому філолог Зьмітро Канапляніков без будь-яких комплексів розмовляв рідною мовою не лише зі своїми супутниками (дружиною Тетяною і науковим співробітником Інституту математики і кібернетики Павлом Букою), але й з українцями, що їхали поруч. Відчуваючи, що гріх втрачати дорогоцінні години й хвилини, я попросив одного з пасажирів помінятися зі мною місцями. В результаті такої «рокіровки» я опинився біля Зьмітра, заговорив до нього білоруською. Молодий науковець був приємно здивований і спочатку прийняв мене за свого земляка. Коли зрозумів, що українець, здивувався ще більше, але й водночас трохи заспокоївся. Потім пояснив мені, що побоювався б відверто розмовляти на політичні теми, якби поряд сидів незнайомий співгромадянин. А спілкуватися з українцем – інша справа. Бо у кожного своя домівка і певний ступінь свободи.
Тут я пригадав відому приказку: «Не имей сто рублей, а имей сто друзей». Тільки відразу її переформатував: «Не май сто гривень, а май при собі кілька примірників «Кримської світлиці». Тоді й справді, багато проблем може вирішитися. Можна назвати певним везінням те, що у мене була при собі стаття «Коломийський Мулявін» («КС» від 1.03.2013), у якій йшлося про росіянина, великого друга української культури з Прикарпаття Сергія Козлова. Білорусів це остаточно заспокоїло і налаштувало на творчу бесіду.
А поговорити ж було про що, бо важко знайти на теренах колишнього СРСР настільки близьких в етнічному сенсі родичів. Ми і в часи Київської Русі жили поряд, і у Великому князівстві Литовському, і в Речі Посполитій сусідували, і в царській Росії разом асимілювалися. Навіть у 1920 році були однаково розділені між Радянським Союзом і Польщею. Може, у різних територіальних пропорціях, але тим не менше. Спільного дуже багато! Тому й лилася наша говірка повноводою слов’янською рікою, а українці, сусіди по маршрутці, з цікавістю вслухалися в дещо незвичні, але загалом зрозумілі білоруські слова і фрази.
* * *
Зьмітро постійно висловлював якісь мудрі думки. Скажімо, ось таке: «Знаю, що при захопленні Криму активною силою в руках Путіна були російські козаки. Але ж їхні верховні отамани не обиралися, як це прийнято в будь-якому козацтві, а призначалися Путіним. Тобто це фактично і не козацтво, а міліція в козацьких одностроях. Тобто завойовували Крим і блокували ваші військові частини фактично російські менти». Цікава думка, правда? Я ще й не таке намотав на вус, спілкуючись з молодим білорусом. Багато ми говорили про сучасний стан наших народів та про такі важливі речі, як ідентичність.
Попри зусилля колонізаторів, змінити ідентичність не так вже й просто, — вважає молодий філолог. Навіть прожиті поряд з ним десятиліття, а то й століття — часом безсилі остаточно вирішити проблему. Завжди залишається шанс для відродження. Про це говорить і досвід російсько-білоруського пограниччя. Зьмітро емоційно розповідає:
— У Псковській області є досить цікавий в етнографічному сенсі Себежський район. В 2001 році там працювали білоруські дослідники. Зокрема, і я там був. Може, ви знаєте, що традиційна назва населення Псковської області — «скобарі». Так їх називають у прилеглих областях Росії. А Себежський район в часи Великого князівства Литовського і Речі Посполитої належав саме до цих державних утворень. Населення зберегло пам’ять про давню історичну межу. Скажімо, там є села — Ржавка Литовська і Ржавка Руська. Одна бабуся родом із першого населеного пункту при опитуванні назвала себе «русской», а мешканців Ржавки Руської назвала «скобарями». На запитання: як же вас називають сусіди, вона відповіла: «Скобарі нас називають «поляками». Бо Польща включила в себе ці землі Великого князівства Литовського. У останньому, до речі, білоруський елемент був домінуючим, а етнічних литовців білоруси називали тоді «жмуддю», «жмудзінами». У часи Речі Посполитої поляки домінували політично, та все одно етнічні білоруси складали більшість на своїй етнічній території – і в Мінську, і в Смоленську, і в Себежі.
Я з цікавістю слухав етнографа. Отже, навіть незважаючи на сильне зросійщення населення і високий рівень російського патріотизму, етнографічна межа поміж росіянами і білорусами досі не зникла. Хоча етнонім «білорус» стосовно мешканців Ржавки Литовської там тепер ніхто не вживає. Соціальне розмежування у минулі часи також має певний вплив на теперішню місцеву ідентичність.
— У ті давні часи були цілі волості «панцирних бояр», — продовжує свою розповідь Зьмітро. — Це була не шляхта, як ви, мабуть, подумали, а озброєні селяни. За обсягом прав їх можна було порівнювати з вашими козаками. Вони жили на пограниччі, і їхнім завданням було боронити рідну землю від Московського царства. Бо тоді ще не було Російської імперії в повному сенсі цього слова, була Московія. Отже, були створені такі спеціальні території, де люди мали особливі права та хороше, як на той час, озброєння. Це ніби сьогоднішні прикордонники, лише оформлені на службу за феодальним принципом. І тепер у цих регіонах збереглося переконання, що люди, які нині проживають там, є саме нащадками «панцирних бояр», а не простих селян. До певної міри це впливає на місцеву ідентичність. Знаю, що і в Криму є різні категорії населення: кримські татари, росіяни, українці... Причому ті росіяни, які народилися в Криму, трохи ближчі до України, ніж ті, які переїхали на півострів з етнічно російської території, та ще й у зрілому віці. А ось серед українців значно патріотичніші ті, які народилися на материковій Україні. Всі ці речі треба враховувати у разі ведення якоїсь системної патріотично-просвітницької роботи. Головне, щоб робота ця велася своєчасно. Схоже, що в Криму ви з нею запізнилися...
* * *
І ось ми вже в Чернігові. Здаємо речі до камери схову і вирушаємо на екскурсію містом. Пробуємо розмовляти і українською, і білоруською. Переконуємося, що населення ставиться непогано і в першому, і в другому випадку. Може, навіть білоруську сприймає трохи краще, бо вона тут ніким ще не критикована, а про українську можна почути від проросійськи налаштованих громадян, що її нав’язує… київська влада. Але в ці неспокійні дні, коли українська армія стоїть у північних районах Чернігівської області, а російська — на півдні Брянщини, ставлення до Росії стало значно прохолоднішим.
На одному з деснянських схилів, а саме — у міському парку, біля пам’ятника Михайлові Коцюбинському ми зустріли милу україномовну чернігівку – Тамару Непомнящу. Вона не приховувала своєї симпатії до білоруської мови і багато розповіла нам про себе і про українське культурне життя Чернігова. Виявилося, що пані Тамара не лише просвітянка, але й греко-католичка. І це незважаючи на те, що і по материнській, і по батьківській лінії вона має лише чернігівське коріння. Звідки ж така не зовсім типова для місцевого населення конфесійна орієнтація? Виявилося, що наприкінці 60-х років чернігівка була на Львівщині, там і повінчалася з майбутнім чоловіком підпільно у греко-католицького священика. Тому вона не лише твердо україномовна, але й відверто прозахідна. У найкращому сенсі, звичайно.
Ходимо по місту багато, фотографуємося і намагаємося запам’ятати побільше про Чернігів. Білоруси придивляються до всього, навіть до україномовних вивісок. Визнають, що в Чернігові їх у процентному відношенні більше, ніж білоруських в їхніх обласних центрах. Але й російська в Чернігові використовується досить активно — в мові вивісок її близько 40%. Я запитав у наших гостей – чи правда, що в Мінську лише 16% білоруськомовних вивісок, а решта – російськомовні? Колись така інформація просочилася в Інтернет. Гості Чернігова відповіли, що це схоже на правду. В середині 90-х років минулого століття було значно більше – майже половина. Ми погодилися, що це прикрі тенденції. Особливо, враховуючи непросту мовну ситуацію у цих двох великих слов’янських містах. Треба підтримувати саме мову корінних народів, а не мову «старшого брата», якому cкільки не роби поступок — все одно буде всього мало.
А ще білоруси вважають, що Україна повинна активно боротися за повернення Кримського півострова. Створити Міністерство Криму і відкрити кримськотатарський університет на материковій Україні. Створювати нові друковані ЗМІ, які б згуртовували однодумців і аналітично висвітлювали ситуацію в Криму та на Південному Сході. Що я міг заперечити? Дійсно, треба. Тут хоч би «Кримській світлиці» материкова Україна підставила своє плече... Та й інші газети не зашкодять, тільки де ж взяти на них кошти? Мені було дивно і водночас приємно, що сябри розбираються в таких тонкощах українського національного життя і державної політики. Справді, треба підтримувати всі позитивні тенденції. Треба допомагати кожному союзнику. І перевіреному (як, скажімо, кримські татари), і потенційному – тут я маю на увазі російськомовне населення Південного Сходу. Життя показує, що там проукраїнських людей дуже багато. Ми повинні вчитися у передових націй світу, причому вчитися досить активно.

Сергій ЛАЩЕНКО
Чернігів — Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2014 > Тема "Душі криниця"