Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#19 за 09.05.2014
НОВЕЛИ КРОНSФЕЛЬДА
Олександр ФЕДОРУК

Л╕тература

1

Котилася кура╖на… колюча душа степу… в╕д моря, в╕д г╕р, в╕д Солоного озера сухим степом котилася кура╖на… в╕тром гнана ╕ темною долею; степом лет╕ла ╕ полем незайманим, диким, ручаями-р╕чками ╕ шляхами чумацькими, — голий степ зас╕вала, пропалений сонцем, котилася степом.
Кущ акац╕╖ жовто╖ р╕с, в серц╕ степу на син╕х в╕трах розростався, зеленим шатром м╕ж в╕трами прадавн╕ми ставши… кинута з неба зернина кущем проросла серед степу.
Вдарилась в кущ кура╖на, в кущ акац╕╖ жовто╖, ╕ зупинилася, втрачена в╕тром ╕ степом, запл╕вши себе в кущ зелений ╕ жовтий…
Степом, пустельним степом… ╖хали возами ╕з далеко╖ Бавар╕╖ дек╕лька с╕мей. Гр╕х було не скористатися: врятувати с╕м’ю ╕ розжитися, землю придбати родючу ╕ в╕льну, хоч ╕ далеку ╕, здавалося спершу, ще дику.
Котилися вози пов╕льно...
Старший на воз╕, на великому ч╕льному воз╕, побачив той акац╕╓вий жовтий кущ, набитий кура╓м, ╕ вигукнув у степ маг╕чне слово… «kronsfeld», рукою показав на кущ ╕ ще раз:«Das ist Kronsfeld!» ╕ засм╕явся тихо.
╤ розпрягатися звел╕в.
З╕скакували з воза, обдивлялися ╕ розминали м’язи, шваргот╕ли весело вс╕ разом, коней розпрягали, брали в долон╕ грубу землю, перетирали в пальцях, нюхали, вдихали пахощ╕ тлусто╖ земл╕...

2

А через р╕к...
А через два, чи п’ять, чи повних с╕м уже видн╕лося серед степ╕в село.
Вулиця широка простяглася, алея клен╕в молоденьких ╕ акац╕й серед вулиц╕ шум╕ла-зелен╕ла.
Спершу Цегельню збудували за селом, свою випалювали цеглу (сто л╕т, вже б╕льше н╕ж сто л╕т стоять хати, не кришиться стара червона цегла, не б’╓ться черепиця, загартована в солом╕).
╤ скоро над хатами вивищилась К╕рха, лютеранська строга К╕рха (ще пам’ятають ╖╖ дзв╕н: коли заносило сн╕гами села, дзвонили вдень ╕ вноч╕, в зимову хвищу, щоби н╕який подорожн╕й в степу не загубився).
Ще й ще закасували рукави, — ╕ вир╕с Млин, триповерхова цегляна споруда з начинням ╓вропейським, найнов╕шим (млин, який аж до к╕нця двадцятого стол╕ття в окруз╕ славився ╕ борошном, ╕ крупами, ╕ дертю… зерно привозили змолоти ╕з ус╕х усюд, в╕д Сиваш╕в до Запор╕жжя… тепер сто╖ть порожн╕й, гол╕ ст╕ни). А пшениц╕-жита тут колосилися так╕, що й вуж не м╕г прол╕зти.
Багатшало село... ╕ д╕ти, народжувалися щедро д╕ти, п╕д укра╖нським небом виростали, ставала Тавр╕я для н╕мц╕в материнським р╕дним кра╓м.
╤ думалося: назавжди.

3
Аж н╕...
Вже в третю революц╕ю — перевернувся св╕т, розтрощилося все: ╕ побут, ╕ буття.
Зайшли в село як╕сь чужинськ╕ люди: в шк╕рянках, в збро╖ ╕ в червоних смужках. ╤ стали владою… з найг╕ршими. Приходили, щезали, знов з’являлись. Справним хазя╖ном ╕ був, ╕ залишився Отто Ульмер. (Чи не його то прад╕д колись давно тут став ╕ назву дав селу «Корона поля»?). Млин ╕ Цегельня, й Молочарня, — все ╖м господарю╓ться, все його власн╕сть. Вс╕м трьом синам побудував хати. Третьому, молодшому, не встиг, — так ╕ стояла та недобудова ╕ до в╕йни, ╕ п╕сля, гралися д╕ти в червоноцеглян╕й ру╖н╕, дошки з╕ стел╕ ╕ з п╕длоги потроху розтягли (та дошка-сорок╕вка ╕ тепер, — вдариш по н╕й, в╕бру╓ ╕ гуде...).
Жили, звикали. Об землю лихом били ╕ жили, до всього звикли, як от ╕ до нових найменувань… А нехай буде село… ну, Rote Garten… А чого так?.. А ти проти?… Та н╕, але Червоний Сад якось… та нехай буде…

4

1920 р╕к.
╥дуть до села з р╕зних стор╕н… З Криму спецпотягом на зал╕зничних платформах авта, вивантажують серед степу, на станц╕╖… ╤ генерал, ╕ оф╕цери на тих автах ╖дуть степом до села. А ╕з-п╕д Каховки на тачанках привезли Б╕лу гвард╕ю з окоп╕в. В Колон╕╖ Кронсфельд (так писали в закордонних газетах) в╕дбувся останн╕й парад Добровольчо╖ Арм╕╖.
Прощай, Рос╕╓! Прощай, земле слов’янська!.. ╤ смутно якось, сумно… Перед К╕рхою поставили, принесли аналой…
Стоять свят╕ отц╕, кореспонденти ╕ фотографи ╕з Лондона, Нью-Йорка ╕ Парижа. Виходять вищ╕ оф╕цери ╕ серед них генерал Врангель. Високий ╕ стрункий, красивий сорокадвор╕чний генерал, останн╕й Командувач Б╕ло╖ Арм╕╖… ╕ сумно, сумно… «Орли!..» — ╕ в╕дносить в╕тер гарн╕ ╕ горд╕ слова Петра Врангеля, ╕ летять слова над парадом ╕ хатами, носить в╕тер слова генерала, ╕ куряву, ╕ курай… ╕ змучен╕ во╖ни намагаються йти, крокувати б╕ля генерала твердо ╕ струнко, але… одностро╖ р╕зн╕, кашкети ╕ взуття у всякого сво╓… сльози в очах, не рад╕сть… т╕льки д╕тям весело. Клацають, вибухаючи св╕тлом, фотоапарати, перемовляються ╕ноземц╕, мовчать м╕сцев╕, як╕ в╕дчули раптом: дух переселенський, який прижився здавна тут, жив за селом, якого проганяли, не пускали до осель, — з’явився м╕ж хатами дух, ╕ вже не тим, старим, переселенським, а б╕женським ставав… похмурим духом зла. Люди вмирають, кудись ╕дуть назавжди, ╖дуть — духи туди не ходять… Переселенц╕, б╕женц╕ та вт╕кач╕… ставало смутно, сумно ╕ самотньо… Дивилося село на рештки арм╕╖, яка виходила у степ, на п╕вдень… в Кронсвел╕ тиша… що дал╕, нев╕домо… що тепер? Плакали б╕ля вор╕т ж╕нки, маталали рукавами д╕ти, мовчки стояли чолов╕ки… що дал╕? Що тепер?.. Дух б╕женства сховався, прича╖вся до пори, десь за сараями, на вигон╕. Але в╕дчули його вс╕: ╕ т╕, що п╕шли через поля, ╕ т╕, що залишились тут… Треба звикати…

5
 
А хто не звик... вт╕кали св╕т за оч╕.
А хтось сюди вт╕кав в╕д голоду ╕ негаразд╕в ╕ тут селився. ╤ наставав той лад, що узаконював яку-не-яку р╕вн╕сть ╕ порядок, ╕ справедлив╕сть, ╕... тишу, загрозливу тишу.
╤ тут — з’явився на сел╕ Водяха (то особлива тема… кобура на боц╕, яку в╕н н╕коли не в╕дкривав), якого найстарш╕, опускаючи оч╕, називали «grossfater».
А х╕ба щось треба прост╕й людин╕, окр╕м видовища ╕ хл╕ба? ╤ був той хл╕б, хоч ╕ не вволю вс╕м… були видовища, траг╕чн╕ ╕ см╕шн╕…
А х╕ба треба щось прост╕й людин╕ знати? ╤ не треба, ╕ не хот╕ли знати, знали те, що проголошували зверху. А хто хот╕в знати б╕льше — пропадали… Жили не жебракували, хоч за п╕вдарма працювали, горя не знали, як десь ╕нш╕, на с╕ль соб╕ до оселедця заробляли…
Та десь у св╕т╕ вже вироджувався зв╕р: з тотал╕тарних мр╕й, з м╕стичних в╕з╕й, ╕з претенз╕й ╕ образ, ╕з вогняних тр╕умф╕в вол╕, по р╕зн╕ сторони добра ╕ зла, зростався ╕ народжувався Зв╕р ...
А коли Г╕тлер налякав Стал╕на, що назбира╓ дв╕-три див╕з╕╖ ╕з н╕мц╕в, що живуть на Укра╖н╕, — життя в сел╕ зак╕нчилося враз.

6

Всю чолов╕чу стать, в╕д хлопчик╕в до старик╕в, повикликали н╕би у в╕йськкомат, забрали й повезли... ╕ б╕льше ╖х н╕хто не бачив. Коли ж наблизилася л╕н╕я вогню, ╕ вс╕х, кр╕м н╕мц╕в, десь «погнали на окопи», с╕м’ям, що чекали батька, брата, сина, дали к╕лька годин... все повкидали гамузом у гарби — ╕ на вокзал — а там в «телятники» — ╕ дал╕, в Казахстан, в Сиб╕р чи ще кудись.
Люди з окоп╕в вернулися в порожн╓ село. А в сел╕ ╜валт: худоба голодна рев╕ла, скавчали ╕ вили собаки, млин гор╕в, ╕ нишпорили б╕ля нього, б╕ля млина ╕ сховищ, повних борошна й зерна, нишпорили-б╕гали похмур╕ незнайомц╕ (╕з ними, осторонь, Водяха).
За тиждень все розтягли, сховали, вивезли, порозкрадали, чуж╕ й сво╖, б╕льше чуж╕, в покинутих хатах селився, хто хот╕в, ╕ брав, що захот╕в, усе стало н╕чи╖м...

7

Сивобородий д╕д Андр╕й:
«...Три сотн╕ овець тонкорунних, п╕всотн╕ кор╕в ╕ до сотн╕ коней, а ще привезений з Алтаю жеребець, чубарий красень «Вавилон» — ╕ весь той гурт худоби я з батьком ╕ ще ╕з двадцятьма у серпн╕ чи трохи п╕зн╕ше, погнали весь той гурт на сх╕д, так-так, ╕ нар╕зно, ╕ разом, табун, отара, стадо... йшли навпростець, а гарби з с╕ном, борошном, начинням рухали за нами, вибираючи дороги...
На н╕ч зупинялись, табором ставали. На заход╕ далеко десь палахкот╕ло небо. Паслася худоба, ж╕нки кор╕в до╖ли, а ми б╕ля багаття т╕шилися балачками. Коли село десь недалеко натрапляли, везли те молоко в б╕донах, роздавали людям, а як н╕кому було в╕ддати, на землю виливали, так-так, молочний шлях (щось ╕ страшне, й веселе було у тому ╖хньому житт╕). Переправлялись найтрудн╕ше через Дон. Б╕ля моста уперся бик-кастрат, стрибнув ╕з берега й поплив... кричали, гейкали, притримували стадо, боялися потопляться... свистом, батогами, в╕драми гнали, в╕дганяли в╕д води... мукання, тупоти копит, ╕ржання, курява, п╕т... «дивись, дивись, гад, переплив!» ╕ п╕шла худоба через м╕ст, через той Дон.
Зимували, хвор╕ли на ящур, все дал╕ ╕ дал╕ ховалися в степ, в глиб кра╖ни. А вже десь б╕ля Волги забрали ╕ мене, м╕й р╕к (веселе ╕ страшне перепл╕талося, сплелося у тому ╖хньому житт╕). В╕йна вже п╕шки йшла. Набирали з нас, необстр╕ляних, на якесь навчання, вибирав майор, стою, в╕н дивиться в папери ╕ на мене: так… добре… так… молодець… так… укра╖нець?!. — мовчки махнув рукою: на передову… А невдовз╕ — навил╕т ╕ рвана рана в стегн╕, лежав ╕з зампол╕том, читав йому газети, пов’язка в нього на очах, в╕н ╕ допом╕г, вивозили його, полковника ще з ним, забрали ╕ мене, а так би… черви з’╖ли…»
Сивобородий д╕д Андр╕й.
Сл╕пий давно вже ╕ спок╕йний, ще ходить трохи, хоч ╕ пов╕льно, бо навпомацки, на костурах старих, а таки ходить…

8
 
╤ прийшли н╕мц╕, ╕накш╕… з прим╕тивним словником нехитрого грабунку: яйка, мл╓ко, унтерменш, цурюк ╕ хальт. ╤ нав╕ть розмовляли, наче р╕пу гризли.
Прийшли н╕мц╕ — п╕шли, а п╕сля — румуни, ╕тал╕йц╕… р╕к, другий, трет╕й… голод, жебри; р╕к, ще р╕к, три осен╕, ╕ три зими, три л╕та, а на четверту ос╕нь… ще небо ледве-ледве засв╕тилося на сход╕, рано-раненько, в╕д зал╕зниц╕ шум почувся, галас, не постр╕ли, не вибухи, а шум: брязк╕т ╕ гом╕н, ╕ гам╕р, почулася лайка рос╕йська, одчайдушн╕ ╕ гучн╕ на сход╕ сонця саморобн╕ матюки…
╤ люди чули… чули, слухали, см╕ялися, рад╕ли, плакали, назустр╕ч б╕гли ╕… отороп╕ли: через кол╕╖ пов╕льною ходою йшли верблюди (н╕хто ран╕ше не бачив), тягли гармати, ╕ човгали купками поряд з верблюдами змучен╕, зчорн╕л╕ солдати… ╕з лайкою, куривом, см╕хом.
Верблюди, солдати, гармати… ╕ з ними поверталося життя. А скоро прийшов, повернувся до села Водяха.
Порозгортали, зр╕вняли з травою кладовище н╕мецьке, стол╕тн╓…
…А нехай буде село Мар’ян╕вка… А чого так?.. А що?.. Гарно, хороша назва… ну, нехай буде…

9
 
Захмел╕лий рядовий.
З╕ сходу грим╕ло вже з тиждень. Вт╕кали, вс╕ збиралися вт╕кати, метушилися, горлали… як╕ то вже лас╕ були до чужого добра, а залишали все ╕ розб╕галися, вс╕ б╕гли… Настала н╕ч. ╤ тиша, хоч н╕хто не спав. Все прича╖лося, ╕ раптом… торохкот╕ння мотоцикла!.. Н╕мецький мотоцикл (за т╕ три л╕та в’╖вся в печ╕нки той стрек╕т), село завмерло, вмерло: повернулися, чи що?
А той проторохт╕в на сх╕д, затихло, повернув ╕ торохтить на зах╕д, пахка╓ на м╕сц╕, з’╖хав з вулиц╕, десь було чути пот╕м в пол╕...
А на ранок... коли передня лава: гармати, арм╕йц╕, верблюди зайшли в село, побачили ж╕нки той мотоцикл ╕ заманулось ╖м шукати... ╕ таки знайшли його, зовс╕м переляканого н╕мця... сховався був в недогор╕лому млин╕, — витягай! тягни його, тягни — в саж╕, в к╕птяв╕, в сльозах… см╕ялися ж╕нки ╕ д╕ти, штурхали в плеч╕, били, скор╕ше з радост╕, н╕ж злост╕, перекривляли, — вдар його, синку, вдар, не б╕йся, в╕н не вкусить... ╕ повели селом, передали в╕йськовим, як╕, не зупиняючись, х╕ба води напитись, йшли ╕ йшли на зах╕д дал╕, дал╕…
Чи став в╕н, той заблукалий рядовий, звичайним полоненим, чи вб’ють десь нишком ╕ прикопають при дороз╕?
А може, ╕ не прикопають… кому в╕н потр╕бний: н╕мець… н╕кому…

10
 
З╕рвалися… кон╕, здичав╕л╕ кон╕, летять, гримлять, нап╕врозтрощена гарба летить за к╕ньми, — в╕н ще не бачить, кричать б╕ля скирти ж╕нки, не чу╓, батько трьох малих син╕в, не бачить ╕ не чу╓, навильник за навильником, напружившись ╕ вигнувшись, кида╓-пода╓ солому на гарбу, на самий верх, де топче д╕вчина, вклада╓ оберемки, розклада╓, щоб якомога б╕льше навантажити соломи на гарбу. Заробить з дядьком трудодень чи нав╕ть два... побачила, кричить…
Летять ╕ рвуть копитами стерню очман╕л╕, заб╕шен╕ кон╕… якраз на нього здичав╕л╕ кон╕ мчать, волочать за собою полем навпростець, без колеса, розчахнуту гарбу, а д╕вчина кричить...
Б╕гти нема де: смерть...
В╕н розверта╓ться ╕ б’╓, назустр╕ч коням довгим держаком ударив ск╕льки сили... ╕ кон╕ стали, переступають ╕ стоять, похитують мордами в╕д болю, дрижить гарба, ╕ в╕н сто╖ть, складаючи до купи переламаний держак, ╕ д╕вчина см╕╓ться на солом╕, на гарб╕: житимете довго, дядя Федя.
Б╕жать до них по полю перелякан╕ ж╕нки.

11
 
А Богдан... де трактор, там Богдан. Все життя сво╓ на трактор╕ прожив…
Якось зимою позаносило сн╕гами села, вище вор╕т сн╕ги, н╕ вийти, н╕ про╖хати. Все: б╕ла тиша. Т╕льки Богдан удвох ╕з трактором сво╖м серед сн╕г╕в дороги робить...
╤ от вже н╕ч, чорне далеке небо ╕ безкрайня б╕ла земля. А Богдан пробива╓ про╖зд до чи╖хось вор╕т. Вулиця, як поле, широченна, до вор╕т далеко в╕д дороги, трактор через силу перегорта╓, горне гори сн╕гу, реве ╕ надрива╓ться, ось-ось заглухне, св╕тло акумуляторне сл╕пить, яскрить, виблиску╓ в куряв╕ б╕л╕й, тоне в неб╕ (ото був аrt, реальний аrt.., а той п╕сок на Венец╕йськ╕й б╕╓нале, — х╕ба то арт? Бос╕ ж╕нки на п╕д╕гр╕тому п╕ску, велик╕ келихи з вином ╕ вакханальн╕ танц╕ — то ж не арт... то жарт).
╤ вже оп╕вноч╕ ворота в╕дчинились.
Богдан в╕дн╓ку╓ться, в╕дмовля╓ться, та все ж бере зароблений карбованець, бере ╕ п╕дн╕ма╓ в гору к╕вш-лопату...
Як на плече соб╕ копач кладе св╕й заступ, зак╕нчивши роботу, ╕ йде додому.

12

Зона артбази «два-с╕м-п’ять».
╤ в зон╕ артбази — села.
Круки розлет╕лися в той день, пропали, а через три дн╕ закружляли, загаркавилися знову над хатами.
Задеренькот╕ло скло у в╕кнах раптом в той нещасний день, повиб╕гали люди з хат, дивилися… а там десь, над складами, над гурт╕внями артбази чорний-б╕лий дим ╕ полум’я кр╕зь дим, ╕ гр╕м з вогню, н╕хто н╕як не зрозум╕╓: що, страх росте, став с╕ятися дощ.
Коли ж поб╕гли через села, ╕ по дороз╕, ╕ навпростець, ╕ натовпами, й поодинц╕ чуж╕ обмокл╕ люди, щось кричали, щось на кшталт, вт╕кайте, чого сто╖те, горить артбаза, вибухнуть склади п╕дземн╕, все злетить в пов╕тря, в╕д Мел╕тополя ╕ до Каховки, б╕ж╕ть... чого сто╖те…
Б╕гли, б╕гли люди, кожн╕ дв╕-три хвилини гуркот╕ло, а пот╕м полет╕ло через села, понад хатами свистом-скреготом лет╕ло зал╕зяччя, падали в землю металев╕ уламки, ╕ десь, ╕ здавалося, близько, хтось стояв, хтось б╕г, ховався, ╕ в╕дчували вс╕ н╕мотний страх, тваринний переляк приречених ╕стот... сус╕ди стягали ковдри ╕ подушки до погреб╕в, хто що…
Пан╕ка росла, котилась кра╓м, той — одне, а та — ╕нше, чутки, нерозум╕ння, потяги зупинен╕, шосе перекрито, в еп╕центр╕ нев╕домо що...
…А ти куди? В Мар’ян╕вку? Яка Мар’ян╕вка!.. Мар’ян╕вки нема вже... ти куди… куди ти?!
╥дуть на вс╕ боки авта, хтось жене корову ╕ теля, хтось з╕брав папери й грош╕, сто╖ть п╕д вор╕тьми.
╤ до ноч╕, ╕ в н╕ч дощ уже перестав, а в калюжах ╕ в неб╕ заграви, ╕ вибухи, вибухи, вибухи... жертви, вже кажуть про жертви.
«Ус╕ сейсм╕чн╕ станц╕╖ п╕вн╕чно╖ п╕вкул╕ заре╓стрували вибухи Ново-Богдан╕всько╖ бази «два-с╕м-п’ять».

с. Мар’ян╕вка
(колишн╕й Кронсфельд, що н╕мецькою означа╓ «Корона поля»)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13263

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков