Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ СТОЛ╤ТТЯ: МИНУЛЕ ╤ СУЧАСНЕ
Декада ╕стор╕╖, проведена у Червоноградському г╕рничо-економ╕чному коледж╕, насамперед була...


КАРАЛЬНА ОПЕРАЦ╤Я ПРОТИ УКРА╥НСЬКО╥ НАЦ╤╥
Правду про Голодомор сл╕д розкривати не в╕д одн╕╓╖ кругло╖ дати до ╕ншо╖, а на пост╕йн╕й ╕...


ДМИТРО ДОНЦОВ ╤ «ВИКРИВАЧ╤»: ДЛЯ ЧОГО РОЗГАНЯЮТЬ СКАНДАЛ ДОВКОЛА ПАМ’ЯТНОГО ЗНАКА?
Рос╕йська сторона не пропуска╓ жодного кроку укра╖нського сусп╕льства щодо ув╕чнення пам'ят╕...


У КИ╢В╤ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ВИПУСК ЧАСОПИСУ "╥", ПРИСВЯЧЕНИЙ ╤СТОР╤╥ КРИМСЬКИХ ТАТАР
Джем╕л╓в високо оц╕нив зм╕ст часопису, але нар╕кнув, що наклад у тисячу прим╕рник╕в ╓ абсолютно...


СИЛА БОЖА
Неймов╕рну ╕стор╕ю розпов╕ли мен╕ мешканц╕ одного з с╕л на Терноп╕лл╕. Сталося це в радянському...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#40 за 03.10.2003
ПАМ'ЯТАТИ - В ІМ'Я МАЙБУТНЬОГО
Сергій КАПЛІЙ

Чорне крило голодної смерті безжалісно торкнулося майже кожної сім'ї в Україні, яка традиційно століттями вважалась житницею Європи. Голодомор 1932 - 1933 рр. в Україні забрав майже 10 мільйонів чоловік. Пухли від голоду й вимирали в страшних муках старики і діти українців та інших народів. Трагізм цього варварського акту полягав не тільки в масовому геноциді українського народу, але також в замовчуванні історичної правди. Сталінський режим далеко закинув в архіви всі матеріали, які могли б свідчити про цю сплановану акцію. Правда буває тільки одна - народна.

Коротко опишу про себе і мою рідню. У 1933 році мені виповнилося дев'ять років. В нашій сім'ї було семеро дітей. Я - наймолодший. Старші сестри, крім Ніни, і два брати пішли у самостійне життя перед голодомором. Мій батько Пантелій Ілліч був середняком. Коли почалася колективізація, батьки вступили в колгосп. В колгосп віддали все нажите своєю тяжкою працею - двоє коней, корову, всякий реманент, воза й інше.
Так мої батьки-колгоспники стали бідняками. Батько став муляром, а мати працювала на польовому стані. Заробляли трудодні, на кожен давали по 50 - 100 грамів зерна. Врожай зернових й інших культур у 1932 році був добрим. В нашій коморі були повні засіки зерна пшениці, ячменю та іншого збіжжя. Восени в наше село Бежбайраки (тепер Кропивницьке) Новоукраїнського району Кіровоградської області приїхали з району якісь уповноважені. В той день мама випікала хліб в печі. Сусідська дівчина Люба, моя однолітка, прибігла до нас в хату і закричала: "Тітко Ганно, ховайте хліб і все, що можете. У нас забрала якась комісія усе, що було". Я з сестрою Ніною забралися на піч, де сушилася кукурудза, мама подала нам спечений хліб, накрила ряднинкою хліб і нас. Незабаром в хату вдерлися сільські "активісти" з уповноваженим. Батько в цей час був на роботі в колгоспі. Я чув, як мама казала непрошеним гостям, що діти на печі хворі. Нас на печі лишили в спокої. З комори забрали все до зернини на свою підводу, прихопивши з собою горщик з кашею. Мати плакала. Батько прийшов з роботи. Сів, зажурився, кажучи: "Як же ми будемо жити?"
Взимку нас виручала та прихована на печі кукурудза, яку потім ми товкли в ножній ступі на крупу і варили з неї супи. Ножну ступу змайстрував мій тато ще до голодомору, а жорна, на яких мололи муку, "активісти"-безбожники побили. Побили також святі ікони, які були в правому кутку великої кімнати. Трохи було буряків. Коли все це кінчилося, тато з нами ходили на картопляні поля, викопували вилами мерзлу картоплю. Мама з неї випікала "макоржаники", схожі на котлети. Так ми пережили зиму 1932 - 1933 рр. Батько дуже захворів, ліків ніяких не було, а райцентр від нас далеко. Настала найтяжча пора голодомору з ранньої весни 1933 року. Не стало чого їсти, пили воду, пухли від голоду. Пишу ці рядки - сльози на очах... Багато моїх земляків і рідних повмирало. Померли Любині (наші сусіди) бабуня і мати, померли наші рідні: дядьки і їхні дру-жини, дядько Кіндрат і дядько Юхим. Померла моя бабуня Марта. Вимерло майже півсела - все більше старики і діти. Коли настало тепло, ожила природа, ми їли всякі трави. Пам'ятаю терпкий смак стовбурів лопухів, трави "кукіша" і городнього пасльону - бубок-ягід; потім, в травні, розцвіла акація, цвіт якої їли з насолодою. Я з сестрою Ніною (вона на шість років старша від мене) зривали цвіт акації і ним годували маму і тата, який невдовзі помер голодною смертю. Поховали батька в братській могилі в рідному селі зі своїми земляками...
В школу ходили тільки в теплу пору року. По закінченні навчання в школі нас, дітей молодших класів, стали підгодовувати один раз на день, варили якусь страву і давали по невеликому шматку чорного хліба. Пам'ятаю, як нас, учнів, перша вчителька в жнива водила збирати на скошеному полі колоски. Зібрані колоски здавали "державі" - так говорила наша наставниця.
На пшеничних масивах були збудовані дерев'яні вишки, з яких пильні дозорці охороняли від "ворогів" колгоспні ниви. Були об'їждчики з нагаями, які верхи на конях теж охороняли ці лани.
Пам'ятаю: в читанці для молодших класів на одній із сторінок був малюнок поля пшениці, біля якого огрядна жінка зрізала ножицями (не серпом) колоски, а нижче - заголовок оповідання "Ворог колгоспних ланів".
Влітку 1933 року в нашому селі була гарна церква, яку вщент зруйнували динамітом якісь військові. Радянська влада душила нас не тільки голодом, але й духовно...
Пам'ятаю, як принесла мама шматок (1 фунт - 400 г) макухи, заробленої ще батьком на трудодні. Отака нам була "допомога" від правління колгоспу вже після його смерті. У серпні старша сестра Поля забрала Ніну в Одесу, там вона вступила в ФЗУ навчатися на швачку. Зараз вона живе в Одесі, інвалід І групи, пенсіонерка.
Згадую нашого дядька Кузьму Каплія, з яким ми мали до колективізації пару коней. Він зумів зі своєю дружиною пробитися в 1932 році через заслони енкаведистів і потрапити до Криму, а потім на Кубань. Так він врятувався від голодної смерті.
Моя мати продовжила працювати від рання допізна у колгоспі на різних польових роботах за мізерну плату - за трудодні. Приходилося і мені допомагати їй на колгоспному стані - чистити качани кукурудзи чи виконувати інші роботи, щоб мати могла виробити норму трудоднів. Хто не виробляв норму трудоднів, того судили, штрафували. Восени 1933 року стало трохи краще жити...
Пам'ятаю, як пізньої осені в наше село приїхали переселенці з Росії - з Курської області. Сільська рада направила в нашу хату одну сім'ю. Вони приїхали до нас підводою, з якої вивантажили в хату до великої кімнати (два чи три) великі лантухи з картоплею. Я з мамою жили в меншій половині хати. Їхня сім'я складалася з трьох осіб: чоловік, його дружина і дочка, на два - три роки старша за мене. Вони з нами були доброзичливі, пригощали гостинцями, вареною картоплею - "запіканкою", як во-ни казали. Були одягнені в -
овечі кожухи, взуті в биті валянки. Прожили у нас всю зиму 1933 - 1934 рр. Між собою чоловік і його дружина дуже часто сварилися. Вона йому викрикувала: "Чаво мы сюда приехали? Здесь жрать нечево!" Від них почув такі невідомі мені тоді слова: "хохлы", "кацапы", "жиды" й інше. Ранньою весною 1934 року вони від нас ку-дись виїхали. Лишили нам лушпиння від картоплі. Мама весною його посадила і вродила на нашому городі гарна картопля...
Після тяжкої праці в колгоспі мама занедужала так, що вже не могла нічого робити. Моя старша сестра Поля восени 1934-го забрала нас до себе в Одесу. Жилося нам сутужно. Хліб продавали в магазинах по карточках. Народ тоді страждав і в містах України. Мене, як півсироту, влаштували в дитячий будинок ім. Комінтерну. У 1940 році, після семирічки, був прийнятий в ремісниче училище № 1 м. Одеси.
Потім - війна, евакуація на Урал, де працював на воєнному заводі, армія, фронт... Так минули моє дитинство, моя юність. Наше старше покоління вірно передало ес-тафету миру і вільного співіснування народів нашої країни молодшому поколінню, щоб ніколи не повторилось те страшне лихо, яке спіткало неньку-Україну, те, що пережили ми.
Сергій КАПЛІЙ,
інвалід Великої Вітчизняної війни.
с. Чоботарка Сакського району.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 03.10.2003 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1308

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков