Версiя для друку Обговорити в форумi

Шевченкіана

Здавалося б, порушувати це питання сьогодні... дивно. Тим часом його порушувати доводиться: воно — на середохресті, на перетині історії й сучасності. Більше того, в умовах сучасності по-особливому загострюється. В усякому разі, осмислюючи гранично актуальну тему «Шевченко і ми», мусимо мати чіткіші, тобто конкретні уявлення про те, як він читається, зокрема, й у нас в Україні. Масові видання «Кобзаря», що, нарешті, не сходять з полиць книгарень та кіосків, хоч і є фактом, однак фактом, який ще треба б дешифрувати. І, даруйте, є підстави для сумніву в тому, що ми вже маємо бажаного читача Шевченка. Інакше — будь він, справжній його читач, у реальності — чи дійшли б ми того національного нігілізму, з проявами якого стрічаєшся на кожному кроці. Особливо нині, на зламному етапі перебудови!
Історична і соціальна еволюція Шевченкового читача аж до сьогодні, передусім українського читача, — значна, але ледь окреслена наукова проблема. Інтерес, популярність, слава, безсмертя — віхи цієї еволюції, що була не суціль тільки висхідною. Започатковується ж вона, зрозуміло, ще в творчій свідомості самого поета, у процесі його становлення як поета і особливо загострюється, краще, мабуть, сказати — різко усвідомлюється на засланні.
Солдатчина. Неволя. Майже суціль глуха духовна самотність. І важкі думи про долю — власну долю і долю творчості...
Мені, було, аж серце мліло, —
Мій боже милий! як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?..
1849 року на Кос-Аралі, коли з самої душі лилися ці слова болю й розлуки, Шевченко не міг знати достеменно, що поезія його живе і швидко поширюється в народі. «Тарас Григорович як поет, — свідчить 1844 року В. Ковальов, — мав уже велику популярність серед своїх земляків». «Київська інтелігенція, краще сказати, плодюща її частина, — про 1847 рік посвідчує П. Куліш, — обгортала українського барда глибоким почитанням». Сам же автор, як видно, мучився невідомістю:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито.
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо, —
Без неї, може, обійдусь, —
А ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, а не діждусь!
Звернення до громади, здавалося б, вносить ясність щодо бажаного поетові адресата і читача. Але автор швидко руйнує ілюзію простоти проблеми, наприкінці цього вірша потамовуючи свій неспокій в он який спосіб:
Нічого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона — капуста головата.
А втім, як знаєш,
пане-брате.
Не дурень, сам собі міркуй.
«Для кого я пишу?». Відповідь на це поетове запитання і тоді, й пізніше видасться складною, часом і суперечливою. Пригадаймо, як свого часу дискутували, чи селянський він поет. Кожен час вносить у неї додаткові мотивування. Так, 1940 року І. Айзеншток, порушуючи цю читацьку проблему Шевченка і виходячи з певних домінант літературного мислення саме свого часу, думав так: «Уявлюваний читач Шевченка, оскільки його обличчя вимальовується зі сторінок «Кобзаря», — це спільник, однодумець поета, це, так би мовити, alter ego самого Шевченка, такий самий щирий і переконаний демократ, такий самий палкий революціонер, як і він». Але зі сторінок «Кобзаря», з цілої творчості Шевченка це обличчя уявлюваного адресата постає не зовсім у такому абрисі.
«Для кого я пишу?». Це запитання може здатися взагалі неістотним, якщо не враховувати того, що за ним стоїть принципово важлива, і саме для української літератури, проблема XIX, та й не тільки XIX століття, яку вже і 1900 року з прикрістю констатувала Леся Українка: «...Наша література і критика живуть в ненормальних обставинах — вони перш усього не мають за собою справжньої читаючої публіки». Це спричиняло, м’яко кажучи, дискомфорт письменницького самопочуття, що часом доходив до комплексування. Як відомо, глибші причини такого становища полягали в нерівноправності національній: царат регулярно і старанно дбав, щоб «малороси» не забувалися. Право на літературу мовою, як ми б тепер сказали, корінної національності доводилось відстоювати з великими труднощами і втратами. Звідси виснажливі суперечки про те, чи вдатна українська мова для літератури взагалі? Якщо вдатна, то яка та література мусить бути? Про кого? Для кого? Для селян чи для інтелігенції? — на цьому питанні, здається, чи не найболючіше і чи не найдовше точились дискусії.
Впадає в око, що для Шевченка цієї проблеми, принаймні в такому загостреному вираженні, начеб не існувало. Він у цьому плані ніби випадав з українського літературного процесу не лише суб’єктивно, в час творчості, а й об’єктивно, пізніше. Ні, свідчень про погляди Шевченка на соціальну структуру суспільства, а відповідно і про певні завдання творчості в цьому плані багато. «Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного бессловесного смерда!» (5 вересня 1857 року). Він опікується «средним полуграмотным сословием», «средним классом»: «...Это огромная и, к несчастью, полуграмотная масса, это половина народа, это сердце нашей национальности...» (26 червня 1857 року). Говорить Шевченко і про «высшее общество», хоч воно нечисленне, а головне — застаріле в своїх моральних хворобах, які лікувати треба «героическими средствами». «Да и имеет ли какое-нибудь значение наше маленькое высшее общество в смысле национальности? Кажется, никакого» (Там же). Отже, чіткість соціальних уявлень. Ясність творчих цілей. Але... специфічність адресування власної творчості, зокрема поетичної.
Так би мовити, збірний образ тих, кому поет адресував її, справді можна, як мозаїку, реставрувати. І. Айзенштокові здалося, що це спільник, однодумець, демократ і навіть революціонер. Не схоже. Ближче до істини alter ego Шевченка, з яким він, особливо на засланні, неначе звірявся:
Посиджу трошки, погуляю.
На степ, на море подивлюсь.
Згадаю дещо,
заспіваю
Та й знов мережать
заходжусь
Дрібненько
книжечку...
На гадку про адресата, безсумнівно, наводить такі поетові звернення, як «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм». Але й це потребує уточнення і в часовому вимірі (три перші поняття), і в «географічному» — землякам, — зрозуміла річ, у національному. До речі, не випадково ще всередині минулого століття виникла тема «общечеловеческого смысла» (М. Костомаров) творчості Шевченка. Про національне «братолюбіє», як пафос цієї творчості, писав О. Огоновський, і він почасти мав рацію, хоч ми, здається, дружно картаємо його, ну, хоча б за такі ось «пасажі»: поет «своєю любов’ю (хотів) обіймати також своїх ворогів, мусив їм від серця простити». Одне слово, тут багато перипетій, ще багато не зовсім ясного.
А що ж сам поет?
У його поглядах на адресата, відтак і на читача, ясна річ, була своя еволюція. Не без значення, приміром, у «Царях» (1848) робиться «поправка» в творчих інтересах і настановах:
Бо як по правді вам сказать,
То дуже вже й мені самому
Обридли тії мужики,
Та паничі, та покритки.
Хотілося б зогнать оскому
На коронованих главах,
На тих помазаниках божих...
Щоправда, вступ до поеми (цитований) витримано в іронічному тоні розмови з музою, «старенькою сестрою Аполлона». Отож «обридли мужики» далеке від прямого значення (як, зрештою, й інші прямі посилання на адресата, тлумачити які слід обережно). Але і своє значення це таки має, — адже «про кого» так чи інакше передбачає і «для кого».
Період заслання, повторимо, особливо загострив у свідомості поета важливість відчутного результату творчості. Герметизм духовного існування доводив до відчаю:
Нема на що подивитись,
З ким поговорити...
Іще:
А тепер не маю навіть
З ким поговорити!
Тяжко мені, боже милий,
Носити самому
Оці думи...
А все ж... а все ж лишається на дні душі надія:
О господи!
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
Помітно: всюди, де поет хоч якось нагадує про можливого читача своїх «мережань», постає цей образ — Україна. Ось продовження вже цитованих рядків:
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Ще і ще мотив цей повторюється:
Може, мені на чужині
Лежать легше буде;
Як іноді в Україні
Згадувати будуть.
Бо серце холоне.
Як подумаю, що, може,
Мене похоронять
На чужині, — і ці думи
Зо мною сховають!..
І мене на Україні
Ніхто не згадає!
І у вступі до «Неофітів», услід за посвятою М. С. Щепкіну:
Мовлю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу.
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово...
«Щоб людям серце розтопило...». Люди, разом з Україною і громадою, — ще один істотний для поета адресат. Думаючи про «доцільність» творчості, поет часом доходить до розпачу: «Та сію слово... І дурю! Себе-таки, себе самого, А більше бачиться нікого?..». Останнє — із знаком питання. І знов — у цьому ж вірші «Не нарікаю я на бога...»:
Чи не дурю себе
я знову
Своїм химерним
 добрим словом?
Дурю! Бо лучче
одурить
Себе-таки, себе
самого.
Ніж з ворогом
по правді жить
І всує нарікать на бога!
Та ні, окрім себе самого, є ще люди. Ради них твориться:
Нащо ж себе
таки дурить?
Ходімо в селища,
там люде,
А там, де люде, добре буде.
Там будем жить,
 людей любить.
Святого господа хвалить.
«Рассказываю себя людям», — пише Шевченко В. Рєпніній наприкінці листопада 1843 року. І ще, тут же: «Я страдал, открывался людям, как братьям...». Важко твердити, що це була вже свідома, далеко наперед визначена програма загальнолюдського адресування творчості, однак, що всі ці риси поетової творчості, взяті в сукупності, істотні — сумніву немає. «Рассказывая себя людям», ділячись з ними, як з братами, власними стражданнями, будучи самим собою в любові й ненависті (а це, мабуть, домінанти Шевченкової творчості), — він адресувався до свого народу і людства. І так став світовим і вічним.
Звичайно, коли йдеться про поета світового, більше того, коли йдеться про поета-пророка (а це ж факт, що «Кобзар» уже став, а тепер має вдруге стати Біблією українського народу), — може видатись і зовсім незначним оцей «суб’єктивно-авторський аспект» адресування Шевченкової творчості. Пророцтво — це щось таке, що здіймається над адресатом, читачем (хоч якими б вони були) на височінь майже недосяжну. А все ж це поетове суб’єктивне, може, іноді й підсвідоме уявлення про того, кому він якнайдовірливіше мовить своє слово, адресує творчість, шле пророцтво, принаймні для історика літератури важливе. Воно проливає додаткове світло не лише на функціональну специфіку української літератури, а й на сутність творчості Т. Г. Шевченка, допомагає глибше збагнути її.

Григорій СИВОКІНЬ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2014 > Тема "Душі криниця"