Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4075)
З потоку життя (7212)
Душі криниця (3864)
Українці мої... (1531)
Резонанс (1697)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1792)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДО ЮВ╤ЛЕЮ ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Для вс╕х присутн╕х виявилося неспод╕ванкою, що саме того дня, 12 листопада, – був справжн╕й...


ПАМ'ЯТ╤ АНАТОЛ╤Я ПОТ╤╢НКА
Письменники Кримського осередку НСПУ, кримськ╕ «св╕тличани» глибоко сумують з приводу...


ДН╤ПРОВА ЧАЙКА - ПЕРША УКРА╥НСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ-МАРИН╤СТКА
«Дн╕прова Чайка витворила в нашому письменств╕ особливий жанр символ╕чних малюнк╕в, у яких...


ЖИТТЯ – ЦЕ СУМА ЗРОБЛЕНОГО, АБО ЩО КДБ╤СТ МАРЧУК ЗРОБИВ У КРИМУ ДЛЯ УКРА╥НИ
Не можна не зауважити – з життя п╕шов пол╕тик не просто першого див╕з╕ону, а в прямому...


МОРЯК ╤З СТЕПОВОГО СЕЛА
12 липня в Будинку письменник╕в у Ки╓в╕ в╕дбувся веч╕р пам’ят╕ Леон╕да Тендюка,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#14 за 04.04.2014
УКРА╥НСЬКА МР╤Я ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Шевченк╕ана

За час до 200-л╕ття Тараса Шевченка ╓ сенс пом╕ркувати про його в╕з╕онерство, прозирання майбутнього Укра╖ни, ╕ ширше — про укра╖нську мр╕ю поета ╕ в ╖╖ загальнонац╕ональному, ╕ в ╕ндив╕дуально-приватному вим╕р╕.
Сила Шевченково╖ уяви, як в╕домо, в часи дитинства стимулювалася такими чинниками, як схильн╕сть до самотност╕, пота╓мн╕сть, зосереджен╕сть на житт╕ свого внутр╕шнього «Я», виняткова емоц╕йна вразлив╕сть. Десь тод╕, у дитяч╕ роки, Тарас чув перекази про захован╕ гайдамаками скарби, чув легенду про Звенигору, з вершини яко╖ у час небезпеки лунав тривожний дзв╕н, — ╕ згодом, у 1843-му, мистецька фантаз╕я поета трансформувала ц╕ ╕стор╕╖ в надзвичайно м╕стку метафору, символ скарбу, якого дошукуються вороги Укра╖ни, — проте розшукати не можуть. Щодо д╕тей матер╕ Укра╖ни, то вони сл╕д до скарбу загубили, хоча, в╕рить поет, не назавжди.

Ех, якби-то,
Якби-то найшли те,
Що там схоронили,
Не плакали б д╕ти,
Мати не журилась.

Це рядки з в╕рша «Розрита могила»; той-таки мотив захованого скарбу ╓ ╕ в поем╕-м╕стер╕╖ «Великий льох». ╤ в обох творах ╕деться про символ нац╕онально╖ вол╕ — здавалося б, загублено╖ на хистких дорогах ╕стор╕╖, проте н╕, каже поет: «стар╕ батьки» до пори до часу заховали той скарб, ╕ рано чи п╕зно в╕н буде в╕днайдений.
Тут варто нагадати, що «Розрита могила» ╕ «Великий льох» були написан╕ Тарасом Шевченком у пору його «трьох л╕т», коли в поета з’явилося в╕дчуття його особливого призначення. Повернувшись в Укра╖ну п╕сля 14 рок╕в розлуки, в╕н побачив не вимр╕яну уявою, а реальну Укра╖ну, що постала перед його очима великою ру╖ною. Картина майже ц╕лковито╖ загибел╕ нац╕╖ не могла не приголомшити поета.
В╕дчуття свого особливого призначення, що пробудилося в Шевченков╕ в 1843-1845 рр., означало, що в╕н мусив стати голосом н╕мо╖ Укра╖ни, мусив сказати за вс╕х, здолати власний в╕дчай, засв╕тити вогонь нац╕онального ╕деалу, проклясти та╓мних ╕ в╕двертих ворог╕в, роздмухати ╕скру любов╕ в кожному, в кому вона ще жевр╕ла.
У творах пер╕оду «трьох л╕т», як, зрештою, ╕ в поез╕╖ п╕зн╕шо╖ пори, Тарас Шевченко висловив найголовн╕ш╕ для укра╖нсько╖ нац╕╖ ╕стини, сво╓р╕дн╕ десять запов╕дей, у яких в╕дбилися його уявлення про укра╖нську мр╕ю ╕ про те, що сто╖ть ╖й на перешкод╕. Ось вони.

Запов╕дь перша. Не спод╕вайтеся на щастя поза «сво╓ю хатою».

У посланн╕ «╤ мертвим, ╕ живим...» ╓ блискуча формула самореал╕зац╕╖ нац╕╖:

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що нема╓
╤ на неб╕, не т╕лько
На чужому пол╕.
В сво╖й хат╕ своя й правда,
╤ сила, ╕ воля.

«Своя хата» в Шевченка — вершина нац╕ональних мр╕янь. Своя хата — це можлив╕сть самозд╕йснення на основ╕ питомих традиц╕й, власних, а не накинутих розум╕нь правди, ╕стор╕╖, морал╕...
Про «свою правду», р╕зко протиставлену «правд╕» оф╕ц╕йних ╕стор╕ограф╕в, Тарас Шевченко полем╕зував у в╕рш╕ «Холодний Яр», захищаючи гайдамацтво ╕ в╕д нищ╕вних присуд╕в Аполлона Скальковського, ╕ загалом в╕д нам╕р╕в усяких «голодних ворон» ...«переписувати ╕стор╕ю», закр╕плену в народн╕й ╕сторичн╕й пам’ят╕...
Шевченко знав: шлях до самозд╕йснення — довгий ╕ тернистий; в╕н вимага╓ передус╕м пробудження приспано╖ Укра╖ни. Серед багатьох в╕дт╕нк╕в значень, що ╖х ма╓ у Тараса Шевченка слово «сон», ╓ й таке: сон — це летарг╕я, це приспан╕сть, що парал╕зу╓ св╕дом╕сть ╕ волю. «Вона заснула, цар Микола ╖╖ приспав», — написав одного разу про укра╖нську волю наш поет, ╕ ц╕ слова звучали як моторошний д╕агноз тих болячок, що ними супроводжу╓ться упокорення нац╕╖. В╕д усв╕домлення траг╕чно╖ парадоксальност╕ ситуац╕╖, коли жити доводиться «на наш╕й — не сво╖й земл╕», в╕д упокорення ╕ приспаност╕, — до «сво╓╖ хати» — колосальна дистанц╕я, але в т╕м-то й р╕ч, що Шевченко в якийсь момент в╕дчув у сво╓му слов╕ ту силу, яка здатна будити приспаних.

Запов╕дь друга. Знайте, що найб╕льше зло Укра╖ни — в ╖╖ «байстрятах», у горе-пров╕дниках, «дядьках отечества чужого».

Питання про ел╕ту мучило Тараса Шевченка особливо гостро. Воно супроводжувалося бол╕сними роздумами про феномен нац╕онального в╕дступництва потурнак╕в, перевертн╕в, «байстрят ╢катерини». У «Розрит╕й могил╕» в╕н уперше виставив ╕сторичний рахунок Богданов╕ Хмельницькому, — зв╕сно ж, за Переяславську угоду 1654 року. Але тема Богдана набува╓ в Шевченка ун╕версальн╕шого значення: йдеться, зрештою, загалом про перевертн╕в давн╕х ╕ сьогочасних.
Ключовим же твором Тараса Шевченка, в якому сконцентровано його роздуми про ел╕ту/кваз╕ел╕ту, ╓ його послання «╤ мертвим, ╕ живим, ╕ ненарожденним землякам мо╖м...». Неминуче поста╓ запитання про адресата послання. Хто вони, от╕ мертв╕, жив╕ ╕ ненарожденн╕ земляки, до яких зверта╓ться поет ╕ яким адресовано ст╕льки його саркастичних сл╕в? В╕дпов╕дь очевидна: «сво╓» панство, укра╖нц╕-перевертн╕, «╕нтелектуали» XIX ст., чий потенц╕ал реал╕зу╓ться на користь чужого, а не свого.
Шевченко бачив, що малорос╕йська кваз╕ел╕та уражена в╕русом нац╕онального в╕дступництва. Вона — безлика, а криза ╕дентичност╕, асим╕льован╕сть, ут╕кання в╕д свого нац╕онального «Я» ╕ запоб╕гання перед чужинцями неминуче призводять до моральних хвороб, що починаються ╕з втрати елементарно╖ г╕дност╕.
Центральна частина Шевченкового послання — це, власне, полем╕ка про ╕стор╕ю. ╥╖ можна було б назвати зриванням масок: поет р╕шуче прощався з романтичними уявленнями про геро╖чну козацьку минувшину, про Гетьманщину. Тепер, 1845-го, йому в╕дкрилися нов╕, значно г╕рк╕ш╕ ╕стини.

Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ан╕ титли,
Н╕же т╕╖ коми,
Все розбер╕ть...
та й спитайте
Тойд╕ себе: що ми?..
Чи╖ сини? яких батьк╕в?
Ким? за що закут╕?..
То й побачите, що ось що
Ваш╕ славн╕ Брути:
Раби, подножки,
грязь Москви,
Варшавське см╕ття —
ваш╕ пани.
Ясновельможн╕╖ гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешно╖ Украйни!

Уяв╕мо на мить, що читач цих рядк╕в — хтось ╕з власник╕в Тростянця (р╕д Скоропадських) або Сокиринц╕в чи Д╕гтяр╕в (Галагани), або Згур╕вки (Кочубе╖)... Це ╖м в╕н кинув слова, що згодом повторюватимуться безл╕ч раз╕в як заклинання: «╤ чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь, / Бо хто мат╕р забува╓, / Того Бог кара╓, / Того д╕ти цураються, / В хату не пускають».
Здавалося б, гн╕в поета щойно д╕йшов вищо╖ точки кип╕ння. Проте н╕: Шевченко не обмежиться ╕нвективами й сарказмом. В╕н не забуде, що альтернатива для блудних син╕в, попри все, ╕сну╓. Думаю, головний авторський месидж поляга╓ все ж не в тому, щоб осудити заблуканих, а в тому, щоб дати ╖м шанс. Кваз╕ел╕т╕ пропону╓ться стати нац╕ональною ел╕тою. Поет кличе блудних син╕в повернутися до «велико╖ ру╖ни», вийти на дорогу любов╕ до «сво╓╖ хати», ╕ освячу╓ це майбутн╓ навернення до Укра╖ни як праведне д╕яння, як шлях «сво╓╖ мудрост╕».
╤ зв╕сно, Шевченко не був би Шевченком, якби наприк╕нц╕ — знову ж таки ц╕лком по-апостольськи, проте й дуже по-людськи водночас — не в╕дхилив зав╕су перед майбутн╕м. Тим майбутн╕м, у якому збуваються найдивовижн╕ш╕ нац╕ональн╕ мр╕яння:

Обн╕м╕те ж, брати мо╖,
Найменшого брата —
Нехай мати усм╕хнеться,
Заплакана мати.
Благословить д╕тей сво╖х
Твердими руками
╤ д╕точок поц╕лу╓
Вольними устами.
╤ забудеться срамотня
Давняя година,
╤ оживе добра слава,
Слава Укра╖ни,
╤ св╕т ясний, невеч╕рн╕й
Тихо зас╕я╓...
Обн╕м╕ться ж, брати мо╖,
Молю вас, благаю!

Що це — як не вт╕лена укра╖нська мр╕я, вистраждана, така жадана ╕дил╕я, в як╕й усе продиктоване любов’ю? Тарас Шевченко в╕рив, що мр╕я досяжна, якщо р╕зноликою укра╖нською сп╕льнотою рухатиме головний, ╓диномислимий ╕мператив: Бог ╕ Укра╖на.

Запов╕дь третя. Не кривд╕ть «найменшого брата».

У сво╖х нац╕ональних мр╕яннях ╕ домаганнях, вважав Шевченко, важливо не забути про найупосл╕джен╕шого, соц╕ально скривдженого, бо чого варта «своя хата», якщо посполитому людов╕ живеться в н╕й злиденно?
Шевченк╕в ╕деал соц╕ально╖ справедливост╕ вгаду╓ться у багатьох його поетичних в╕з╕ях, включно з написаною у петербурзькому каземат╕ ╕дил╕╓ю «Садок вишневий коло хати». Ключем же до розум╕ння цього ╕деалу можуть бути заключн╕ слова в╕рша «Бували войни й войськов╕╖ чвари» — про «небагатих — не вбогих», себто — про «середн╕й клас», як би ми сказали тепер!

Запов╕дь четверта. Пам’ятайте про суд Господн╕й ╕ земний суд.

У Шевченкових в╕ршах ╕ поемах не раз трапляються майже апокал╕птичн╕ картини земного пекла. Ось — голос матер╕-Укра╖ни у т╕й-таки «Розрит╕й могил╕» 1843 року:

Степи мо╖ запродан╕
Жидов╕, н╕мот╕,
Сини мо╖ на чужин╕,
На чуж╕й робот╕.
Дн╕про, брат м╕й, висиха╓,
Мене покида╓,
╤ могили мо╖ мил╕
Москаль розрива╓.

А ось (у посланн╕ «╤ мертвим, ╕ живим...») — про соц╕альн╕ кривди у виконанн╕ «оглухлого» панства, не здатного почути лихо тих, кого воно визиску╓:

Кайданами м╕няються,
Правдою торгують.
╤ Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжк╕ ярма...

Слова знайдено так╕, що важко сказати, де зак╕нчу╓ться б╕ль ╕ почина╓ться лють...
Нагадування про Господа в Шевченковому посланн╕ звучать як рефрен. Поет пост╕йно нагаду╓ про Божий суд, про те, що примноження зла на земл╕ р╕внозначне зневаз╕ до Господа. В╕н ╕ в ╕нших творах не раз апелюватиме до християнсько╖ св╕домост╕ тих, кому адресувалися його слова. Авторитет Бога, його запов╕дей видавався йому найголовн╕шим, найсильн╕шим, — може, нав╕ть останн╕м аргументом у полем╕ц╕ з тими, хто чинить зло.
Щоправда, не забував Шевченко й про суд земний, прозоро натякаючи на помсту посполитого люду, доведеного до меж╕ в╕дчаю, що його сл╕д було б назвати екзистенц╕йним:

Орють лихо,
Лихом зас╕вають.
А що вродить? Побачите,
Як╕ будуть жнива!
Схамен╕ться, недолюди,
Д╕ти юродив╕!

У Шевченкових ╓рем╕╖адах неважко почути адресовану блудним синам Укра╖ни погрозу страшним судом, що вершитиметься уже й не на небесах, а на земл╕:

Схамен╕ться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Закован╕ люде,
Настане суд, заговорять
╤ Дн╕про, ╕ гори!
╤ потече стор╕ками
Кров у син╓ море
Д╕тей ваших...

Шевченко не шука╓ меж для свого лютого сарказму — в╕н в╕щу╓ страшний пароксизм помсти «немудрого» й «невченого» простолюду, криваву стих╕ю, апокал╕псис, який неминуче настане, якщо «д╕ти юродив╕» не схаменуться.
Але уявлення про помсту не залишалося в Тараса Шевченка незм╕нним. То в молодост╕ в╕н кликав «добре вигострить сокиру та й заходиться вже будить хиренну волю»; то у «Запов╕т╕» в╕н моб╕л╕зував скривджених гаслом порвати кайдани ╕ окропити ╖х «вражою злою кров’ю», — а ось в одному з останн╕х в╕рш╕в Шевченка в картин╕ оновлення, що гряде, з’явилися дещо ╕нш╕ ╕нтонац╕╖ ╕ слова: згадавши сокиру, поет цього разу мовби заперечив самому соб╕ (хоча загалом картина помсти залишалася гр╕зною). ╤шлося про алегоричний «старий дуб», поточений шаш╕ллю:

А од кор╕ння тихо, любо
Зелен╕ парост╕ ростуть.
╤ виростуть; ╕ без сокири
Аж зареве та загуде
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон,
порве порф╕ру,
Роздавить вашого кумира,
Людськ╕╖ шашел╕. Няньки,
Дядьки отечества чужого.

«Козак безверхий» тут символ╕зу╓ «посполите» — поки що безел╕тне! — укра╖нське буття, що, зрештою, не може тривати в╕чно саме так, у безладност╕ й безнад╕╖. Шевченко в╕щу╓ неминуче настання ╕ншого життя, тож в╕рш завершу╓ться окрайцем майбутньо╖ ╕дил╕╖, зд╕йснено╖ мр╕╖ — мовби перед внутр╕шн╕м зором поета знову замерехт╕в його «садок вишневий».
Мотив суду звучить ╕ в «Давидових псалмах» Шевченка. «Земних владик» тут судить «Небесний Владика», причому знову — за соц╕альн╕ кривди:

«Доколи будете стяжати
╤ кров невинну розливать
Людей убогих? А багатим
Судом лукавим помагать?»

Остання репл╕ка Господа особливо показова — «про лукавий суд», що обслугову╓ багатих, а не закон. Псалом завершу╓ться характерним зверненням до Бога: «Встань же, Боже, суди землю / ╤ судей лукавих». Ц╕лком очевидно, що йдеться не про якусь однократну д╕ю: ось уже й нам зрозум╕ло, що «Небесному Владиц╕» роботи у цьому напрямку вистачить надовго.

Запов╕дь п’ята. Остер╕гайтеся московських об╕йм╕в.

Настирлив╕ пол╕тичн╕ об╕йми в певних ситуац╕ях схож╕ на запрошення до «╕нтеграц╕йних процес╕в». Про те, чим вони зак╕нчуються, Тарас Шевченко писав не раз. У поем╕ «Великий льох» три душ╕ д╕воч╕ карають себе за мимов╕льн╕ гр╕хи. Одна — за те, що перейшла з в╕драми вповн╕ шлях Богданов╕ Хмельницькому, коли «в╕н ╖хав у Переяслав Москв╕ присягати...». Друга — що «Царев╕ московському Коня напо╖ла» (себто — Петров╕ ╤ напередодн╕ спалення ╕ сплюндрування Батурина). Третя — за те, що усм╕хнулася Катерин╕ II, коли та пливла «В Кан╕в по Дн╕пров╕». З тих малих, начебто зовс╕м м╕зерних, гр╕х╕в, за лог╕кою автора «Великого льоху», ╕ постала драматична м╕стика укра╖нсько╖ ╕стор╕╖ — втрата вол╕.
Як сатира на ╕мперське «ощасливлення» п╕дкорених народ╕в сприймалася ╕ сприйма╓ться Шевченкова поема «Кавказ». У н╕й виразно чу╓ться полем╕ка з Пушк╕ним як автором «Кавказского пленника» та в╕рша «Клеветникам России» з характерною для них глориф╕кац╕╓ю м╕л╕тарного п╕дкорення Рос╕╓ю народ╕в Кавказу ╕ Польщ╕. Як в╕домо, поему «Кавказ» Шевченко присвятив сво╓му другов╕ Якову де Бальмену, вбитому на в╕йн╕ Рос╕╖ з Чечнею. Поет подумки звертався до нього з╕ словами туги й скорботи: «М╕й Якове добрий! Не за Укра╖ну, А за ╖╖ ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить 3 московсько╖ чаш╕ Московську отруту!». Смуток цих сл╕в — подв╕йний: Шевченков╕ жаль втраченого молодого життя, але в╕н тужить ще й в╕д того, що це марна втрата, що кров Якова не за р╕дний край пролита: ╖╖ випив невситимий молох московського самодержавництва...

Запов╕дь шоста. Знаходьте в соб╕ сили, щоб бути одностайними бодай перед зовн╕шн╕ми загрозами.

Про одностайн╕сть як про джерело сили йдеться у в╕рш╕ «Холодний Яр»:

У Яр тойд╕ сходилися,
Мов ╕з хреста знят╕,
Батько з сином
╤ брат з братом
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.

Натом╕сть у поемах «╤ржавець» та «Чернець» Шевченко роздуму╓ про траг╕чну нездатн╕сть ватажк╕в порозум╕тися м╕ж собою. Як символ роз’╓днаних сил йому «явилися» ╤ван Мазепа ╕ «фаст╕вський полковник» Семен Пал╕й. Сумним ф╕налом ╖хн╕х протистоянь став р╕к 1709-й, зв╕дси — скруха, досада, а найголовн╕ше — г╕рк╕ докори поета:

Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати?
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фаст╕вським
полковником
Гетьмана ╓днали.

За брак одностайност╕ Шевченко докоря╓ обом: ╕ Пал╕ю, й Мазеп╕. Але не т╕льки ╖м: за цими двома ╕менами — посполитий люд, «ми». «Якби були одностайне стали»; якби «з фаст╕вським полковником гетьмана ╓днали», — це сказано про всю нац╕ю, про нас.

Запов╕дь сьома. Дорож╕ть волею, а коли ╖╖ нема╓ навколо, — внутр╕шньою свободою дорож╕ть.

Поез╕я Тараса Шевченка — це, як сказали б у Ки╓в╕ ╕ Львов╕, ц╕ла «Харт╕я в╕льно╖ людини». Вз╕рцем в╕льно╖ людини для нього був Ян Гус, ╓ретик, професор Празького ун╕верситету, пропов╕дник, який п╕дн╕с голос на захист р╕дно╖ в╕ри, за що й був спалений ╕нкв╕зиц╕╓ю. Самопожертва Яна Гуса тим б╕льше вража╓, що сам в╕н добре розум╕в: л╕д страху та несвободи не одразу покине «простих людей», а хтось ╕з них ще й хмизу п╕дкине до вогнища, на якому спалюють «╓ретика»... Але все одно: хтось-таки мусить будити темних...
За Шевченковою лог╕кою, ╓ щось страшн╕ше за неволю обставин. Це «щось» — неволя внутр╕шня, тюрма, збудована у власн╕й душ╕. Про це, про життя як в╕чний моральний виб╕р, в╕н писав у в╕рш╕ «Минають дн╕, минають ноч╕...», звертаючись до дол╕ з пристрасним благанням:

Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
╤ гнилою колодою
По св╕ту валятись.
А дай жити, серцем жити
╤ людей любити,
А коли н╕... то проклинать
╤ св╕т запалити!
Страшно впасти
у кайдани,
Умирать в невол╕,
А ще г╕рше — спати, спати
╤ спати на вол╕,
╤ заснути нав╕к-в╕ки,
╤ сл╕ду не кинуть
Н╕якого, однаково,
Чи жив, чи загинув!

Отак╕ разюч╕ моральн╕ альтернативи. Сон душ╕, як в╕домо, породжу╓ чудовиськ або ж робить людину мертвою заживо. Тому й читаються ц╕ Шевченков╕ рядки як в╕дчайдушний порив до свободи ╕ того в╕чного неспокою серця, який ╕ ╓ життям.

Запов╕дь восьма. Не заздр╕ть багатим.

4 жовтня 1845 року Тарас Шевченко написав в╕рш, що так ╕ назива╓ться: «Не завидуй багатому...». «Не завидуй багатому: Багатий не ма╓ Н╕ приязн╕. Н╕ любов╕ — в╕н все те найма╓». А у ф╕нал╕ в╕рша — неспод╕ване сумовито-сто╖чне узагальнення: «Не завидуй же н╕кому. Дивись кругом себе: Нема раю на вс╕й земл╕. Та нема й на неб╕...».
Шевченко знав, що убог╕сть породжу╓ зл╕сть, а багатство — несит╕сть. Несит╕сть же входила до числа найб╕льших порок╕в у Шевченковому моральному катех╕зис╕ — на противагу праведност╕, що передбача╓ в╕рн╕сть християнським чеснотам.

Запов╕дь дев’ята. В╕рте в свою будущину — всупереч безнад╕╖ в╕рте.

Шевченков╕ мр╕яння нагадують як╕сь апостольськ╕ чаклування: зда╓ться, що в╕н нав╕ю╓, виклика╓ над╕ю, запалю╓ знев╕рених сво╓ю в╕рою у будущину. Ск╕льки раз╕в уява поета малювала картини укра╖нського щастя; нав╕ть найгостр╕ш╕ його твори осяян╕ мр╕╓ю про «св╕т ясний невеч╕рн╕й», який колись-таки «тихо зас╕я╓». Як ╕ належить пророков╕, в╕н не м╕г, не мав права залишати св╕й ╕ без того стражденний народ наодинц╕ з в╕дча╓м. В╕н мр╕яв сам — ╕ запалював тих, хто чув його слово, сво╓ю мр╕╓ю про ╕ншу, кращу, щаслив╕шу Укра╖ну.

Запов╕дь десята. Возлюб╕ть Укра╖ну.

У царськ╕й Рос╕╖, а пот╕м ╕ в СРСР, любити Укра╖ну дозволялося, проте т╕льки у спец╕ально в╕дведених м╕сцях. Наприклад, у каземат╕. Саме в петербурзькому каземат╕ Тарас Шевченко написав в╕рш «Чи ми ще з╕йдемося знову?», який нагаду╓ тиху розмову поета з друзями по братству. Проте «через голови» братчик╕в Шевченко звертався ╕ до нас:

Смир╕теся, мол╕тесь Богу
╤ згадуйте один другого.
Свою Укра╖ну люб╕ть,
Люб╕ть ╖╖… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За не╖ Господа мол╕ть.

Шевченко не раз називав Укра╖ну Мат╕р’ю: то «заплаканою», то «усм╕хненою», то схиленою у благословенн╕ над сво╖ми «д╕точками» — ╕ тими, що любили ╖╖ з колиски, ╕ тими, що повернулися до не╖, переставши бути «байстрятами». Шевченко залишав шанс ╕ для них, скликав ус╕х заблуканих ╕ нев╕рних: шукайте ╕ знайд╕ть захований скарб; вертайтеся до сво╓╖ Матер╕! ╤ нав╕ть Бога брав у сп╕льники в тих сво╖х заклинаннях: «Бо хто мат╕р забува╓, Того Бог кара╓, Того д╕ти цураються, В хату не пускають».
╤ це особливо вража╓ в Шевченков╕: в╕д болю в╕н м╕г стати злим, проте не жорстоким. В╕д жорстокост╕ й холоду в╕н рятувався великою любов’ю до Матер╕, розтоплюючи нею нав╕ть байдуж╕ та забудькуват╕ душ╕. Шевченко н╕коли не вибудовував з╕ сво╓╖ любов╕ кел╕ю для сам╕тника. В╕н радше зводив високу сторожову вежу, з яко╖ вимахував смолоскипом, розсипаючи ╕скри довкола. Шмагаючи не раз «правнук╕в поганих», в╕н в╕рив у можлив╕сть прозр╕ння засл╕плених ╕ заблуканих.
19 грудня 1845 року в сел╕ В’юнище Тарас Шевченко пересп╕вав Давидов╕ псалми, ╕ в 136-му псалм╕ сказав так: «╤ коли тебе забуду, ╢русалиме, забвен буду...».
Ц╕ слова напрошуються на те, щоб бути перефразованими: коли тебе забудемо, Тарасе, забвенн╕ будемо. Забвенн╕ — якщо не будемо час од часу скидати з себе марноту людську ╕ думати про те, про що думав в╕н; якщо не возлюбимо свою, нашу, хоч ╕ вимучену «байстрятами», але все одно в╕чну Укра╖ну так, як в╕н хот╕в, щоб ми любили ╖╖...

Володимир ПАНЧЕНКО,
професор Нац╕онального ун╕верситету «Ки╓во-Могилянська академ╕я»

(В основ╕ статт╕ — допов╕дь, виголошена на урочист╕й Академ╕╖ з нагоди 199-о╖ р╕чниц╕ в╕д дня народження Тараса Шевченка у Льв╕вському нац╕ональному ун╕верситет╕ ╕м. ╤вана Франка).

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13085

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков