Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#15 за 11.04.2014
ТАТАРСЬКА КРОВ
Олександр МУРАТОВ

╤стор╕я ╕ сучасн╕сть

(Продовження.
Поч. у № 12-14)

...Увечер╕ в наш╕й землянц╕, як найб╕льш╕й ╕, спасиб╕ М╕р╕╓м, найоблаштован╕ш╕й, з╕бралась неоф╕ц╕йна рада вис╕лка: тро╓ д╕дуган╕в (один ╕з них мулла), дво╓ ╕нвал╕д╕в (кульгавий Мустафа ╕ горбатий Мемет) та, зрозум╕ло, Ахтем. А з ж╕нок — лише М╕р╕╓м, бо користувалась великим авторитетом серед висланих...
Я вкутався з головою ╕ вдав, що сплю. Та п╕дглядав ╕ п╕дслуховував у щ╕линку з-п╕д ковдри... Почала М╕р╕╓м:
— Рав╕ля забрали зразу п╕сля попередньо╖ наради... Коли в╕н дуже р╕зко висловився про... сам╕ зна╓те про кого...
— Я його попереджав, щоб був обережним... — сказав найстар╕ший д╕дуган.
— Це гяурська звичка пити гор╕лку його довела! — багатозначно п╕дн╕с пальця мулла.
— Не про це йдеться, — суворо сказала М╕р╕╓м. — Отже, на т╕й розмов╕ н╕кого, кр╕м нас, не було... — ╤ багатозначно замовкла.
— Ти хочеш сказати...
— Так, — кивнула головою М╕р╕╓м. — Зрадник — серед нас!
— Ми вс╕ татари, мусульмани!.. — обурився горбань.
— А х╕ба не татари, не мусульмани лютували в енкаведе? А х╕ба не було татар, що допомагали н╕мцям?
— А як це стосу╓ться нас? — запитав Ахтем.
— Виходить, стосу╓ться... — багатозначно сказала М╕р╕╓м.
«Хто ж може бути зрадником?.. — думав я, пройшовши очима по вс╕х учасниках наради. — Мулла? Це, мабуть, неможливо... Хоча, хтозна. В╕н одного разу так боляче схопив мене за вухо й сказав, що б╕гають тут, мовляв, п╕д ногами необр╕зан╕... Може, д╕д Мустафа? Так в╕н ледве ходить ╕ майже н╕чого не чу╓... Он як притиска╓ долоню до вуха!.. Ще д╕д, не пам’ятаю, як звуть... Пика дуже противна... Дал╕ — Ахтем... Такий красивий... До того ж тепер наш родич... Може, горбань? Вигляд у нього хитрий, як у лиса...» Я лис╕в н╕коли не бачив, але з казок знав, що вони дуже хитр╕... «Мабуть, усе ж таки в╕н... С╕па╓ться й запина╓ться при розмов╕... Якби мене запитали, я б сказав, що точно в╕н!..»
Та н╕хто мене не запитав, а вс╕ похмуро роз╕йшлися по сво╖х землянках...
Я збрехав би, якби сказав, що у наш╕й спецкомендатур╕ була атмосфера пост╕йного суму. Хлопчики грали в узбецьку лянгу, тобто п╕дкидали внутр╕шн╕м боком ступн╕ кавалок баранячо╖ вовни з причепленим шматочком свинцю. А д╕вчатка мого в╕ку сп╕вали й танцювали, ╕м╕туючи вес╕льний обряд. Це було досить см╕шно, бо нареченого зображувала теж д╕вчинка, як╕й н╕бито голили бороду та голову.
Хлопчики см╕ялися ╕ тицяли в наречених пальцями. Особливо, коли одна з д╕вчат вигукнула:
— А тепер молод╕ йдуть до л╕жка!
«Молод╕» п╕шли за прим╕тивну зав╕су, а пот╕м з-за не╖ винесли саморобну ляльку, як свою дитину...
Я любив ходити до яру, що був десь за к╕лометр од вис╕лка. Коли йдеш степом — яру зовс╕м не видно. Ор╕╓нтиром слугувало старе безлисте дерево — карагач, що т╕льки навесн╕ вкривався зеленим листям, яке невдовз╕ опадало, й в╕ти були гол╕ аж до наступно╖ весни.
Дерево стояло на краю яру. Його кор╕ння було видно на схил╕. Здавалось, весняний пот╕к оголить його, ╕ тод╕ карагач неминуче впаде до яру. Але поки в╕н ще ч╕плявся за край схилу. Я п╕д╕йшов до нього ╕, д╕ставши з-п╕д кореневища ножа, загорнутого в ганч╕рку, з╕сковзнув униз, до струмка, що прот╕кав на дн╕ яру. Пот╕к був каламутний, коричнево-жовтий в╕д глини. Я за допомогою ножа будував досить гранд╕озну загату...
Раптом почув голоси, згори покотились грудки глини.
П╕дв╕в оч╕ ╕ побачив двох людей. Щоб краще ╖х розглед╕ти, п╕днявся трохи вище.
Через шум струмка сл╕в я не чув, але побачив, що один ╕з них — чолов╕к нашо╖ Фат╕ми — Ахтем, а другий — уповноважений НКВС узбек Рашидов. Уповноважений передав якийсь пакунок Ахтему, й вони попрощалися. Я викараскався нагору ╕ встиг побачити, як Рашидов с╕в на мотоцикла ╕, зд╕ймаючи куряву, помчав у б╕к Фархат-ГЕС, а Ахтем попрямував до спецкомендатури...
Пригинаючись, я поб╕г за ним. Боявся, що в╕н мене побачить. Та в╕н жодного разу не озирнувся...
Ахтем п╕д╕йшов до сво╓╖ землянки ╕ спустився в не╖. Я п╕дб╕г ╕ заглянув у маленьке в╕конце, що на даху землянки. Вже звечор╕ло, й у к╕мнатц╕ гор╕в каганець — тар╕лка з бавовняною ол╕╓ю, в як╕й плавав гн╕т.
Фат╕ма обняла й поц╕лувала чолов╕ка. Мен╕ було не чути, про що вони розмовляли.
Ахтем поклав на ст╕л пакет ╕ розгорнув його. Там був один кульок ╕з борошном, а другий — ╕з рисом. А ще було к╕лька к╕лець ковбаси. Щиро кажучи, я нав╕ть не знав, що то таке, ╕ пот╕м, коли розпов╕дав М╕р╕╓м про побачене, виписував к╕льця руками, зображуючи цей предмет.
М╕р╕╓м р╕шуче сказала:
— Ход╕мо!
Вона вил╕зла з землянки ╕ поб╕гла до осел╕ Ахтема й Фат╕ми.
— Дочко! — гукнула вона.
Фат╕ма вийшла з дитиною на руках:
— Що, мамо?
— З носика ще тече? — запитала М╕р╕╓м, кивнувши головою на дитину.
— Вже менше... Я даю йому по крихточц╕ асп╕рину...
— Ти не можеш зайти до мене?
— Щось трапилось?
— Я тебе прошу...
У наш╕й землянц╕ бабуся запитала:
— Скажи, донечко, Ахтем сьогодн╕ прин╕с якийсь пакунок до хати?
Фат╕ма здивовано глянула на не╖:
— Прин╕с... А зв╕дки ти зна╓ш?
— А що у тому пакунку?
— Борошно, трохи рису, цукру... ╤ ковбаса... Я вам половину сьогодн╕ занесу...
— Не в тому справа!.. — махнула рукою М╕р╕╓м. — Зв╕дки в╕н усе взяв?
— Як зв╕дки? З роботи... ╥м на ГЕС видали пайок...
— Донечко, не знаю, як тоб╕ ╕ сказати...
— Що трапилось? Каж╕ть, мамо!.. Каж╕ть!
— Ескендерчик, — вона кивнула головою у м╕й б╕к, — випадково побачив, як Ахтем брав цей пакунок в уповноваженого Рашидова...
— У Рашидова? — здивувалась Фат╕ма. — Коли це було?
— З п╕вгодини тому... Так, синку? — звернулась до мене М╕р╕╓м.
Я кивнув головою.
— Ти... — з в╕дча╓м глянула на мене Фат╕ма, — справд╕ таке бачив?..
— Так... — ледь чутно вимовив я.
— Та бачив, бачив!.. — сказала М╕р╕╓м. — Х╕ба могла дитина вигадати таке?
— То, виходить... — Сльози навернулись на оч╕ Фат╕ми. — Н╕, не може бути! М╕р╕╓м тяжко з╕тхнула.
— Виходить, це в╕н дон╕с на Рав╕ля та Фат╕му Османову... Ну скажи, за що м╕г йому дати пайок Рашидов?
У Фат╕ми з очей потекли сльози:
— Що ж робити, мамо?.. Може, н╕кому не скажемо? Га? А я його попереджу, щоб б╕льше так не робив...
— Ой, р╕дна моя, в╕н не дитина... Якщо клюнув на ╖хн╕й гачок, то вже не з╕рветься... Не дозволять...
— ╤ що ж буде, мамо? У мене ж дитина...
— Що буде, те й буде... Гадаю, в╕н давно ╖м служить... Не такий уже в╕н був побитий, коли його закинули до вагона... Синц╕ та подряпини... Я зразу пом╕тила, та думала — хто його зна╓...
— Але ж в╕н стогнав!.. — у в╕дча╖ ридала Фат╕ма.
— Отож!.. — з╕тхнула М╕р╕╓м. — Тому ╕ стогнав... Хтозна, що в╕н зробить тоб╕ ╕ нам, якщо ти йому скажеш, що все зна╓ш... ╤ ск╕льки ще через нього загине людей?..
Ридання Фат╕ми передались дитин╕. Й М╕р╕╓м узяла хлопчика соб╕ на руки.
Вона запитала:
— В╕н вдома?
— Н╕, зразу ж п╕шов...
— Тод╕ ход╕мо, заберемо тво╖ реч╕...
— ╤ що дал╕?.. — продовжувала ридати Фат╕ма. — Як я буду жити?..
— Дал╕-шмал╕!.. — жорстко в╕дпов╕ла М╕р╕╓м. — З нами будеш жити! Увечер╕ з╕йшов повний м╕сяць. У степу скавчали шакали.
Ми спали у наш╕й землянц╕: я з бабусею, Айше та Фат╕ма з синочком. Раптом у двер╕ загрюкали. Це був Ахтем, мабуть, нап╕дпитку.
— Гей, Фат╕мо! Ти тут?! — гукнув в╕н.
Ми мовчали. Фат╕ма перелякано притиснула дитину до себе.
— Я знаю, що ти тут!.. Що трапилось? Що таке? — ╤ по хвил╕: — Ну, нехай, спи!.. Поговоримо завтра...
Уранц╕ в╕н вил╕з з╕ сво╓╖ землянки ╕ почвалав вулицею, якщо прох╕д м╕ж землянками можна так назвати.
Перш за все, зрозум╕ло, зайшов до нас, нав╕ть не постукавши у двер╕. Здивовано глянув. У к╕мнат╕ були лише я, Айше та бабуся. Фат╕му сховали у сус╕д╕в.
— Де вона? — запитав Ахтем. Ми мовчали.
— Чого мовчиш, руда суко! — схопив в╕н Айше за косу. Сльози потекли у не╖ з очей, та вона мовчала.
— Де моя дружина?! — з гн╕вом повторив Ахтем.
Ми не в╕дпов╕дали.
— Е! Собаки клят╕!.. — вигукнув в╕н ╕ вдарив нев╕стку по щоц╕.
На ╖╖ б╕л╕й шк╕р╕ виступила червона пляма. Вдарив ще раз. Та Айше мовчала. Мабуть, в╕н би бив ╖╖ ╕ дал╕, та я схопив з╕ столу ножа й устромив йому в ногу. В╕н дико закричав, витяг ╕з ноги н╕ж ╕ кинувся до мене. Та я прослизнув п╕д ст╕л, а коли в╕н перекинув стола, вискочив ╕з землянки. Ахтем подався за мною.
Та я був прудк╕ший. До того ж ╕з його ноги текла кров. Через деякий час Ахтем припинив погоню, с╕в на землю, роз╕рвав свою сорочку ╕, лаючись, перев’язав рану. Пот╕м встав ╕ п╕шов уздовж землянок.
╢диний наш виселковий собака гр╕зно загарчав на нього. Ахтем схопив ╕з земл╕ якусь палицю ╕ замахнувся на нього. Той в╕дскочив уб╕к.
— Де Фат╕ма?! — звернувся Ахтем до татар, як╕ скупчились посередин╕ вулиц╕, бо була нед╕ля ╕ люди не п╕шли на роботу.
Але вс╕ мовчали.
В╕н кинувся з палицею на людей. Ус╕ розб╕глися. Та одну ж╕нку в╕н усе ж наздогнав ╕ вдарив по голов╕. Кров поб╕гла по ши╖, та ж╕нка не вимовила жодного слова.
— Покидьки! Мерзотники! Собаки!.. — кричав у гн╕в╕ Ахтем. — Фашистськ╕ прислужники! Зрадники батьк╕вщини! Вас треба не виселяти, а стр╕ляти!
╤ раптом побачив мене.
— Е, щеня смердюче! — крикнув Ахтем ╕ знову кинувся за мною. По дороз╕ в╕н з╕рвав мотузку, на як╕й вис╕ла чиясь жалюг╕дна б╕лизна. Чи то хот╕в зв’язати мене, чи, може, задушити...
Та х╕ба мене доженеш!.. Але в╕н хитрий — загнав мене у глухий кут. Я вже думав: к╕нець... Та раптом побачив щ╕лину п╕д колючим дротом. ╤, порвавши об др╕т сорочку, прослизнув п╕д огорожу.
Ахтем матюкнувся ╕ кинувся до вор╕т, щоб у степу наздогнати мене. Я мчав стр╕мголов, але в╕н мене наздоганяв. У степу сховатися нема де, ╕ тому я помчав до яру.
З’╖хав на спин╕ до дна. Плюхнувся у мутний пот╕к. А Ахтем спускався на ногах ╕ не встояв — покотився донизу.
Маленький, легкий, я зразу скочив на ноги ╕ викараскався на протилежний б╕к яру. Там, в╕дламуючи в╕д краю грудки глини, кидав ╖х в Ахтема. ╤нод╕ й поц╕ляв.
Ахтем не пол╕з за мною, бо, мабуть, бол╕ла нога, та й побився, коли котився вниз. В╕н викараскався на той б╕к, що був ближчий до вис╕лка.
Вил╕зши нагору, п╕д╕брав мотузку, що тяглась за ним, зробив на одному ╖╖ к╕нц╕ зашморг, а другий прив’язав до безлистого карагача. В╕дштовхнувся ногами ╕... Я затулив лице руками, щоб не бачити такого... А коли розплющив оч╕, то побачив, що т╕ло Ахтема висить над схилом.
Коли я дол╕з до нього, в╕н уже був мертвий.
Я с╕в поряд ╕ г╕рко заплакав...

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13122

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков