Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#16 за 18.04.2014
ТАТАРСЬКА КРОВ
Олександр МУРАТОВ

╤стор╕я ╕ сучасн╕сть

(Зак╕нчення.
Поч. у № 12-15)

...А пот╕м трапилось неймов╕рне. Ми сид╕ли з бабусею у землянц╕. Раптом почулись збуджен╕ голоси сус╕д╕в, двер╕ землянки в╕дчинились, ╕ ми побачили мою маму. Вона була у в╕йськовому, ╕ я ╖╖ не вп╕знав. Та М╕р╕╓м зразу кинулась до не╖:
— М╕лочко!.. О, Аллах!.. Невже це ти?!
Вони довго ц╕лувались ╕ обн╕мались. Та нарешт╕ мама п╕дскочила й до мене:
— Синку! — ╤ п╕дняла на руки.
— Мамко... — ще не отямився я. — Це ти?
Я казав це по-татарськи. Та вона зрозум╕ла. ╤ додала:
— Я, я, я! Зовс╕м забув укра╖нську мову!.. — Вона ц╕лувала й ц╕лувала мене. В╕д радощ╕в М╕р╕╓м заридала.
— А де Фат╕ма? Де Айше? — розпитувала мама. — З ними все гаразд?
— Який там гаразд!.. Айше на робот╕ поранила руку... А Фат╕ма... — М╕р╕╓м кивнула головою в б╕к дитинки.
Мама з╕ мною на руках п╕д╕йшла до маленького Рав╕льчика. В╕н весело простягнув до не╖ рученята.
— Який гарненький!.. — сказала мама. — А хто батько?
— Ой, М╕лочко, й не кажи!.. Не хочу псувати рад╕сть в╕д твого при╖зду... Головне, слава Аллаху, ти жива! Ми, як почули, що н╕мц╕ оточили Ки╖в... — ╤ М╕р╕╓м заридала ще сильн╕ше.
— Год╕! Год╕!.. — обняла ╖╖ мама.
...Ввечер╕ при св╕тл╕ каганця мама роздавала подарунки д╕вчатам та М╕р╕╓м. Рав╕льчик весело гугукав у сво╖й люльц╕.
Айше дуже зрад╕ла, побачивши кофту, що дала ╖й мама. Фат╕ма т╕льки тихо подякувала, взявши сукню. А М╕р╕╓м зразу накинула на голову велику красиву хустку.
Пот╕м с╕ли за ст╕л, на якому були американська тушонка, б╕лий хл╕б та цукерки.
Мама занепоко╓но сказала:
— Це свиняча тушонка... Вам можна?
— Ой, М╕лочко... Що ми т╕льки не ╖ли!..
— Ось що, д╕вчата... — сказала мама. — Я завтра ╖ду й Сашка забираю з собою... А вас витягну зв╕дси трохи п╕зн╕ше. Але мен╕ обов’язково потр╕бн╕ нотар╕альн╕ коп╕╖ ваших паспорт╕в. Бо там ╓ харк╕вська прописка.
— Зв╕дки у нас паспорти? — з╕тхнула М╕р╕╓м. — Вони у спецкомендатур╕... Ми ж тепер не люди, а татари... А тоб╕ не закидали, що ти нап╕вн╕мкеня?
— В паспорт╕ у мене нац╕ональн╕сть по мам╕. А у пр╕звищ╕ переставила наголос ╕з Мартен на Мартен ╕ сказала, що у мене французьке походження...
— А французи на чи╓му боц╕ воюють? — запитала М╕р╕╓м.
— Зрозум╕ло, на нашому. Про генерала де Голля чули?
— Ой, х╕ба мен╕ було до Дигуля!.. Що ж тепер з тими клятими паспортами робити?..
— В мене у Ферган╕ ╓ знайомий в╕йськовий ком╕сар. Лежав у нашому шпитал╕. Я його буквально виходила. Це в╕н допом╕г вас розшукати. Доведеться звернутися до нього ще раз...
...Ми з мамою з╕йшли з потяга.
...Йшли вулицями зруйнованого Харкова. Наш╕ реч╕ в╕з на тачц╕ якийсь доходяга.
Зупинились перед нашим будинком, який лежав у ру╖нах. З╕тхнули й п╕шли геть...
Куди йти? Де заночувати?
╤ от ми опинились на Клочк╕вськ╕й б╕ля бабусиного будинку. Ст╕ни ц╕л╕, але всередин╕ все розграбовано й понищено. Я сказав:
— Унизу ╓ льох, про який н╕хто не зна╓...
В╕дтягли поламан╕ мебл╕, щоб розчистити ляду. Ледве ╖╖ п╕дняли ╕ спустились до льоху. Добре, що у мами був л╕хтарик на батарейц╕. Якось намацали шафу, на полиц╕ яко╖ вже не було банок ╕з пом╕дорами. В╕дсунули шафу.
У друг╕й половин╕ льоху все було, як колись, т╕льки вкрилось пилом. Мама поц╕лувала мене:
— Який же ти молодець!..
...А одного разу я виступав у маминому шпитал╕. Прочитав в╕рша Бажана про Стал╕на, просп╕вав кримськотатарську п╕сню. Поранен╕ дуже аплодували. Один ╕з них запитав:
— А що це, хлопче, за мова?
Я хот╕в в╕дпов╕сти, та мама сказала:
— Узбецька!
Я тихенько ╖╖ поправив:
— Це — кримськотатарська!..
— Мовчи!.. Таке не можна говорити...
...╤ от до Харкова повернулась М╕р╕╓м з дочками й онучком. Ми ╖х зустр╕ли на зруйнованому вокзал╕. Привезли у майже в╕дбудовану нами хату.
— О, Аллах!.. — вигукнула М╕р╕╓м. — Майже н╕чого не зм╕нилось!..
— Ти б бачила, що тут було!.. — розсм╕ялась мама.
— Спасиб╕, М╕лочко!.. Спасиб╕, Ескендерчику!.. — поц╕лувала нас М╕р╕╓м.
— Не мен╕ з тобою рахуватись!.. — сказала мама. — Ти мен╕ синочка зберегла!..
Так ╕ стояли вони, обнявшись, — стара татарка ╕ нап╕вн╕мкеня.
...А ввечер╕, коли пили чай, у наш╕ двер╕ загрюкали.
— Хто це?.. — занепоко╖лась М╕р╕╓м.
Мама п╕д╕йшла до дверей:
— Хто там?
— Це я, Енвер!..
Мама здивовано глянула на М╕р╕╓м. Та теж здивувалась:
— Який Енвер?.. Не знаю н╕якого Енвера!..
— Це Енвер Сейдаметов, т╕тко М╕р╕╓м!..
Мама в╕дчинила двер╕.
До хати зайшов см╕шний косоокий хлопець:
— Це я, Енверчик! — з порога сказав в╕н.
М╕р╕╓м тепер уп╕знала його.
— Ой, Енверчику!.. Це ти? Ти так зм╕нився!..
— Три роки, тьотю!..
— С╕дай до столу!
Енвер с╕в. Вона налила йому чаю.
— Ну, розкажи, як живеш!..
— Як живу? Так живу!.. Чищу-блищу взуття. Маю патент. Своя будка на Бурсацькому узвоз╕... Я тепер айсор!..
— Який айсор?
— Нац╕я така... Айсори!..
— Яка нац╕я? Ти ж кримський татарин!
— Решта чистильник╕в — в╕рмени, але теж кажуть, що айсори. Вс╕ чистильники — айсори... Так треба...
— Кому треба?
— Не знаю кому... — знизав плечима Енвер.
Ус╕ засм╕ялись.
...Я часто приходив до його будки, ╕ ми грали у нарди. Одного разу п╕д╕йшов якийсь при╖жджий ╕, поставивши ногу на ящик, подивився на Енвера.
— Що? — запитав той.
— Як що? — здивувався той. — Хочу почистити!..
— Ну ╕ чисть! Хто тоб╕ заважа╓? Ось вакса, ось щ╕тка. Чисть!..
— А ти що тут робиш? — обурився той.
— Не бачиш? Граю!
...Уперше в пово╓нн╕ роки я в╕дчув себе кримським татарином, коли батько пов╕з мене до Криму...
У ялтинському готел╕ «Ореанда» адм╕н╕стратор спочатку н╕чого не сказала, мовчки взяла батьк╕в паспорт ╕ мою метрику.
Але, заглянувши у документи, раптом промовила:
— Вибачаюсь, жодного м╕сця нема╓...
— Як нема╓? — здивувався батько. — Але ж т╕льки що ви про це не сказали...
— Не сказала, бо не знала. А тепер подивилась у список ╕ бачу, що нема╓...
Ми заходимо в ╕нший готель. Там теж взяли документи, а пот╕м в╕дмовили...
На вулиц╕ до нас п╕д╕йшла л╕тня ж╕нка, яка у вестибюл╕ стежила за нами:
— Зачекайте! — ми зупинились.
— Ви — татари? — запитала вона.
— Ну... Трохи... — в╕дпов╕в тато.
— Вас у жодному готел╕ не поселять!.. Ход╕мо до мене, я здам вам гарну к╕мнату...
— Та ми на одну н╕ч...
— Не будете ж ви ц╕лу н╕ч сид╕ти на лавц╕...
Ми п╕шли з нею. А пот╕м був Коктебель. Ви соб╕ не можете уявити пово╓нний Коктебель... Все було понищено в╕йною, татарськ╕ осел╕ лежали покинут╕, зруйнован╕, бо у ст╕нах там шукали золото. Т╕льки два будинки були ц╕л╕: дача поета Волошина та барачного типу буд╕вля — санатор╕й «Медсантруд»... Ми зупинились у письменницькому будинку творчост╕, бо м╕й батько був письменником...
Я з насолодою купався у мор╕, збирав сердол╕к, що його викидало на берег море.
...А одного разу зайшов досить далеко в╕д Коктебеля у б╕к Карадагу й побачив стару татарську оселю, в як╕й н╕хто не жив.
╤ раптом до мене з в╕дчинених дверей сараю виб╕гли три в╕вц╕ ╕ цап. Вони рад╕сно забекали та замекали й почали крутитися навколо мене, тертися об мо╖ ноги... Мабуть, скучили за людьми...
А коли я йшов г╕рською стежкою, дуже перелякався, бо з-за пагорба раптом виникла якась дивна голова... Спочатку подумав, що це — динозавр. Однак невдовз╕ побачив, що назустр╕ч мен╕ вийшов верблюд... В╕н подивився на мене, я — на нього. Пот╕м в╕н, ледве не зачепивши мене боком, гордо пройшов г╕рською стежкою дал╕...
Яка краса цей Карадаг! Я дивився згори на син╓ море та Золот╕ ворота — ╕ ледь не плакав в╕д щастя...
Дал╕ я був зв’язковим в Укра╖нськ╕й повстанськ╕й арм╕╖, пот╕м навчався в ╤нститут╕ к╕нематограф╕╖ у Москв╕. Зв╕дти мене викликала мама, бо померла М╕р╕╓м.
На харк╕вському вокзал╕ мене зустр╕в косоокий Енвер.
У будинку на Клочк╕вськ╕й було багато людей. З’╖халось чимало родич╕в. Жити у Криму татарам ще не дозволяли, але пересуватися по кра╖н╕ вони вже могли... М╕й батько працював за кордоном, на похорон╕ порядкував ╓диний у с╕м’╖ чолов╕к — Енвер. В╕н ус╕м казав, що ╓ нашим родичем. Та яка р╕зниця — родич не родич. В╕н якось вписався у нашу с╕м’ю.
Одна дуже опасиста родичка, ще б╕льша за М╕р╕╓м, зупинилась у дверях в╕тальн╕ й гучно вигукувала:
— М╕р╕╓м-ханум!.. М╕р╕╓м-ханум! Не можу пов╕рити, що тебе вже нема╓!.. М╕р╕╓м-ханум!.. Невже ти вже померла?! Не можу пов╕рити, що ти померла...
╤ так безл╕ч раз╕в татарською та рос╕йською мовами. Нетерплячий Енверчик не витримав ╕ сказав:
— Т╕точко, я вас дуже прошу в╕д╕йти вб╕к, щоб пройшли т╕, що вже пов╕рили...
Нарешт╕ вдалося зрушити з м╕сця цю т╕точку, ╕ я зайшов, щоб попрощатися з М╕р╕╓м. Вона дуже постар╕ла, змарн╕ла. Але обличчя було досить веселе. Н╕би скепсис ╕ гумор не полишили ╖╖ ╕ в останню хвилину.
Я ╖╖ поц╕лував у чоло, й у мене з очей потекли сльози.
Енверчик командував ╕ на цвинтар╕. Треба бачити той мусульманський цвинтар на околиц╕ Харкова. Кам’яниста площина, на як╕й ан╕ деревця, ан╕ кущика. Нап╕вповален╕ могильн╕ плити з в’яззю арабських л╕тер. К╕лька могил, дерев’ян╕ трикутники з з╕рками зверху...
Видовбати там могилу можна т╕льки ломами. Й дв╕йко р╕дкобородих старих казанських татар неквапливо довбали землю...
— Вже трет╕й день копають, — з╕тхнула мама.
— Що поробиш — такий ╜рунт... — в╕дпов╕в хтось.
Хтось ╕з гостей сказав:
— Ховають у трун╕, мов якусь гяурку...
— Що поробиш... Зрос╕йщились татари.
Нарешт╕ могила була готова.
Чолов╕к у б╕л╕й чалм╕ прочитав коротку молитву. Щиро кажучи, в╕н не був справжн╕м муллою, але ╕ншого не було, тому в╕н справляв рел╕г╕йн╕ обряди. Його чомусь називали «нап╕вмуллою»...
Могильники почали прибивати в╕ко до труни. Робили це теж дуже пов╕льно — перший цвях, другий, трет╕й... Почався дощ, а у багатьох не було парасольок.
На п’ятому цвяху Енверчик не витримав ╕ п╕дскочив до могильник╕в:
— Ей, нав╕що ст╕льки цвях╕в б’╓ш?! Вона жива н╕куди не ходила! Куди под╕неться мертва?
Я багато раз╕в бував у Криму. Та коли згадую цей благодатний край, то у спогадах сплива╓ лише мо╓ кримськотатарське дитинство.

м. Ки╖в

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13162

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков