Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

СЛОВО ЗБОЛЕНЕ Й МУЖНЄ

Пропонована читачам стаття Богдана Лепкого «Прийди до нас» знайдена у фонді «Загальноукраїнської культурної ради» Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові (фонд 391, опис І, справа 98) як авторський рукописний оригінал.
7 липня 1917 року цей текст було виголошено на концерті, організованому Українською культурною радою та іншими культурними організаціями у Відні «на честь Тараса Шевченка». У програмі концерту (зберігається там-таки, фонд 309, опис І, справа 135), випущеній німецькою мовою, під номером 2 зазначено: «Святкова промова: Богдан Лепкий».
1917 року у Відні стаття вийшла окремою брошурою.
Власне, це й усе, що відомо з її історії.
Окрім згаданої статті, у Б. Лепкого є чимало наукових розвідок про життя і творчість Кобзаря, сценічний твір «На Тарасовій могилі», поезії та статті. До речі, разом із статтею «Прийди до нас» у фонді зберігається й рукописна збірка поезій Б. Лепкого «Тисяча днів», досі невідома нашому читачеві.
Потужна сила духу об’єднує ці високохудожні речі. Відчуваєш могутній злет поетової думки, зболеної і гіркої, мужньої і такої грімкої, мовби весь наш принижений народ ураз промовив його вустами. І сягає та думка верховин Шевченкового слова, черпаючи у ньому сили, ясними громами б’є по рідній нашій землі серед тисяч «передчасних могил», «сліз і крові», серед великих просторів «руїн і згарищ».
Із тих далеких змордованих років кличе вона апостола українського народу Тараса Шевченка: «Прийди до нас!».
Публікація статті відкриває одну із замовчуваних досі сторінок Шевченкіани Богдана Лепкого.

Павло САЛЕВИЧ, м. Львів

Богдан ЛЕПКИЙ
ПРИЙДИ ДО НАС...

Озовітеся, заплачте,
Німії, зо мною
Над неправдою людською.
Над долею злою!
Т. Шевченко

Третій раз збираємося отсе серед гуку гармат і хлюпоту людської крові на поминки того, що був апостолом правди і братання.
Третій раз сходимося, щоб пом’янути Його, по його власному бажанню, «незлим, тихим словом».
А звідки ж нам нині того слова дістати, нині, коли світ цілий стогне з болю і виє з розпуки?
Тож збентежені стаємо перед Ним, і якась дивна тривога обгортає нас, щоби він не відізвався з-поза гробу: «Пощо кличете мене д’ собі? Відложіть це свято на пізніше, аж тисячі передчасних могил поростуть зеленою травою, аж рільник кине кріс, а возьме плуг у руки, аж на збілілих жіночих лицях зацвіте новий рум’янець любові, а з діточих невинних зіниць щезне жах смерті!.. Лишіть мене!»
А прецінь — ми Його не годні лишити. З Чернечої гори, з-над широкого Дніпра кличемо його через боєві лінії аж тут, над синій Дунай, щоби нас потішив, розгрішив і напутив, щоби понад кервавою теперішностю повінчав минуле з майбутнім.
Бо й кого ж нам нині викликати з гробу, як не Його?
Він не тільки найбільший з наших людей, але й найчистіший. Весь, мов з хрусталю, мов якась жива й животворяча мрія. До нього не причіпиться ніякий докір. Не ми Йому, а він нам мав і має право докоряти. І докоряв.
Мов розгніваний батько на винуватих синів, гукав на предків наших.
«Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття...»
І від того докору нам ще нині лиця соромом палають, і кожний з нас дав би не знати що, щоб з тих лагідних уст не нам були такі гіркі слова.
Та вони мусили впасти і добре, що впали...
І кого ж нам кликати нині, як не Його?.. Він дарував нам не тільки найцінніші твори, але дав нам своє життя, мов якийсь прегарний, поетичний твір. Нема у него боєвої лінії між думкою а словом, між словом а ділом, між поезією а життям. Єсть оден Тарас Шевченко, найбільший і дійсно великий український поет. В «Наймичці», в «Неофітах», в «Думках» сказав Він світові нове, гарне слово від великого, поневоленого й, здавалося, безмовного народу і світ того слова забути не може й не сміє.
Був митцем нашого слова, тої простої, хлопської, пониженої й опльованої мови, яка під теплим подихом Його великого серця розцвілась квітом найбуйнішим. Був арфою золотострунною, на якій українська природа й українська душа виграли свою найповнішу пісню щастя і горя, свій псалом віри, надії й любові: віри в народ, надії на працю й безнастанний поступ, любові життя й чоловіка.
Кого нам викликати нині з гробу, як не Його?..
Був учителем нашим, благим і кротким, ясного розуму повним. Казав нам, щоби ми щирим серцем полюбили велику руїну, щоби ми обіймили найменшого брата, щоби ми на чужині не шукали й не питали того, що не має і на небі, а не тільки на чужому полі, бо лиш тільки в своїй хаті єсть своя правда і сила, і воля... Хіба ж годиться пригадувати все, що лишив нам Шевченко у своїм безсмертнім заповіті, а що ми сповнили і чого не могли, не вміли або не вспіли сповнити?
Він, немов якийсь містичний дух-опікун українського народу, повис над нашим кордоном і той кордон, тую криваву рану на нашім народнім організмі гладить, мов мати люб’ячою рукою і віщим словом, мов бальзамом мастить, щоби тая давна наша рана не роз’ятрилася й не поглубилася, лиш щоби вона зросталася. І вона зростається, хоч сиплять до неї сіль і огонь, вона зростеться, бо кожний з нас, кожний правдивий українець, по цей і по той бік кордону чує це й розуміє, що поміж нами стоїть Він, найбільший єдинитель української землі й українського народу, найбільший український поет Тарас Шевченко...
І кого ж нам кликати нині, як не Його?..
Його, поета всепрощення, ми ж нині маємо так багато, так дуже багато собі і другим простити.
Не з привички пустої, не для зовнішнього ефекту, а з глибокої потреби серця, з потреби нинішньої великої хвилі благаємо Його:
Прийди, прийди на тії згарища і руїни, що простяглися ген аж по Збруч, поза Карпати, по Віслу, і тим нашим людям, що караються там, Бог вість за які провини муками дантейського пекла, говори тим словом простим а щирим, яким Ти тільки вмів говорити, що всі їх болі і всі їх страдання не підуть намарно, що з тих руїн, мов Фенікс з попелів, двигнеться якесь нове, буйне, повніше від давного життя.
Піди, піди тими довгими, стрілецькими ровами, де наші борці, хлопи й інтелігенти, старці й напівдіти, день і ніч смерті заглядають в очі, і говори їм і нашіптуй до уха, що вони не даром кров свою і братів своїх проливають, не даром голови свої буйні кладуть; що це не якась похибка трагічна, не червоне божевілля, а огонь очищення, а горнило розпалене до грани, в якім витоплюються нові цінності світла, нові форми лучшого життя.
Говори це їм, вони ж з твоїм «Кобзарем», мов з Євангелієм, мов із псалтирою в руках, конають, говори це їм, щоб вони не збожеволіли, щоб із страшним прокльоном на устах на той світ не відходили.
І прийди в ті літні короткі, а прецінь так довгі ночі, в наші табори полонених і в оселі виселенців наших і сестрам нашим і братам нашим безталанним, що кинули хату, поле, худібку, все, а тепер з жалю і туги на скорбних постелях в’ться, говори, що вони незабаром вернуться там, куди їх серце тягне, вернуться і почнуть жити наново, а на своє нинішнє горювання глядітимуть колись, немов на якийсь страшний сон.
Скажи їм, щоб вони не піддалися тузі і горю, щоб наперекір судьбі і на злість ворогам нашим жили, бо їх треба, конечно треба, бо що ми без них, що Україна без народу?
І зійди, зійди поміж нас, як ми тут нині є, і пригадуй нам тим голосом, від якого мороз йде по тілі, що всі ми, всі до одного кров з крові і кість з кості українського народу, що всі ми з тої української, крівавої землі виросли, як дуби в лісі, як квіти на леваді, як колеса на ниві, як на степу бур’ян, і що всі ми, всі до одного в тую землю вернути повинні для єї добра, для єї вічного існування; пригадуй це нам, щоби ми раз мали відвагу один одному як браттє в очи глянути, один одному по дружньому руку стиснути, старший молодшому, висший нищому, і щоби ми, неначе сповіддю якоюсь історичною очищені, ланцом желізним правди і сили скуті, пішли назустріч тому валові злагоди, що з гуком, ревом, з реготом пекельним на нас іде. Щоби ми той вал від нашої землі і від нашого народу відперли, щоби ми діждалися тої великої хвилини мира, побіди правди над брехнею, волі над неволею, життя над смертію, ідеї над безідейностю і щоби ми вже раз пом’янули Тебе не тихим словом, а голосним ділом в новій, свободній нашій Україні — Прийди!

(Промова на концерті в честь Тараса Шевченка у Відні, дня 7.07.1917).

Публікація
Павла САЛЕВИЧА
(Журнал «Україна», № 21, 1989 р.)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Українці мої..."