Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетичним рядком

Іван ЛЕВЧЕНКО

НЕ ДАЙМО МАТІР ВОРОГАМ!
З усіх сторін рвуть на частини
Сердегу – матір Україну.
Штормить найбільше південь, схід:
Ллє масло у вогонь сусід.
Відплив-прилив: вкриває хвиля
Протистояння і насилля.
Неначе з табакерки біс –
Російський прапор знов повис
На держбудівлях. Суне натовп –
Аби до рук усе прибрати.
А той під’юджений потік –
У кілька сотень чоловік.
Здавалось: мусить діять влада:
Та аніскільки! Мовби рада
Отим непроханим гостям,
Що топчуть стяг – державний стяг.
А на кордоні – окупанти.
Де військо? Де міліціянти?
І наче є… Й немає мов...
А в Києві – наради знов.
Ви, хлопці, влада чи зайці ви?
Де ваша врешті-решт сміливість?
І мудрі мізки ваші де?
Нема – питайте у людей!
Та тільки – дійте, дійте, дійте!
Бо й Київ можуть захопити,
Як Харків той, Луганськ, Донецьк…
Та хоч би хто почув мене!
А за вікном – усе чудово:
Кипить робота на будові.
На будці стяг – державний стяг.
І голуби над ним летять…
Навзір, здається, мирно, любо,
Та тільки миролюбність – згубна.
Допоки в нас де-де, мов біс,
Ворожий триколор завис.
А ворог завжди б’є у спину.
Рятуймо, браття, Україну!
Якщо і справді дорога,
Не даймо матір ворогам!
7 квітня 2014 р.

ЧАЙКА НАД ОЗЕРОМ
Любій моєму серцю українській громаді в Севастополі. І всім патріотам України в Криму

Було в мене море, та горе моє,
Вже моря немає, лиш озеро є.
І чайка літає над озером тим.
І я біля нього із болем своїм.
Бо чаєчці-чайці немає біди,
Аби де літати, щоб біля води:
До моря чи озера шлях той проліг…
Якби я літати, пташино, так міг,
До моря б до Чорного я полетів,
Там, чаєчко, друзі мої золоті.
Та тільки тепер не дістатись до них,
В полон супостати загарбали їх.
Хіба тільки птаху туди долетіть,
Якщо тільки куля не стріне в путі.
Якщо не обірве пташиний політ
Ширяючий скрізь
бойовий вертоліт.
Як легко літається, чайко, тобі,
Якби ти могла зрозуміти мій біль,
До моря б злітала, до друзів моїх
І їх привітала-утішила їх.
Щоб знали вони, що у серці моїм:
Що серце болить, коли боляче їм.
За те, що не зрадили
 рідний наш край,
Їм шану безмежну мою передай!
І віру мою, що не вічний полон.
Що буде життя в нас, як досі було.
Бо рано чи пізно – в’язниці катам!
Стою біля озера. Й чайка літа.
Де хмарилось небо – ясніє блакить.
Чого ж моє серце болить і болить?
Як крик той чаїний –
 ятриться печаль.
Десь друзі в полоні.
І море, на жаль...
30 березня 2014 р.
м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2014 > Тема "Душі криниця"