Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4075)
З потоку життя (7212)
Душі криниця (3864)
Українці мої... (1531)
Резонанс (1697)
Урок української (999)
"Білі плями" історії (1792)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
╢ВАНГЕЛ╤╢ В╤Д ПРОФЕСОРА ЖАДЬКА
Слово «╢вангел╕╓» означа╓ «добру новину», яка поряту╓ людство в╕д...


╢ВРОПЕЙСЬКИЙ ГЕРОЙ УКРА╥НИ
Григор╕я Орлика можна назвати ╓вропейським геро╓м. В╕н син гетьмана-мазепинця Пилипа Орлика ╕...


«СПИСОК» КАТЕРИНИ: РУЙНАЦ╤Я ДЕРЖАВНОСТ╤, ПОКР╤ПАЧЕННЯ УКРА╥НЦ╤В, ЖОРСТКА РУСИФ╤КАЦ╤Я
Тож Катерина ╤╤ в Одес╕ – це не ст╕льки частина «исторического облика нашего...


ДОЛЯ КРЕЙСЕРА «ПАМ’ЯТЬ МЕРКУР╤Я» ТА ЙОГО КОМАНДИРА
Команда крейсера заздалег╕дь прийняла р╕шення п╕дняти над кораблем укра╖нський прапор, але...


«Я ТЕБЕ ПОРОДИВ, Я ТЕБЕ ╤ ВБ’Ю!», АБО ЯК УКРА╥НЦ╤ СТВОРИЛИ ╤ ЗРУЙНУВАЛИ ╤МПЕР╤Ю
Йдеться не так про «Тараса Бульбу», як про Рос╕йську ╕мпер╕ю, що виникла р╕вно 300...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#14 за 04.04.2014
ДО Б╤ЛИХ ВЕДМЕД╤В
Олесь ЛУП╤Й

Пережите

Кожн╕й людин╕, мабуть, визначено пережити важк╕, а то й траг╕чн╕ дн╕, т╕льки у р╕зний час — одному в дитинств╕, ╕ншому в молодост╕, ще ╕ншому у зр╕лому в╕ц╕... Я зазнав такого випробування у дитяч╕ роки на Льв╕вщин╕, де тод╕шня влада вела геноцид проти м╕сцевого населення. Т╕льки ╕з нашого села Нова Кам’янка Жовк╕вського району було вивезено до Сиб╕ру двадцять с╕м родин, серед них ╕ нашу с╕м’ю.
Про т╕ траг╕чн╕ под╕╖ ╕ мо╖ спогади. Тут н╕чого не вигадано, лише зм╕нено пр╕звища к╕лькох людей з етичних м╕ркувань: не хочу ранити душ╕ нащадк╕в тих, хто заповзято впроваджував радянський спос╕б життя у нашому кра╖. Пропоную уваз╕ читач╕в один ╕з розд╕л╕в автоб╕ограф╕чного твору.
 Автор

Олесь ЛУП╤Й
ДО Б╤ЛИХ ВЕДМЕД╤В

Десь невдовз╕ по в╕йн╕ у нашому сел╕ з’явилася молода худорлява ж╕нка з ластовинням на бл╕дому подовгастому обличч╕. Була вона ╕з в╕ддалених кра╖в, бо зовс╕м не знала нашо╖ мови, розмовляла т╕льки по-рос╕йському ╕ дуже сердилася, якщо ╖╖ не розум╕ли. Чомусь призначили ╖╖ б╕бл╕отекаркою у хат╕-читальн╕, так н╕би н╕хто ╕з м╕сцевих мешканц╕в не м╕г виконувати ц╕╓╖ роботи, а були в нас випускники ╕ Рава-Русько╖, ╕ Сокальсько╖ г╕мназ╕й. До не╖, як розпов╕дали люди, часто заходили представники з району, м╕л╕ц╕онери, а пот╕м хтось ╖╖ убив серед ноч╕. Одн╕ казали, що це зробили повстанц╕*, ╕нш╕ — що сам╕ ж енкаведисти. Наступного дня на майдан перед церквою з╕гнали мало не вс╕х селян, учн╕в та вчител╕в. «Виступав якийсь кер╕вник ╕з району, а бровастий смаглявий оф╕цер усе тикав пальцем у нас ╕ к╕лька раз╕в, аж бризкаючи слиною, повторив: «Вс╓х вас надо на Кур╕ли сослать. На Кур╕ли вас, на Кур╕ли!». Ми, мал╕, запитували одне в одного, що таке «Кур╕ли», аж поки не почули в╕д старшокласник╕в: «Острови б╕ля Япон╕╖...». ╤ погляд кожного н╕би промовляв: «А за яку провину так далеко нас?».
╤ ось у сел╕ все част╕ше заговорили про виселення. Ран╕ше ╕ слово це р╕дко вживали. А то ╕ вдень, ╕ ввечер╕ було т╕льки й чути «виселення» та «виселення», правда, ще додавали «до Сиб╕ру», «на Воркуту», «на Колиму», «до б╕лих ведмед╕в». Люди перепов╕дали листи в╕д тих, кого вивезли ран╕ше, одразу по в╕йн╕, яких страждань вони зазнали у дороз╕ й на спецпоселенн╕, де без ╖ж╕ ╕ теплого одягу немало загинуло. ╤з острахом заговорили про виселення й д╕ти — одного ранку не прийшли до школи дво╓ хлопчик╕в в╕д Шкоропад╕в ╕ д╕вчинка в╕д Кулинич╕в, виявилося, що напередодн╕ ╖хн╕ родини посадили на в╕йськов╕ машини ╕ повезли нев╕домо куди.
У передчутт╕ страшно╖ б╕ди знемагала ╕ наша с╕м’я. Невдовз╕ перед тим загинув тат╕в брат Михайло Луп╕й, який був одним ╕з районних пров╕дник╕в ОУН ╕ пол╕твиховником сотн╕ Ема.
Батьки з ранку до ноч╕ працювали на полях, а перед сном д╕лилися почутим од сус╕д╕в ╕ родич╕в. ╤нколи ╕з Рави-Русько╖ при╖жджав наш найстарший брат Гринь, який там знайшов соб╕ роботу, а невдовз╕ ще зовс╕м юний, в╕с╕мнадцятил╕тн╕й, одружився. В╕н ╕ порадив батькам продати все господарство ╕ майно та пере╖хати до м╕ста. Тато в╕дразу погодився, а мама вперлася: «Що я там робитиму? Тут господарство, поле, а там — панам п╕длоги мити? Н╕коли!». Нам, малим, звичайно, хот╕лося жити ближче до Гриня, а з другого боку, ми трохи побоювалися: там був зовс╕м ╕нший св╕т — багатолюддя, скупчення високих будинк╕в, машин. Та, власне, нашою думкою н╕хто й не ц╕кавився.
Так дожили ми до наступного л╕та. Батьки готувалися до жнив, у школ╕ нас в╕дпустили на кан╕кули. А тут селом прокотилася недобра в╕сть про те, що збирати врожай на сво╖х нивах вже не можна — буде колгосп. Обурен╕ люди гуртувалися по хуторах, протестували, а то хтось порадив, щоб ж╕нки (мовляв, ╖х н╕хто не рушить) п╕шли до с╕льради. Довго не думаючи, так ╕ зробили. А там ╖х чекали енкаведисти. Хто вт╕кав, того здоганяли на мотоциклах. Ус╕х заарештували «за орган╕зац╕ю бунту» ╕ зачинили у школ╕. Серед них була ╕ наша мама.
З того часу й почалися наш╕ ще б╕льш╕ страждання. Тато перед тим на с╕ножат╕ поранив соб╕ руку, ╕ весь тягар домашн╕х роб╕т л╕г на нас ╕з сестрою Мар╕йкою. Ми ╕ варили, ╕ в хат╕ прибирали, ╕ худобу доглядали. Нема╓ бажання описувати, яка то була ╖жа, яке прибирання, яке доглядання. ╤ все ж ми якось управлялися, кр╕м того, я майже щодня носив передачу мам╕ до школи, що на той час стала тюрмою. Одного разу, ув╕йшовши на подв╕р’я, я був приголомшений побаченим: ╕з навст╕ж в╕дчинених шк╕льних дверей два енкаведисти вивели п╕д руки закривавленого чолов╕ка, встромили його голову у в╕дро з водою, у те в╕дро, з якого ми п╕д час перерв пили воду. Зв╕дти вихлюпувала яскраво-червона густа маса. Я стояв, зац╕пен╕лий, боячись зрушити з м╕сця.
— Вот т╓б╓, банд╕т, вот! — сердито говорив дебелий енкаведист ╕з гачкуватим носом. — Буд╓ш вступать в колхоз?
— Та я не проти, — по хриплуватому голосу я нарешт╕ вп╕знав нашого сус╕да Федора Мацька.
— Ти н╓ прот╕в ╕л╕ буд╓ш?
— Поб╕йтеся Бога, он дитина дивиться...
— ╤ пускай смотр╕т, пускай зна╓т, кто прот╕в колхоза, — сказав ╕з зловт╕хою дебелий енкаведист, а другий, рудий, приземкуватий, ураз нахмурив брови ╕ гаркнув на мене:
— А ти что зд╓сь д╓ла╓ш? Пошол вон!
Я посп╕шив в╕д╕йти, але ще довго мою душу ранили важк╕ стогони побитого Мацька. Пот╕м довелося нипати поза городами, щоб наблизитися до школи з ╕ншого боку ╕ через знайомих передати мам╕ клуночок ╕з скромною поживою.
Дорогу б╕ля школи люди намагалися обминати, н╕хто довго не затримувався й б╕ля с╕льради чи продуктового магазину, вс╕ знали, що у такий час краще не потрапляти на оч╕ енкаведистам, уповноваженим ╕з району чи нав╕ть м╕сцевим кер╕вникам, бо саме вони й складали нов╕ списки господар╕в для виселення.
У той час, коли я наблизився до магазину, ╕з бокових дверей висунули на ╜анок голова с╕льради Бучок, секретар Станишин ╕ ще к╕лька ╖хн╕х пом╕чник╕в ╕з розчервон╕лими обличчями, мабуть, т╕льки-но добре п╕доб╕дали. Вони жваво про щось розмовляли, см╕ялися, жартували, так н╕би й не здогадувалися, що зовс╕м поряд катують невинних людей. Уперше тод╕ я ╖х по-справжньому зненавид╕в. Мабуть, мою зневагу в погляд╕ вловив Бучок, бо чомусь запитав у сво╖х колег:
— Чий то бахур п╕шов?
— Зда╓ться, Луп╕я Василя синок...
— А-а-а! — закопилив губу голова с╕льради ╕ в╕двернувся.
Я намагався чимскор╕ше проминути цих людей, аби, не доведи Боже, ще не причепилися ╕з якимись запитаннями.
Тим часом через майдан проб╕гло дв╕ вчительки ╕ теж жваво про щось розмовляли. ╤ знову защем╕ло в грудях в╕д ╖хньо╖ байдужост╕ до того, що нашу школу перетворили на тюрму, адже вони мешкали поблизу ╕, без сумн╕ву, чули викрики катованих батьк╕в ╖хн╕х школяр╕в. Невже вони мали певн╕сть, що саме так треба поводитися ╕з людьми, як╕ не хочуть вступати до колгоспу?
Вставати вдосв╕та було для нас нестерпною мукою, принаймн╕ татов╕ доводилося к╕лька раз╕в будити нас ╕з Мар╕йкою ╕ Славиком, ╕ т╕льки нагадування про страшний холодний Сиб╕р миттю п╕дн╕мало ╕з л╕жок. Дал╕ ми слухняно ще ╕з заплющеними очима одягалися ╕ навпомацки у потемках виходили на подв╕р’я. На той час тато встигав вигнати кор╕в, коней ╕ овець ╕з ста╓нь на передхаття, пот╕м хапав торбу з якоюсь ╖жею ╕ випроводжав нас ╕з подв╕р’я. Сестра ╕ братик тулилися до мене, як трохи старшого, ╕ так ми згуртованою тр╕йцею плелися за худобою, якою кермував тато, знаючи, що поки що в╕д нас н╕яко╖ корист╕ не буде.
За Ол╕ярниками у В╕льоцьких л╕сах повол╕ тонув бл╕дий окра╓ць м╕сяця, а за Пирятином н╕жним рум’янцем вкривалося крайнебо — св╕тало. Усе наше об╕йстя, город ╕ сад, як ╕ трава на паст╕внику, на с╕ножатях, висок╕ жита на нивах, — все аж вгиналося в╕д рясно╖ ср╕блисто╖ ╕ до безтями пахучо╖ роси. Вона, холодна, аж пекуча, швидко в╕дганяла сонлив╕сть, змушувала бути пильн╕шим й уважн╕шим до всього, що в╕дбувалося навколо. ╤ тод╕ в обшири нашого зору потрапляли й в╕ддален╕ кра╓види ╕нших хутор╕в, Милявський л╕с ╕ горбкувате поле за Струнами, зв╕дки простували люди, як╕ теж рятувалися в╕д виселення. Усв╕домлення того, що не т╕льки нам так важко доводиться, трохи п╕дбадьорювало нас. Принаймн╕, коли вже сходилися до гурту, ми швидко знаходили мову з╕ сво╖ми однол╕тками, а коли над обр╕╓м п╕дн╕малося сонце ╕ трохи спадала роса, ми одразу д╕лилися на тих, хто доглядатиме худобу, ╕ на тих, хто п╕де до л╕су по ягоди ╕ гриби. У цьому теж була невеличка рад╕сть. Хочеш не хочеш, а за таким нехитрим заняттям повол╕ забувалися наш╕ негаразди ╕ можна було хоч трохи вгамувати голод, бо того хл╕ба, цибул╕ ╕ печено╖ звечора холодно╖ картопл╕ вистачало т╕льки на сн╕данок та п╕доб╕д, а б╕ля л╕су треба було протриматися хоча б до заходу сонця, коли енкаведисти вже побоювалися з’являтися у сел╕ — могли напасти повстанц╕. Виручали нас р╕зн╕ забави ╕ читання книжок, як╕ я приносив ╕з дому (у нас була невелика б╕бл╕отека, з╕брана старшими братами Гринем ╕ Федем, як╕ навчалися у Рава-Руськ╕й г╕мназ╕╖).
Таке життя дарувало нам дуже мало мирних спок╕йних дн╕в, тим б╕льше, що енкаведисти часто нападали на села нав╕ть у свята, спод╕ваючись застати повстанц╕в. ╤ все ж кожного свята ми чекали як Всевишнього благословення, до нього готувалися вс╕, пекли пироги ╕з чимось солодким, прикрашали хати, чекали гостей, а це все було якоюсь перем╕ною, що ур╕зноман╕тнювало наш нудний, хуторянський побут. Ми ж чекали брата Гриня, в╕н завжди привозив нам як╕сь дарунки — чи то солодощ╕, чи щось ╕з одягу. Наближалися свята Петра ╕ Павла, ╤вана Купайла.
Ми дуже сумували без мами ╕ в╕рили, що ╖╖ нарешт╕ в╕дпустять. Одначе сталося ╕накше. Енкаведисти нас обхитрили. Вони через сво╖х агент╕в знали про наш╕ щоденн╕ втеч╕ до л╕су ╕ на св╕танн╕ перед ╤ваном Купайлом тихо п╕д’╖хали до хутора. Поки тато п╕дв╕вся з л╕жка, у двер╕ вже загримали. Я з братиком ╕ сестричкою ще спав у друг╕й к╕мнат╕ й нав╕ть голосна розмова та гупання солдатських чоб╕т по п╕длоз╕ сприймалися як докучливе сонне марення. Та раптом хтось твердою рукою шарпнув мене за плече — ╕ я прокинувся. Досить було мен╕ побачити над собою стривожен╕ татов╕ оч╕, щоб здогадатися про найстрашн╕ше...
— Д╕ти, вставайте, — здригнувся тат╕в голос. — При╖хали по нас.
Б╕ля дверей я углед╕в енкаведиста у п╕лотц╕ набакир ╕з автоматом за плечима. В╕н наблизився до печ╕, пот╕м заглянув п╕д л╕жко, п╕д лаву, мабуть, перев╕ряв, чи тут десь нема╓ входу до кри╖вки.
— Д╕ти, скорше збирайтеся, — п╕дганяв нас тато. — Олесю, допоможи Славику, а я Мар╕йцю зберу. — Ой, Параню, що-с наробила, — звертався тато до мами, хоча тут ╖╖ не було, ╕ ходив по хат╕. — Казави-м, що найл╕пше то все продати ╕ втекти до м╕ста, а ти не схот╕ла, — ╕ тяжко з╕тхнув, аж голова йому шарпнулася. — Так тоб╕ хот╕лося тут по╜аздувати, то тепер по╜азду╓мо з торбами за плечима... Боже, за що нас кара╓ш так тяжко, пуска╓ш у св╕т б╕даками, а все добро, яке ми збирали, д╕станеться лайдакам, пиякам.
╤ ще по хвил╕, вже плачучи: — Ой жоно моя, чом тебе послухав? Жили б соб╕ у м╕ст╕, найб╕дно, але на сво╖й земл╕, серед сво╖х людей, при сво╖й церкв╕, а тепер залудять нас на край св╕та, де й згинемо серед зв╕роти яко╖сь...
Боже м╕й, вжахнувся я тод╕, це ж насправд╕ нас вивозять зв╕дси назавжди ╕ нев╕домо куди. ╤ не зможемо сюди повернутися до р╕дно╖ дом╕вки, до свого поля, до сво╖х друз╕в, до нашо╖ ╓дино╖ вт╕хи — свят чар╕вних — Р╕здва, Паски, ╤вана Купайла.
— А що буде з мамою? — запитав я.
— Вашу мат╓рь заб╓рьом по дорог╓, — сказав хрипливим голосом солдат.
Мар╕йця, почувши про маму, тут же голосно заплакала, зридався Славик, ╕ мен╕ заволокло сльозами оч╕.
╤з комори приб╕г заклопотаний тато.
— Що сталося? — запитав в╕н.
— Мама! А мама по╖дуть з нами? — захлинаючись, запитала сестричка.
— Скаж╕т╓ ╕м, что вашу жену заб╓рьом по дорог╓, — роздратовано заговорив енкаведист.
Татов╕ нелегко було нас заспоко╖ти, тим б╕льше, сам в╕н не знав, за що хапатися, треба ж було визначити, який одяг брати для д╕тей, для дружини, для себе.
Я найперше в╕дклав к╕лька улюблених книжок, сестра ╕ братик з╕брали сво╖ забавки, ляльки.
— Д╕ти, залиште усе це, головне одяг, поб╕льше одягу, бо в Сиб╕р╕ зимно.
Нас знову давив плач, але треба було слухати тата, в╕н ледве встигав обтирати заплакан╕ обличчя ╕ знову б╕г до комори. Раптом зупинився посеред подв╕р’я ╕ сказав, н╕би вибачаючись:
— Боже, а хто ж ниньки попасе нашу худ╕бку?
— Н╓ б╓спокойся, ето сд╓лают б╓з т╓бя, — сказав ╕нший, широкий у плечах енкаведист, що стояв б╕ля комори. — Соб╕рай д╓т╓й, ╕ побистр╓╓!
Невдовз╕ виявилося, що тато не може згадати, куди мама заховала грош╕, як╕ необх╕дно було взяти ╕з собою в дорогу. В╕н розпов╕в про це оф╕церов╕ й попросив дозволу, щоб я з’╖здив на кон╕ до школи ╕ запитав про т╕ грош╕. Спочатку той ╕ слухати не хот╕в, але коли сестра ╕з братиком знову заплакали, згодився, т╕льки з умовою, щоб мене супроводжував солдат. Тато швидко запряг нашу гн╕ду кобилу ╕, вручивши мен╕ в╕жки, сказав, аби я не гаявся у дороз╕ та ще запитав маму, що брати з ╖╖ речей. Солдат вс╕вся позаду ╕, поклавши автомат на солому, взявся припалювати цигарку. Мав в╕н трохи дивне обличчя, яке викликало в╕дразу, — смаглява шк╕ра була н╕би натягнута на гостр╕ вилиц╕, на щелепи, а вуста тонк╕ й недобр╕.
Ви╖хавши з подв╕р’я, я пом╕тив, що б╕ля Пилип╕вських теж повно енкаведист╕в. ╤з навст╕ж в╕дчинених дверей долинало розпачливе ридання т╕тки, плач малого Гриня.
Якийсь час я не оглядався на солдата, ненависть сповнювала усе ╓ство — поруч сид╕в ворог, який прин╕с нам нещастя, ╕ при перш╕й нагод╕ м╕г мене вбити.
Гн╕да була ще молодою кобилою ╕ ╖╖ не треба було п╕дганяти. П╕сля н╕чного в╕дпочинку вона бадьоро зрушила з м╕сця ╕ швидко п╕шла спочатку греблею понад ставком, а пот╕м добре ви╖ждженою дорогою до Горбов╕вського хутора. Там ╕ зустр╕лася Нуркова Ганна. Побачивши солдата на воз╕, стривожено запитала мене:
— Що сталося, Олесю? Ти куди?
— Та вивозять нас. ╤ду до мами...
— Ой Боже ж ти м╕й, — перебила мене Ганна.
— Н╓ останавл╕вай! — р╕зко вимовив енкаведист, ╕ я тут же змахнув батогом.
— Вйо, Гн╕да, вйо! — для годиться сказав я ╕, оглянувшись, затримав св╕й погляд на автомат╕, що лежав на солом╕. Пошкодував тод╕, що маю так мало рок╕в, ╕накше негайно скористався б такою збро╓ю, ╕ тод╕ по╖хали б ми зовс╕м в ╕ншому напрямку — у л╕с до сотника Ема, в╕н би захистив нас. Так подумалося.
Час в╕д часу мо╖ роздуми переривав солдат сво╖ми недолугими запитаннями.
— Папа заставля╓т т╓бя работать?
— Н╕, чого мене змушувати?
— Кто т╓бя науч╕л так хорошо управлять лошадью?
— Тато, хто ж ╕ще.
— А почему ти н╓ говор╕ш папа?
— А тому, що в нас кажуть тато.
— Ти, в╕жу, пар╓нь с характ╓ром, — тут в╕н примовк, ╕ я т╕льки зрад╕в ╕з цього.
У кожному хутор╕ зустр╕чалися знайом╕ й ус╕ жахалися зв╕стки про вивезення. До болю вразило побачене б╕ля Струк╕в.
Там теж стояла зелена в╕йськова автомашина. Струки були нашими родичами, ╕ вони потрапили до чорного списку.
Б╕ля гребл╕ за Лет╕ями нам зустр╕лася ще одна автомашина — до чийого подв╕р’я вона мала пристати, чию долю пон╕вечити?
Сонце швидко п╕дн╕малося полов╕ючими житами, над хребтами Розтоцьких г╕р.
— Давай бистр╓╓! — знову об╕звався солдат, ╕ я для годиться змахнув батогом, але й не торкнув Гн╕до╖. Подумалося, що на прощання не вдарю ╖╖ жодного разу, адже в╕д нових господар╕в у колгосп╕ ╖й ╕ так д╕станеться немало.
До╖хавши до майдану перед церквою, я прив’язав в╕жки до огорож╕ й посп╕шив до школи. Солдат — усл╕д за мною. Виявилося, що вс╕х заарештованих ще звечора перевели до просторо╖ стодоли одного заможного господаря, який мешкав неподал╕к.
Побачивши мене у супровод╕ солдата, мама вжахнулася, побл╕дла.
— Лесику, що сталося?
— Х╕ба ви не зна╓те, нас вивозять.
— Господи, порятуй! — мама опустила голову ╕ тут же прис╕ла, так ╖й стало погано.
Виявилося, що я перший прин╕с цю страшну зв╕стку. Вс╕ кинулися до мене, стали розпитувати. У стодол╕ ╕ на подв╕р’╖ зд╕йнявся крик, гам ╕ плач, ╕ тут я в╕дчув, як солдат р╕зко шарпнув мене за рукав.
— Бистр╓╓ спраш╕вай мать.
Я тут же припав на кол╕на перед нею. В╕дчувши мою руку на сво╖й, вона нарешт╕ п╕двела оч╕: у них було ст╕льки горя ╕ розпуки, що мен╕ стало страшно за не╖ — жодного разу не бачив ╖╖ такою.
— Мамо, а де ви грош╕ заховали?
— Як╕ грош╕, дитино? — вона продовжувала дивитися в╕дсторонено.
— Тато запитують, де грош╕.
— Нащо нам тепер т╕ грош╕?
— Тато кажуть, що без них у Сиб╕ру буде погано.
— В Сиб╕ру... А, грош╕! — н╕би згадала. — Скажи, що в комор╕, у вивернутому рукав╕ кожуха.
— Всьо понятно, — солдат знову шарпнув мене за сорочку. — По╓хал╕.
— Скажи татов╕, щоб узяв сув╕й полотна, — ще попросила мама. Вона знову випросталася ╕ п╕шла за нами, але ╖╖ зупинив ╕нший солдат з охорони.
— Пуст╕ть мене додому. Там мал╕ д╕ти, я хоч зберу ╖х.
— Н╓льзя.
— Пуст╕ть, там чолов╕к не дасть соб╕ ради.
— Н╓льзя!
╤ те грубе самовдоволене «н╓льзя» я чув ще багато раз╕в, аж поки п╕д примусом свого охоронця не в╕дв’язав в╕жок ╕ не спровадив Гн╕ду на зворотний шлях до нашого хутора. ╤ не здогадувався, що так попрощався ╕з мамою на багато рок╕в.
Сонце знялося ще вище ╕ стало прип╕кати. Обаб╕ч дороги високими ст╕нами стояли достигл╕ жита — через к╕лька дн╕в люди мали жнивувати. Роси висохли, але легкий в╕терець, прокочуючись над золотистим морем, що аж вгиналося в╕д важкого колосся, доносив духмяну вогк╕сть ╕ заманював в об╕йми сво╓ю безмежн╕стю. Ск╕льки раз╕в я проходив через це поле, ск╕льки раз╕в сво╖м на╖вним дитячим серцем рад╕в ц╕й крас╕ й н╕коли не м╕г подумати, що колись тут пройду востанн╓.
— Давай бистр╓й! — солдат р╕зко об╕рвав мо╖ роздуми.
— Не можна швидше, — в╕дпов╕в я. Але цього було не досить для нього ╕ в╕н, в╕дштовхнувши мене, вихопив в╕жки, а тод╕ батогом к╕лька раз╕в упер╕щив Гн╕ду.
— Не бийте, вона все одно не послуха╓, — я намагався переконати солдата, але це ще дужче розгн╕вило його.
— Послуша╓т как м╕ленькая, — ╕ ще дв╕ч╕ ╕з притиском поклав батога на Гн╕ду. Це вивело ╖╖ ╕з р╕вноваги ╕ вона на кожен удар в╕дпов╕ла ударом задн╕х н╕г.
Енкаведист вчасно спохопився, в╕длет╕вши на середину воза.
╤з добру сотню метр╕в Гн╕да пронесла нас ╕з шаленою швидк╕стю. Я спочатку подумав, що солдатов╕ д╕сталося по обличчю — в╕н лежав непорушно, лише згодом с╕в на сво╓ м╕сце, передавши мен╕ в╕жки.
— Шальная какая-то, — буркнув сердито.
— Я ж казав, вона чужого не визна╓.
— Н╕чего, скоро пр╕зна╓т, — ц╕ слова вкололи мене у саме серце — я н╕чим не м╕г заперечити, на жаль, воно мало так статися ╕ не т╕льки з Гн╕дою, а й з ус╕ма нами. Надал╕ наша доля вже залежала в╕д отаких грубих жорстоких чужинц╕в, як╕ скр╕зь ус╕м казали, що вони нас визволили в╕д н╕мецько-фашистських загарбник╕в, але пот╕м чомусь забули повернутися на свою батьк╕вщину, а тут господарювали, як у себе вдома.
П╕д’╖жджаючи до хутора, я пом╕тив, що Пилип╕вськ╕ вже склали на машину вс╕ сво╖ реч╕. А праворуч на пагорбку п╕д крислатим каштаном гурмилися (я ╖х одразу вп╕знав) т╕, що дуже домагалися колгоспу в нашому сел╕. Вони ╕ ран╕ше приходили до нас ╕з енкаведистами ╕ зал╕зними дротами обмацували все об╕йстя, шукаючи кри╖вку чи заховане зерно. На обличчях ╖хн╕х була неприхована зловт╕ха, мовляв, настала ╕ ваша година... ╤ вс╕ вони зараз нагадували зголодн╕лих ворон╕в, як╕ не могли дочекатися, коли вже можна буде грабувати полишен╕ гн╕зда, до ниточки все рознести. (Заб╕гаючи наперед, скажу, що Всевишн╕й ус╕х ╖х покарав: одн╕ ще у перш╕ роки колгоспу так боролися за комун╕зм, що скоро спилися, ╕нш╕ стали кал╕ками, а один, розбираючи нашу хату, упав з горища й убився).
Тато вже чекав мене б╕ля в╕дчинених вор╕т. За ним нев╕дступно ходив Славик ╕ плакав. Подумалося, що в╕н, кр╕м усього, був голодний, як ╕ я, в╕д самого ранку ╕ росинки не мав у рот╕. Якби тут була мама, вона найперше нагодувала б нас, а татов╕ було просто не до того. ╤ тут, н╕би вгадуючи мо╖ думки, п╕дб╕гла сус╕дка Панчиха ╕з заплаканими очима.
— Куме Василю, — звернулася вона до тата, — дайте я хоч нагодую д╕тей.
— Дякую, але трохи почекайте, — сказав в╕н ╕, взявши Гн╕ду за вузду, попровадив ╖╖ на подв╕р’я. Енкаведист тим часом з╕скочив з воза ╕ п╕шов поза хатою до ╕нших солдат╕в.
Я розпов╕в татов╕, де захован╕ грош╕, а також переказав мамине прохання взяти, кр╕м одягу, сув╕й полотна, з якого вона збиралася пошити нам сорочки.
— Маму не в╕дпустили?
— Н╕, ╕ плакала, ╕ просила...
— Зв╕р╕, зв╕р╕!
Тато ще наблизився до мене ╕ сказав тихо, але з притиском:
— Олесю, тепер роби т╕льки те, що я скажу. Мусиш вт╕кати.
— Куди? — я злякався. — Я не хочу, тату.
— Треба, дитино, бо там, у Сиб╕ру, загинете.
— Я хочу з вами ус╕ма.
— Не можна, я тоб╕ наказую! — ще сувор╕ше прозвучав тат╕в голос. — Мар╕йцю я вже спровадив. Вона поб╕гла ровами через с╕ножать до т╕тки Мар╕╖, а ти б╕жи через наш город, а тод╕ полем через Шинське. У т╕тки зустр╕нетесь.
— А якщо солдати побачать?
— Я з тобою зараз пройду до комори, понесу шлею, а ти — за мною, т╕льки не оглядайся. Пот╕м швидко поб╕жиш поза кукурудзою, а там — стежка у жит╕... Якби хтось ╕ крикнув, не зупиняйся.
Я все зрозум╕в, але н╕як не м╕г погодитися з тим, що вже зараз назавжди маю попрощатися ╕з батьком ╕ братом, ╕з р╕дною дом╕вкою, не взявши н╕чого свого, хоча б к╕лькох улюблених книжок.
— Тату, я т╕льки заб╕жу до хати й одягну нову сорочку.
— Не можна, синку, — вже лаг╕дн╕ше сказав тато ╕ заступив мен╕ дорогу. — Зараз нас посадять на машину.
— То я хоч нап’юся води.
— Потерпи, у т╕тки нап’╓шся, — в╕н м╕цно притис мою голову до себе ╕ поц╕лував. Тако╖ ласки в╕д нього я давно не мав. Оч╕ мен╕ закропили сльози, ╕ я ступив усл╕д за татом, н╕би допомагаючи нести йому шлею до комори. Пот╕м я мовчки поц╕лував Славика, але в╕н ураз в╕дчув, що тут щось негаразд, ╕ почав ще дужче тулитися до мене, захникав, коли я п╕дб╕г до перелазу, кинувся мене наздоганяти, просячи:
— Куди ти, Олесю? Я хочу з тобою.
Я зупинився на мить, сказав заспок╕йливо братиков╕, що скоро повернуся.
— Б╕жи, не зупиняйся! — вимагав тато, взявши Славика на руки, хоча той пручався, пориваючись до мене.
Дал╕ мене н╕би п╕дхопила якась сила, принаймн╕ я не в╕дчув, як проб╕г поза грядкою кукурудзи, пот╕м — поза кущами малини ╕, нагнувшись п╕д вориною, вскочив у борозну. Там стало трохи легше, там була моя стих╕я — ту борозну ми протоптували сотн╕ раз╕в. Жито сягало мого зросту, ╕ я м╕г непом╕тно проб╕гти через усе поле. Я вже набрав розгону ╕ в╕ддалився, може, на сотню метр╕в, як мене н╕би п╕дкосив окрик солдата:
— Стой, пацан! Ти куда?
Страх намагався схопити мене у сво╖ пазур╕. Виявилося, що ще один енкаведист саме в той час ласував вишнями, сидячи просто на дерев╕. Побачивши, що в╕н намага╓ться зл╕зти на землю, я поб╕г дал╕.
— Стой, стр╓лять буду! — почув я позад себе, але таки не зупинявся. ╤нколи виб╕гав ╕з борозни на густо зарошену ниву, ╕ тод╕ колосся гладило мен╕ обличчя, наче заспокоюючи.
— Стой! — голосно крикнув солдат, ╕ в той же час пролунав постр╕л. В╕д переляку я упав просто обличчям на землю ╕ збагнув, що знову опинився у борозн╕. Пров╕в рукою по обличчю й переконався, що куля мене не зачепила. Тут же п╕дв╕вся ╕ поб╕г дал╕. Тепер здавалося, якби той енкаведист ще сто раз╕в стр╕ляв, мене б уже н╕що не зупинило. Ноги, н╕би заведен╕ якимось механ╕змом, сам╕ несли мене через цей пахучий прост╕р достиглого жита, якому не було краю. Щомит╕ чекав я нового постр╕лу, але, на щастя, н╕хто вже не стр╕ляв, не горланив, не наздоганяв. Виб╕гши ╕з жита на паст╕вник поблизу Паник╕в, я ще дужче злякався, як той за╓ць, що раптом опинився на в╕дкритому простор╕, й нав╕ть прис╕в. Позаду т╕льки хвилювалося житн╓ поле, не лишивши й сл╕ду, де я т╕лько-но проб╕гав. Аж за пагорбком на обр╕╖ рясно зелен╕в наш хут╕р, ч╕тко вид╕лялись пом╕ж золотистими житами ╕ блакитним небом височенний кучерявий каштан, трохи нижч╕ дуби ╕ липи, садов╕ дерева.
Я перехрестився, подякувавши Богов╕, що врятував мен╕ життя ╕ допом╕г здолати це поле, прикривши золотистим колоссям. Думаючи про батьк╕в ╕ заплаканого братика, я раптом перейнявся дивним бажанням повернутися. Що робитиму у св╕т╕ без р╕дних: ну, прийме нас т╕тка Мар╕я чи ще хтось ╕з родич╕в, х╕ба б╕ля них буде легше?
В╕д нашого хутора донеслося гуд╕ння машини. Невже так швидко в╕двозять наших? А може, енкаведисти надумали здогнати мене? В╕дкинувши усяк╕ сумн╕ви, я поб╕г дал╕. Зовс╕м знем╕гши, нарешт╕ д╕стався до об╕йстя нашо╖ т╕тки. Вона, оточена сво╖ми д╕тьми, уважно вислуховувала розпов╕дь мо╓╖ сестри Мар╕йки, яка приб╕гла ран╕ше. Побачивши мене у прочинен╕й хв╕ртц╕, т╕тка ще дужче затурбувалася. ╤ хоча вона говорила заспок╕йлив╕ слова ╕ жал╕ла нас, але ╕з виразу ╖╖ обличчя було видно — не прийме, спровадить дал╕. ╤ справд╕, по хвил╕ вона сказала:
— Б╕дн╕ сироти при живих батьках... Як же я вас утримаю, та у мене сво╖х четверо?
— Тато сказали, щоб ми вт╕кали до вас, — в╕дпов╕в я, бо не хот╕лося ще кудись б╕гти. Я закашлявся, в горл╕ аж пересохло в╕д жаги.
— А якщо сюди прийдуть енкаведисти ╕ нас теж вивезуть до Сиб╕ру? Д╕ти, вам найл╕пше по╖хати до Рави-Русько╖, там ма╓те старшого брата, або йд╕ть до т╕тки Ганни на Березину. У не╖ один син, вона прийме.
— То ми п╕демо, — скрушно вимовив я.
— Почекайте, нагодую вас, а ти, Олесю, вмийся, бо все обличчя брудне.
Поки я вмивався б╕ля студн╕, наш╕ братанич╕ й сестр╕нки впрошували свою мат╕р, аби вона залишила нас у себе, але переконати ╖╖ було немож-ливо.
П╕сля легкого сн╕данку т╕тка дала нам к╕лька карбованц╕в ╕ випровадила на дорогу. Трохи дал╕ нас супроводжували ╖╖ д╕ти, але б╕ля р╕вчака за крайньою хатою зупинилися. Я взяв Мар╕йцю за руку — ╕ ми п╕шли вузенькою стежкою через широке поле, за яким видн╕вся хут╕р Кулинич╕, а ще дал╕ — л╕с. Нам треба було вибирати, куди дал╕ йти. Вороття додому не було. ╤ ми ще не знали, що це т╕льки початок наших страждань ╕ понев╕рянь на цьому св╕т╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 04.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13081

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков