Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

Олександер Шугай. Іван Багряний: нове й маловідоме. Есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти. В двох книгах. К: Смолоскип, 2013

Спочатку хотів, скажу відверто, лише пробігти очима ці фоліанти. Що й казати: в них загалом, разом із світлинами, 2104 сторінки великого формату! До того ж «лякав» огром документального матеріалу: протоколи з колишнього НКВС, щоденники, листи тощо. Тим паче, про Одісею незборимого сина України я вже чимало взнав з роману-дослідження цього ж автора «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» (1996), а також з упорядкованих ним його творів, як-от: «Під знаком Скорпіона», «Золотий бумеранг», «До Ворскли, по рибу», двотомника вибраного (з ґрунтовними передмовами упорядника до кожного з названих видань).
Та коли прочитав розлоге і, треба сказати, блискуче переднє слово Івана Дзюби з промовистою назвою «Пізнання Івана Багряного триває», і далі зосередився на тексті першої книги, зрозумів, що це щось інше, більше і глибше, те, що потребує неспішного. Перегортав сторінки вже другої книги, занурюючись у складний світ звичайної і все ж незвичайної Людини. І хоча роман-дослідження і рецензоване видання – різне і за структурою, і за стилем, силове поле в них одне. Та й сам автор заакцентовує вже в першому розділі, що його нова книга – «це, образно кажучи, другий акт тієї самої драми й трагедії».
Вірний своїм творчим принципам (невтомно шукати свіжі джерела і свідчення, не обмежуючись відомими), які успішно реалізував у романі-дослідженні, О. Шугай і тут прагне збагнути і відтворити для себе і, отже, для нас, читачів, і до сьогодні до кінця не збагнутого «далекого і близького» Багряного. Достоту захоплюєшся: скільки самотужки зроблено письменником задля цього впродовж багатьох років! Поїздки в баварське місто Новий Ульм на Дунаї, де Іван Багряний у таборах Ді-Пі заснував і очолив Українську революційно-демократичну партію, створив і сімнадцять років редагував газету «Українські вісті», брав активну участь в організації об’єднання МУРу («Мистецький український рух»), написав, окрім художніх творів (романи «Сад Гетсиманський», «Огненне коло», поетична збірка «Золотий бумеранг» та низка інших), сотні публіцистичних статей, і серед них убивчий памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»; крихту до крихти збирав забуті публікації в зарубіжній пресі, рідкісні світлини, що стосувалися Багряного; поїздки в США, де він перебував півроку, виявляючи дивовижну енергію в консолідації тамтешньої української діаспори; розшукував і брав інтерв’ю в людей, що знали Багряного; поринав з головою в бездонні архіви НКВС, детально аналізуючи і «розшифровуючи» занудні слідчі протоколи. Усі ці багатющі і зчаста унікальні матеріали і склали таке – без перебільшення! – фундаментальне видання, присвячене 105-й річниці з дня народження Великого Українця.
Про що думаєш, читаючи двокнижжя? Головним чином про те, як прикро мало ми знаємо нашу літературу, особливо ті її відтинки, що творилися за бортом рідної землі, і яку прогалину бодай частинно заповнюють, зокрема, чесні і правдиві книги О. Шугая про одного з видатних творців цієї літератури. Понад дві тисячі сторінок якраз і окреслюють широку панораму його літературних і громадських діянь у всій життєвій достеменності, однаково принадній як для рядового читача, так і для фахівця-літературознавця. Панораму в червоному і чорному кольорах.
А хіба сам життєпис автора хрестоматійних «Тигроловів» не є геніальним? Лише скупий перелік фактів міг би скласти солідний том. Справді, за порівняно недовгий вік (пішов за вічну межу на 56 році життя 25 серпня 1963-го) він пізнав чи не всю так звану «країну розвиненого соціалізму» і чи не півсвіту з низу і до верху від батьківської хати в Охтирці до Охотського моря на Далекому Сході, в камері одиночного ув’язнення. Втеча в Україну, арешт у дорозі, новий термін – тепер уже в таборі БАМ-ТАБУ. Далі новий арешт і в’язниця в Харкові на Холодній горі. Потім утеча з Києва до Львова, аби вкотре не стати в’язнем сталінських таборів, а звідти еміграція до Німеччини. Там і знайшов одвічний спочинок у Новому Ульмі. А були ж іще мандрівки, звісно, не туристичні в Канаду, Великобританію, США, Бельгію для пропаганди своїх ідей. Багатозначні деталі. 1963 року демократична українська молодь Чикаго розпочала акцію за присудження Іванові Багряному Нобелівської премії, одначе його передчасна смерть завадила завершити акцію. Вже незалежна Україна згадала свого вірного сина, присудивши йому 1992 року Державну Шевченківську нагороду. До речі, Фундація імені Івана Багряного ще 1998-го заснувала престижну міжнародну премію його імені.
Двокнижжя, що складається з десяти чималих за обсягом розділів, читається напрочуд легко. Саме тому, що Шугай надав своєму стилю, так би мовити, певного шарму: непідробна схвильованість коментарів до задокументованих фактів, «вкраплені» в ці коментарі теплі струмені гумору, доброзичливої іронії чи дошкульного сарказму; інтригу «розпалюють» нестандартні повороти в побудові тексту; автор просто-таки заворожує достовірністю фактів і подій. Для прикладу майже детективна історія емоційно-мрійного листування партизанки з УПА Люби Комар та І. Багряного. Ці листи прозаїк відшукав і, встановивши особистість адресатки, оприлюднив їх на сторінках першої книги з не менш емоційним тлумаченням. Для чого, питається, вводити в текст нібито «нехарактерний» випадок? Ця відчайдушна дівчина, виявляється, стала героїнею роману Багряного «Люба», а її листи — то, певна річ, творчий імпульс для його написання. Роман незакінчений чи, може, втрачений, і О. Шугай доклав чимало зусиль, аби конструювати те, що з нього вціліло. До того ж епістолярій Люби Комар – добротна проза. Чого вартують, приміром, ось ці поетичні рядки: «А чорна машина (поїзд – В. Л.) вже близько, вже чую, як тяжко сопе і бухає клубами диму, що тендітним тюлем лягає на житах»… Або: «І йдеш собі стежкою за житами, згори заливає тебе сонце, — і можеш наліво й направо гладити рукою спілі колоски, що тихо щось шепотять»…
О. Шугай вибудував собі нарисово-публіцистичну манеру повістування з науково-академічним підґрунтям, максимально послуговуючись даром осмислювати і переосмислювати явища і події. Про белетристику тут не йдеться. Нині такий стиль називають стилем «літератури факту» чи не найактивнішим у сучасній читацькій аудиторії, коли белетристика втрачає свої давніше провідні позиції. Але мова тепер не про це. Важливіше, мабуть, вказати на інше – на багате фактичне мереживо, на нове і маловідоме, інтерпретоване автором. Він чи не вперше дослідив текстологічно, як книга В’ячеслава Липинського «Листи до братів-хліборобів», збережена в архіві І. Багряного, була для нього своєрідним підручником, з якого брав уроки, подані попередником (цьому присвячений величенький за обсягом розділ «Багряний читає Липинського»). Йому передує розділ з інтригуючою назвою «Буду героєм…» — хвилюючі сторінки зі щоденника (теж віднайдені автором) емігранта Семена Старіва, людини героїчної долі. Пригнічений голодом, він занотовує в щоденнику від 1 листопада 1947-го: «Таке життя приводить тільки до божевілля. Буду героєм, коли не збожеволію…».
Перелік знахідок і відкриттів, сподіяних невгамовним О. Шугаєм, можна продовжити. Йому пощастило знайти три роки тому, побувавши в Німеччині, рукопис вірша І. Багряного «Ніч ступає по руїнах…». Так само, як і рукопис його листа «До відома всіх моїх колег і всього громадянства» — страшний документ – звинувачення минулої епохи, ще одне викриття тоталітарного більшовицького режиму. У США йому поталанило зустрітися з… живим Багряним – на документальних кадрах аматорської кінострічки. Віднайшовся сценарій «Бузівак» — про бурхливі реальні події далеких двадцятих років. Цей надзвичайно цікавий документ пролежав у забутті майже сімдесят літ і знайдений не за морями-океанами, а в слобожанському краї – Охтирці, на батьківщині Багряного. Факт глибоко символічний, зауважує автор, і означає він невмирущість тих волелюбних ідей, що були тут посіяні в серця нашим славним попередником. А невмирущі тому, що здатні до відродження, до проростання в душах нових людських поколінь. А ще засвідчує, що ця винятково діяльна людина, видатний мислитель ХХ століття повертається до нас, іде на повен зріст. Особисто мені запала в душу поезія «Ніч ступає по руїнах…», написана вже на чужині – в Інсбруку 1945 року, по гарячих слідах Другої світової війни. Тут Багряний — ніжний і мужній, ліричний і героїчний. І все ще… незбагненний, хоча вгадується за романами «Сад Гетсиманський», «Тигролови». Наведу дві останні строфи з цього вірша, сповненого драматизму, мінорного погляду на повоєнний світ, обернений в руїну, коли в ліричного героя (вважай, автора) не стало ні домівки, ні отчої землі:

Ніч вартує на руїнах —
 темна ніч стара…
А к мені прийшла дівчина —
 юнка з-над Дніпра, —
Принесла волошку синю
 й ніжно подає,
І роняє з вій росину на чоло моє.
…Народився ти для бою.
 Вір же — все мине.
Пам’ятай, що я з тобою, —
Не забудь мене.

І ще хотів би стисло сказати про те, що, можливо, омине читацьку увагу, але над чим треба було б поміркувати. По-перше, назва двокнижжя є вдалою, бо, віддзеркалюючи зміст, не викликає дисбалансу. По-друге, — найголовніше! – це не просто безцінне видання, це не просто накопичення фактів, явищ, подій, взятих з чистих джерел, це – епопея життя і боротьби нас, українців – гордої, сильної і… непередбачуваної нації, за виживання в неймовірних умовах більшовицької ночі, з-під крил якої тікали у пошуках кращої долі. І поміж них – Іван Багряний. Сильна особистість, справжній патріот. Вражаюча цілісність характеру, вірність великій меті – хіба не те, за чим тужимо і сьогодні? Не одну байдужу душу зігріває його світла харизма. Після прочитання епопеї більше поважаєш себе і свій народ, наш дух гідності й нескореності. Чи й варто говорити про те, як цей дух зовсім недавно вибухнув на мільйонному Євромайдані, де вільні у помислах і діях українці повстали проти тиранії, виборюючи справедливість?
Завершується видання роздумом-післямовою «Докір Батьківщині». Назву і навіть епіграф до післямови автор запозичив із газети «Українські вісті». Нечастий випадок висловити небуденні спостереження з усіма подробицями. Епіграф такий: «Хто, як ти і я // Любить рідний край // Той ніколи щасливим не є…» (з німецької пісні). Далі коментується публікація, вміщена в цьому славетному часописі. Звучить вона актуально і нині, зокрема рядки: «Якщо твоя мати вигодувала тебе з любов’ю до сонця, якщо в твоєму серці завжди щемить спів жайворонка, якщо ти одружився з Батьківщиною – нікуди вже не втечеш. Можеш хіба лише деколи докоряти Вітчизні за її м’якість супроти своїх синів, що втікають від синівського обов’язку за десяті загорожі. Докоряй і гони її…».
Тож усім хворим на комплекс меншовартості братам-українцям, їй-Богу, вельми корисно, як-то кажуть, намотати на вус вислів. Його написав той, хто був до безтями закоханий у свою Батьківщину і розлучений з нею силою злих обставин.
На мій погляд, автор рецензованого фундаментального видання О. Шугай цілком заслуговує Державної премії імені Т. Г. Шевченка, з огляду на те, що двокнижжя рідкісне й особливого характеру, унікальне своєю повнотою і документальною вичерпністю. Зрештою, широчезне поле зацікавлень автора в царині життєпису і творчості І. Багряного протягом не одного десятка років, його письменницька майстерність і винахідливість (знахідки і відкриття) промовляють за високу нагороду.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель-україніст,
член Національної спілки письменників України
с. Пруди, Совєтський район, Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 18.04.2014 > Тема "Душі криниця"