"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
#16 за 18.04.2014
ТАТАРСЬКА КРОВ
Олександр МУРАТОВ
╤стор╕я ╕ сучасн╕сть
(Зак╕нчення. Поч. у № 12-15)
...А пот╕м трапилось неймов╕рне. Ми сид╕ли з бабусею у землянц╕. Раптом почулись збуджен╕ голоси сус╕д╕в, двер╕ землянки в╕дчинились, ╕ ми побачили мою маму. Вона була у в╕йськовому, ╕ я ╖╖ не вп╕знав. Та М╕р╕╓м зразу кинулась до не╖: — М╕лочко!.. О, Аллах!.. Невже це ти?! Вони довго ц╕лувались ╕ обн╕мались. Та нарешт╕ мама п╕дскочила й до мене: — Синку! — ╤ п╕дняла на руки. — Мамко... — ще не отямився я. — Це ти? Я казав це по-татарськи. Та вона зрозум╕ла. ╤ додала: — Я, я, я! Зовс╕м забув укра╖нську мову!.. — Вона ц╕лувала й ц╕лувала мене. В╕д радощ╕в М╕р╕╓м заридала. — А де Фат╕ма? Де Айше? — розпитувала мама. — З ними все гаразд? — Який там гаразд!.. Айше на робот╕ поранила руку... А Фат╕ма... — М╕р╕╓м кивнула головою в б╕к дитинки. Мама з╕ мною на руках п╕д╕йшла до маленького Рав╕льчика. В╕н весело простягнув до не╖ рученята. — Який гарненький!.. — сказала мама. — А хто батько? — Ой, М╕лочко, й не кажи!.. Не хочу псувати рад╕сть в╕д твого при╖зду... Головне, слава Аллаху, ти жива! Ми, як почули, що н╕мц╕ оточили Ки╖в... — ╤ М╕р╕╓м заридала ще сильн╕ше. — Год╕! Год╕!.. — обняла ╖╖ мама. ...Ввечер╕ при св╕тл╕ каганця мама роздавала подарунки д╕вчатам та М╕р╕╓м. Рав╕льчик весело гугукав у сво╖й люльц╕. Айше дуже зрад╕ла, побачивши кофту, що дала ╖й мама. Фат╕ма т╕льки тихо подякувала, взявши сукню. А М╕р╕╓м зразу накинула на голову велику красиву хустку. Пот╕м с╕ли за ст╕л, на якому були американська тушонка, б╕лий хл╕б та цукерки. Мама занепоко╓но сказала: — Це свиняча тушонка... Вам можна? — Ой, М╕лочко... Що ми т╕льки не ╖ли!.. — Ось що, д╕вчата... — сказала мама. — Я завтра ╖ду й Сашка забираю з собою... А вас витягну зв╕дси трохи п╕зн╕ше. Але мен╕ обов’язково потр╕бн╕ нотар╕альн╕ коп╕╖ ваших паспорт╕в. Бо там ╓ харк╕вська прописка. — Зв╕дки у нас паспорти? — з╕тхнула М╕р╕╓м. — Вони у спецкомендатур╕... Ми ж тепер не люди, а татари... А тоб╕ не закидали, що ти нап╕вн╕мкеня? — В паспорт╕ у мене нац╕ональн╕сть по мам╕. А у пр╕звищ╕ переставила наголос ╕з Мартен на Мартен ╕ сказала, що у мене французьке походження... — А французи на чи╓му боц╕ воюють? — запитала М╕р╕╓м. — Зрозум╕ло, на нашому. Про генерала де Голля чули? — Ой, х╕ба мен╕ було до Дигуля!.. Що ж тепер з тими клятими паспортами робити?.. — В мене у Ферган╕ ╓ знайомий в╕йськовий ком╕сар. Лежав у нашому шпитал╕. Я його буквально виходила. Це в╕н допом╕г вас розшукати. Доведеться звернутися до нього ще раз... ...Ми з мамою з╕йшли з потяга. ...Йшли вулицями зруйнованого Харкова. Наш╕ реч╕ в╕з на тачц╕ якийсь доходяга. Зупинились перед нашим будинком, який лежав у ру╖нах. З╕тхнули й п╕шли геть... Куди йти? Де заночувати? ╤ от ми опинились на Клочк╕вськ╕й б╕ля бабусиного будинку. Ст╕ни ц╕л╕, але всередин╕ все розграбовано й понищено. Я сказав: — Унизу ╓ льох, про який н╕хто не зна╓... В╕дтягли поламан╕ мебл╕, щоб розчистити ляду. Ледве ╖╖ п╕дняли ╕ спустились до льоху. Добре, що у мами був л╕хтарик на батарейц╕. Якось намацали шафу, на полиц╕ яко╖ вже не було банок ╕з пом╕дорами. В╕дсунули шафу. У друг╕й половин╕ льоху все було, як колись, т╕льки вкрилось пилом. Мама поц╕лувала мене: — Який же ти молодець!.. ...А одного разу я виступав у маминому шпитал╕. Прочитав в╕рша Бажана про Стал╕на, просп╕вав кримськотатарську п╕сню. Поранен╕ дуже аплодували. Один ╕з них запитав: — А що це, хлопче, за мова? Я хот╕в в╕дпов╕сти, та мама сказала: — Узбецька! Я тихенько ╖╖ поправив: — Це — кримськотатарська!.. — Мовчи!.. Таке не можна говорити... ...╤ от до Харкова повернулась М╕р╕╓м з дочками й онучком. Ми ╖х зустр╕ли на зруйнованому вокзал╕. Привезли у майже в╕дбудовану нами хату. — О, Аллах!.. — вигукнула М╕р╕╓м. — Майже н╕чого не зм╕нилось!.. — Ти б бачила, що тут було!.. — розсм╕ялась мама. — Спасиб╕, М╕лочко!.. Спасиб╕, Ескендерчику!.. — поц╕лувала нас М╕р╕╓м. — Не мен╕ з тобою рахуватись!.. — сказала мама. — Ти мен╕ синочка зберегла!.. Так ╕ стояли вони, обнявшись, — стара татарка ╕ нап╕вн╕мкеня. ...А ввечер╕, коли пили чай, у наш╕ двер╕ загрюкали. — Хто це?.. — занепоко╖лась М╕р╕╓м. Мама п╕д╕йшла до дверей: — Хто там? — Це я, Енвер!.. Мама здивовано глянула на М╕р╕╓м. Та теж здивувалась: — Який Енвер?.. Не знаю н╕якого Енвера!.. — Це Енвер Сейдаметов, т╕тко М╕р╕╓м!.. Мама в╕дчинила двер╕. До хати зайшов см╕шний косоокий хлопець: — Це я, Енверчик! — з порога сказав в╕н. М╕р╕╓м тепер уп╕знала його. — Ой, Енверчику!.. Це ти? Ти так зм╕нився!.. — Три роки, тьотю!.. — С╕дай до столу! Енвер с╕в. Вона налила йому чаю. — Ну, розкажи, як живеш!.. — Як живу? Так живу!.. Чищу-блищу взуття. Маю патент. Своя будка на Бурсацькому узвоз╕... Я тепер айсор!.. — Який айсор? — Нац╕я така... Айсори!.. — Яка нац╕я? Ти ж кримський татарин! — Решта чистильник╕в — в╕рмени, але теж кажуть, що айсори. Вс╕ чистильники — айсори... Так треба... — Кому треба? — Не знаю кому... — знизав плечима Енвер. Ус╕ засм╕ялись. ...Я часто приходив до його будки, ╕ ми грали у нарди. Одного разу п╕д╕йшов якийсь при╖жджий ╕, поставивши ногу на ящик, подивився на Енвера. — Що? — запитав той. — Як що? — здивувався той. — Хочу почистити!.. — Ну ╕ чисть! Хто тоб╕ заважа╓? Ось вакса, ось щ╕тка. Чисть!.. — А ти що тут робиш? — обурився той. — Не бачиш? Граю! ...Уперше в пово╓нн╕ роки я в╕дчув себе кримським татарином, коли батько пов╕з мене до Криму... У ялтинському готел╕ «Ореанда» адм╕н╕стратор спочатку н╕чого не сказала, мовчки взяла батьк╕в паспорт ╕ мою метрику. Але, заглянувши у документи, раптом промовила: — Вибачаюсь, жодного м╕сця нема╓... — Як нема╓? — здивувався батько. — Але ж т╕льки що ви про це не сказали... — Не сказала, бо не знала. А тепер подивилась у список ╕ бачу, що нема╓... Ми заходимо в ╕нший готель. Там теж взяли документи, а пот╕м в╕дмовили... На вулиц╕ до нас п╕д╕йшла л╕тня ж╕нка, яка у вестибюл╕ стежила за нами: — Зачекайте! — ми зупинились. — Ви — татари? — запитала вона. — Ну... Трохи... — в╕дпов╕в тато. — Вас у жодному готел╕ не поселять!.. Ход╕мо до мене, я здам вам гарну к╕мнату... — Та ми на одну н╕ч... — Не будете ж ви ц╕лу н╕ч сид╕ти на лавц╕... Ми п╕шли з нею. А пот╕м був Коктебель. Ви соб╕ не можете уявити пово╓нний Коктебель... Все було понищено в╕йною, татарськ╕ осел╕ лежали покинут╕, зруйнован╕, бо у ст╕нах там шукали золото. Т╕льки два будинки були ц╕л╕: дача поета Волошина та барачного типу буд╕вля — санатор╕й «Медсантруд»... Ми зупинились у письменницькому будинку творчост╕, бо м╕й батько був письменником... Я з насолодою купався у мор╕, збирав сердол╕к, що його викидало на берег море. ...А одного разу зайшов досить далеко в╕д Коктебеля у б╕к Карадагу й побачив стару татарську оселю, в як╕й н╕хто не жив. ╤ раптом до мене з в╕дчинених дверей сараю виб╕гли три в╕вц╕ ╕ цап. Вони рад╕сно забекали та замекали й почали крутитися навколо мене, тертися об мо╖ ноги... Мабуть, скучили за людьми... А коли я йшов г╕рською стежкою, дуже перелякався, бо з-за пагорба раптом виникла якась дивна голова... Спочатку подумав, що це — динозавр. Однак невдовз╕ побачив, що назустр╕ч мен╕ вийшов верблюд... В╕н подивився на мене, я — на нього. Пот╕м в╕н, ледве не зачепивши мене боком, гордо пройшов г╕рською стежкою дал╕... Яка краса цей Карадаг! Я дивився згори на син╓ море та Золот╕ ворота — ╕ ледь не плакав в╕д щастя... Дал╕ я був зв’язковим в Укра╖нськ╕й повстанськ╕й арм╕╖, пот╕м навчався в ╤нститут╕ к╕нематограф╕╖ у Москв╕. Зв╕дти мене викликала мама, бо померла М╕р╕╓м. На харк╕вському вокзал╕ мене зустр╕в косоокий Енвер. У будинку на Клочк╕вськ╕й було багато людей. З’╖халось чимало родич╕в. Жити у Криму татарам ще не дозволяли, але пересуватися по кра╖н╕ вони вже могли... М╕й батько працював за кордоном, на похорон╕ порядкував ╓диний у с╕м’╖ чолов╕к — Енвер. В╕н ус╕м казав, що ╓ нашим родичем. Та яка р╕зниця — родич не родич. В╕н якось вписався у нашу с╕м’ю. Одна дуже опасиста родичка, ще б╕льша за М╕р╕╓м, зупинилась у дверях в╕тальн╕ й гучно вигукувала: — М╕р╕╓м-ханум!.. М╕р╕╓м-ханум! Не можу пов╕рити, що тебе вже нема╓!.. М╕р╕╓м-ханум!.. Невже ти вже померла?! Не можу пов╕рити, що ти померла... ╤ так безл╕ч раз╕в татарською та рос╕йською мовами. Нетерплячий Енверчик не витримав ╕ сказав: — Т╕точко, я вас дуже прошу в╕д╕йти вб╕к, щоб пройшли т╕, що вже пов╕рили... Нарешт╕ вдалося зрушити з м╕сця цю т╕точку, ╕ я зайшов, щоб попрощатися з М╕р╕╓м. Вона дуже постар╕ла, змарн╕ла. Але обличчя було досить веселе. Н╕би скепсис ╕ гумор не полишили ╖╖ ╕ в останню хвилину. Я ╖╖ поц╕лував у чоло, й у мене з очей потекли сльози. Енверчик командував ╕ на цвинтар╕. Треба бачити той мусульманський цвинтар на околиц╕ Харкова. Кам’яниста площина, на як╕й ан╕ деревця, ан╕ кущика. Нап╕вповален╕ могильн╕ плити з в’яззю арабських л╕тер. К╕лька могил, дерев’ян╕ трикутники з з╕рками зверху... Видовбати там могилу можна т╕льки ломами. Й дв╕йко р╕дкобородих старих казанських татар неквапливо довбали землю... — Вже трет╕й день копають, — з╕тхнула мама. — Що поробиш — такий ╜рунт... — в╕дпов╕в хтось. Хтось ╕з гостей сказав: — Ховають у трун╕, мов якусь гяурку... — Що поробиш... Зрос╕йщились татари. Нарешт╕ могила була готова. Чолов╕к у б╕л╕й чалм╕ прочитав коротку молитву. Щиро кажучи, в╕н не був справжн╕м муллою, але ╕ншого не було, тому в╕н справляв рел╕г╕йн╕ обряди. Його чомусь називали «нап╕вмуллою»... Могильники почали прибивати в╕ко до труни. Робили це теж дуже пов╕льно — перший цвях, другий, трет╕й... Почався дощ, а у багатьох не було парасольок. На п’ятому цвяху Енверчик не витримав ╕ п╕дскочив до могильник╕в: — Ей, нав╕що ст╕льки цвях╕в б’╓ш?! Вона жива н╕куди не ходила! Куди под╕неться мертва? Я багато раз╕в бував у Криму. Та коли згадую цей благодатний край, то у спогадах сплива╓ лише мо╓ кримськотатарське дитинство.
м. Ки╖в
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13162
|