"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема "Українці мої..."
#14 за 04.04.2014
Р╤ЗДВО ВАСИЛЯ СТУСА
Незламн╕
Мама ╥лина виношувала його, коли чинився великий терор, який забрав найкращих, найзд╕бн╕ших, найрозумн╕ших. Породила сина на саме Р╕здво Христове року Божого 1938-го. ╤ не посм╕ла записати його сьомим с╕чня, записала шостим. Але таки дала йому ╕м’я Василь. ╤м’я ж це грецькою — Базилеос — означа╓ «володар», «господар», «цар». Це додаткова ласка Божа, щастя. Але кому багато да╓ться, з того багато й спита╓ться. «В Укра╖н╕, — казав Василь, — чи не кожна четверта мат╕р назива╓ свого сина цим ╕менем, п╕дсв╕домо карбуючи потяг до конче необх╕дно╖ нам, щоб вижити, державност╕». Ма╓мо 5 с╕чня Василя Чумака, 8 с╕чня Василя Симоненка. У Ки╓в╕ вже стало традиц╕╓ю справляти 14 с╕чня свято Р╕здвяних Васил╕в у Ки╖вському м╕ському будинку вчителя ╕ вручати на ньому прем╕ю ╕мен╕ Василя Стуса. …Якось в останн╕й р╕к свого земного, ба, Шевченк╕вського 47-р╕чного в╕ку, на Урал╕, в табор╕ особливого режиму Кучино, Василь питав при мен╕ глибоко в╕руючого д╕да Семена-покутника: — А що то ╓ чолов╕ков╕ — народитися на таке велике свято? — Це додаткова ласка Божа, щастя, — сказав д╕до. — Але кому багато да╓ться, з того багато й спита╓ться. Тих «знакомитих дат» у Стуса ст╕льки, що вистачило б на святого. 4 вересня 1965 року в╕н виступив на захист заарештованих у серпн╕ «ш╕стдесятник╕в» у к╕нотеатр╕ «Укра╖на». Виступ був приурочений до «дня концтабор╕в»: 5 вересня 1918 року нарком юстиц╕╖ Рос╕йсько╖ Федерац╕╖ Д. Курський, керуючий справами Раднаркому В. Бонч-Бру╓вич ╕ нарком внутр╕шн╕х справ Г. Петровський (той самий «добрий» д╕дусь в окулярах, що донедавна каменем сид╕в б╕ля Парламентсько╖ б╕бл╕отеки в Ки╓в╕) п╕дписали декрет Раднаркому про червоний терор. В╕н тривав 73 роки. Р╕вно через 20 рок╕в п╕сля виступу в к╕нотеатр╕ «Укра╖на» Василь загине в карцер╕ — в╕д голоду ╕ холоду. Або ще: уноч╕ п╕сля п╕дписання 1 серпня 1975 року прик╕нцевого акта Гельс╕нсько╖ наради НБС╢ стався в Стуса прорив ст╕нки шлунка. Це було в табор╕ Барашево, що в Мордов╕╖. В╕н хот╕в вийти з барака, але знепритомн╕в ╕ впав. Чорнов╕л з друзями взяли його на простирадла ╕ понесли на вахту. А там кричать: «Стой! Стрелять буду!». Операц╕ю, п╕д час яко╖ Стус ледь не помер, зробили в тюремн╕й л╕карн╕ ╕мен╕ ╤. Гааза в Лен╕нград╕ 10 грудня — якраз на День прав людини. А р╕вно за десять рок╕в до того в╕н одружився з Валентиною Попелюх. Отак╕ «знакомит╕ дати».
Те, що було за смертю, я сп╕знав, всю силу та╓мничого д╕яння, весь морок неба ╕ твань земл╕ движку. ╤ тяжко жити, цим знанням п╕дперши свою оселю, витрухлу на пустку...
Якось показував Василь зн╕мок, зроблений у Львов╕ на Коляду 1972 року, либонь, 9 с╕чня. Сто╖ть, скрушно прихиливши голову до одв╕рка. У мене нема такого зн╕мка. ╢ ╕нший, тод╕ ж знятий. Щойно повернувся Стус у Ки╖в, у д╕м на Льв╕вськ╕й вулиц╕, 62, квартира 2... Вт╕м, будиночка цього вже нема. Там, у Святошин╕, пролягла Окружна дорога, а м╕сце того будиночка вже хтось прикупив ╕ будуватиме там «ув╓с╓л╕т╓льни╓ зав╓д╓н╕я». А 12 с╕чня 1972 року КГБ вчинив новий пок╕с укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖. За ╜ратами опинилися Василь Стус, ╤рина Калинець ╕ Стефа Шабатура... 11 с╕чня 1977 року Василь вирушав ╕з табору, що в селищ╕ Л╓сном у Мордов╕╖, на заслання. Заварили ми ц╕лу 50-грамову пачку чаю на три л╕три окропу — пишн╕ були випровадини. Майже два м╕сяц╕ етапу — ╕ 5 березня опинився в╕н у селищ╕ ╕мен╕ Матросова в Магаданськ╕й област╕. Якраз у р╕чницю смерт╕ Стал╕на. Там в╕н працював у золотовидобувн╕й штольн╕. Як ото декабристи, як╕ «╕з нор золото виносять, щоб пельку залити неситому» (Тарас Шевченко). Перепоховання Стуса, Литвина ╕ Тихого 19 листопада 1989 року под╕бне до перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1861 року... У р╕здвяний веч╕р 1983 року, якраз на день свого народження, в табор╕ особливого (камерного) режиму на Урал╕ Стуса кинули в карцер. За що? Напередодн╕ Василь звернувся до чергового пом╕чника начальника колон╕╖ кап╕тана Ляпунова, щоб дов╕датися про долю вилучених недавно п╕д час обшуку папер╕в, на як╕ не видали н╕якого документа. Одночасно посадили й естонця Марта Н╕клуса. — Василь, где ты? На крыше? — Н╕клус недавно вичитав, що в як╕йсь кра╖н╕ в’язн╕ позалазили на дах тюрми ╕ начальник не знав, як ╖х зв╕дти позн╕мати. Наших би ╖м фах╕вц╕в... — У як╕йсь душогубц╕... ╕мен╕ Лен╕на-Стал╕на... Я стою коло дверей сво╓╖ 17-╖ камери, дослухаюся, переказую сп╕вкамерникам, що чути. Наглядач╕ гримають на Н╕клуса ╕ Стуса, але розбурхана, ображена Василева душа не зна╓ впину. Тод╕ вмикають гучномовець, зумисно для цього встановлений у коридор╕. ╤ все ж Василь у перерв╕ м╕ж мовою диктор╕в устиг прокричати: — Хто не братиме участ╕ в голод╕вц╕ 12 с╕чня — той боягуз! Цей день з ╕н╕ц╕ативи В’ячеслава Чорновола ми в╕дзначали 1975 року як День укра╖нського пол╕тв’язня. Про нам╕р тримати голод╕вку або подавати заяву протесту ми вже один одного ╕нформували, але, зг╕дно з зек╕вською етикою, кожен сам соб╕ вир╕шу╓, як йому чинити. Тож мене здивували ц╕ слова. Тод╕ Юр╕й Литвин мен╕ бол╕сно зауважу╓: — Василю, не можна поета м╕ряти однаковою з╕ вс╕ма м╕ркою. Поет живе у сво╓му св╕т╕, нам не в╕домому, тому ми не ма╓мо права його осуджувати з╕ сво╓╖ рац╕онал╕стично╖ веж╕, бо ризику╓мо помилитися... Так мен╕ в╕дкрилася ще одна ╕стина. П╕сля карцера Василев╕ оформили р╕к одиночки, де ще не раз саджали в карцер, ╕ т╕ доби доплюсовували пот╕м до того року, тож вийшов в╕н зв╕дти аж у лютому 1984 року, ╕ ми з ним пробули у 18-й камер╕ п╕втора м╕сяця. В╕н жив у режим╕ пост╕йного крайнього напруження ╕ хот╕в, щоб такими були й ╕нш╕. — Василю, — пояснював я йому, — не можу я бути таким, як ви. Я здатний на екстремальн╕ вчинки, але протягом короткого часу. Не можу я бути в стан╕ конфронтац╕╖ пост╕йно. Не можу я пост╕йно палахкот╕ти, але я годен ще багато л╕т чад╕ти, хай ╖м дим оч╕ ви╖да╓... Василь працював у далек╕й в╕д мене камер╕, до нього важко було докричатися, але я одного разу чув через кватирку, як ╕ Левко Лук’яненко йому гукав ╕з далеко╖ камери: — Якщо ми приймемо р╕шення самоспалитися, то я готовий. Але на довготривал╕ зусилля я вже не годен. Не маю сили. Та нав╕ть ╕ п╕сля цього Василь сказав: — Б╕да мен╕ з цими «плохими» в╕вцями. Ск╕льки сидиш — усе на них оглядайся. Але про того ж Лук’яненка якось сказав був у присутност╕ мене ╕ д╕да Семена-покутника, киваючи в б╕к його камери: — Ото Чолов╕к! Це звучало по-╓вангельському: «Се Челов╕к!» В «одиночц╕» тяжч╕ умови, але ма╓ш самоту. Д╕ставши книжечку в╕рш╕в Р╕льке н╕мецькою мовою, в╕н узявся перекладати його елег╕╖. Працював «запоями», ночами спати не м╕г — добре, що в камер╕ ╕ вноч╕ св╕титься. А камера його була в сам╕м куточку барака: декотро╖ ноч╕ наглядач╕ туди й не заглядали. Та й чути ╖х, коли йдуть. Якщо, звичайно, не п╕дкрадаються. Тож часом уранц╕ в╕дчиняються двер╕: — Ну, Стус, давай, что ти там насоч╕нял за ночь. Стус мовчки ста╓ в кутку, у гол╕й камер╕ н╕де щось сховати... Того зошита нема. Як нема ╕ зошита в блакитн╕й обкладинц╕, названого в останн╕х листах «Птах душ╕». Той «Птах» не вилет╕в ╕з-за ╜рат. Це ще один злочин рос╕йського ╕мпер╕ал╕зму проти укра╖нсько╖ культури. «Стусова творч╕сть — як дерево з обрубаною вершиною», — каже Михайлина Коцюбинська. ...Якось у задум╕ сказав: — Якщо нас коли-небудь ╕ згадають, то як мученик╕в. Як таких, що в годину люту посм╕ли залишитися самими собою. ╤ десь там маленькими буквами напишуть, що той ╕ той ще й в╕рш╕ писав. Хто зна╓, читачу, який б╕льший з його подвиг╕в: в╕рш╕, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував в╕н сво╓╖ ранньо╖ смерт╕, то й в╕рш╕ його були б ╕накш╕. Лиша╓ться в╕д Василя, перш за все, поез╕я як зматер╕ал╕зований у слов╕ б╕ль свого часу, н╕, пра╕сторичний, в╕чний б╕ль стражденно╖ людини, б╕ль Укра╖ни. Вона найвиразн╕ше мовила сучасникам ╕ нащадкам його вустами. В╕н в╕дчував епоху тонко ╕ гостро й точно пророкував майбутн╓.
Ще к╕лька л╕т — ╕ ув╕рветься в’язь. Колючий др╕т ув╕йде в сни д╕точ╕, ╕ вс╕ назнаменовання пророч╕ захочуть окошитися на нас. Червона барка в чорноводд╕ доль загубиться. ╤ фен╕кс довгоногий тебе принесе в ясн╕ чертоги в╕д самоволь, покори ╕ недоль. А все тоте, що виснив у житт╕, як рить, проб’╓ться на плит╕ могильн╕й, бо ж ти ╓си тепер дов╕ку в╕льний, роз╕п’ятий на чорному хрест╕.
Василь ОВС╤╢НКО («Укра╖на молода»)
Василь СТУС
* * * О вороже, коли тоб╕ проститься Гик передсмертний ╕ тяжка сльоза розстр╕ляних, замучених, забитих по соловках, сиб╕рах, магаданах? Державо тьми ╕ тьми, ╕ тьми, ╕ тьми! Ти крутишся у гадину, в╕дколи тобою неспокутний трусить гр╕х ╕ докори сумл╕ння дух потворять. Казися над проваллям, балансуй, ус╕ стежки до себе захаращуй, бо добре зна╓ш — гр╕шник усесв╕тн╕й — св╕т за оч╕ од себе не втече. Це божев╕лля пориву, ця рвань всеперелет╕в — з пекла ╕ до раю, це надвисання в смерть, оця жага розтл╕нного весь б╕лий св╕т розтлити ╕ все товкти, товкти збол╕лу жертву, щоб вирвати прощення за сво╖ жахлив╕ окрутенства — то занадто позначене по душах ╕ хребтах. Тота сльоза тебе ╕спопелить ╕ лютий зойк завруниться стожало ланами й луками. ╤ ти збагнеш обнав╕сн╕лу всенищ╕вн╕сть роду. Володарю сво╓╖ смерти, доля — Всепам’ятка, всечула, всевидюща — н╕чого не забуде, н╕ простить. * * * Церква свято╖ ╤рини криком кричить ╕з ╕мли. Мабуть, тоб╕ вже, м╕й сину, зашпори в душу зайшли. Ск╕льки набилося туги! Чим я ╖╖ розведу? Ж╕нку лишив — на наругу, маму лишив — на б╕ду. Р╕дна сестра, як зигзиця, б’╓ться об мури грудьми. Глипа╓ оком в’язниця, наче сова ╕з п╕тьми. Ки╖в за ╜ратами, Ки╖в весь у квадрат╕ в╕кна. Пох╕д почався Бати╖в, а чи орда нав╕сна? Мороком горло огорне — ан╕ тоб╕ продихнуть. Здрастуй, б╕до моя чорна, здрастуй, страсна моя путь.
ПАМ’ЯТ╤ М. К. ЗЕРОВА
Колеса глухо стукотять, мов хвиля об паром, стр╕чай, товаришу Хароне, з лихом ╕ з добром. Колеса б’ють, колеса б’ють, кудись торують путь, уже й додому не вернуть, додому — не вернуть. Колеса глухо стукотять, колеса стукотять в христа, в вождя, в ус╕х божат ╕ в мать, ╕ в перемать. Москва, гора Ведмежа, Кем ╕ Поп╕в-остр╕в — шлях за ╜ратами, за вартами, розбухлий на сльозах. ╤ знову Вятка, Котлас, Усть — Вим. Дал╕ — до Чиб’ю, рад-соц-концтабор╕в союз, котрий Господь забув. Диявол теж забув. Тепер тут править ╕нший бог: марксист, расист ╕ людожер один — за трьох. Москва — Чиб’ю, Москва — Чиб’ю, печорский концентрак споруджу╓ нову добу на кров╕ ╕ к╕стках.
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13082
|