Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4075)
З потоку життя (7212)
Душі криниця (3864)
Українці мої... (1531)
Резонанс (1697)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1792)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
╢ВАНГЕЛ╤╢ В╤Д ПРОФЕСОРА ЖАДЬКА
Слово «╢вангел╕╓» означа╓ «добру новину», яка поряту╓ людство в╕д...


╢ВРОПЕЙСЬКИЙ ГЕРОЙ УКРА╥НИ
Григор╕я Орлика можна назвати ╓вропейським геро╓м. В╕н син гетьмана-мазепинця Пилипа Орлика ╕...


«СПИСОК» КАТЕРИНИ: РУЙНАЦ╤Я ДЕРЖАВНОСТ╤, ПОКР╤ПАЧЕННЯ УКРА╥НЦ╤В, ЖОРСТКА РУСИФ╤КАЦ╤Я
Тож Катерина ╤╤ в Одес╕ – це не ст╕льки частина «исторического облика нашего...


ДОЛЯ КРЕЙСЕРА «ПАМ’ЯТЬ МЕРКУР╤Я» ТА ЙОГО КОМАНДИРА
Команда крейсера заздалег╕дь прийняла р╕шення п╕дняти над кораблем укра╖нський прапор, але...


«Я ТЕБЕ ПОРОДИВ, Я ТЕБЕ ╤ ВБ’Ю!», АБО ЯК УКРА╥НЦ╤ СТВОРИЛИ ╤ ЗРУЙНУВАЛИ ╤МПЕР╤Ю
Йдеться не так про «Тараса Бульбу», як про Рос╕йську ╕мпер╕ю, що виникла р╕вно 300...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#14 за 04.04.2014
ТАТАРСЬКА КРОВ
Олександр МУРАТОВ

╤стор╕я ╕ сучасн╕сть

Пов╕сть

(Продовження.
Поч. у № 12-13)

— Це добре, — кивнув головою н╕мець ╕ в╕дпустив нас. Коли ми трохи в╕д’╖хали, д╕дусь здивовано запитав:
— То ти говориш по-н╕мецьки?
— Сестра маминого тата трохи навчила...
Д╕д т╕льки похитав головою...
...Ми, д╕ти, поливали город, коли над нашими головами пронеслися радянськ╕ л╕таки.
— Червон╕! — рад╕сно вигукнув Батал.
Ми довго дивились, прикривши долонями оч╕. А пот╕м загуркот╕ли гармати. На подв╕р’я виб╕гли й ж╕нки.
...А ближче до вечора ми побачили радянськ╕ танки. Вся вулиця виб╕гла ╖х зустр╕чати.
Хтось нав╕ть устиг наламати букет╕в з бузку ╕ кидав ╖х танк╕стам. Рад╕сть була щира та всенародна.
А ввечер╕ за святковим столом ми сп╕вали п╕сню про р╕дного Стал╕на.
Х╕ба могли ми знати, що утне «батько» вс╕х народ╕в, ╕ що наше свято невдовз╕ перетвориться на суц╕льний жах...
«Депортац╕я» — це слово для кримського татарина, нав╕ть такого, який народився вже п╕сля повернення народу до Криму, означа╓ абсолютно те саме, що для кожного ╓врея означа╓ слово «голокост...». Я пережив це разом ╕з татарським народом, хоча, щиро кажучи, й не пом╕тив, як усе почалось. Пам’ятаю, був ранок ╕ моя бабуся М╕р╕╓м, яка дуже рано прокидалась, кудись п╕шла, та невдовз╕ повернулась, тяжко дихаючи, заскочила до к╕мнати, де ще спали я ╕ мо╖ т╕тоньки, й гучно сказала:
— Вставайте, д╕точки! Швидко вставайте!.. — ╤ смикнула за плече Айше, яка н╕як не хот╕ла прокидатись.
╤ поки ми, заспан╕, продирали оч╕, М╕р╕╓м п╕шла до к╕мнати хазя╖в ╕ теж ╖х розбудила.
Я н╕чого не м╕г втямити, т╕льки чув ╖╖ голос:
— Нас будуть вивозити! Нас висилають ╕з Криму!..
— Куди вивозити? Хто? — н╕як не могла второпати хазяйка.
— Вс╕х татар!..
— Чому?.. За що?..
— Зв╕дки я знаю?! Але вже почалось!.. Треба взяти золото ╕ все, що ╓ ц╕нного!.. Почали з п╕вденно╖ частини м╕ста... Там деяк╕ дурн╕ закопують ц╕нност╕ у землю чи замуровують у ст╕ни...
— А де ж треба ховати?
— Тут! — вигукнула бабця ╕ в╕дгорнула ком╕рець сукн╕, демонструючи сво╖ могутн╕ груди.
— О, Аллах!.. — вигукнула хазяйка. — А х╕ба обшукувати не будуть?..
— Мене не наважаться!..

╤ в цю ж хвилину з вулиц╕ долинув гурк╕т вантаж╕вки та скрег╕т гальм. У хв╕ртку задзвонили.
Ми вс╕ висипали на ╜анок: нас четверо ╕ четверо хазя╖в. Д╕ти не плакали, а т╕льки перелякано дивились на енкаведешник╕в, як╕ вже йшли до нашо╖ осел╕...
Найголовн╕ший ╕з них запитав:
— Хто хазяйка?
— Я... — з острахом в╕дпов╕ла наша родичка.
— Ви — Б╕лялова Зарема Абдурахман╕вна?
— Я... — ледве чутно сказала та.
— А це хто? Квартиранти?
— Родич╕...
— Кримськ╕ татари?
У розмову втрутилась М╕р╕╓м:
— Ми втекли з Харкова в╕д н╕мц╕в...
— А хлопчик чий? — тицьнув в╕н у мене пальцем.
— Це — м╕й онук... Його батько й мати на фронт╕... — притиснула мою голову до свого живота М╕р╕╓м, у душ╕ спод╕ваючись врятувати хоч мене.
Родичка Зарема виступила уперед:
— У мене чолов╕к на фронт╕... А брат загинув м╕сяць тому... Я покажу похоронку...
Та н╕чого не допомогло. Лейтенант голосом механ╕чно╖ ляльки зачитав нам указ Презид╕╖ Верховно╖ Ради СРСР про депортац╕ю кримських татар за сп╕вроб╕тництво з н╕мецькими окупантами та зраду батьк╕вщини.
— Та яке ж сп╕вроб╕тництво?! — сл╕зно вигукнула хазяйка. — Нас н╕мц╕ ледве не постр╕ляли за те, що наш╕ родич╕ у Червон╕й арм╕╖!.. А м╕й дядько був зв’язк╕вцем у партизан╕в!..
На що енкаведист суворо зауважив:
— От ╕ добре!.. Буде з вами якийсь чолов╕к... По╖дете разом з дядьком... Даю вам на збори р╕вно дв╕ години... Бер╕ть ╕з собою лише необх╕дне!
Командир ╕з солдатами п╕шли з двору, а ми поб╕гли до к╕мнати.
— Необх╕дне! Необх╕дне! — вигукувала Зарема. — А що ж воно необх╕дне?!
— Не метушись! — узяла на себе командування М╕р╕╓м. — Бери т╕льки ╖жу ╕ те, що знадобиться д╕тям... Не думаю, що нас будуть вивозити спальними вагонами... Так що бери великий горщик... Бери мило, рушники й, головне, ╖жу... А ц╕нност╕ — до мо╓╖ камери схову...
Нас повантажили на ту саму машину. На н╕й вже сид╕ли ще дв╕ геть перелякан╕ родини, яких забрали перед нами...
Багато вантаж╕вок ╖хало по дороз╕, зд╕ймаючи куряву.
...Людей запхали у товарн╕ вагони. Деяких п╕дштовхували прикладами. Плач, стог╕н, благання змилостивитись, нав╕ть прокльони. Десь ляснув постр╕л...
Це ж треба таке: ще трива╓ в╕йна, дорогоц╕нна кожна вантаж╕вка. А тут ст╕льки машин та ешелон╕в кинуто на виселення татар.
Нас запхали до вагон╕в на якомусь роз’╖зд╕ поблизу С╕мферополя, посеред голого степу, що у травн╕ рясн╕в польовими кв╕тами...
Це, слава Богу, були не вагони для скотини, а солдатськ╕ «теплушки». Невже вони не потр╕бн╕ на фронт╕? ╢ нари, на яких можна спати. Але т╕снота страшенна. Д╕ти, стар╕ та ж╕нки, притиснувшись одне до одного, боялися поворухнутись. Старий мулла почав молитву. П╕д цю молитву потяг рушив на п╕вн╕ч.
Незважаючи на жах, а може, саме через нього я, притулившись до бабус╕, заснув.
Раптом потяг зупинився, з грюкотом розчинилися двер╕. З криками та брудною лайкою енкаведисти закинули до вагона якогось закривавленого хлопця. В╕н тихо стогнав. Моя т╕тонька Фат╕ма одразу ж кинулась до нього.
— Як здохне — на зупинц╕ стукайте у двер╕!.. — глузливо сказав охоронець. — А тепер виходьте сцяти, срати, а то ще напаскудите у вагон╕!..
Вс╕ висипали з вагона. Й не т╕льки з нашого.
Ж╕нки дуже соромились, намагалися в╕д╕йти подал╕. Та охоронц╕ кричали: «Назад! Назад!». ╤ стр╕ляли у пов╕тря.
До мене п╕д╕йшов д╕д Енвер, коли я мочився просто п╕д колеса. Поряд з╕ мною це саме робили хлопчики Зареми.
Енвер запитав:
— А де ж╕нки?
— П╕шли з охоронцями за потяг...
— А-а..
Повернулась М╕р╕╓м:
— Енвер-ага! Як же так? Ти ж був ╕з партизанами? Невже вони за тебе не заступились?
— Заступились... П╕шли до начальника смершу... А в╕н сказав: «Рад╕йте, що вас не притягли як пос╕бник╕в ворог╕в народу...».
╤ в цю хвилину паротяг дав свисток, охоронц╕ закричали: «Татарва — по вагонах!» — ╕ ми, допомагаючи одне одному, пол╕зли до сво╖х душогубок. Спека стояла така, що п╕т струмками ст╕кав з облич.
Ваг╕тна ж╕нка, десь вже на дев’ятому м╕сяц╕, хапаючись за жив╕т, увесь час стогнала.
А вноч╕ ми прокинулись в╕д ╖╖ страшенного крику. Почались пологи, ╕ невдовз╕ ми побачили новонароджене дитя.
Вранц╕ ж╕нки рвали нижн╕ сп╕дниц╕ на пелюшки. Треба було багато пелюшок, бо про прання не було й мови. Це було справжн╓ пекло. Г╕рше, мабуть, було лише у фашистських концтаборах.
...На як╕йсь маленьк╕й станц╕╖ Зарема висунулась у в╕конце ╕, побачивши кран, з якого текла вода, звернулась до м╕сцево╖ ж╕нки з проханням набрати води ╕ подала ╖й глечика.
Та п╕шла й набрала води. Але коли поверталась, ╖╖ гукнув охоронець:
— Ти зна╓ш, кого напою╓ш? Ж╕нка здивовано глянула на нього.
— Це ж зрадники батьк╕вщини! Вони ж разом ╕з н╕мцями вбивали радянських людей!..
Ж╕нка розгублено подивилась на охоронця, пот╕м на Зарему у в╕кн╕. Зарема сказала ╖й:
— У нас тут д╕ти... ╢ нав╕ть новонароджене дитя!..
Ж╕нка вагалась.
Але охоронець (увесь у ластовинн╕) ╖й досить погрозливо сказав:
— Неси, неси, якщо ти така ж сука, як вони!..
Й ж╕нка не витримала тиску ╕... вилила воду на землю...
Зарема весь час доглядала за тим побитим хлопцем, якого вкинули до нас поблизу Джанкоя. Звали його Ахтем, ╕ був в╕н дуже красивий.
Пам’ятаю ще одну страшну зупинку десь у казахських степах. Це вразило мене на все життя.
Нас випустили з вагон╕в, ╕ я побачив, що стар╕ д╕ди копають лопатами ями для перших померлих.
╥х було п’ятеро. Дв╕ стар╕, дво╓ д╕тей ╕ зовс╕м молода ж╕нка.
— Що з нею сталося?.. — запитала М╕р╕╓м у татарки з сус╕днього вагона, з якого винесли ту молоду.
— Розрив сечового м╕хура... Не могла себе примусити при людях мочитися у вагон╕...
М╕р╕╓м т╕льки з╕тхнула.
Один з охоронц╕в п╕д╕йшов до молодо╖ мами, що стояла з немовлям на руках. Дитинка ледве дихала.
— Воно не мертве? — запитав охоронець.
— Н╕, — в╕дпов╕ла ж╕нка ╕ притиснула дитину до грудей. — Вона слабенька...
— Так воно ж уже не розплющу╓ очей...
— Вона спить!..
Охоронець подивився ╕з сумн╕вом ╕ в╕д╕йшов. У цей час мерц╕в поклали до сп╕льно╖ могили. Плакали родич╕... Стар╕, в тому числ╕ наш д╕д Енвер, почали закидати яму.
Охоронець, що п╕дходив до молодо╖ мами, раптом п╕дскочив до не╖ знов ╕ вихопив з ╖╖ рук дитину. Натовп затамував подих. А садист п╕дб╕г до ями ╕ кинув у не╖ дитя. Й гукнув старим:
— Закопуйте!
Молода мама кинулась до ями. Та охоронець в╕дштовхнув ╖╖. ╤ тод╕ м╕й д╕д Енвер розмахнувся лопатою ╕ з ус╕╓╖ сили вдарив охоронця по голов╕. Череп луснув, ╕ ми побачили рожевий мозок, який тремт╕в ╕ блищав на сонц╕.
╤ зразу ж пролунали постр╕ли. Це два ╕нш╕ охоронц╕ вбили мого д╕да. П╕дб╕гли ще солдати. ╤ п╕д дулами гвинт╕вок примусили старих закопати могилу. Вс╕ ридали, але н╕хто б╕льше не був здатний на спротив...
Все, що було пот╕м, сво╖м траг╕змом не могло пор╕внюватись ╕з ц╕╓ю страшною под╕╓ю. Вкрай приголомшен╕ татари ╖хали дал╕, поки до╖хали до узбецько╖ Фергани... Стал╕н був великим гуман╕стом ╕ тому спровадив мусульман до мусульман...
З Фергани нас, як худобу, п╕шки погнали до обнесеного колючим дротом спецпоселення неподал╕к в╕д Фархат-ГЕС.
Це був той самий концентрац╕йний таб╕р, т╕льки з нього протягом дня можна було виходити назовн╕. Але р╕вно о десят╕й вечора починалась комендантська година, яка тривала до сьомо╖ ранку. Людей ретельно перераховували, ╕ не дай Боже, щоб хтось не повернувся до комендантсько╖ години. Ми вс╕ були рабами спецкомендатури, яка пильно стежила за нами.
Особливо тяжка робота була на бавовняних ланах, де з ранку до вечора п╕д час збирання працювали не т╕льки доросл╕, а й д╕ти...
Завдяки сво╓му швидкому розуму ╕ вм╕нню пристосовуватись бабуся М╕р╕╓м врятувала всю нашу родину. Коштовност╕, як╕ вона сховала за пазухою, дали нам можлив╕сть вижити ╕ нав╕ть мати кращ╕ побутов╕ умови, н╕ж були в ╕нших татар. Вона обм╕нювала золото та коштовне кам╕ння в узбек╕в, ╕ цим ми жили.
Наша с╕м’я практично злилася ╕з с╕м’╓ю Зареми. ╥╖ д╕ти були для мене як р╕дн╕ брати ╕ сестра. Важко захвор╕в ╖╖ маленький синок, ╕ я за п’ять к╕лометр╕в б╕гав до аптеки по х╕н╕н. Слава Богу, згодом Лютер╕ видужав.
Були й рад╕сн╕ дн╕: Фат╕ма вийшла зам╕ж за Ахмета.
Вес╕лля було хоч ╕ жебрацьке, але дуже мальовниче й не в╕дходило в╕д традиц╕йного обряду. Було й багаття, навколо якого провели наречену перед тим, як завести ╖╖ в д╕м чолов╕ка; була й гульня парубк╕в перед тим, як наречений перейде до подружнього життя. Т╕льки парубками були стар╕ д╕ди та дво╓ ╕нвал╕д╕в...
А через п’ять м╕сяц╕в у Ахмета ╕ Фат╕ми народився синок. Мабуть, не втерп╕ли до вес╕лля, та н╕хто ╖х не засуджував, бо життя було таке страшне.
...Раптово до спецпоселення налет╕ли енкаведисти.
╤ зразу ж посунули до однорукого дядька Рав╕ля. Витягли б╕долаху ╕з землянки ╕ поволокли до машини.
— А де Фат╕ма? — запитав уповноважений НКВС узбек Рашидов.
— Вона... у землянц╕... з дитиною... — перелякано в╕дпов╕ла М╕р╕╓м.
— Не ця!.. — роздратовано кинув Рашидов. — Я кажу про Османову!..
— Вона з дитиною у л╕карн╕... у Ферган╕...
— Як повернеться, нехай зайде до мене!..
Енкаведисти с╕ли у машину ╕ по╖хали геть...

(Продовження буде)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13090

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков