Версiя для друку Обговорити в форумi

Петра Бриняка у рідному селі Підбереззі називають не інакше, як диваком. Тоді як його односельці витрачають гроші на гарні костюми та різні побутові вигоди, чоловік збирає копійку до копійки, щоб... замовити примірник новенької книги про українську культуру, релігію чи народознавство. Хай як дивно, проте Петро Іванович ніколи бібліотекарем не працював, а закохався у прогресивне друковане слово після прочитання підпільної рухівської газети «Вітер надії», яку редагував його земляк Андрій Криштальський. У це годі повірити, та сьогодні у шафах Петра Івановича зберігається не одяг, а безцінні бібліотечні фонди рідкісної літератури, які вміщують близько півтори тисячі примірників.
Коли їхав на знайомство з відомим на пів-Горохівського району диваком, то уявляв, що в його книжковій колекції неодмінно побачу класиків російської та зарубіжної літератур, які дісталися у спадок від батьків. Ще б пак, колись у кожній навіть сільській хаті неодмінно мали бути зібрання Пушкіна чи Тургенєва. Однак яким же було моє подивування, коли натомість побачив новенькі великі красиві видання, які ще, здавалося б, учора лежали під друкарським станком. Усі кольорові, якісні та аж ніяк не дешеві. Проте ціна зовсім не бентежить господаря, адже за вічні цінності йому не шкода віддати навіть останні гроші, бо переконаний у правдивості слів Івана Огієнка про те, що саме книга принесе волю українському народу. Однак так було не завжди.
— Мені аж соромно перед самим собою стає, як тільки згадую, скільки всякого сміття прочитав до 1989 року, — зізнається Петро Іванович. — Та коли побачив у журналі «Україна» правдивий матеріал про Голодомор, то був неабияк шокований. Це був перший поштовх. А переломним став 1990 рік. Саме тоді я вперше побачив номер газети «Вітер надії», на першій сторінці якого великими буквами було написано: «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!». Це був сміливий виклик. Остаточно ж я зрозумів, які книги треба брати до рук, коли прочитав «Таборовий зошит» Василя Стуса та описи боїв із гітлерівцями Мелетія Семенюка.
Справді, відтоді будь-яку зароблену копійку горохівчанин витрачає на замовлення книг. Погодьтеся, у селі це як фантастика — більшість чоловіків йде випити сто грамів, а він — на пошту робити чергове замовлення. Неймовірно, та житель Підбереззя сам знаходить координати різних видавництв, телефонує їм та просить надіслати цікаву йому працю. І таки надсилають! Одне переймає серце книголюба — на жаль, ніяк не вдається вийти на діаспори організації українців в Англії, США та Південній Америці. Він їм писав листи, але відповіді не дочекався.
Нині в колекції Петра Івановича вже близько півтори тисячі видань. Власник бідкається, що не завжди вистачає часу їх читати. Особливо влітку, коли робочі руки потрібні у господарстві, адже якщо він не погодує свиней, корів та коней, то потім і вони не погодують його. Хазяїн щиро каже, що його не так цікавить шмаття (так мій співрозмовник висловлюється про одяг — авт.) чи купівля мобілки, як цікаві новинки, які він ніяк не може дістати. А хотів би мати пан Петро «Мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору. Каталог», «Зруйновані монастирі та церкви України» та «Популярну історію християнства».
Петра Бриняка сміливо можна назвати ходячою енциклопедією. Понад те, крім історичних фактів та історії створення того чи іншого шедевра, він напам’ять знає телефони всіх відомих йому видавничих домів. Навіть коли кілька років тому загубив свою телефонну книгу, то сів і написав її із пам’яті! І в жодному зі ста номерів не помилився! Ще однією неймовірною рисою характеру сорокадев’ятирічного горохівчанина є те, що він ніколи не відмовлявся від пропонованої йому роботи, хай що там було б. Тому працював (інколи й одночасно) агрономом, спортивним інструктором, ваговим, начальником пожежно-вартової охорони, комсоргом та навіть виписував відрядні листи.
Крім книг, у невеличкій оселі господаря неодмінним атрибутом є DVD-програвач та безліч компакт-дисків з українськими народними піснями, казками та майстер-класами з мистецтва. Також Петро Іванович є своєрідним публіцистичним фондом Підбереззя, адже щороку тратить чималеньку суму на передплату одинадцяти газет і журналів. Хатину у далекому кутку села можна порівняти із Центральною науковою бібліотекою імені Вернадського. Переконаний, що тут, у скромній домівці скромного книголюба, є те, чого немає в деяких обласних книгосховищах України.

Андрій СОБУЦЬКИЙ
Волинська область, Горохівський район

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2014 > Тема "Українці мої..."