Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

Українські письменники в чехословацькій еміграції були представниками того покоління, яке вірило, що навіть в умовах великої жорстокої війни 1917-1920 років вдасться відстояти незалежність Української держави. Звичайно, цьому передували роки формування кожного не тільки як творчої особистості, а й громадянина. Кожен з них був активним учасником відродження культури українського народу на попередні десятиріччя, кожен спрямовував свої мрії і думи у майбутнє, але раптом увесь цей процес був зупинений варварськими наступами армій більшовицької Росії.
Різними шляхами потрапляли українські письменники до Чехословаччини, і вже у Празі, Подєбрадах, Братиславі, Кошіце, Брно та інших містах опинялися в оточенні державних діячів, політиків, які проголосили у 1917 році Четвертий Універсал про незалежність Української Народної Республіки — того покоління, яке воювало з російськими арміями під Крутами, під Харковом, Полтавою, Києвом, тобто покоління, яке не примирилося із поразкою і вірило у відродження України як держави. Власне, всі вони розуміли, що чужина, якою б вона гарною і щедрою не була, ніколи не стане для них Батьківщиною, і в душі кожен з них, мовлячи словами Фрейтага, зберігав образ своєї рідної Вітчизни, свого народу. Ці, переважно ще молоді люди, жили визвольними ідеями, їх духовно об’єднувала мрія про повернення до Києва. Про це найкраще свідчить і назва однієї з книг відомого романіста Уласа Самчука «На білому коні».
Завдяки прихильному ставленню керівництва тодішньої Чехословаччини, зокрема президента Масарика, наші письменники мали змогу не тільки нормально жити, навчатися, а й активно творчо працювати. І зараз, через десятиріччя, знайомлячись з їхніми творами, вкотре переконуємося, що всю творчу енергію вони віддавали єдиному: аби збагатити рідне слово, піднести українську літературу до європейського рівня і тим самим утверджувати ім’я України.
Усі вони були захоплені націоналістичною ідеєю, і всі були переконані, що незалежна суверенна Україна можлива тільки в єднанні з Європою, а не з Москвою. Подальші десятиліття підтвердили, наскільки вони мали рацію.
Можемо тільки уявляти, що діялося в душах інтелігентів-емігрантів, які жили у вільному світі незалежної Чехословаччини, постійно думаючи про свій поневолений більшовицькою владою народ, який фізично винищували голодом, розстрілами, репресіями або депортували до холодного Сибіру чи у північні області комуністичної імперії.
Який же то був сильний вогонь, що не дозволяв пригаснути їхнім серцям, відректися від ідеї, збайдужіти! Це засвідчують численні вірші, поеми, оповідання, повісті, романи, статті, листи, архівні матеріали, які і нині зберігаються у Празі. Тут назвемо лише окремі книги найталановитіших поетів, що були написані і побачили світ у Чехії: «Княжа Україна», «Цвіте трояндами» Олександра Олеся, «До верховин» Спиридона Черкасенка, «Стилет і стилос», «Земля і залізо», «Земна Мадонна» Євгена Маланюка, «Сагайдак» Юрія Дарагана, «Зодіяк» Леоніда Мосендза, «Вежі» Олега Ольжича, «Поезії» Олекси Стефановича, «Княжа емаль» Оксани Лятуринської, «Голос срібної землі» Івана Ірлявського, «Сонети» Андрія Гарасевича, «Снігоцвіти» Галі Мазуренко, публікації добірок і циклів Олени Теліги — цілої когорти представників празької поетичної школи. Кожен поет по-своєму відтворює надто дорогу для серця тему Батьківщини, кожен намагається бути неповторним у вислові. В збірках знаходимо вірші, які й нині зворушують до глибини душі.
У творах поетів старшої генерації переважають мотиви нещодавно пережитої трагедії, смутку, розпачу, як в О. Олеся:
Заходить сонце. Одцвітає,
Як прапор наш,
що вже одцвів.
Оптимістичні мотиви звучать в окремих творах С. Черкасенка:
Народ злама його одчай,
І з попелу страшних
пожарів,
Як фенікс, встане
рідний Край —
Країна вільних господарів.
Можливо, найболючіше пережив трагедію втрати Україною своєї незалежності Євген Маланюк, який, крім усього, був офіцером армії УНР. У багатьох його творах чуйно промовляє зранена душа. Але й за кожним рядком його віршів відчувається віра в здобуття незалежності, як, зокрема, в «Оді до прийдешнього»:
Під морозним вітром —
 біла тризна,
Сніг сліпить, вирує рівнина,
Та встає озимина залізна,
Крізь крижаний сніг —
озимина.
Бачу їх, високих і русявих,
Зовсім інших,
не таких, як ми, —
Пристрасників висоти
і слави,
Ненависників тюрми і тьми.
Якою ж постає та незалежна Україна у творах наших поетів-емігрантів, якою вони її собі уявляли? Декому вона вбачалася щасливою козацькою державою з часів колишньої Гетьманщини. Євген Маланюк бачив її могутньою Степовою Елладою, про що промовисто свідчать рядки із «Варязької балади»:
Коли ж, коли знайдеш
Державну бронзу,
Проклятий край,
Елладо Степова?!
Проте більшість, особливо молодші письменники, майбутню Українську державу уявляли цивілізованою, європейського взірця країною. Тут доречно згадати філософські роздуми відомого романіста Уласа Самчука, який плекав у душі батьківщину духа, мріяв про «нову, модерну, здорову, демократичну Україну західного типу».
І тут виникає ще одне питання: яким чином мала постати та омріяна самостійна незалежна Україна? Відповідь у більшості творів знаходимо однозначну — відвоювати у загарбника. Отже, тільки війна, смерті тисяч і тисяч... Але так здобували свою незалежність майже всі держави світу. Тоді й не думалось, що незалежність може бути просто подарована Богом, який зважить на те, що народ у столітніх війнах і битвах за свою самостійність вже забагато втратив своїх синів і дочок і заслуговує милосердя...
Без сумніву, найповніше бачимо той менталітет героїчного почуття в творчості Олега Ольжича, у його пристрасних поетичних рядках, у критичних і публіцистичних статтях. Власне, цілі цикли його віршів: «Камінь», «Бронза», «Рівень», «Вежі», особливо поема «Незнаному воякові» присвячені цій темі. Це — пісня вічному воякові-українцеві (дружиннику, козаку, січовому стрільцеві), який протягом століть воював і ще воюватиме за незалежність Української держави. Поет вірить у силу і мужність молодого покоління, вірить у народ, до якого звертається: «О Націє, дужа і вічна, як Бог!». Олег Ольжич, мабуть, єдиний з поетів-емігрантів, який не помилявся у своїх передбаченнях. Це він написав у Празі 1935 року:
Державу не твориться
В будучині,
Державу будується нині.
Це люди — на сталь
перекуті в огні,
Це люди — як брили камінні.
Ці рядки і нині звучать по-сучасному, вони і нині символічні для українців. Державницьким менталітетом пронизані майже всі твори поета, його публіцистичні і критичні статті, зокрема такі, як «Сучасна українська поезія», «Войовнича неокласика», «В авангарді героїчної доби», «Українська історична свідомість» та інші.
Минулим історичним подіям в Україні присвятив свої талановиті вірші і поему «Мазепа» Юрій Дараган, де знаходимо такі рядки:
І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло,
здавить так,
Що знов би,
 знов у Дике поле!
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі та повний сагайдак!
Поети творили образи майбутніх мужніх борців за Українську державу. То мали бути відважні, безстрашні люди, виховані на традиціях дружинного і козацького лицарства. Як писав Леонід Мосендз:
У мужність
переконаного чину,
В одважну непохитність
дзвінких слів —
Вкладати серця власного
частину!
Не обминає цю важливу тему і лірична поетеса Олена Теліга, яка у вірші «Мужчинам» пише:
Ще сальви не було,
Не заревли гармати,
Та ви вже на ногах.
І ми в останній раз
Все, що дає життя
Іскристе і багате,
Мов медоносний сік
Збираємо для Вас.
Андрій Гарасевич, автор цікавих сонетів, так закінчує свій диптих про Київ:
І встане сонце
 дуже й молоде
Над вежами Софійського
 собору.
На ліс, на степ,
на гори і пороги
Заграють дзвони
пісню перемоги.
Важливо, що майже всі українські поети чехословацької еміграції щиро відгукнулися на проголошення незалежності Карпатської України 1939 року. В тодішніх журналах і газетах опубліковано десятки віршів і публіцистичних відгуків, а Олесь і Черкасенко видали невеликі збірки поетичних творів. О. Олесь привітав цю подію такими рядками:
«Воскресла,
воскресла!» —
Всі дзвони гудуть,
Натхненні прочани
ідуть та ідуть,
І чують, як б’є
і шумить джерело,
Що цілі століття
вже мертве було.
Усім вірилося тоді, що саме звідти, з українських Карпат, починається відродження незалежної України, та невдовзі довелося гірко розчаруватися у своїх сподіваннях. Немилосердні сусідні держави потопили у крові незалежну Карпатську Україну, хоча й самі невдовзі стали жертвами німецького фашизму.
Треба сказати і про таке: українські поети не були самотніми у чехословацькій еміграції, найперше вони дуже тісно контактували із чеськими і словацькими колегами, знайшли собі серед них чимало друзів. Архівні документи, зокрема епістолярна спадщина і спогади, свідчать про їхні спільні виступи на літературних вечорах, конференціях, зустрічах. І тут маємо добрим словом згадати Й. Махара, Ф. Галаса, В. Фіяла та інших.
Велика заслуга українських поетів-емігрантів і в тому, що вони єдині протягом тривалого часу писали талановиті, високого громадянського звучання патріотичні твори про любов до України, до нашої давнини, про наших національних героїв, тобто про все, про що заборонялося навіть думати поетам, які жили в той час у підневільній Радянській Україні, де у 30-х роках їх засилали до Сибіру чи розстрілювали тільки за те, що вони писали українською мовою.
Українські поети-емігранти достойно повелися і в часи суворих випробувань — війни з німецькими окупантами. Олег Ольжич загинув 1944 року в концтаборі «Саксенгаузен», Олена Теліга та Іван Ірлявський у 1942 році полягли від фашистських куль у Бабиному Яру під Києвом... Тож серед імен видатних синів і дочок нашого народу, серед героїв добрим словом згадаймо і поетів-емігрантів, які своїми талановитими творами та громадською діяльністю багато зробили для того, щоб Україна вже назавжди стала суверенною незалежною державою.

Олесь ЛУПІЙ,
лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Душі криниця"