Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературні постаті

Здавалося б, про відомого поета Дмитра Білоуса шанувальникам відомо все, а його вірші вже давно стали класикою української літератури. Та, як відомо, справжню поезію можна вкотре перечитувати, відкриваючи для себе досі невідоме. Останнім дарунком читачам незабутнього Дмитра Білоуса стала книжка віршів про українську мову «Неоціненний скарб». У чому її оригінальність і самобутність? І чому ця книжка має стати у пригоді не лише школярам та студентам, а й, так би мовити, професійним мовознавцям? «Оригінальність книжки полягає в тому, що її побудовано на міцному фундаменті мовознавства, — пише у передмові до видання Дмитро Коптілов. — Автор поставив перед собою досить складне завдання: пояснити дітям те, що дорослі вважають «сухою матерією» лінгвістики. Такого завдання ще не формулював ніхто». Напевно, якби на місці Дмитра Білоуса опинився будь-хто інший, завдання було б не з легких. Утім, Дмитрові Білоусові, який почувається у мові природно і невимушено, вдається дохідливо пояснити юним читачам мовні премудрості, засвітити слово яскравими барвами.

КЛЮЧ ДО ЛЮБОВІ

У розділі «Ключ до любові» поет дає юним читачам такі настанови, які настановами назвати важко. Просто любов до слова у поета настільки щира, що залишитися байдужим спостерігачем просто неможливо: «Якщо ти не дуже кохаєшся в мові – в Шевченка, мій друже, є ключ до любові: що мову, як неню, так треба любити, щоб міг ти за неї і душу згубити». Читаймо вірші, вміщені у розділі, і… беремося до справи. Для вчителів-мовників – справжнє раювання: готові завдання для допитливих школярів. Скажете, що не такі вони вже й допитливі, ці непосидючі школярики? І навіть подекуди дуже ліниві? Запевняю: із мовними завданнями від Дмитра Білоуса підкориться будь-яке завдання. Адже поет не читає нудних лекцій, а веде розмову з юними читачами у цікавій ігровій манері. «Як запам’ятати правило дев’ятки?» — звертається поет до читачів. «Гляньте пильніш: в іноземних словах після літер оцих дев’яти пишеться літера и. Запам’ятайте гніздечко оце й будете знати відтепер: д, т, з, с, ц, ж, ч, ш і р». А якщо граматика шкутильгає, Дмитро Білоус закликає до наполегливої роботи і запевняє: «Є у кожного до мови хист, не зубріть, а розумійте зміст». А ще Дмитро Білоус виступає як неперевершений перекладач, який наполегливо працює над філігранністю мови. «Ох, не простий це горішок!» – пише Дмитро Білоус, переповідаючи про свою працю над перекладом з білоруської мови. Переклад із споріднених мов вважається одним із найскладніших, оскільки завжди є ризик не «вловити», «затерти» особливості мови, з якої перекладають. Ось яке дається завдання: «Край мой! Ты памятны мне ранкам тваім промяністым…». Дмитро Білоус береться за непросту роботу тлумача: передати українською неповторні особливості білоруської мови: «Краю мій!», як же мені висловить – «ти мені любий»? Розмір подовжити? Ні – явна дорога до згуби», — бачимо, як поет наполегливо шукає потрібні слова, аби зберегти зміст і ритмомелодику поетичних рядків білоруською мовою. А якщо зробити так: «Краю мій! Ти в пам’ятку»? І знову не те: слово «мені» у рядку – «явна до втрати дорога…». Нарешті, пише поет, йому вдалося знайти форму, збагачену змістом: «Краю мій! Мрію і сню ранком твоїм променистим». Свій варіант поет подав видавцям. Утім, для перекладача головним є те, як сприйняли його переклад, чи вдалося «упіймати за хвостик» потрібну ритмомелодику, підібрати влучний відповідник. І от – несподівана зустріч у видавництві з Миколою Бажаном. Яким буде його відповідь? «Здрастуйте, — скромно роню, знічений від хвилювання. Усмішка: — Марю і сню! – каже він замість вітання».

НЕ ВІДТВОРИШ ТАК НА ТАК

Дмитро Білоус, наче вправний диригент, уміло скеровує до наполегливої праці над словом. І справді: де, як не у перекладацькій роботі, відчуєш красу слова, помилуєшся його багатством, порівняєш звучання у споріднених мовах? «Як по-нашому можна сказати?» — так називається вірш Дмитра Білоуса, в якому вустами ліричного героя Гриця запитує: «От як би по-нашому можна сказати: «На вкус и цвет товарища нет»? Юний герой звертається до матері, а та усміхається у відповідь: «На колір і смак товариш не всяк». Міцний горішок виявляється не таким вже і міцним, якщо всотувати як книжкову, літературну мову, так і дослухатися до мови народної. Бо народ завжди влучний у висловлюваннях, бо ж недаремно кажуть: «Народ скаже, як зав’яже».
«Так завжди кортить мені перекласти щось трудне, відтворить поривом щирим», — зізнається поет у вірші «Не відтвориш так на так». Ще раз уважно вчитаймося у назву: «Так на так не відтворити». Отже, не завжди механічний переклад прийде на допомогу. Бо якщо він механічний, то такою самою механічною, позбавленою соковитості, ніби відлученою від живильних струмочків, буде і рідна мова! Як же діяти у такому випадку? Рецепт від поета Дмитра Білоуса: «Треба десь, як це й бува, замінить якісь слова». От вам завдання-головоломка: як перекласти українською з російської: «Кому пироги и пышки, кому синяки и шишки»? Здавалося, ну що складного у перекладі? Це ж так просто: «синяки – синці», — сміливо береться до роботи тлумач. А далі… далі – перша пастка: «шишки – гулі в братній мові, а у нас – шишки соснові». Як кажуть, «трохи не те, трохи не так». Поет наполегливо працює над перекладом, шукаючи найбільш влучний відповідник. Вдумливому і наполегливому дослідникові вдалося віднайти потрібні слова. А нам, читачам, насолодитися вдалою знахідкою: «Кому пироги й млинці, кому гулі та синці». Напевно, вправна перекладацька робота спонукатиме читачів до філігранної роботи над словом.

БІОГРАФІЧНЕ

У чому ж секрет успіху Дмитра Білоуса? Завдяки чому його спорідненість зі словом виглядає так природно? Майбутній поет та перекладач народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині. Він був десятим у родині Григорія Миколайовича і Ганни Давидівни Білоусів, що налічувала одинадцятеро дітей. Життя багатодітної родини легким було назвати не можна, проте жили дружно. «Небавом у тата і мами вже нас одинадцятко душ. Справлялися добре з харчами – не їли лиш хвостиків з груш», — з гумором писав поет. Культ книжки у сільській родині був завжди. Читали «Кобзаря» Тараса Шевченка, твори Степана Руданського, Остапа Вишні. Цікавим оповідачем був батько Дмитра. Про духовну красу не говорили; вона була частиною життя як родини Білоусів, так і решти українських селянських родин. І про ту красу хотілося писати, тож ще малим хлопцем Дмитро почав віршувати. «Ми любили все божественне, духовність входила в наші серця через красу, лагідність, гармонію, — згадував Дмитро Білоус. – Гарні були в нашій хаті ікони під рушниками, на свята ще й прикрашені квітами. Ніколи батьки нам не казали: не роби то-то, не лякали, не сварили. Про того, хто справедливо вчинив, могли сказати: «Оце по-Божому»; про хорошого хлопця: «Оце справжній козак!». Саме тематична збірка Дмитра Білоуса «За Україну молюся», як стверджують критики, стала своєрідним енциклопедичним довідником українських народних свят від січня до грудня. Гармонійне селянське життя, єдність з природою надихало юні душі на творення прекрасного. Утім, життєвий шлях стелився нелегко і Дмитрові, і його братам і сестрам, і тисячам українських родин. Лише дивом уцілів під час Голодомору 1932-1933 років майбутній поет. Вижив лише завдяки старшому братові Олексі, який влаштував Дмитра в дитячу колонію, керовану Антоном Макаренком. Прагнув до знань, але до початку війни встиг лише кілька років провчитися у Харківському університеті; а вже по війні завершив навчання на філологічному факультеті Київського університету. А коли спалахнула війна, Дмитрові щойно минув 21 рік. Воювати судилося у складі студентського батальйону (з 997 бійців студбату живими залишилося тільки 37…). У вірші «Біографічне» Дмитро Білоус згадує основні віхи свого насиченого подіями життя. «Косила війна. Батальйоне студентський беззахисний мій! Туди нас, де гинуть мільйони, як смертників кидали в бій», — з болем відгукується поет. Голодомори, війна, поранення, але головне – життя! Якщо судилося жити, то треба жити, — переконаний поет: «І в мирнім поході нелегко, та йдем, як на суд, як на звіт, бо кожного ж, мабуть, лелека для чогось приносить на світ».

МОВА УКРАЇНСЬКА, МОВА СВІТОВА

Віктор Коптілов наголошує: «Неоціненний скарб» цікавий тим, що книжка становить своєрідний експеримент, за розвитком якого пильно стежить читач. Адже усі три частини – «Абеткові істини», «Ключ до любові» та «Їжакова канцелярія» — багатожанрові, містять як загадки, так і урочисті гімни на честь рідної мови. Улюбленим жанром Дмитра Білоуса є вірш-коментар, створений і розвинутий ним у літературі. Приміром, вірш «До молитви абеткової» є не просто коментарем, а славленням абетки. На думку Віктора Коптілова, у вірші «Абетка» поет досягає справжньої майстерності: «В ритмічному Аз, Буки, Л, М і О, П, Р доловлюємо звуки ясних небесних сфер. Іскрінь зірок вогниста в небесній Книзі книг, немов разки намиста із літер книг земних. То небо нам безкрає безмежністю щедрот на землю посилає божественний свій код». І справді, важко не погодитися з думкою дослідника, що має бути створений «Словник мови поезій Дмитра Білоуса». Адже поет продемонстрував не лише віртуозне володіння словом, а й створення так званих «білоусизмів», тобто тих неологізмів, які значно збагатили українську мову. Часто буває, що використання діалектизмів, авторських новоутворень ускладнює сприйняття творів, і стає зрозуміло, що письменник «передав куті меду». Без сумніву, такому стилістові і знавцеві мови, як Дмитро Білоус, це не загрожує. Читаєш із задоволенням, наче вслухаєшся, як жебонить річечка: «Такі звичайні мовні речі, а скільки тайни, глибонечі! І потечуть чуття Почайнами крізь незбагненну явину». Дмитро Білоус увійшов у літературу як майстерний перекладач, який добре володіє слов’янськими мовами – болгарською, білоруською, російською. Напевно, глибоке знання слов’янських мов допомогло Дмитрові Білоусові не лише висвітлити красу рідної, української мови. «Нам чуже – не чуже. Чом звучить так рідно? Бо в яснім сузір’ї, діюча, жива, світові шедеври відкриває гідно мова українська – мова світова», — це рядки з вірша «Все, чим світ гордиться». Так, уникнувши довгої лектури, про красу рідної мови можна сказати стисло і лаконічно. І світ вслухається в чарівність української мови, світової мови.

ГРА – ЦЕ СЕРЙОЗНО

Поет, перекладач, академік-педагог… Дмитро Білоус залишив нам головний урок: про складне можна говорити легко, доступно. І обов’язково з гумором. Про те, що гра є важливим елементом у вихованні і становленні юної особистості, відомо кожному педагогові. «У процесі гри дитина набуває навичок, які виявляються пізніше потрібними для праці, коли вона виросте», — писав видатний педагог Григорій Ващенко. Головне, щоб дитина гралася з радістю, без примусу дорослого, одержуючи задоволення. На думку педагога, гра сприяє процесам усуспільнення дитини. Що це означає? У процесі гри дитина досягає результатів лише тоді, коли поєднує власні зусилля із зусиллями інших. Дивна річ: вправно «граючи» мобільними телефонами, занурюючись у світ сучасної техніки, діти відчувають труднощі… під час спілкування. Часто доводиться бачити картинку: замість того, щоб спілкуватися між собою, обговорювати літературні новинки, школярі на перервах забавляються комп’ютерними іграми. Збіднення мови, невміння висловити власні почуття – прикмети «комп’ютеризованого» покоління. Та й бракує нині педагогів рівня Дмитра Білоуса. Як кажуть, лекторів не бракує, бракує Вчителів. Так, саме вчителів з великої літери. Спілкуватися з Дмитром Білоусом було легко, бо він відчував порухи душі, ніби «зчитував» те, що лежить на серці. Розуміти свого юного читача, йти до нього зі щирою усмішкою, аби разом творити світ любові, — чи не в цьому криється головний урок від сонячного життєлюба Дмитра Білоуса? Лише щиро залюблена у свою працю людина здатна передати ту любов іншим. Поет запрошує у незбагненний світ краси свого маленького читача, охоче розкриває секрети мови. «Творчість такого письменника, як Дмитро Білоус, є немислимою без захопленості, що доходить до одержимості, є немислимою без товариськості, без розвинутої уяви, здатності бачити незриме для багатьох інших. Мені пригадуються слова Дмитра Білоуса, які він сказав, виступаючи перед дітворою у Бородянській школі на презентації рукопису книги «Неоціненний скарб»: «Я відчув, що недарма пройшли для мене оті безсонні ночі, коли я, як одержимий, схоплювався вночі і записував до блокнота перлини нашої мови, що недарма пройшли оті поїздки, коли я їздив по всій Україні і дослухався до кожної інтонації, коли я, як кінокадри, перебирав спогади про свою родину, про своїх батьків і вчителів, яких мені хочеться занести до свого родоводу. А ще я дивився на талановиту дітвору, на оце дійство, прекрасну дитячу гру, слухав вас і відчував багато відтінків, барв у плеканні вами рідного слова. Те, що я хотів вкласти в свої вірші, відчуваю, обов’язково повернеться до мене, але ще більшими скарбами», — так відгукується про незабутнього Дмитра Білоуса письменник Олександр Бакуменко. Усім майбутнім читачам книжки «Неоціненний скарб» можна по-доброму позаздрити. Попереду в них – цікава подорож у чарівний світ слова, замилування мовою калиновою. Творчим вчителям теж не варто даремно гаяти час. У книжці Дмитра Білоуса, наче в енциклопедії, знайдеш чимало корисного. От вам приклад зимової синонімії: буран, завірюха, заметіль, сніговиця, хвища, круповиця, хуртовина, пороша. А ще Дмитро Білоус нагадує про призабуту літературну гру буриме, яка вчить влучно римувати слова. Словом, для допитливих читачів – пожива для розуму й серця. Адже поезія Дмитра Білоуса торкається сокровенних струн душі: «Чи не чари й не диво? Мова – спів, мова – казка. Все сказати можливо: є і гнів, є і ласка. В мові – воля героїв, прояв вільного духу, духу нації прояв, прояв вічного руху».

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ
м. Київ

Дмитро БІЛОУС

КОЛИ ЗАБУВ ТИ РІДНУ МОВУ

Коли забув ти рідну мову —
яка б та мова не була —
ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла.
Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб і чужого научався,
й свого ніколи не цуравсь.
Ти ж повернувсь
 душею бідний,
не просто розгубив слова,
немов якийсь
 Іван безрідний,
Іван, не помнящий
 родства.
Не раді родичі обновам.
Чи ти об’ївся блекоти,
що не своїм,
 не рідним словом
із матір’ю говориш ти?
Ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла,
бо ти зневажив рідну мову
ту, що земля тобі дала,
ту, що не вбили
 царські трони,
ту, що пройшла
 крізь бурі всі,
крізь глузи й дикі
 заборони
й постала нам у всій красі.
Сяйних перлин
 тобі не шкода,
адже, набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
ти добровільно занедбав.
В пальті строкатім,
 як афіша,
крикливі модні кеди взув.
А мати? Де ще є рідніша
за рідну, котру ти забув?
Для тебе й Київ —
 напіврідний,
і Мінськ піврідний,
 і Москва...
Бо хто ти є?
 Іван безрідний,
Іван, не помнящий
 родства!

ХЛІБ І СЛОВО

У стінах храмів і колиб
сіяв нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.
І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне1,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.
Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.
І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі2
їх слово батьківське
 звучить,
як заповідь у книзі,
цей сплав чудесний,
 золотий
з ядристих зерен літер:
«Не кидай хліба,
 він — святий,
не кидай слів на вітер!».

1 Незагасне — те, що не можна загасити
2 Харциз — розбійник, грабіжник

НАЙДОРОЖЧЕ

Синів і дочок
 багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони,
 і на подив
багато бачили,
 багато знали.
Я їх питав із щирою
 душею:
— Яку ви любите
 найбільше мову? —
І всі відповідали:
— Ту, що нею
співала рідна мати
 колискову.
* * *
Як прислів'я чудове,
йде від роду до роду,
що народ — зодчий мови,
мова — зодчий народу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Урок української"